Рішення № 138788542, 06.08.2026, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

06 серпня 2026 р. Справа № 120/16257/25

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Бошкової Ю.М., розглянувши у письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування податкового-повідомлення рішення.

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування податкового-повідомлення рішення. Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що Головним управління ДПС у Вінницькій області протиправно прийнято податкове повідомлення - рішення № 0291180705 від 19.09.2025 форми "С", яким до нього застосовано штрафні санкції в сумі 82 080,00 грн.

Не погоджуючись із податковим повідомленням - рішення позивач посилається на те, що перевірку було здійснено без дотримання вимог пункту 80.2 статті 80 ПК України в частині наявності підстав для проведення перевірки, передбачених пп. 80.2.2 п. 80.2 статті 80 ПК України. Зокрема, за доводами позивача, у наказі від 28.08.2025 № 3948к відсутні будь-які посилання на наявність відповідних підстав, у контексті вище окреслених законодавчих вимог, щодо призначення перевірки. Позивач наголошує, що посилання податкового органу лише на юридичну підставу п.п. 80.2.2. п. 80.2. ст. 80 Податкового кодексу України, та лише окреслення загальної мети здійснення контролюючих заходів, не є свідченням наявності законодавчо визначених підстав для прийняття наказу про проведення перевірки. Таким чином, податкове повідомлення-рішення, прийняте за наслідками перевірки та на підставі акта перевірки, який є недопустимим доказом, не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню.

Ухвалою суду від 28.11.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

17.12.2025 на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач проти задоволення позову заперечив, вказавши, що спірне податкове повідомлення-рішення прийняте правомірно та на підставі акта фактичної перевірки, проведеної відповідно до вимог Податкового кодексу України. Зазначив, що підставою для призначення перевірки була наявна у контролюючого органу податкова інформація про можливі порушення позивачем законодавства щодо здійснення розрахункових операцій, а наказ про проведення перевірки відповідав вимогам законодавства. За результатами перевірки встановлено, що позивач при продажу товару не провів розрахункову операцію через програмний РРО та не видав розрахунковий документ встановленої форми, а також не надав документи, які підтверджують облік та походження товарних запасів за місцем їх реалізації. Відповідач вважає, що зазначені порушення підтверджуються матеріалами перевірки, даними інформаційних баз ДПС та іншими доказами, а тому підстави для скасування оскаржуваного податкового повідомлення-рішення відсутні, у зв`язку з чим просить у задоволенні позову відмовити повністю.

19.12.2025 позивач скористався своїм правом та подав до суду відповідь на відзив, у якій просить суду позов задовольнити у повному обсязі, акцентуючи увагу суду на безпідставності проведення перевірки, що в свою чергу свідчить про протиправність прийнятого рішення.

31.12.2025 від представника відповідача надійшли додаткові пояснення у справі, які за своїм змістом є запереченням на відповідь на відзив. За змістом яких сторона відповідача заперечує проти заявлених позовних вимог та позиції викладеної у відповіді на відзив, відтак, вважає за належне відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, про що просить суд.

Дослідивши матеріали справи та доводи сторін, суд встановив наступне.

Позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець з 01.01.2023 року.

На підставі наказу Головного управління ДПС у Вінницькій області від 28.08.2025 № 3048к та відповідних направлень посадовими особами контролюючого органу проведено фактичну перевірку господарської одиниці позивача за місцем здійснення господарської діяльності.

За результатами проведеної перевірки складено акт фактичної перевірки від 02.09.2025 № 25073/5/02-32-07-05/ НОМЕР_1 , у якому зафіксовано висновки про порушення позивачем вимог пунктів 1, 2 статті 3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг». Зокрема, контролюючий орган дійшов висновку, що позивачем не проведено розрахункову операцію через програмний реєстратор розрахункових операцій та не видано розрахунковий документ встановленої форми, а також здійснювалася реалізація товарів, облік яких не підтверджено відповідними документами.

На підставі зазначеного акта перевірки Головним управлінням ДПС у Вінницькій області прийнято податкове повідомлення-рішення від 19.09.2025 № 0291180705, яким до позивача застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 82080 грн.

Не погоджуючись із висновками акта фактичної перевірки та прийнятим на його підставі податковим повідомленням-рішенням, вважаючи його протиправним та таким, що порушує його права й законні інтереси, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи відповідають вони встановленим ч.2 ст.2 КАС України вимогам.

Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як визначено ст.66 Конституції України, кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом, що стосується і юридичних осіб.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює та визначає ПК України.

У відповідності до п.61.1 ст. 61 ПК України, податковий контроль - система заходів, що вживаються контролюючими органами та координуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Згідно з п. п.62.1.3 п. 62.1 ст. 62 ПК України, податковий контроль здійснюється шляхом перевірок та звірок відповідно до вимог цього Кодексу, а також перевірок щодо дотримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, у порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин.

Підпунктом 20.1.4 п. 20.1. ст. 20 ПК України передбачено, що контролюючі органи мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

Абзацом 1 п.75.1 ст. 75 ПК України встановлено право контролюючих органів на проведення камеральних, документальних (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичних перевірок.

Підпунктом 75.1.3 пункту 75.1 статті 75 ПК України визначено, що фактичною вважається перевірка, що здійснюється за місцем фактичного провадження платником податків діяльності, розташування господарських або інших об`єктів права власності такого платника. Така перевірка здійснюється контролюючим органом щодо дотримання норм законодавства з питань регулювання обігу готівки, порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності ліцензій, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства що укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами).

Фактична перевірка може проводитися на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом, копія якого вручається платнику податків або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції під розписку до початку проведення такої перевірки, та за наявності хоча б однієї з таких підстав, зокрема:

у разі наявності та/або отримання в установленому законодавством порядку інформації від державних органів або органів місцевого самоврядування, яка свідчить про можливі порушення платником податків законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи, зокрема, щодо здійснення платниками податків розрахункових операцій, у тому числі із забезпеченням можливості проведення розрахунків за товари (послуги) з використанням електронних платіжних засобів, ведення касових операцій, наявності патентів, ліцензій та інших документів, контроль за наявністю яких покладено на контролюючі органи, виробництва та обігу підакцизних товарів (пп.80.2.2 п.80.2 ст.80 ПК України).

З аналізу змісту наведених норм права слідує, що пункт 80.2 статті 80 ПК України виокремлює різні підстави для проведення контролюючим органом фактичної перевірки суб`єкта господарювання. Єдиною передумовою та підставою для призначення фактичної перевірки з питання дотримання платником податків податкової дисципліни, передбаченою підпунктом 80.2.2 пункту 80.2 статті 80 ПК України, є наявна та/або отримана в установленому законодавством порядку інформація від визначеного у цій же нормі кола суб`єктів: державних органів або органів місцевого самоврядування. Жодних інших підстав ця норма не встановлює.

Тобто, саме за вказаною підставою контролюючий орган, окрім посилання на відповідний підпункт пункту 80.2.2 статті 80 Податкового кодексу України, у наказі має зазначати конкретну інформацію, яка була наявна у контролюючого органу чи отримана ним в установленому порядку та свідчить про порушення платником податків відповідного законодавства.

Відповідно, саме наявність та/або отримання інформації є тією фактичною підставою для прийняття рішення про призначення фактичної перевірки, яке оформлюється у формі наказу і надає право контролюючому органу на його реалізацію шляхом проведення перевірки, за наслідками якої контролюючий орган має повноваження на прийняття відповідного рішення.

Саме шляхом призначення і проведення фактичної перевірки контролюючий орган має з`ясувати питання дотримання суб`єктом господарювання податкової дисципліни у сфері, про можливі порушення у якій контролюючий орган отримав інформацію.

Як встановлено судом та не заперечується сторонами, у наказі Головного управління ДПС у Вінницькій області від 28.08.2025 №3948к зазначено, що відповідний прийнято на підставі п.п. 80.2,2 п. 80.2 ст.80 глави 8 розділу ІІ, п. 69.27 підрозділу 10 "Інші перехідні положення" ПК України, відповідно до доповідної записки відділу фактичних перевірок управління податкового аудиту ГУ ДПС у Вінницькій області № 3105/02-32-07-05 від 27.08.2025 та з метою виявлення порушень вимог чинного законодавства з питань порядку проведення розрахункових операцій, ведення касових операцій, ведення обліку товарних запасів, наявності свідоцтв, ліцензій, у тому числі про обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладання трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами), дотримання вимог законодавства щодо встановлених державою фіксованих цін, граничних цін та граничних рівнів торгівельної надбавки (націнки).

Разом із тим відповідач стверджує, що підставою для формування зазначених ризиків став акт виконаних робіт від 26.08.2025, який, на його думку, підтверджує реалізацію позивачем продукції.

Верховний Суд у постанові від 20 листопада 2018 року у справі №820/6001/16 наголосив, що фактичною підставою для проведення фактичної перевірки за підпунктом 80.2.3 пункту 80.2 статті 80 ПК України є письмове звернення покупця (споживача), оформлене відповідно до Закону України «Про звернення громадян», і таке звернення має містити: дані про заявника (у тому числі адресу проживання або місце перебування); інформацію про суб`єкта господарювання, щодо якого подано скаргу; опис обставин, які заявник вважає порушенням; дату та предмет придбання товару/отримання послуги.

Верховний суд у постановах від 16 грудня 2025 року у справі № 300/670/25, від 24 грудня 2025 року у справі №580/4426/25 та від 21 січня 2026 року у справі №140/14221/24, скасовуючи рішення судів першої і апеляційної інстанції та направляючи справи на новий розгляд, наголошував на тому, що у випадку, коли фактичною підставою проведення перевірок вказано підпункт 80.2.3 ПК України, суди мають навести та проаналізували зміст звернення, встановити його правову природу та обґрунтувати, з яких саме підстав скарга може бути кваліфікована як звернення покупця (споживача) у розумінні податкового законодавства, а також надати оцінку змісту звернення, встановивши, чи містить воно обставини, які можуть свідчити про ймовірне порушення законодавства конкретним суб`єктом господарювання.

Щодо порушення позивачем пункту 12 статті 3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» суд зазначає наступне.

Згідно з пункту 177.10 статті 177 Податкового кодексу України фізичні особи - підприємці та фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність, зобов`язані вести облік доходів і витрат та мати підтверджуючі документи щодо походження товару. Облік доходів і витрат може вестися в паперовому та/або електронному вигляді, у тому числі через електронний кабінет. Фізичні особи - підприємці, які застосовують реєстратори розрахункових операцій відповідно до Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» зобов`язані вести облік доходів та витрат в паперовому та/або електронному вигляді.

Відповідно до абзаців першого та другого пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України.

Згідно з пункту 44.3 статті 44 Податкового кодексу України платники податків зобов`язані забезпечити зберігання документів, визначених пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України, а також документів, пов`язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом визначених законодавством термінів, але не менш як 1095 днів з дня подання податкової звітності, для складення якої використовуються зазначені документи, а в разі її неподання - з передбаченого Податковим кодексом України граничного терміну подання такої звітності та документів, пов`язаних з виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, - не менш як 1095 днів з дня здійснення відповідної господарської операції (для відповідних дозвільних документів - не менш як 1095 днів з дня завершення терміну їх дії).

Як вже зазначалось вище, пунктом 12 статті 3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» передбачено, що суб`єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій або/та в безготівковій формі (із застосуванням електронних платіжних засобів, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також операції з приймання готівки для подальшого її переказу зобов`язані вести в порядку, встановленому законодавством, облік товарних запасів, здійснювати продаж лише тих товарів, що відображені в такому обліку. Порядок та форма обліку товарних запасів для фізичних осіб - підприємців, у тому числі платників єдиного податку, встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику. При цьому суб`єкт господарювання зобов`язаний надати контролюючим органам на початок проведення перевірки документи (у паперовій або електронній формі), що підтверджують облік та походження товарних запасів (зокрема, але не виключно, документи щодо інвентаризації товарних запасів, документи про отримання товарів від інших суб`єктів господарювання та/або документи на внутрішнє переміщення товарів), які на момент перевірки знаходяться у місці продажу (господарському об`єкті).

Таким чином, пункт 12 статті 3 Закону №265/95-ВР зобов`язує суб`єктів господарювання (як юридичних осіб, так і фізичних осіб-підприємців (за виключенням перелічених в абзаці 3 цієї норми осіб)) вести облік товарних запасів і у разі проведення перевірки надати документи (у паперовій або електронній формі), що підтверджують облік та походження тих товарних запасів, які на момент перевірки знаходяться у місці продажу (господарському об`єкті). При цьому до 01 січня 2022 року суб`єкт господарювання зобов`язаний був надати такі документи під час проведення перевірки, а після цієї дати такий обов`язок має бути виконаним саме на початок її проведення.

Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема у постановах від 11.01.2024 у справі № 420/12275/22, від 27.08.2024 у справі № 300/2879/22, від 30.09.2025 у справі №520/22949/24.

Згідно зі статтею 20 Закону № 265/95-ВР до суб`єктів господарювання, що здійснюють реалізацію товарів, які не обліковані у встановленому порядку, та/або не надали під час проведення перевірки документи, які підтверджують облік товарів, що знаходяться у місці продажу (господарському об`єкті), за рішенням контролюючих органів застосовується фінансова санкція у розмірі вартості таких товарів, які не обліковані у встановленому порядку, за цінами реалізації, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

За змістом наведеної норми суб`єкт господарювання несе відповідальність за (окремо або в сукупності): 1) здійснення реалізації товарів, які не обліковані у встановленому порядку; 2) ненадання під час перевірки документів, які підтверджують саме облік товарів, що знаходяться у місці продажу (господарському об`єкті).

Таким чином, ненадання на початок проведення перевірки документів, які підтверджують облік товарів, що знаходяться в місці продажу (господарському об`єкті), є підставою для застосування штрафної санкції на підставі статті 20 Закону № 265/95-ВР.

Порядок ведення обліку товарних запасів для фізичних осіб - підприємців, у тому числі платників єдиного податку затверджений наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2021 № 496, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 02.11.2021 за № 1411/37033.

Пунктом 2 розділу I Порядку № 496 визначено, що документи, які підтверджують облік та походження товарів - Форма ведення обліку товарних запасів, визначена додатком до цього Порядку (далі - Форма обліку), та первинні документи; первинні документи - опис залишку товарів на початок обліку, накладні, транспортні документи, митні декларації, акти закупки, фіскальні чеки, товарні чеки, інші документи, що містять реквізити, які дозволяють ідентифікувати постачальника та отримувача товару (найменування суб`єкта господарювання, реєстраційний номер облікової картки платника податків (далі - РНОКПП) або код згідно з ЄДРПОУ суб`єкта господарювання, серія та номер паспорта / номер ID картки для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовились від прийняття РНОКПП та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відповідну відмітку в паспорті), дату проведення операції, найменування, кількість та вартість товару.

Пунктом 2 розділу IІ Порядку № 496 визначено, що облік товарних запасів здійснюється ФОП шляхом постійного внесення до Форми обліку інформації про надходження та вибуття товарів на підставі первинних документів, які є невід`ємною частиною такого обліку. ФОП, який здійснює діяльність у декількох місцях продажу (господарських об`єктах), веде облік товарних запасів також за кожним окремим місцем продажу (господарським об`єктом) на підставі первинних документів, які підтверджують отримання товарів такою ФОП або окремим місцем продажу (господарським об`єктом), та/або первинних документів на внутрішнє переміщення товарів між ФОП та його окремими місцями продажу (господарськими об`єктами). Первинні документи на внутрішнє переміщення товарів є невід`ємною частиною такого обліку. Первинні документи, на підставі яких внесено записи до Форми обліку, є обов`язковими додатками до такої форми. Внесення даних до Форми обліку щодо надходження товарів на підставі первинних документів здійснюється до початку їх реалізації.

Відповідно до пункту 4 розділу ІІ Порядку № 496 записи у Формі обліку ведуться в хронологічному порядку надходження або вибуття товарів.

Згідно з пунктом 9 розділу ІІ порядку № 496 заборонено продаж товарів, на які у місцях продажу таких товарів (господарських об`єктах) відсутні: первинні документи, записи про які внесено до Форми обліку; відповідні записи у Формі обліку про наявні первинні документи; первинні документи і записи у Формі обліку про такі первинні документи.

Пунктом 10 розділу II Порядку № 496 встановлено, що Форма обліку, первинні документи на товари мають зберігатись у місці продажу (господарському об`єкті) до моменту вибуття останньої одиниці товару, відображеної в таких первинних документах. Такі документи щомісячно групуються в хронологічному порядку їх відображення у Формі обліку та/або підшиваються для подальшого зберігання разом із Формою обліку, в якій інформацію про такі документи відображено.

Форма обліку, первинні документи, які підтверджують облік та походження товарів, надаються посадовій особі контролюючого органу на її вимогу під час проведення перевірки. У разі якщо оригінали первинних документів відсутні у місці продажу, посадовій особі контролюючого органу можуть бути надані копії таких первинних документів з подальшим пред`явленням їх оригіналів до закінчення перевірки (за потреби). Такі документи надаються особисто ФОП або особою, яка фактично здійснює продаж товарів (надання послуг) та/або розрахункові операції в місці продажу (господарському об`єкті) такої ФОП. Форма обліку в електронній формі на вимогу посадових осіб контролюючого органу має бути візуалізована у форматі, який дозволяє такій особі здійснити його перегляд та/або копіювання (пункт 11 розділу II Порядку № 496).

Отже , Форма ведення обліку товарних запасів це обов`язковий документ, який ведеться Підприємцями, зокрема тими, які здійснюють реалізацію технічно складних побутових товарів, що підлягають гарантійному ремонту, та в якій (Формі) відображає рух товарів на основі первинних документів. Облік товарних запасів має здійснюватися Підприємцем шляхом постійного внесення до Форми обліку інформації про надходження та вибуття товарів на підставі первинних документів, які є невід`ємною частиною такого обліку.

В постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 300/7407/24 Верховний Суд наголосив, що належними документами, які б достовірно могли б підтвердити облік та походження товарів згідно з Порядком № 496 могли б бути накладні, транспортні документи, митні декларації, акти закупки, фіскальні чеки, товарні чеки, інші документи, що містять реквізити, які дозволяють ідентифікувати постачальника та отримувача товару, дату проведення операції, найменування, кількість та вартість товару.

Повертаючись до обставин цієї справи слід зазначити, що підставою для висновку щодо порушення позивачем пункту 12 статті 3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» відповідно до акту перевірки слугувало встановлення наступне порушення : здійснюється торгівля складною побутовою технікою, що потребує гарантійного обслуговування та іншими товарами, які не обліковані у порядку, встановленому законодавством за місцем їх реалізації , а саме відсутні документи на походження товару.

З урахування наведених норм, а також того, що фактична перевірка здійснюється без попередження платника податків, Верховний Суд в постанові від 03 березня 2026 року у справі №140/6980/24, дійшов до висновку, що положення абазу другого пункту 12 статті 3 Закон №265/95-ВР у сукупності з пунктом 85.2 статті 85 Податкового кодексу України зобов`язують суб`єкта господарювання при проведенні фактичної перевірки без окремої письмової вимоги надати контролюючому органу на початок проведення такої перевірки документи (у паперовій або електронній формі), що підтверджують облік та походження товарних запасів, які на момент перевірки знаходяться у місці продажу (господарському об`єкті).

Зазначений обов`язок, надати контролюючому органу на початок проведення такої перевірки документи, є самостійним і чітко визначеним правилом поведінки суб`єкта перевірки, який не перебуває в залежності від наявності письмової вимоги контролюючого органу та виникає у платника податків в силу закону при пред`явленні направлення і наказу на проведення фактичної перевірки.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.

На сьогодні у праві існують три основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб`єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб`єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб`єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію «поза розумним сумнівом».

Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14 листопада 2019 року у справі № 822/863/16, від 21 листопада 2019 року у справі № 826/5857/16, від 11 лютого 2020 року у справі № 816/502/16, від 16 червня 2020 року у справі № 756/6984/16-а та від 18 листопада 2022 року у справі № 560/3734/22.

Відповідач заперечує надання позивачем контролюючому органу на початок проведення перевірки форму ведення обліку товарних запасів, однак жодних доказів в підтвердження свої заперечень до матеріалів справи не надає .

В даному випадку контролюючим органом відповідно до п. 85.6. ст. 85 ПК України не складався акт про відмову платника податків у наданні документів, що витребувані та пов`язані із предметом перевірки, тобто контролюючим органом належними та допустимими доказами не доведено факт не надання позивачем контролюючому органу на початок проведення перевірки форму ведення обліку товарних запасів ( документів на походження товару).

Суд враховує, що Верховний Суд неодноразово вказував, що факт відмови надання платником податків документів під час податкової перевірки повинен фіксуватися у визначений законом спосіб, а саме: шляхом складання акта про відмову у наданні документів (постанови від 26 січня 2021 року у справі № 814/3617/14, від 03 березня 2021 року у справі № 824/638/18-а, від 08 вересня 2022 року у справі № 640/26351/20, від 11 липня 2023 року у справі № 822/554/17, від 10 січня 2023 року у справі № 814/876/16 тощо).

Надаючи оцінку висновкам акта фактичної перевірки щодо порушення позивачем пункту 1 статті 3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 80.4 статті 80 Податкового кодексу України перед початком фактичної перевірки з питань дотримання порядку здійснення розрахункових операцій посадовими особами контролюючого органу може бути проведена контрольна розрахункова операція.

Отже, проведення контрольної розрахункової операції є правом, а не обов`язком контролюючого органу. Водночас у разі, коли така операція не проводиться, саме на контролюючий орган покладається обов`язок надати інші належні, допустимі та достатні докази, які беззаперечно підтверджують факт здійснення платником податків розрахункової операції без застосування реєстратора розрахункових операцій.

Як установлено судом, матеріали справи не містять жодного документа, який би підтверджував проведення контрольної розрахункової операції або фактичне придбання будь-якою особою телевізора «ERGO 32» вартістю 3500 грн. Не надано акта проведення контрольної розрахункової операції, розрахункових документів, пояснень покупця, фото-, відеофіксації чи інших доказів, які б підтверджували факт продажу зазначеного товару.

Натомість твердження, викладене в акті фактичної перевірки про те, що позивачем здійснено продаж телевізора «ERGO 32» без проведення розрахункової операції через РРО/ПРРО та без видачі відповідного розрахункового документа, не підтверджене жодним належним та допустимим доказом.

Більше того, судом встановлено, що документ, який відповідач вважає підтвердженням реалізації товару, а саме акт виконаних робіт від 26.08.2025 не підтверджує факту продажу нового товару, здійснення розрахункової операції чи введення продукції в обіг.

Сам по собі акт виконаних робіт не підтверджує факту укладення договору купівлі-продажу продукції, її передачі покупцеві та введення в обіг у розумінні Закону України «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції». Такий документ лише підтверджує виконання певних ремонтних чи сервісних робіт та не посвідчує факт реалізації нової продукції.

Більше того, зі змісту матеріалів справи вбачається, що предметом відповідних робіт була техніка, яка вже перебувала в експлуатації та була відновлена після ремонту. Отже, така техніка не є новою продукцією, яка вперше вводиться в обіг, а тому сам факт її ремонту чи передачі після виконання ремонтних робіт не може автоматично свідчити про введення в обіг нової продукції або її реалізацію як нової.

Суд також враховує, що підставою для призначення фактичної перевірки стала доповідна записка від 27.08.2025, наказ про проведення перевірки видано 28.08.2025, а акт фактичної перевірки складено 02.09.2025. Наведена послідовність документів свідчить лише про здійснення контролюючим органом перевірочних заходів, однак сама по собі не підтверджує факту реалізації товару та не може замінити належні докази здійснення розрахункової операції.

Крім того, суд звертає увагу, що доданий до акта фактичної перевірки перелік товарно-матеріальних цінностей не містить індивідуалізуючих ознак товарів, зокрема кодів УКТ ЗЕД, серійних або заводських номерів, моделей чи інших характеристик, які б дозволяли однозначно ідентифікувати товар, що, за твердженням відповідача, був реалізований з порушенням вимог Закону №265/95-ВР. За таких обставин зазначений перелік не може вважатися належним доказом реалізації необлікованого товару або підтвердженням порушення позивачем вимог пункту 12 статті 3 Закону №265/95-ВР.

Як убачається з матеріалів справи, перелік був складений на вимогу посадових осіб контролюючого органу під час проведення перевірки та містить лише загальні відомості про наявні товарно-матеріальні цінності. При цьому у ньому відсутні індивідуальні ідентифікуючі ознаки кожної одиниці товару (серійні номери, моделі, IMEI, заводські номери або інші характеристики), які б надавали можливість встановити, що саме ці товари були предметом реалізації та не були обліковані у встановленому законом порядку.

Відповідачем також не надано належних доказів того, що виявлені під час перевірки товари перебували саме у реалізації. Натомість матеріалами справи підтверджується, що основним видом діяльності позивача є надання послуг з ремонту побутової техніки, а значна частина товарно-матеріальних цінностей являла собою техніку, яка була відновлена, відремонтована або зібрана із використанням уживаних запасних частин.

Суд враховує, що відновлена після ремонту техніка за своєю правовою природою не є новим товаром, який вперше вводиться в обіг виробником чи продавцем, а тому не може автоматично ототожнюватися з технічно складними побутовими товарами, що підлягають гарантійному ремонту (обслуговуванню) або гарантійній заміні.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» термін «технічно складні побутові товари, що підлягають гарантійному ремонту» застосовується у значенні, наведеному Законом України «Про захист прав споживачів», а перелік таких товарів визначається Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим відповідачем не доведено, що товари, виявлені під час перевірки, є саме новими технічно складними побутовими товарами, на які поширюється гарантія виробника та вимоги законодавства щодо застосування реєстраторів розрахункових операцій.

З огляду на викладене, суд вважає, що матеріали фактичної перевірки не є свідченням вчинення позивачем порушення вимог пункту 12 статті 3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» , за яке настає відповідальність на підставі ст.20 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг».

Відповідач, заперечуючи проти позову, в порушення вимог ч.2 ст. 77 КАС України, не надав жодних належних і допустимих доказів на підтвердження законності та обґрунтованості встановленого перевіркою порушення позивачем пункту 12 статті 3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» .

Перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій, суд приходить до переконання, що заявлений позов по суті належить задовольнити.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України.

Вирішуючи питання про відшкодуванню витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з наступного.

Частиною 1 статті 134 КАС України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до частини 2 згаданої статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 статті 134 КАС України).

Частиною 5 та 6 статті 134 КАС України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Як встановлено судом, на підтвердження понесення позивачем витрат на правничу допомогу надано договір від 17.11.2025 про надання правничої допомоги, який укладено між Адвокатським бюро "Миколи Супруна" та ОСОБА_1 .

Розділом 4 договору від 05.07.2024 визначено гонорар (вартість послуг) Адвоката. Так, відповідно до п. 4.1 за надання послуги з правової допомоги клієнт сплачує адвокатові плату у формі гонорару, розмір якого встановлено пунктом 3 договору у розмірі 4000 грн., який має бути сплачено клієнтом одним платежем протягом 3 робочих днів після підписання договору.

До позовної заяви долучено платіжну інструкцію від 20.11.2025 на суму 4000,00 грн., з якої вбачається, що позивачем сплачено на виконання договору від 17.11.2025 №17/11-2025 гонорар, інших доказів оплати правничої допомоги суду не надавалось.

Згідно зі статтею 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012 № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналогічні висновки викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28.12.2020 у справі №640/18402/19, від 18.08.2022 у справі № 340/323/21, від 10.11.2022 у справі № 640/24023/21.

Відтак, дослідивши зміст наданих доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу суд доходить висновку, що такі витрати дійсно були пов`язані саме із розглядом цієї справи та підтверджені документально.

Водночас відповідно до правової позиції Верховного Суду, наведеної у додатковій постанові від 05.09.2019 по справі № 826/841/17 (провадження № К/9901/5157/19), суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, за наявності заперечень іншої сторони, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документа, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 по справі №755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

Суд зазначає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19.02.2020 по справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказала, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Суд також звертає увагу на позицію Верховного Суду, висловлену в постанові від 01.02.2023 у справі №160/19098/21, згідно якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Відтак, беручи до уваги предмет спору, складність справи, її значення для позивача та обсяг адвокатських послуг, що був необхідним для захисту інтересів позивача в суді у зв`язку з розглядом цієї справи, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, суд вважає, що витрати на правову допомогу в розмірі заявлених 4000 грн., на відшкодування яких у позивача виникло право за результатами розгляду цієї справи, підлягають зменшенню.

З огляду на викладене суд приходить до переконання, що за результатами розгляду цієї справи відшкодування витрат на професійну правничу в сумі 3000 грн. відповідатиме вимогам розумності та співмірності.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Вінницькій області від 19.09.2025 року № 0291180705.

Стягнути на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3000,00 (три тисячі гривень) та витрати на сплату судового збору у розмірі 968,96 (дев`ятсот шістдесят вісім гривень дев`яносто шість копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

Відповідач: Головне управління ДПС у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21028, код ЄДРПОУ ВП 44069150)

Рішення суду сформовано: 06.08.2026.

Суддя Бошкова Юлія Миколаївна