Рішення № 138774294, 05.08.2026, Фастівський міськрайонний суд Київської області

ФАСТІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Івана Ступака, 25, м. Фастів, Київська область, 08500, тел. (04565) 6-17-89,

e-mail: inbox@fs.ko.court.gov.ua, web: https://fs.ko.court.gov.ua, код ЄДРПОУ 26539699

2/381/1683/26

381/2043/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 серпня 2026 року Фастівський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючої судді Ковалевської Л.М.,

за участі секретаря Омельчук С.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Фастові Київської області цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Фастівської міської ради Київської області, про визначення місця проживання дитини з матір`ю,-

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2024 року представник позивача - адвокат Олексієнко О. О. в інтересах позивачки ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Фастівської міської ради, про визначення місця проживання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають спільного сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після припинення сімейно-шлюбних відносин та розірвання шлюбу дитина фактично з моменту народження і по теперішній час постійно проживає разом із матір`ю, яка повністю забезпечує його належними умовами проживання, навчання, розвитку та медичного догляду.

Зареєстрованим місцем проживання дитини залишається адреса батька. Позивачка листом зверталася до відповідача щодо надання згоди на зміну реєстрації місця проживання сина за її фактичною адресою, однак відповіді не отримала.

Відповідно до листа органу реєстрації / Департаменту з питань реєстрації позивачці було відмовлено у знятті з реєстрації місця проживання сина на підставі підпункту 3 пункту 87 Постанови КМУ від 07.02.2022 № 265 «Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад» у зв`язку з відсутністю письмової згоди батька. Відповідач ухиляється від врегулювання питання щодо реєстрації дитини, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 23 квітня 2025 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

29 квітня 2025 року представник позивача ОСОБА_4 на виконання ухвали суду від 23 квітня 2025 року подав заяву, в якій повідомив про усунення недоліків позовної заяви, подав позовну заяву в новій редакції з додатковими доказами та просив прийняти її до розгляду і відкрити провадження у справі.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 02 травня 2025 року позовну заяву повернуто позивачу.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року ухвалу Фастівського міськрайонного суду Київської області від 02 травня 2025 року скасовано та направлено справу для продовження розгляду.

Ухвалою судді Фастівського міськрайонного суду Київської області від 19 березня 2026 року відкрито провадження по даній справі в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання та зобов`язано Орган опіки та піклування виконавчого комітету Фастівської міської ради Київської області надати письмовий висновок щодо розв`язування спору про доцільність проживання неповнолітнього сина ОСОБА_3 разом з матір`ю ОСОБА_1 ..

27 квітня 2026 року на виконання ухвали суду від 19.03.2026 року Орган опіки та піклування виконавчого комітету Фастівської міської ради Київської області надав до суду висновок органу опіки та піклування ВК ФМР №06-23/4071 від 23.07.2025 року.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 19 травня 2026 року строк підготовчого провадження продовжено на 30 днів.

25 червня 2026 року протокольною ухвалою клопотання представника позивача Олексієнка О.О. про заслуховування думки дитини в судовому засіданні та клопотання про долучення до матеріалів справи доказів від 04 травня 2026 року задоволено.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 25 червня 2026 року підготовче провадження закрито, справу призначено до розгляду в судовому засіданні.

В судовому засіданні 16 липня 2026 року представник позивача Олексієнко О.О. позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити. Повідомив, що шлюб між сторонами розірвано. Відповідач не бере участі в житті дитини. Зазначив, що дитина постійно проживає з матір`ю та перебуває на її повному утриманні. Звертались до органу опіки та піклування, з дитиною провели бесіду, в ході якої дитина повідомила, що батька ніколи не бачив та не спілкувався з ним. Такою зазначив, що представник органу опіки та піклування спілкувався з відповідачем, який зазначив, що не має постійного місця проживання, наразі проходить військову службу, а також не заперечував щодо визначення місця проживання дитини з матір`ю.

Позивачка у судовому засіданні 30.07.2026 суду зазначила, що підставою для звернення до суду стало те, що відповідач не йде на контакт із нею і вона не може вирішити жодного питання щодо дитини, відповідач не дає згоди на проживання сина з нею, він не порушує її прав, проте не опікується дитиною, чим порушує права дитини.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся своєчасно та належним чином судовими повістками, які йому було вручено у військовій частині у якій він проходить службу НОМЕР_1 , відзиву на позов чи клопотань не подав.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, подав клопотання про розгляд справи за його відсутності, просив при ухваленні рішення врахувати висновок органу опіки та діяти в найкращих інтересах дитини.

Суд, заслухавши пояснення позивача та його представника, позицію органу опіки і піклування, заслухавши думку дитини, перевіривши матеріали справи та дослідивши надані сторонами докази, визначивши юридичну природу правовідносин і закон, який їх регулює, дослідивши письмові докази в їх сукупності та взаємозв`язку, вважає, що у задоволенні позову слід відмовити, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією повторного свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , де батьками записані ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а.с. 106).

Після розірвання шлюбу сторони проживають окремо. Малолітній син ОСОБА_5 фактично проживає разом із матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідками Фастівської житлово-експлуатаційної контори №07-6870 від 10.03.2025 року та №07-6934 від 17.04.2025 року (а.с. 105, 120), та довідкою побутової характеристики громадянина за місцем проживання від 10.03.2025 (а.с. 107). Згідно з наданими документами матір`ю створено всі умови для навчання, відпочинку та гармонійного розвитку сина, облаштовано окреме робоче та спальне місце.

Згідно з психолого-педагогічною характеристикою та висновком психолога, син ОСОБА_5 має міцний емоційний зв`язок із матір`ю, почувається поруч із нею безпечно та комфортно. Мати сприймається дитиною як надійний дорослий (а.с. 136).

Згідно з довідкою Фастівського ліцею №1, ОСОБА_5 навчається у даному закладі. Мати ОСОБА_1 бере активну участь у шкільному житті сина, контролює навчальний процес та регулярно відвідує батьківські збори. Батько ОСОБА_2 участю у шкільному житті не цікавиться, навчальний заклад не відвідує (а.с. 135).

Відповідно до медичних документів КНП «Фастівський міський ЦПМСД», дитина перебуває під наглядом лікарів, щеплена за віком, систематичний медичний догляд забезпечується матір`ю.

атько ОСОБА_2 неналежно виконує свої обов`язки щодо утримання дитини, що підтверджується наявністю заборгованості зі сплати аліментів.

На виконання вимог ст. 19 СК України судом досліджено Висновок Органу опіки та піклування виконавчого комітету Фастівської міської ради Київської області, яким підтверджено доцільність визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю ОСОБА_1 .

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

У статті 161 СК України передбачено, що спір між матір`ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, які проживають окремо, та не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Аналіз змісту вказаних норм свідчить про те, що першочерговим критерієм визначення місця проживання дитини, яка не досягла десяти років, є спільна згода батьків.

У випадку наявності спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини, такий спір може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (стаття 161 СК України).

Суд зазначає, що судове рішення про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, може бути ухвалене лише тоді, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати дитина, тобто за наявності між ними такого спору.

Зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дитини має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання і той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом, має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дитини, і з цього приводу між ними існує спір. Ці обставини підлягають перевірці судом.

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоровця та інші обставини, що мають істотне значення.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Судом встановлено, що після розірвання шлюбу та після того як сторони по справі стали проживати окремо, дитина залишилась проживати з матір`ю. Відповідач не ставив питання про визначення місця проживання дитини разом із ним. Тобто сторони по справі фактично дійшли згоди про те, що дитина залишається проживати з матір`ю.

Під час судового розгляду справи була заслухана думка дитини сторін - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (повних 13 років), який зазначив, що постійно живе з мамою, і надалі бажає проживати з мамою, бо батька ніколи не бачив, батько телефонував йому лише один раз, проте батько надсилає аліменти на його утримання. Житлові умови у них з мамою нормальні, про проблеми з його реєстрацією йому нічого не відомо, проте були проблеми з виїздом за кордон, бо батько не надавав згоди.

Після звернення матері дитини до суду з позовом про визначення місця проживання сина, відповідач у встановленому порядку з самостійним позовом до суду або із зустрічним позовом в межах розгляду цієї справи про визначення місця проживання дитини разом з ним не звертався. Також і не подавав до суду відзиву на позов ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з матір`ю, що у даному випадку свідчить про відсутність заперечень на подану позовну заяву.

Будь-яких належних доказів, які би свідчили про бажання і волю відповідача щодо визначення місця проживання дитини з ним, як батьком, суду не надано.

Спір у цій справі щодо місця проживання дитини ініційований матір`ю (позивачкою), з якою дитина і так фактично постійно проживає, і від якої батько дитини (відповідач) не вимагає зміни місця проживання сина.

З урахуванням викладеного, суд вважає, що оскільки сторони, фактично з моменту народження дитини, проживають окремо, то фактично дійшли згоди про те, що їх малолітній син проживатиме разом із матір`ю.

Також в судовому засіданні встановлено, що на час розгляду вищевказаного позову батько не заперечує проти проживання дитини з матір`ю і жодним чином цьому не перешкоджає (зокрема, зауважив у спілкуванні з представником органу опіки, що проходить військову службу та не має заперечень проти проживання сина з матір`ю) (а.с. 155 зворот).

Про це свідчить і не вчинення ОСОБА_2 будь-яких дій щодо визначення проживання дитини з ним.

З урахуванням наведеного, суд доходить до висновку, що позивачка не довела, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом із нею, порушені її права.

Схожих висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23, від 10 грудня 2024 року в справі № 299/8679/23.

У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М.С. проти України», заява № 2091/13, ЄСПЛ зазначав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява №31111/04, вказано, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

При цьому суд виходить також з того, що відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Згідно з ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч.ч.1, 5-7 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд вважає, що кожна із сторін у даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи.

Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

Відповідно до ч.1 ст.12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.

Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої).

Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова ВС від 02.10.18 року у справі № 910/18036/17).

Частинами 1, 3 ст.13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ч.1, 2 ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

З урахуванням наведеної вище сутності принципу змагальності, норм чинного законодавства та правових позицій Верховного Суду, саме позивачка повинна довести обставини, на які вона посилається в обґрунтування заявлених позовних вимог.

Приватно-правовими нормами визначене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача), зловживання матеріальними правами, обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу, сплив позовної давності.

Таким чином, на виконання вимог ст.12 ЦПК України, всупереч процесуального обов`язку, позивачкою не надано в розпорядження суду належних та допустимих доказів на підтвердження підстав та обставин заявлених позовних вимог щодо порушення її прав. Посилання позивачки в обґрунтування позову лише на те, що визначення місця проживання дитини з нею є необхідним для забезпечення недопущення порушення її прав в майбутньому чи можливому майбутньому перешкоджанню відповідачем у зміні реєстрації місця проживання або виїзду, не можуть бути підставою для задоволення позову. Забезпечення позивачкою належних умов для проживання дитини не є достатньою підставою для задоволення позову, а лише вказує на належне виконання нею своїх батьківських обов`язків.

Одночасно суд зазначає, що положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дітей не може тлумачитися на шкоду інтересам дітей, оскільки батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дітей.

За відсутності будь-яких доказів та підстав вважати, що право матері дитини на визначення місця проживання малолітнього сина із нею не визнається, заперечується батьком дитини, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками щодо місця проживання дитини, що в ході судового розгляду встановлено не було.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки у задоволенні позову відмовлено, підстави для стягнення судового збору з відповідача на користь позивачки відсутні.

Керуючись ст. 5-8, 10, 11, 12, 13, 81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, -

УХВАЛИВ:

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса проживання: АДРЕСА_1 , до ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_4 , остання відома адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Фастівської міської ради Київської області, ЄДРПОУ 04054926, адреса місцезнаходження: Київська область, м. Фастів, пл. Соборна, 1, про визначення місця проживання дитини з матір`ю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 05.08.2026.

Суддя Ковалевська Л.М.