Рішення № 138745127, 27.07.2026, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 203/1600/26

Провадження № 2/0203/1602/2026

ЦЕНТРАЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2026 року Центральний районний суд міста Дніпра у складі:

головуючого судді Колесніченко О.В.,

за участі секретаря Шовкопляса М.О.,

представника позивача Скиби В.В.,

представника відповідача ДКСУ Паращенко Ю.О.,

розглянувши у спрощеному позовному провадженні у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі в залі суду цивільну справу у паперовій формі за позовом ОСОБА_1 до Першого Правобережного відділу Державної виконавчої служби у Шевченківському та Центральному районах міста Дніпра Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат, -

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2026 року ОСОБА_1 за представництва адвоката Скиби В.В. пред`явив зазначений позов, обґрунтовуючи вимоги тим, що з постановою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року набрало законної сили рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська у справі №203/798/20 від 29 червня 2022 року про стягнення на його, ОСОБА_1 , користь за рахунок коштів Державного бюджету України у відшкодування матеріальної шкоди - 325 573,17 грн., у відшкодування моральної шкоди - 5000,00 грн, а всього - 330 573,17 грн., проте з часу пред`явлення 16 травня 2023 року до ГУ ДКСУ у Дніпропетровській області виконавчого листа до виконання рішення не виконувалось, у зв`язку з чим рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 лютого 2025 року № 203/4801/24 на його користь стягнуто з Державного бюджету України 3% річних за період з 16 серпня 2023 року по 16 вересня 2024 року в сумі 11 873,47 грн., та інфляційні втрати за період з вересня 2023 року по серпень 2024 року в сумі 10732,31 грн., після чого лише 21 січня 2025 року ДКС України перерахувало позивачу повну суму стягнення 330573,17 грн., тому позивач просив суд стягнути з Державного бюджету України на свою користь 3% річних за період з 29 жовтня 2024 року по 21 січня 2025 року в сумі 2309,48 грн., та інфляційні втрати за період з 01 жовтня 2024 року по 01 лютого 2025 року в сумі 20826,11 грн., а також судові витрати в сумі 1331,20 грн. та витрати на правову допомогу в сумі 5000,00 грн.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 лютого 2026 року вказана позовна заява передана судді Центрального районного суду міста Дніпра 20 лютого 2026 року.

З відкриттям спрощеного позовного провадження за ухвалою суду від 23 лютого 2026 року з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду цієї справи по суті на засадах диспозитивності проведена її письмова підготовка з обміном учасниками заявами по суті справи, без виникнення процесуальних ускладнень, проте з потребою у витребуванні доказів за клопотанням позивача від 18 травня 2026 року, яке відповідачем ДКСУ виконано 09 червня 2026 року.

Відповідач ДКС України 13 березня 2026 року в підсистемі ЄСІТС «Електронний суд» подав відзив, в якому позов не визнав, навівши на спростування доводів позовної заяви аргументи дотримання черговості і цільового використання коштів Казначейством, а також здійснення переказу коштів за вказаними в заяві позивача від 16 травня 2023 року реквізитам ще 19 грудня 2024 року, проте через неправильне зазначення позивачем реквізитів іншої особи як власника кошти повернуті були банком, у зв`язку з чим кошти отримані позивачем лише після уточнення у заяві від 30 грудня 2024 року реквізитів. Крім того, відповідач наголошував на тому, що положення ст. 625 ЦК України щодо стягнення з боржника інфляційних і 3% не можуть бути застосовані у разі здійснення безспірного списання коштів Державного бюджету України за судовим рішенням про відшкодування шкоди Державою, оскільки ці правовідносини ЦК України згідно статті 1 цього Кодексу не регулює. Також представник вказувала на те, що Порядок № 845 не передбачає строку для виконання рішень суду про відшкодування шкоди з державного бюджету, тому відсутні і правові підстави для стягнення 3% річних, інфляційних втрат за несвоєчасне виконання рішення. Окремо представник відповідача заперечувала проти стягнення судових витрат Державного бюджету України, оскільки за висновками Верховного Суду у постанові від 30 квітня 2025 року судові витрати мають відшкодовуватись за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, яким нанесена шкода, а не за рахунок Державного бюджету України. Зважаючи на наведене представник наполягала на відмові у задоволенні позову повністю.

18 березня 2026 року представник позивача адвокат Скиба В.В. подав відповідь на відзив, в якій на спростування аргументів представника відповідача ДКСУ щодо неправильності вказаних позивачем реквізитів у первісній заяві від 16 травня 2023 року навів доводи про те, що кошти не надійшли в грудні 2024 року тому, що Казначейська служба неправильно зазначила отримувача коштів замість ОСОБА_2 вказала ОСОБА_1 , після чого позивач вимушений був додатково надати разом з заявою копію нотаріально посвідченої 22 вересня 2023 року довіреності за якою ОСОБА_1 уповноважив свого представника ОСОБА_3 отримати кошти від ДКС в сумі 330 573,17 грн. на його адвокатський рахунок.

Відповідач - Перший Правобережний відділ ДВС у Шевченківському та Центральному районах міста Дніпра Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, свій відзив не подав, маючи у повному обсязі можливість реалізувати надані Законом процесуальні права на заперечення для спростування аргументів позовної заяви; про жодні причини неможливості подання доказів письмово суду не повідомляв.

В судовому засіданні позивач та його представник позов підтримали повністю, наполягаючи на задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Представник відповідача ДКСУ в судовому засіданні позов не визнала та наполягала на відмові у задоволенні позовних вимог в повному обсязі з наведених у відзиві підстав.

Відповідач Перший Правобережний відділ ДВС у Шевченківському та Центральному районах міста Дніпра Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, будучи повідомленим належним чином про час та місце розгляду справи, свого представника в судове засідання не направив, причин неявки жодного разу не повідомив, про відкладення розгляду не клопотав, що згідно ст. 223 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи у відсутність його представника.

Суд, заслухавши усні пояснення позивача та представників сторін, дослідивши докази, дійшов висновку про вирішення справи за ст. 13 ЦПК України в межах заявлених вимог із частковим задоволенням позову, виходячи з встановлених у судовому засіданні наступних обставин.

Судом встановлено, що рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська у справі №203/798/20 від 29 червня 2022 року, що залишено без змін постановою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року, стягнуто за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у відшкодування матеріальної шкоди - 325 573,17 грн., у відшкодування моральної шкоди - 5000,00 грн, а всього - 330 573,17 грн. (а.с.6-7, 8-16).

У постанові Верховного Суду від 22.02.2023 у справі №203/798/20, зокрема, констатовано, що державний виконавець не виконав обов`язку з повернення позивачу залишку коштів від реалізації на торгах майна, належного йому, отже допустив протиправну бездіяльність, внаслідок якої позивача було позбавлено права власності на належне йому майно (грошові кошти).

16 травня 2023 року ОСОБА_1 звернуся до ГУ ДКСУ у Дніпропетровській області з заявою про виконання рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська у справі №203/798/20 від 29.06.2022 (вхідний №10-12754 від 16 травня 2023 року), до якої додав оригінал виконавчого листа, виданого місцевим судом 01 травня 2023 року у цій справі (а.с.184).

У зв`язку з тим, що рішення суду виконано не було, позивач звернувся у вересня 2024 року з позовом про стягнення з Державного бюджету України на свою користь інфляційних втрат за період з вересня 2023 року по вересень 2024 року в сумі 29060,15 грн, 3% річних за період з 16.08.2023 по 28.10.2024 в сумі 11873,47 грн (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог).

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 лютого 2025 року у справі № 203/4801/24, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2026 року, позов задоволено, стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 3 % річних у сумі 11 873,47 грн., інфляційні втратив сумі 29060,15 грн., витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5000,00 грн. та судовий збір в сумі 1211,20 грн. (а.с.17-20,21-24).

19 грудня 2024 року ДКСУ на виконання рішення суду згідно поданої ОСОБА_1 16 травня 2023 року здійснило переказ коштів на суму 330 573,17 грн. на рахунок, зазначений у заяві стягувача в АТ КБ «Приватбанк» ( НОМЕР_1 ), що стягнуті згідно виконавчого листа на його, ОСОБА_1 , користь, що підтверджується платіжною інструкцією від 17 грудня 2024 року № 1418511 та повними даними переліку транзакцій для документа № 5436706976 (а.с.183, , 183-зворот).

Разом з тим, кошти банком платником були повернуті Казначейській службі для уточнення належного отримувача (а.с. 84, 183-зворот), оскільки згідно платіжного доручення ДКСУ отримувачем є ОСОБА_1 , тоді як кошти переказані на банківський рахунок іншої особи, про що повідомлений був позивач, у зв`язку з чим 30 грудня 2024 року ОСОБА_1 подав нову заяву, в якій просив здійснити переказ коштів на його поточний рахунок в ПАТ КБ «Акордбанк» (а.с.144), та у січні 2025 року також подав копію нотаріально посвідченої довіреності від 22 вересня 2023 року, якою уповноважив свого представника ОСОБА_2 на отримання коштів у сумі 325 573,17 грн. (а.с.102) разом з довідкою від 03 січня 2025 року про відкриття ОСОБА_2 рахунку в АТ КБ «Приватбанк» ( НОМЕР_1 ) (а.с.103).

Відповідно до виписки по особовому рахунку ОСОБА_1 в ПАТ «КБ «Акордбанк» 21 січня 2025 року отримав переказ від ДКСУ з відповідним призначенням «на виконання рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська по с.№203/798/20, від 01.05.2023 на кор. ОСОБА_1 » 330 573,17 грн. (а.с.25, 105, 106-107).

За загальним правилом, визначеним у статях 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договірне визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку(частина перша статті 509 ЦК України).

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу(частина друга статті 509 ЦК України).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, але також завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі й інші юридичні факти (частина друга статті 11 ЦК України).

Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між суб`єктом, який таку шкоду завдав, і потерпілим. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або негрошовим.

Грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (див. постанови Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» та особливості їх виконання.

Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

Частиною першою статті 5 указаного Закону встановлено, що у разі, якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18, пункти 17, 18, 26, 28), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18, пункти 21, 22, 25, 42, 45),від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18)).

У постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження№ 14-91цс22) Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання, чи застосовуються положення частини другої статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають внаслідок несвоєчасного виконання підтвердженого рішенням суду грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, зробила такі висновки:

«91. У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

92. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VIне обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.

93. У разі, якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону № 4901-VI). Отже, цей припис не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів річних за прострочення держави-боржника.

94. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.».

Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (див.: пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21)).

Таким чином, суд доходить висновку про те, що положення частини другої статті 625 ЦК України застосовні до спірних правовідносин. Позивач має право на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних за невиконання державою грошового зобов`язання, визначеного у рішенні суду. Водночас, їх нарахування мало відбуватися з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа.

Відповідно, рішенням суду у справі № 203/4801/25 з урахуванням вказаних стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача інфляційних втрат за період з вересня 2023 року по вересень 2024 в сумі 29060,15 грн, 3% річних за період з 17 серпня 2023 року по 28 жовтня 2024 року в сумі 11873,47 грн., однак невиконання рішення продовжилося і після постановлення вказаного рішення, аж до того часу коли ДКСУ не вчинило дій з переказу коштів за заявою позивача від 16 травня 2023 року.

Так, 19 грудня 2024 року ДКСУ на виконання рішення суду згідно поданої ОСОБА_1 16 травня 2023 року здійснило переказ коштів на суму 330 573,17 грн. на рахунок, зазначений у заяві стягувача в АТ КБ «Приватбанк» ( НОМЕР_1 ), що стягнуті згідно виконавчого листа на його, ОСОБА_1 , користь, що підтверджується платіжною інструкцією від 17 грудня 2024 року № 1418511 та повними даними переліку транзакцій для документа № 5436706976 (а.с.183, 183-зворот, 84).

Разом з тим, кошти банком платником були повернуті Казначейській службі для уточнення належного отримувача (а.с. 84, 183-зворот), оскільки згідно платіжного доручення ДКСУ отримувачем є ОСОБА_1 , тоді як кошти переказані на банківський рахунок іншої особи, про що повідомлений був позивач, у зв`язку з чим 30 грудня 2024 року ОСОБА_1 подав нову заяву, в якій просив здійснити переказ коштів на його поточний рахунок в ПАТ КБ «Акордбанк», та у січні 2025 року також подав копію нотаріально посвідченої довіреності від 22 вересня 2023 року, якою уповноважив свого представника ОСОБА_2 на отримання коштів у сумі 325 573,17 грн. (а.с.10) разом з довідкою від 03 січня 2025 року про відкриття ОСОБА_2 рахунку в АТ КБ «Приватбанк» ( НОМЕР_1 ) (а.с.103).

Таким чином, оскільки подана позивачем до ДКСУ довідка про відкриття рахунку в АТ КБ «Приватбанк» датована 03 січням 2025 року, суд приходить до висновку про подання документів щодо уточнення реквізитів дійсного отримувача коштів уповноваженого представника стягувача не раніше ніж сформована така довідка про підтвердження відкриття рахунку, тобто, не раніше 03 січня 2025 року, у зв`язку з чим суд приходить до висновку про недоведеність вимог позивача щодо прострочення виконання рішення суду після 19 грудня 2024 року і до 21 січня 2025 року, оскільки кошти позивач не зміг отримати саме через недотримання встановлених для органів казначейства правил виконання стягнень за судовими рішеннями згідно ч.2 ст.6 Закону України «Про виконавче провадження» внаслідок неналежного зазначення ним реквізитів та отримувача його коштів, оскільки 16 травня 2023 року він подавав заяву від свого імені, тобто, про виконання на свою користь, проте зазначив реквізити зовсім іншого отримувача коштів, однак про повноважність такого отримувача ні документів не надав, ні зазначив у своїй заяві, заявивши про такого лише після того, як кошти повернуті з рахунка в АТ КБ «Приватбанк» ОСОБА_2 .

Таким чином, за розрахунком позивача, що перевірений судом, 3% річних за період з 29 жовтня 2024 року по 19 грудня 2025 року складають 1409,00 грн. (330 573,17 x 3 % x 52 : 366 : 100 = 1409,00), та інфляційні втрати за період з жовтня 2024 року по 19 грудня 2025 року 17145,11 грн. (за формулою: І І С = (ІІ 1 : 100) x (ІІ2:100)x(ІІ3:100)x...(ІІZ:100); ІІ1-індекс інфляції за перший місяць прострочення ,...... ІІ Z - індекс інфляції за останній місяць прострочення; останній період IIc (101,80 : 100) x (101,90 : 100) x (101,40 : 100) = 1.05186479, Інфляційне збільшення: 330 573,17 x 1.05186479 - 330 573,17 = 17 145,11 грн).

Суд також зазначає, що Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22, пункт 92), від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21, пункт 86)).

Щодо доводів відповідача - ДКСУ про те, що Казначейство не є боржником, який прострочив виконання грошового зобов`язання, суд зазначає наступне.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України). З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.

За змістом частини другої статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (див. постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (пункт 21), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35),від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5),від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (пункт 7.45), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 5 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 34), від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (пункт 8.5), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37)).

Органи державної влади є частиною апарату держави, виконують виключно її завдання та функції, представляють державу у правовідносинах, для участі в яких наділені відповідними повноваженнями та належними державі матеріальними засобами, зокрема і коштами.

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27 лютого2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 76), від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (пункт 8.17;1700) і № 922/1830/19 (пункт 7.2),від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 35)). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (пункт 8.18) і № 922/1830/19 (пункт 7.3), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 38)).

Тому те, що позивач вказав одним з відповідачів за вимогами про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат за прострочення виконання рішення суду, яким підтверджене грошове зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, конкретний орган державної влади Перший Правобережний відділ державної виконавчої служби у Шевченківському та Центральному районах м. Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції - не означає, що у спірних правовідносинах суб`єктом відповідальності за прострочення виконання зазначеного рішення суду є не держава, а саме певний її орган.

Інакше кажучи, у спірних правовідносинах органи держави є представниками її інтересів як боржника за судовим рішенням про відшкодування завданої нею ж шкоди, а не суб`єктами владних повноважень, які здійснюють щодо позивача публічно-владні управлінські функції (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 39).

У цивільних правовідносинах, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 22 лютого 2023 року у справі №203/798/20(провадження№ 61-10047св22).

В частині стягнення понесених позивачем по справі витрат на правову допомогу суд враховує наступне.

Відповідно до ч. ч.1, 3 ст.133ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Порядок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу здійснюється відповідно до ст. ст. 134, 137, 141 ЦПК України.

Відповідно до ч.1 ст.134ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Згідно ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявила клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частина 2 ст.141 ЦПК України передбачає, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч.8 ст.141 ЦПК України).

Витрати на надану професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачена стороною / третьою особою, чи тільки має бути сплачена (пункти 138, 139 постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 23.09.2021 року у справі №904/1907/15).

У поданому позові позивач просив стягнути з Державного бюджету України понесені витрати на правову допомогу в сумі 5000,00 грн, на підтвердження чого надав копію договору про надання правової допомоги №16 від 21 жовтня 2016 року, укладеного з адвокатом Скибою В.В. (а.с.27), додаткової угоди №2 від 16. Вересня 2024 року, якою продовжений строк дії договору до 21 жовтня 2027 року та визначена вартість послуг - 1000,00 грн за годину (а.с.29), рахунку від 19 лютого 2026 року на суму 5000,00 грн, акту виконаних робіт від 19 лютого 2026 року на суму 5000,00 грн, згідно якого надані наступні послуги: вивчені письмові докази та узгоджено правову позицію, написано позовну заяву, виготовлено та завірено додатки, подано позовну заяву до канцелярії суду (всього витрачено 5 годин), та на підтвердження фактичної оплати послуг додана квитанція до прибуткового касового ордеру 19 лютого 2026 року на суму 5000,00 грн. (а.с.33).

Суд враховує, що при визначенні суми відшкодування слід виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд під час вирішення питання про розподіл судових витрат може не тільки за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката, а і з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч. ч. 3, 5, 9 ст.141 ЦПК України, не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Аналогічна позиція відображена в п.119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 року №922/1964/21.

Доводи представника відповідача ДКСУ про те, що судові витрати мають стягуватись з відповідача, яким була нанесена шкода, а не за рахунок державного бюджету України, суд приймає до уваги, та зазначає, що у даній справі спір стосувався стягнення 3% річних та інфляційних втрат наслідок невиконання рішення саме ДКС України, і в судовому засіданні знайшли підтвердження обставини несвоєчасного виконання рішення ДКС України, а тому саме на цього відповідача належить покласти судові витрати.

За вказаних обставин, виходячи із положень ч.3 ст.141 ЦПК України, враховуючи співмірність складності справи та обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності та значимості таких дій у справі, виходячи з її конкретних обставин, суд вважає, що заявлені позивачем витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5000,00 грн є обґрунтованими, доведеними та пропорційними.

Відповідно до ст.141ЦПК України з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню також витрати по сплаті судового збору за розгляд позовної заяви в сумі 1331,20 грн., що сплачені останнім за квитанціями від 17 лютого 2026 року (а.с.5).

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 4, 11-13, 81, 141, 206, 209, 265, 268, 274 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Першого Правобережного відділу Державної виконавчої служби у Шевченківському та Центральному районах міста Дніпра Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат задовольнити частково.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) три відсотки річних у сумі 1409,00 грн. та інфляційних втрат в сумі 17 145,11 грн. а всього 18 554, 11 грн. (вісімнадцять тисяч п`ятсот п`ятдесят чотири гривні 11 коп.).

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) судовий збір в сумі 1067,59 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5000,00 грн.

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене та підписане 31 липня 2026 року.

Суддя О. В. Колесніченко