Рішення № 138606093, 28.07.2026, Білоцерківський міськрайонний суд Київської області

Справа № 357/20403/25

Провадження № 2/357/1195/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 липня 2026 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючий суддя Цукуров В.П.,

секретар судового засідання Чайка О.В.,

за участю представника позивача адвоката Пєлєшенко Д.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду №1 у місті Біла Церква Київської області за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Білоцерківська міська рада Київської області про визнання частково незаконним розпорядження органу приватизації, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання таким, що не використав право на приватизацію, визнання права спільної сумісної власності

В С Т А Н О В И В :

І. Описова частина.

Підстави та предмет позову.

У грудні 2025 року ОСОБА_1 (далі - «Позивач») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (далі - «Відповідачі), треті особи без самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 та Білоцерківська міська рада (далі - «Треті особи») з даним позовом.

В обґрунтування заявлених вимог Позивач посилається на такі обставини.

Згідно з розпорядженням № 1-2-1 від 12.01.1999 року, виданим Комунальною службою приватизації державного житлового Фонду м. Біла Церква, матері Позивача ОСОБА_2 надано дозвіл на приватизацію квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 41,70 кв.м.

На квартиру було видано свідоцтво про право власності на житло реєстраційний номер № НОМЕР_1 від 12 січня 1999 року згідно з яким, квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної власності ОСОБА_2 та членам її сім`ї ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 .

На момент приватизації квартири 12 січня 1999 року ОСОБА_1 був неповнолітнім (йому виповнилося повних 7 років), тому рішення щодо приватизації квартири приймали його батьки, які даючи згоду на приватизацію квартири від його імені, фактично позбавили його права прийняти участь у приватизації державного житлового фонду та скористатися правом на приватизацію житла за моїм власним вибором у майбутньому.

На момент здійснення безоплатної приватизації Позивач був дитиною, тому від його імені виступали батьки, без повідомлення його про такі дії.

Увесь час до листопада 2025 року він вважав, що зазначена квартира є власністю лише його батька та матері. Документами про право власності на квартиру він не цікавився та з ними не ознайомлювався.

Про те, що Позивач є співвласником квартири, він дізнався лише під час розгляду питання щодо постановки його як військовослужбовця на облік для забезпечення житлом - 12.11.2025 року. Таким чином, Відповідачі, приватизуючи квартиру АДРЕСА_1 , виконали всі дії, передбачені Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» з урахуванням Положень про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затверджених наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України №56 від 15 вересня 1992 року, однак згідно діючого законодавства, вони мали право розпоряджатися майном, а не правом на приватизацію Позивача.

У результаті дій співвласників квартири, у тому числі матері та батька Позивача, були порушені його охоронювані законом права та інтереси, що полягають у фактичному позбавленні Позивача права вільного вибору способу задоволення своїх житлових потреб при досягненні повноліття.

Здійснюючи приватизацію квартири на Позивача, його батьки діяли без усвідомлення його права на власне волевиявлення, оскільки його участь у приватизації призвела до негативних наслідків та в подальшому звузила використання ним його житлових прав.

Тому Позивач вважає, що вказане свідоцтво про право власності на житло безпосередньо стосуються його прав і законних інтересів. Воно було отримано Відповідачами без його згоди і з досягненням ним повноліття він заперечує проти такого прийнятого рішення.

Зазначене свідоцтво про право власності на житло має бути визнано частково недійсним, оскільки воно обмежує в теперішній час законні права Позивача стосовно зарахування та перебування на квартирному обліку і подальшої самостійної за власним вибором безоплатної приватизації житлової площі.

Позивач вважає, що вказане свідоцтво про право власності на житло отримане з порушенням його прав, а тому має бути визнане частково недійсним оскільки воно обмежує його право в даний час скористатися правом на приватизацію, стати на облік та поліпшити житлові умови.

На даний час Позивач не має можливості реалізувати своє право на власне житло окремо від батьків, що обмежує його права. Він не може реалізувати своє право на приватизацію самостійно та право на отримання житла військовослужбовцем, тому вимушений звернутися до суду з даним позовом.

З огляду на викладене Позивач просив суд:

визнати частково незаконним розпорядження органу приватизації та частково недійсним свідоцтво про право власності на житло від 12.01.1999 року на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,70 кв.м., видане на підставі розпорядження органу приватизації від 12.01.1999 року № 1-2-1 в частині визнання ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса місця реєстрації та проживання: АДРЕСА_2 ) співвласником квартири;

скасувати запис в свідоцтві про право власності на житло від 12.01.1999 року № НОМЕР_3 про те, що ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса місця реєстрації та проживання: АДРЕСА_2 ) належить на праві приватної спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 41,70 кв.м.;

припинити право власності за ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса місця реєстрації та проживання: АДРЕСА_2 ) на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,70 кв.м.;

вважати ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса місця реєстрації та проживання: АДРЕСА_2 ), таким, що не використав право на приватизацію державного житлового фонду;

визнати за ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса місця реєстрації та проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_5 , адреса місця реєстрації та проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_6 , адреса місця реєстрації та проживання: АДРЕСА_3 ) право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,70 кв.м.;

звільнити від сплати судового збору на підставі п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» як учасника бойових дій.

Уточнивши предмет позовних вимог, посилаючись на норми матеріального і процесуального права України, Позивач просив суд:

1) визнати незаконним розпорядження органу приватизації № 1-2-1 від 12.01.1999 року на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,70 кв.м., в частині включення ОСОБА_1 до складу співвласників квартири;

2) визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло від 12.01.1999 року на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,70 кв.м., видане на підставі розпорядження органу приватизації № 1-2-1 від 12.01.1999 року, в частині включення ОСОБА_1 до складу співвласників квартири;

3) вважати ОСОБА_1 таким, що не використав право на приватизацію державного житлового фонду;

4) визнати за ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 41,70 кв.м.;

5) звільнити від сплати судового збору на підставі п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» як учасника бойових дій (а.с. 127-129).

Рух справи. Позиції учасників справи.

09.02.2026 року після отримання відповідей про місце реєстрації Відповідачів ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено провести її розгляд за правилами загального позовного провадження (а.с.37).

26.02.2026 року до канцелярії суду за допомогою системи «Електронний суд» від представника третьої особи Білоцерківської міської ради Київської області надійшло клопотання про здійснення розгляду даної справи без його участі за наявними у справі матеріалами (а.с. 69-70).

23.04.2026 року ухвалою суду закрито підготовче провадження по даній цивільній справі та призначено її до судового розгляду по суті (а.с.86-87).

17.07.2026 року до канцелярії суду Відповідачем ОСОБА_2 подано заяву, у якій остання визнала позовні вимоги у повному обсязі. Просила суд здійснювати розгляд справи без її участі (а.с.105-106).

17.07.2026 року до канцелярії суду Відповідачем ОСОБА_3 подано заяву, у якій останній не заперечував проти задоволення позовних вимог, просив суд їх задовольнити. Також просив суд здійснювати розгляд справи без його участі (а.с.107-108).

17.07.2026 року до канцелярії суду за допомогою системи «Електронний суд» від третьої особи ОСОБА_4 надійшла заява, у якій останній не заперечував проти задоволення позовних вимог, просив суд здійснювати розгляд справи без його участі (а.с.109-110).

20.07.2026 року до канцелярії суду за допомогою системи «Електронний суд» від Позивача надійшли додаткові пояснення, у яких остання навела обґрунтування підстав позову з посиланням на релевантні правові висновки Верховного Суду у подібних спірних правовідносинах (а.с. 111-116).

20.07.2026 року до канцелярії суду за допомогою системи «Електронний суд» Позивачем подано заяву про уточнення (конкретизацію) позовних вимог (а.с. 124-129).

21.07.2026 року до канцелярії суду засобами поштового зв`язку від Позивача надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи (а.с. 145-147).

У судових засіданнях представник Позивача заявлені позовні вимоги підтримала у повному обсязі, просила їх задовольнити. Надала пояснення, аналогічні за змістом позовній заяві, уточненням до позовної заяви та письмовим поясненням.

Інші учасники справи у судові засідання не з`явилися, подали до суду заяви про розгляд справи без їхньої участі.

ІІ. Мотивувальна частина.

Норми процесуального права та правові висновки Верховного Суду.

Реалізація принципу змагальності сторін у процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.4 ЦПК України).

За правилами ч.ч.1, 3 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

У свою чергу, ст.80 ЦПК України передбачає, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналіз норм процесуального та матеріального права дає підставу вважати, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів (Постанова Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі №450/1686/17).

У частині третій статті 2 ЦПК України однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 12 цього Кодексу.

Відповідно до частин третьої-четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Норми матеріального права та правові висновки Верховного Суду.

Згідно з приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі також «Конвенція») кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Стаття 13 Конвенції гарантує кожному, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі. А статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Наведена стаття 1 містить три окремі норми: перша, що викладена в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер. Це, зокрема, проявляється в тому, що вони по своїй суті є нормами прямої дії й суд має надавати оцінку спірним правовідносинам у контексті відповідності поведінки сторін та вчинених ними дій змісту загальних засад.

Також загальні засади (принципи) повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Частиною 5 статті 12 ЦК України передбачено, що у випадку коли законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Статтею 16 ЦК України встановлюються такі способи захисту цивільних прав та інтересів:

визнання суб`єктивного права - застосовується тоді, коли наявність в особи визначеного суб`єктивного права піддається сумніву або оспорюється, заперечується, або є реальна загроза таких дій;

визнання правочину недійсним - являє собою окремий випадок реалізації такого способу захисту, як відновлення становища, що існувало до порушення права, тому що збігається з ним у правовій сутності;

припинення дії, яка порушує право - застосовується в разі потреби припинити порушення права особи в майбутньому, тобто усунути перешкоди для здійснення права, створювані порушником, а також якщо порушення саме по собі не позбавляє особу суб`єктивного права, але заважає їй нормально його реалізувати;

відновлення становища, яке існувало до порушення - застосовується в тих випадках, коли порушене право в результаті правопорушення не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення;

примусове виконання обов`язку в натурі - застосовується тоді, коли внаслідок існуючих між сторонами цивільних правовідносин зобов`язана особа повинна була передати визначену річ або виконати обов`язок особисто (по зобов`язаннях, де особистість боржника має істотне значення);

зміна або припинення правовідношення - застосовуються в тих випадках, коли правовідношення внаслідок вимог закону змінилося або припинилося, коли одна зі сторін систематично не виконує свої обов`язки, а також як «санкція» за недозволену поведінку;

відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди - застосовуються як у договірних, так і в позадоговірних відносинах при невиконанні (неналежному виконанні) зобов`язань або заподіянні шкоди;

відшкодування моральної (немайнової) шкоди - застосовується при необхідності відшкодування за фізичний біль і страждання, моральні страждання, приниження честі, гідності, ділової репутації внаслідок порушення прав особи;

визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Відповідно до частин першої, другої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Відповідно до положень ст. 3, ч. 5 ст. 5, ч.ч. 1, 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз. Передача займаних квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку. Приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю. Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Згідно з п. 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56 (чинного на час виникнення спірних правовідносин), передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло.

Згідно з п.4 Прикінцевих та перехідних положень чинного ЦК України щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Відповідно до ч. 3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Стаття 229 ЦК України встановлює, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 2 ст.229ЦКУкраїни істотне значення має помилка, у тому числі, щодо прав сторін.

Згідно зі ст.216ЦКУкраїни недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Статтею 41 ЦК УРСР від 18 липня 1963 року (який діяв на момент укладення правочину) передбачено, що для вчинення правочину обов`язковою ознакою є волевиявлення особи, яке направлене на досягнення бажаних для учасників правочину юридичних наслідків встановлення, зміну або припинення відповідних правовідносин.

Фактичні обставини. Висновки суду.

Відповідно до наявної у матеріалах справи копій свідоцтв про народження та паспортів осіб, Позивач ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , його батьками є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а ОСОБА_4 є його братом (а.с.13, 14-15, 16, 17, 18, 19).

Згідно з розпорядженням №1-2-1 від 12.01.1999 року, виданим Комунальною службою приватизації державного житлового Фонду м. Біла Церква, матері Позивача ОСОБА_2 надано дозвіл на приватизацію квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 41,70 кв.м. (а.с.148).

Крім цього, на вказану квартиру було видано свідоцтво про право власності на житло реєстраційний номер № НОМЕР_1 від 12.01.1999 року, згідно з яким вона належить на праві спільної власності ОСОБА_2 та членам її сім?ї - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 (а.с.148).

Станом на 12.01.1999 року дату приватизації квартири, Позивачу ОСОБА_1 виповнилося повних 7 років, тому рішення щодо приватизації квартири приймали його батьки.

Тобто у 1993 році, будучи малолітньою особою, Позивач увійшов у приватизацію вказаної квартири з державного житлового фонду разом з членами його сім`ї - батьком, матір`ю та братом, які проживали та були зареєстровані у даній квартирі на час здійснення приватизації.

У матеріалах справи наявна копія посвідчення серії НОМЕР_7 від 07.08.2019 року, видана командиром в/ НОМЕР_8 про те, що ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни учасників бойових дій (а.с.12).

Отже, виходячи з норм законодавства, яке регламентувало спірні правовідносини щодо приватизації державного житлового фонду, участь у приватизації займаного державного (комунального) житла приймали наймач та члени його сім`ї, тобто всі зареєстровані у цьому житловому приміщенні особи, що проживали у ньому. Відмова від участі у приватизації житла осіб, зареєстрованих у житловому приміщенні, не передбачалась, крім виключних випадків.

Відповідно згоду на участь у приватизації надавали всі повнолітні члени сім`ї. Батьки позивача діяли у процесі приватизації квартири у 1999 році як у власних інтересах, так і в інтересах своїх синів, як законні представники. Чинне на той час законодавство не передбачало обов`язкового отримання згоди органу опіки та піклування.

Отже, суд погоджується з доводами Позивача, які не оспорювалися й іншими учасниками справи, про те, що приватизація частини вказаної квартири батьками на ім`я Позивача, коли той був малолітньою особою, порушує його права та майнові інтереси, оскільки позбавляє можливості самостійно, відповідно до власної волі та інтересу, реалізувати своє право на приватизацію та отримати житло у порядку, передбаченому Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Білоцерківська міська рада Київської області про визнання частково незаконним розпорядження органу приватизації, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання таким, що не використав право на приватизацію, визнання права спільної сумісної власності необхідно задовольнити частково, а саме:

визнати незаконним розпорядження органу приватизації № 1-2-1 від 12.01.1999 року на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,70 кв.м., в частині включення ОСОБА_1 до складу співвласників квартири;

визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло від 12.01.1999 року на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,70 кв.м., видане на підставі розпорядження органу приватизації № 1-2-1 від 12.01.1999 року, в частині включення ОСОБА_1 до складу співвласників квартири;

визнати за ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 41,70 кв.м. підлягають задоволенню, оскільки вони ґрунтуються на законі.

У задоволенні позовних вимог про визнання Позивача таким, що не використав право на приватизацію державного житлового фонду необхідно відмовити, оскільки такий спосіб захисту права не передбачений діючим законодавством, а оцінку відповідним доводам Позивача суд надав у мотивувальній частині цього рішення.

Застереження суду.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Таким чином, справу розглянуто в межах заявлених Позивачем позовних вимог, з урахуванням обраного ним способу захисту права та на підставі наданих доказів.

Щодо судового збору.

Згідно з п.2 ч.5 ст.265 ЦПК України у резолютивній частині рішення зазначається, зокрема, розподіл судових витрат.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з п.13 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються особи учасники бойових дій. Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_7 від 07.08.2019, а тому витрати по сплаті судового збору необхідно віднести на рахунок держави.

ІІІ. Резолютивна частина.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 3, 12, 13, 81, 89, 141, 254, 263-265, 273, 352, 354 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Білоцерківська міська рада Київської області про визнання частково незаконним розпорядження органу приватизації, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання таким, що не використав право на приватизацію, визнання права спільної сумісної власності задовольнити частково.

Визнати незаконним розпорядження органу приватизації № 1-2-1 від 12.01.1999 року на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,70 кв.м., в частині включення ОСОБА_1 до складу співвласників квартири.

Визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло від 12.01.1999 року на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,70 кв.м., видане на підставі розпорядження органу приватизації № 1-2-1 від 12.01.1999 року, в частині включення ОСОБА_1 до складу співвласників квартири.

Визнати за ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 41,70 кв.м.

В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Судові витрати віднести на рахунок держави.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 .

Відповідач 1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 .

Відповідач 2 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_5 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 .

Треті особи:

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП: НОМЕР_6 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 .

Білоцерківська міська рада Київської області, ЄДРПОУ: 26376300, місцезнаходження: вулиця Ярослава Мудрого, будинок 15, місто Біла Церква, Білоцерківський район, Київська область, 09117.

Повне судове рішення складено 30.07.2026 року.

Суддя В. П. Цукуров