Рішення № 138567998, 27.07.2026, Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/4713/25

Провадження № 2/466/377/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

16 липня 2026 року м. Львів

Шевченківський районний суд м. Львова в складі:

головуючого судді Свірідової В.В.

при секретарі Солиган М.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою Львівської міської ради до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права приватної власності на нежитлову будівлю та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом демонтажу будівлі, -

встановив:

Позивач звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності на нежитлову будівлю загальною площею 21,2кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1138694446101) та зобов`язання звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу будівлі.

Свої вимоги мотивує тим, що відповідно до інформації наданої управлінням державного контролю за використанням та охороною земель департаменту містобудування Львівської міської ради земельна ділянка на АДРЕСА_1 у м. Львові 211,2кв.м. перебуває в комунальній власності Львівської міської ради.

Згідно з наданої інформації управління архітектури та урбаністики вихідні дані на проектування (містобудівні умови та обмеження на проектування об`єкта будівництва) на АДРЕСА_1 , не надавались.

Згідно з наданою інформацією Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю від 31.05.2023 дозвільні документи в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва за адресою: АДРЕСА_1 відсутні.

Відповідно до відомостей, які містяться в реєстрі речових прав на нерухоме майно, інформації про прийняття декларації про готовність об`єкта до експлуатації площею 21,2 кв.м. немає. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано право власності на будівлю загальною площею 21,2 кв.м.

Вказаний об`єкт знаходиться на земельній ділянці, що перебуває в комунальній власності та станом на момент подання цього позову не передана в користування третім особам.

Право власності на об`єкт по АДРЕСА_1 , площею 21,2 кв.м зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації ЛВ 141151750764 від 23.06.2015 року, видавник Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Львівської області.

Відповідно до Порталу Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва згідно з Реєстром дозвільних документів до 06.07.2020 року, відсутня інформація про наявність вказаної декларації.

Як зазначає позивач, виникають сумніви в достовірності даних внесених до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з приводу підстав для реєстрації прав власності на об`єкт з реєстраційним номером 1138694446101 ( АДРЕСА_1 ).

Окрім того, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 23.05.2011 № 549 утворено Інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області (код ЄДРПОУ 37775556, державна реєстрація від 10.06.2011).

Постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.2014 № 150 вказаний орган було ліквідовано, а 15.01.2015 проведено державну реєстрацію припинення цієї юридичної особи в результаті ліквідації. Надалі Постановою Кабінету Міністрів України від 09.07.2014 № 294 та Наказом ДАБІ України від 16.07.2014 № 164 у складі Державної архітектурно-будівельної інспекції України утворено Департамент ДАБІ у Львівській області.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19.08.2015 № 671 визначено, що органи державного архітектурно-будівельного контролю є правонаступниками прав та обов`язків ДАБІ щодо здійснення переданих повноважень відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». До завершення створення відповідних органів у містах чи державних адміністраціях такі повноваження здійснює ДАБІ.

15.01.2015 функціонування Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області не передбачалося, а отже, видавник (Інспекція ДАБІ у Львівській області) не мав належного обсягу компетенції для видачі декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 23.06.2015 № ЛВ 141151750764. У період з 29.04.2015 по 10.12.2015 такого органу не існувало.

Таким чином, реєстрація права власності за ОСОБА_2 на нежитлову будівлю, площею 21,2 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта 1138694446101) на підставі вказаної декларації здійснена з порушенням норм чинного законодавства і не може бути достатньою підставою для підтвердження законності набуття права власності.

За даними Слідчого відділу ЛРУП №1 у Львівській області, проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12024141360001930 за ч. 1 ст. 365-2 КК України.

У подальшому право власності на вказаний об`єкт було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі ухвали Франківського районного суду м. Львова від 22.08.2017 у справі №465/2265/17. Постановою Львівського апеляційного суду від 18.06.2024 вказану ухвалу суду першої інстанції скасовано, а справу направлено для продовження розгляду. Постановою Касаційного цивільного суду від 26.09.2024 відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 .

На даний момент у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявний запис про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю площею 21,2 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 (реєстраційний номер НОМЕР_1 ).

Власник об`єкта ОСОБА_1 з моменту укладення договорів купівлі-продажу не звертався до Львівської міської ради та її виконавчих органів з проханням про оформлення права користування чи власності на земельну ділянку, на якій розміщено об`єкт.

Враховуючи наведене, просить позов задовольнити.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Львова Свірідової В.В. від 28.05.2025 року відкрито загальне судове провадження у справі.

У визначений відповідачу строк в ухвалі від 28.05.2025 про прийняття позову до розгляду та відкриття провадження у справі, останній не скористався своїм правом відповідно до ст.178 ЦПК України для подання відзиву на позов.

В судове засідання позивач не з`явився, однак подав клопотання про розгляд справи без участі їх представника.

Відповідач в судове засідання не з`явися, хоча належним чином був повідомлений про час, дату та місце розгляду справи.

Згідно з ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка осіб, належним чином повідомлених про час та місце засідання, не перешкоджає розгляду заяви, тому за таких обставин суд вважає за можливе розглянути заяву у їх відсутність оскільки у матеріалах справи є достатньо необхідних доказів про права та обов`язки сторін, їх взаємовідносини для постановлення судом законного та об`єктивного рішення.

Зі згоди позивача суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд з`ясувавши дійсні обставини справи та перевіривши їх письмовими доказами, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до положень ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін відповідно до ст. 12 ЦПК України. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення усіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Згідно із ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що відповідно до інформації наданої управлінням державного контролю за використанням та охороною земель департаменту містобудування Львівської міської ради земельна ділянка на вул. Липинського, 71,а у м. Львові площею 21,2к.м. перебуває в комунальній власності Львівської міської ради.

Згідно з листом Управління архітектури та урбаністики від 09.06.2023 року №4-2401-7792, вихідні дані на проектування (містобудівні умови та обмеження на проектування об`єкта будівництва) за адресою АДРЕСА_1 не надавались (а.с.19).

Листом управління земельних ресурсів ДМ ЛМР від 20.07.2023 №4-2403-9677 повідомлено, що інформація стосовно підготовки проектів ухвал ЛМР про надання згоди на виготовлення технічної документації щодо земельної ділянки для обслуговування нежитлової будівлі реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1138694446101) в управління земельних ресурсів відсутня (а.с.17).

Право власності на об`єкт по АДРЕСА_1 , площею 21,2 кв.м зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації ЛВ 141151750764 від 23.06.2015 року, видавник Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Львівської області.

У подальшому право власності на вказаний об`єкт було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі ухвали Франківського районного суду м. Львова від 22.08.2017 у справі №465/2265/17 (а.с.20-21).

Постановою Львівського апеляційного суду від 18.06.2024 вказану ухвалу суду першої інстанції скасовано, а справу направлено для продовження розгляду (а..с22-25).

Постановою Касаційного цивільного суду від 26.09.2024 відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 (а.с.26-28).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано право власності на будівлю загальною площею 21,2 кв.м. на ОСОБА_1 (а.с.16).

Крім того, за даними Слідчого відділу ЛРУП №1 у Львівській області, проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні №12024141360001930 за ч. 1 ст. 365-2 КК України.

На даний момент у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявний запис про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю площею 21,2 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 (реєстраційний номер НОМЕР_1 ).

Водночас власник об`єкта ОСОБА_1 з моменту укладення договорів купівлі-продажу не звертався до Львівської міської ради та її виконавчих органів з проханням про оформлення права користування чи власності на земельну ділянку, на якій розміщено об`єкт.

Положеннями ст. 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист порушеного цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 143 Конституції визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Згідно п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що виключно на пленарних засіданнях сесії вирішуються питання відчуження об`єктів комунальної власності.

Частиною 1 ст. 321 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ст. 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно ст. ст. 328, 329 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ст.ст. 386, 387 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частиною 2 ст. 16 Цивільного кодексу України встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів можуть бути - припинення дії, яка порушує право, і відновлення становища, яке існувало до порушення.

Земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених ст. 13 Конституції України.

Львівська міська рада згідно з ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є органом місцевого самоврядування в Україні, що представляє територіальну громаду міста Львова та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування визначені Конституцією України та іншими законами України.

Згідно з ст. 80 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальні громади, які реалізують право власності через органи місцевого самоврядування, є суб`єктами права власності на землю, що є комунальною власністю. Виходячи з п.1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальним громадам належить право власності на землю, нерухоме майно тощо, а відповідно до п.5 ст. 60 цього ж Закону, органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Статтею 12 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень міських рад належать розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відноситься до повноважень Львівської міської ради.

Згідно з ст. 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів.

Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що вирішення відповідно до Закону питань земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних, міських рад.

Відповідно до ч.1 ст.123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Так, єдиною підставою для громадян та юридичних осіб набуття права власності чи права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності, є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

За змістом ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Згідно з 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до п.34 ст.26, п.2 ст.77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» питання регулювання земельних відносин (у тому числі надання земельної ділянки є оренду та поновлення договору оренди земельної ділянки) вирішується на пленарному засіданні ради - сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті ішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

Таким чином, законодавством передбачено, що способом волевиявлення ради, яка реалізує право власності від імені відповідної територіальної громади, щодо регулювання земельних відносин, є прийняття рішення сесії.

Відповідно до п. а ч. 1 от. 96 Земельного кодексу України, землекористувачі зобов`язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки.

Статтею 35 Закону України «Про охорону земель» передбачено, що власники і землекористувачі, в тому числі орендарі, земельних ділянок при здійсненні господарської діяльності зобов`язані: дотримуватися вимог земельного та природоохоронного законодавства України; забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням та дотримуватися встановлених обмежень (обтяжень) на земельну ділянку.

Згідно з ст. 1 Закону України «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки це використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики,оборони та іншого призначення (от. 19 ЗК України).

Відповідно до п.п.1.2, 1.4 Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 р. № 548, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 01 листопада 2010 р. за №1011/18306 (далі - Класифікація), код та цільове призначення земель застосовуються для забезпечення обліку земельних ділянок за видами цільового призначення у державному земельному кадастрі. КВЦПЗ визначає поділ земель на окремі види цільового призначення земель, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, видом господарської діяльності, типами забудови, типами особливо цінних об`єктів.

Статтею 143 Земельного кодексу України передбачено, що примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а)використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б)неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені приписами органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель; в)конфіскації земельної ділянки; г)примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; ґ-1) примусового звернення стягнень на право емфітевзису, суперфіцію за зобов`язаннями особи, яка використовує земельну ділянку на такому праві.

Згідно з статтею 141 ЗК України підставою припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Відповідно до статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 2 розділу VII Положення про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради (затверджено ухвалою Львівської міської ради від 08.07.2021 року №1081) до повноважень департаменту містобудування Львівської міської ради належить: на підставі рішень ради або судових рішень укладення договорів купівлі-продажу земельних ділянок, договорів купівлі-продажу прав оренди земельних ділянок, у тому числі викуплених з аукціону, договорів міни земельних ділянок, договорів оренди та суборенди земельних ділянок, договорів суперфіцію, договорів про встановлення земельних сервітутів, договорів (угод) про відшкодування втрат від недоотримання коштів за фактичне землекористування, договорів емфітевзису, інших цивільно-правових угод, підписання змін та доповнень до вищезазначених договорів, розірвання договорів, на підставі ухвал міської ради, накладення та зняття заборон на земельні ділянки.

Аналогічне положення закріплено у Положенні про департамент містобудування Львівської міської ради (затверджено рішенням виконавчого комітету ту Львівської міської ради від 10.09.2021 № 773) згідно з пунктом 4.1.26 до повноважень департаменту віднесено на підставі рішень ради або судових рішень укладення договорів купівлі-продажу земельних ділянок, договорів купівлі-продажу прав оренди земельних ділянок, у тому числі викуплених з аукціону, договорів міни земельних ділянок, договорів оренди та суборенди земельних ділянок, договорів суперфіцію, договорів про встановлення земельних сервітутів, договорів (угод) про відшкодування втрат від недоотримання коштів за фактичне землекористування, договорів емфітевзису, інших цивільно-правових угод, підписання змін та доповнень до зазначених договорів, розірвання договорів, на підставі ухвал міської ради,накладення та зняття заборон на земельні ділянки.

За змістом частини першої статті 375 Цивільного кодексу України, лише власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Частиною першою статті 376 Цивільного кодексу України встановлено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

За змістом вказаної статті будівництво вважається самочинним, якщо у діях особи є хоча б одна із ознак, передбачених ч. 1 ст. 376 ЦК України: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для будівництва, збудовані або будуються житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно; 2) забудова проведена або здійснюється без одержаного у встановленому порядку дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Відповідно до ч. 2 от. 376 Цивільного кодексу України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на

нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У ч. 4 ст. 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії.

За приписами Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" тимчасові споруди не підлягають державній реєстрації.

Згідно з ст. 7 Конституції України, в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ст. 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та Законів України.

Статтею 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, цим та іншими Законами, які не повинні суперечити положенням цього ж Закону.

Аналіз наведених норм вказує, що органи місцевого самоврядування здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За правилами ст. 43 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Відповідно до вимог ст. 44 ЗК України, до земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва).

Статтею 45 ЗК України визначено, що землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

Системний аналіз наведених положень Земельного кодексу України дає підстави стверджувати, що землі природно-заповідного фонду характеризуються наявністю окремих законодавчих обмежень щодо їх використання та відчуження. Водночас, такі обмеження, в силу приписів статті 19 Конституції України, можуть реалізовуватись виключно у випадках та порядку, встановлених законом.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатись не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права ( пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Схожі висновки викладено, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц. Спір у цій справі виник у зв`язку з тим, що на земельній ділянці, що знаходиться у комунальній власності збудоване самочинне будівництво, яке незаконно зареєстровано за відповідачами. З урахуванням наведеного, в даному випадку порушеним є право власності місцевої територіальної громади, і таке порушення пов`язане із позбавленням можливості використовувати земельну ділянку, а інтерес позивача полягає у можливості використання земельної ділянки.

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з ч. 3 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Територіальним громадам належить право на землю, нерухоме майно тощо (ч.1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Приписами ч.5 ст. 60 зазначеного Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Відповідно до ч. 8 ст. 60 Закону право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

За статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням Державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

Відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня2019- Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17провадження № 12-234гс18).

Згідно з положеннями ч. ч. 1,2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, у встановлених законом.

З положень ч. 4 ст. 1 ЦПК України, вбачається, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Згідно з ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ ст.1 Першого Протоколу до Конвенції містить три чітких норми: перша, викладена в першому реченні п. 1, є загальною за своєю природою та закріплює принцип мирного володіння майном; друга, що міститься в другому реченні п. 1, стосується позбавлення власності та містить умови такого позбавлення; третя, викладена в п.2, визнає право держав, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Ці норми не є окремими, вони пов`язані між собою. Друга та третя стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном. Отже, їх слід тлумачити у світлі загального принципу, викладеного в першій нормі (рішення у справах «Янта інші проти Німеччини» та Холдинг «Совтрансавто» проти України».) У своїх висновках Суд неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого Протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п.1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п.2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).

Львівською міськрадою заявлено позовну вимогу скасування державної реєстрації права власності на нежитлову будівлю загальною площею 21,2кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1138694446101) та про зобов`язання ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку з приведенням цієї земельної ділянки у попередній стан, шляхом демонтажу будівлі.

Як встановлено матеріалами справи, відповідач використовує спірну земельну ділянку позивача без установлених законом підстав.

Окрім цього, з моменту укладення договору купівлі-продажу новий власник ОСОБА_1 , не звертався до Львівської міської ради та її виконавчих органів з проханням оформлення права користування чи власності на земельну ділянку на якій розміщено об`єкт, що був предметом купівлі-продажу.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 7.27 постанови від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц виклала висновок про те, що зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Такий негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Враховуючи наведене, а також позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова від 18.09.2024 у справі №914/1785/24) оскільки нежитлова будівля загальною площею 21,2кв.м на АДРЕСА_1 , є тимчасовою спорудою, яка не відноситься до нерухомого майна, відповідач використовує спірну земельну ділянку позивача без установлених законом підстав, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 391 ЦК України.

Відповідно до ст. 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до закріпленого в ст. 387 ЦПК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з статтею 377ЦК України до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна, одночасно переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт.

Відповідно до частини першої, одинадцятої статті 120ЗК України у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення. Якщо об`єкт нерухомого майна розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об`єкта нерухомого майна зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, що належить йому на праві власності.

Наведені норми регулюють відносини набуття власником об`єкта нерухомого майна прав на земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт. Ці норми не регулюють відносини набуття особою прав на земельну ділянку, на якій знаходиться належне такій особі майно, яке не є нерухомим.

Відповідно до п. «б» ч.3 ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Оскільки у статті 152 Земельного кодексу України не конкретизовано переліку видів порушень прав власника земельної ділянки, в кожному конкретному випадку власник має право на власний розсуд конкретизувати, як саме буде усунене те чи інше порушення.

Порушення прав власника може бути усунене шляхом демонтажу споруд, які розташовані на земельній ділянці.

Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або Юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок проводиться за рішенням суду.

Також, у постанові від 02.06.2021 року в справі № 509/11/17 Верховний Суд дійшов висновку, що належними відповідачами за вимогами про знесення самочинно збудованого майна, приведення приміщень у первісний стан, шляхом знесення самовільно збудованих об`єктів нерухомого майна, усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження майном шляхом перебудови самовільно збудованих об`єктів нерухомого майна мають бути чинні власники спірного майна.

Зазначені висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 01.07.2020 року у справі № 755/3782/17, відповідно до яких новий власник, набуває усі права та обов`язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник, а тому є належним відповідачем за заявленими вимогами про повернення земельної ділянки, приведення її у попередній стан та знесення самочинного будівництва.

Особа, яка використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за власний кошт, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку.

За змістом статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» про самовільне зайняття земельної ділянки свідчить вчинення особою будь-якої дії, спрямованої на фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Отже, у разі використання земельної ділянки без відповідного рішення органу місцевого самоврядування про надання її в користування або у власність, повернення такої земельної ділянки відповідно до приписів статті 212 ЗК України власнику з приведенням її у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд відповідає законодавству, що регулює спірні правовідносини.

Верховний Суд у постановах від 02 червня 2021 року в справі № 509/11/17, від 21 вересня 2022 року в справі № 461/3490/18, від 30 вересня 2022 року в справі № 201/2471/20, від 15 березня 2023 року в справі № 205/213/22, від 05 квітня 2023 року в справі № 199/6251/18, від 31 травня 2023 року в справі № 201/4483/20, від 10 січня 2024 року в справі № 489/742/20, від 13 березня 2024 року в справі № 915/1439/21 дотримується правової позиції, що належним відповідачем за позовом власника землі про знесення об`єкта самочинного будівництва є не забудовник, а саме останній набувач такого об`єкта, який зареєстрував за собою право власності на самочинне будівництво.

Таким чином, ОСОБА_1 є належним відповідачем у судовій справі №466/4713/25, та саме до нього потрібно заявляти вимогу про звільнення земельної ділянки комунальної форми власності по АДРЕСА_1 з приведенням цієї земельної ділянки у попередній стан, шляхом знесення нежитлової будівлі загальною площею 21,2 кв.м. (адреса: АДРЕСА_1 ).

Таким чином, доводи позивача стосовно того, що відповідачем здійснено самовільне захоплення земельної ділянки, що перебуває у комунальній власності та наявність перешкод у користуванні майном, яке належить територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради на праві комунальної власності, суд вважає доведеним, а здійснення реєстратором реєстрації права власності за особою на нежитлове приміщення без належної на те підстави, суд розцінює як порушення ст. ст. 24, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Львівська міська рада, у відповідності до ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», є органом місцевого самоврядування в Україні, що представляє територіальну громаду міста Львова та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування визначені Конституцією України та іншими законами України. Згідно з ст. 80 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальні громади, які реалізують право власності через органи місцевого самоврядування, є суб`єктами права комунальної власності.

З врахуванням встановлених обставин справи, суд, керуючись принципом змагальності, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо,а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення. Оскільки майно, яке належало територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради на праві комунальної власності вибуло поза волею власника та у подальшому ним не схвалено. Львівська міська рада, як власник спірного об`єкта не надавала згоди на таке вибуття,таке відбулось поза волею власника, тому позов слід задовольнити зобов`язати відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом демонтажу (знесення) нежитлової та скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на приміщення нежитлової з закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь Львівської міської ради підлягає стягненню сплачена сума судового збору у розмірі 6056,00 грн.

Керуючись ст. ст. 10, 12, 13, 81, 89,141, 247 ч.2, 258-259, 263-265, 268, 280-284,352, 354 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

позов задовольнити.

Скасувати державну реєстрацію права приватної власності на нежитлову будівлю ОСОБА_1 загальною площею 21,2кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1138694446101) з закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи.

Зобов`язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 шляхом демонтажу (знесення) будівлі загальною площею 21,2кв.м.

Стягнути ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради сплачений позивачем судовий збір в розмірі 6056,00грн.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення складено 27.07.2026р.

Учасники справи:

Позивач: Львівська міська рада, код ЄДРПОУ 04055896, м. Львів, пл. Ринок, 1.

Відповідач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 .

Суддя В. В. Свірідова