Ухвала суду № 138559755, 21.07.2026, Миргородський міськрайонний суд Полтавської області

Справа № 541/1508/25

Провадження № 4-с/541/4/2026

У Х В А Л А

21 липня 2026 року м. Миргород

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області у складі:

головуючого судді Вірченко О.М.,

за участю секретаря судового засідання Олешко Н.А.,

заявниці ОСОБА_1 ,

представника заявниці Акрітова К.К.,

державного виконавця Грищенко Т.В.,

представника боржника Жаги Е.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність органу примусового виконання,

встановив:

ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Акрітов К.К., звернулася до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області зі скаргою на бездіяльність органу примусового виконання, мотивуючи свої вимоги наступним. 16 червня 2026 року головним державним виконавцем Миргородського відділу державної виконавчої служби Гришко Т.В. винесено повідомлення про повернення виконавчого листа № 541/1508/25, виданого Миргородським міськрайонним судом 04 червня 2026 року, без прийняття до виконання на підставі п. 7 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень. З вказаним рішенням державного виконавця Пономаренко М.М. не погоджується, вважає його незаконним та таким, що порушує її права як стягувача. Постановою Полтавського апеляційного суду від 11 травня 2026 року у справі № 541/1508/25 визначено порядок проживання малолітнього ОСОБА_2 почергово з кожним із батьків та встановлено обов`язок того з батьків, з ким проживала дитина, після завершення відповідного періоду особисто супроводити дитину до місця проживання іншого з батьків та передати її під фізичну опіку іншого з батьків. Таким чином, судове рішення містить чітко визначений обов`язок боржника вчинити конкретні дії, а саме передати дитину у встановлений судом строк та спосіб. Вказане рішення не лише встановлює права сторін, а й містить конкретний обов`язок боржника вчинити певні дії у визначений строк та у визначений спосіб. Вважає, що державний виконавець не перевірив зміст виконавчого документа та безпідставно дійшов висновку про неможливість його виконання. Повернення виконавчого документа фактично позбавляє заявницю права на виконання судового рішення та суперечить принципу обов`язковості судового рішення, гарантованого ст. 129-1 Конституції України, ст. 18 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тому повідомлення державного виконавця від 16 червня 2026 року про повернення виконавчого листа без прийняття до виконання є незаконним та підлягає скасуванню, а Миргородський відділ державної виконавчої служби повинен бути зобов`язаний прийняти виконавчий лист до виконання та відкрити виконавче провадження. З урахуванням зазначеного, просила визнати незаконним та скасувати рішення головного державного виконавця Миргородського відділу державної виконавчої служби Гришко Т.В., оформлене повідомленням від 16 червня 2026 року про повернення виконавчого листа № 541/1508/25 без прийняття до виконання; визнати дії державного виконавця щодо повернення виконавчого документа без прийняття до виконання неправомірними та зобов`язати Миргородський відділ державної виконавчої служби прийняти виконавчий лист № 541/1508/25 до виконання та вирішити питання про відкриття виконавчого провадження відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження».

Під час судового розгляду заявниця та її представник скаргу підтримали з викладених у ній підстав, просили її задовольнити у повному обсязі. Зазначили, що ОСОБА_3 рішення суду про визначення місця проживання дитини не виконано. Незважаючи на те, що останній у визначений судом час привіз дитину до заявниці, ОСОБА_3 не вчинив жодної дії для того, щоб передати дитину матері, посилаючись на небажання сина йти до неї. Представник заявниці зауважив, що думку дитини було враховано під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, ухвалене судом рішення по даній справі підлягає обов`язковому виконанню, тому сторони мають вживати всі необхідні заходи для його виконання. Саме невиконання ОСОБА_3 судового рішення стало підставою для звернення заявниці до державної виконавчої служби, оскільки вона позбавлена в інший спосіб домогтися його виконання.

Державний виконавець заперечувала проти задоволення скарги та зазначила суду наступне. При отриманні виконавчого листа № 541/1508/25 від 04 червня 2026 року, виданого Миргородським міськрайонним судом, державним виконавцем всебічно та детально вивчено зміст даного виконавчого листа та 16 червня 2026 року прийнято рішення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання на підставі п. 7 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження». Аналіз резолютивної частини судового рішення свідчить, що ним лише визначено місце проживання дитини. При цьому рішення не містить обов`язку боржника вчинити будь-які дії чи утриматися від їх вчинення, не передбачає передачу дитини, її відібрання, усунення перешкод у спілкуванні або інших дій, виконання яких може бути забезпечене заходами примусового виконання, визначеними ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження». Верховний Суд неодноразово зазначав, що не кожне судове рішення є таким, що підлягає примусовому виконанню, а при вирішенні питання про прийняття виконавчого документа до виконання необхідно виходити зі змісту резолютивної частини рішення та можливості застосування заходів примусового виконання. Судове рішення про визначення місця проживання дитини має характер рішення про визначення (визнання) правового стану, а не рішення зобов`язального характеру. За відсутності покладеного на боржника обов`язку вчинити конкретні дії таке рішення не може бути виконане в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», оскільки відповідно до ч. 1 ст. 1 цього Закону виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження та полягає у примусовому виконанні рішень лише у спосіб і в межах повноважень, визначених законом. Фактично рішення покладає на батьків обов`язок добровільно забезпечувати зміну місця проживання дитини відповідно до встановленого графіка. Невиконання такого обов`язку саме по собі не створює можливості для державного виконавця застосувати заходи примусового виконання, оскільки закон не передбачає механізму примусового супроводження одним із батьків дитини до іншого з батьків у межах виконання рішення про визначення місця проживання дитини, а державний виконавець відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» зобов`язаний діяти лише у спосіб та в межах повноважень, визначених законом. Просила відмовити в задоволенні скарги ОСОБА_1 в повному обсязі.

ОСОБА_3 , будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду скарги, в судове засідання не з`явився. Його представник погодився з позицією державного виконавця, зазначив, що Закон України «Про виконавче провадження» не передбачає процедури виконання судового рішення про визначення місця проживання дитини, а аналогія закону в питаннях щодо примусового виконання рішень застосовуватися не може. Крім того, зауважив, що ОСОБА_3 у визначений судом апеляційної інстанції строк привіз дитину до місця проживання матері, але син категорично відмовився залишатися у неї. На підтвердження зазначеного представником було надано відеозапис із фіксацією спроби передачі ОСОБА_3 дитини матері. Просив відмовити в задоволенні скарги.

Вислухавши думку учасників судового провадження, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Згідно з ч. 1 ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Відповідно до ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Як передбачено п. «а» ч. 1 та ч. 2 ст. 449 ЦПК України, скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи. Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом.

Відповідно до п. 2 ст. 451 ЦПК України, у разі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає оскаржувані дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ (далі Закон № 1404-VIII), виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Виконавець зобов`язаний вживати передбачених Законом № 1404-VIII заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (ч. 1 ст. 18 Закону № 1404-VIII).

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 2 Закону № 1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, таких засад, як забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 11 травня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору відділ «Служба у справах дітей» Миргородської міської ради Полтавської області, виконавчий комітет Миргородської міської ради Полтавської області як орган опіки та піклування, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визначення місця проживання дитини з матір`ю, зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору відділ «Служба у справах дітей» Миргородської міської ради Полтавської області, про визначення місця проживання дитини з батьком визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_2 почергово з кожним з батьків, у такому порядку: три місяці з батьком - ОСОБА_3 , три місяці з матір`ю - ОСОБА_1 ; вказано, що період проживання дитини з кожним з батьків починається з першого дня місця та завершується останнім днем відповідного місяця; перший місяць, починаючи з 01 червня 2026 року, ОСОБА_2 проживає з матір`ю - ОСОБА_1 ; по завершенні останнього місяця періоду, протягом якого дитина проживала з батьком чи матір`ю, в останній день той з батьків, з ким вона проживала, зобов`язаний супроводити (привезти) дитину до місця проживання іншого з батьків та передати під фізичну опіку іншого з батьків.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_3 вказаного рішення ОСОБА_1 звернулась до Миргородського міськрайонного суду із заявою про видачу виконавчого листа для примусового виконання рішення. На підставі її заяви виконавчий лист було видано заявниці 04 червня 2026 року.

16 червня 2026 року головним державним виконавцем Миргородського відділу державної виконавчої служби Гришко Т.В. винесено повідомлення про повернення виконавчого листа № 541/1508/25, виданого Миргородським міськрайонним судом Полтавської області 04 червня 2026 року, без прийняття до виконання. Підставою повернення зазначено п. 7 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» та вказано, що виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (ч. 9 ст. 7 СК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц (провадження № 61?19815сво19).

Ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (з подальшими змінами) передбачає застосування судами Конвенції про захист прав людини (далі Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права, а ст. 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду.

Результати аналізу відповідної практики ЄСПЛ засвідчують, що тривале невиконання органами влади Договірних держав рішень національних органів щодо передачі дітей під опіку одного з батьків, як правило, має наслідком констатацію ЄСПЛ порушення ст. 8 Конвенції. Зокрема, це обумовлено тим, що значні затримки з виконанням таких рішень часто призводять до порушення нормальних сімейних зв`язків між дітьми і одним із батьків, ускладнюючи чи взагалі унеможливлюючи їх возз`єднання в майбутньому.

Ст. 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з практикою ЄСПЛ спільне перебування батьків і дітей у компанії один одного становить фундаментальну складову сімейного життя у розумінні ст. 8 Конвенції (справа «Монорі проти Румунії та Угорщини», заява № 71099/01, рішення від 05 квітня 2005 року); право взаємного спілкування одного з батьків та дитини становить основоположний елемент «сімейного життя» у розумінні ст. 8 Конвенції (справа ЄСПЛ «К. та Т. проти Фінляндії», заява № 25702/94, рішення від 27 квітня 2000 року).

Щодо зобов`язання держави здійснювати позитивні заходи, ЄСПЛ у своїй практиці зазначає, що ст. 8 включає право батьків на вжиття заходів для возз`єднання зі своїми дітьми та обов`язок національних органів влади сприяти такому возз`єднанню (рішення у справах Ignaccolo-Zenide v. Romania, № 31679/96 від 25 січня 2000 року, § 94, ECHR 2000 I; Nuutinen v. Finland, № 32842/96, від 27 червня 2000 року, § 127, ECHR 2000-VIII; і Eberhard and M. v. Slovenia, № 8673/05 і № 9733/05, від 1 грудня 2009 року § 127). Ці зобов`язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення цього права, включаючи як створення нормативної бази, судового та правоохоронного механізму, що захищає права осіб, так і здійснення, за необхідності, конкретних заходів (рішення у справі M. and M. v. Croatia, № 10161/13, від 3 вересня 2015 року, § 177).

Суд погоджується з твердженням державного виконавця, що судове рішення про визначення місця проживання дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов`язку вчинення дій боржником (тим з батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню.

В той же час, постановою суду апеляційної інстанції чітко визначено, що по завершенні останнього місяця періоду, протягом якого дитина проживала з батьком чи матір`ю, в останній день той з батьків, з ким вона проживала, зобов`язаний супроводити (привезти) дитину до місця проживання іншого з батьків та передати під фізичну опіку іншого з батьків, тобто судове рішення не лише встановлює права сторін, а й містить конкретний обов`язок боржника вчинити певні дії у визначений строк та визначеним способом.

Під час розгляду скарги судом було встановлено, що ОСОБА_3 у визначений судовим рішенням час привіз дитину до матері, але не передав її під фізичну опіку ОСОБА_1 , посилаючись на небажання дитини залишатися у матері, при цьому фільмував цей процес, а не намагався вплинути на дитину для вирішення питання щодо його передачі матері.

Таким чином, рішення щодо обов`язку батька передати дитину матері не виконано, а повернення виконавчого документа фактично позбавляє заявницю права на виконання судового рішення, оскільки в інший спосіб, ніж звернення до державної виконавчої служби з виконавчим листом щодо примусового виконання рішення суду, домогтися виконання вказаного рішення вона не має можливості.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 260, 352, 353, 354 ЦПК України, суд

ухвалив:

Скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність органу примусового виконання задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати рішення головного державного виконавця Миргородського відділу державної виконавчої служби Гришко Тетяни Володимирівни, оформлене повідомленням від 16 червня 2026 року, про повернення виконавчого листа № 541/1508/25 без прийняття до виконання.

Зобов`язати Миргородський відділ державної виконавчої служби прийняти виконавчий лист № 541/1508/25 до виконання та вирішити питання про відкриття виконавчого провадження відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження».

Ухвала може бути оскаржена до Полтавського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Повний текст ухвали складено 27 липня 2026 року.

Суддя: О. М. Вірченко