Вирок № 138545278, 27.07.2026, Берегівський районний суд Закарпатської області

Справа № 297/4490/24

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2026 року м. Берегове

Берегівський районний суд Закарпатської області в особі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

при секретарі судового засідання ОСОБА_2 ,

за участю прокурора ОСОБА_3 , обвинуваченого ОСОБА_4 , захисника ОСОБА_5 , перекладача ОСОБА_6 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Берегове кримінальне провадження № 42024072060000013 від 18 вересня 2024 року по обвинуваченню:

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та мешканця АДРЕСА_1 , непрацюючого, раніше не судимого, громадянина України,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_7 обвинувачується в тому, що він, будучи достовірно обізнаним про введення на підставі Указів Президента України на всій території України воєнного стану та запровадження загальної мобілізації, 13.05.2024 року перебуваючи у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 , розташованому на АДРЕСА_2 , після проходження медичного огляду військово-лікарською комісією, визнаний здоровим та придатним для проходження військової служби, про що 14.05.2024 року військово-лікарською комісією складено довідку № 102/7/705.

У подальшому, 14.05.2024 року у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 отримав повістку на відправку з`явитися 17.06.2024 року о 10 годині до ІНФОРМАЦІЯ_2 , розташованому на АДРЕСА_2 , з подальшим направленням до військової частини Збройних Сил України.

Однак, ОСОБА_4 не маючи передбачених ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, діючи умисно, достовірно знаючи про зміст повістки, з метою ухилення від мобілізації, 17.06.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_2 , розташованому на АДРЕСА_2 , для відправки до військової частини не прибув.

Крім того, ОСОБА_4 з`явившись 18.06.2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 , з метою ухилення від мобілізації, написав заяву про відмову від проходження військової служби мотивуючи свої рішення тим, що він з 09.10.2022 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об?єднання Свідків Єгови в Україні, про що в той же день працівниками ІНФОРМАЦІЯ_3 був складений акт про відмову від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Таким чином, ОСОБА_4 , усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, діючи умисно, відмовився від виконання свого конституційного обов?язку, чим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, тим самим порушивши вимоги ст. 65 Конституції України, ст. 1 Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу» ч.ч. 1, 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не маючи на те законних підстав, передбачених ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Доказами на підтвердження встановлених обставин є наступне.

Так, допитаний в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 свою вину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України не визнав та пояснив що він є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні з 2017 року. Його релігійні переконання та особисте сумління, сформовані відповідно до віровчення цієї релігійної організації, не дозволяють йому проходити військову службу, носити військову форму чи брати до рук зброю. Пояснив, що 13.05.2024 року пройшов огляд військово-лікарської комісії та після чого отримав повістку про необхідність прибути 17 червня 2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 для відправлення до військової частини Збройних Сил України. У визначений у повістці день до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для відправлення він не прибув, однак 18 червня 2024 року з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_3 , де подав письмову заяву про відмову від проходження військової служби з огляду на свої релігійні переконання. Він не мав наміру ухилятися від виконання свого громадянського обов`язку, однак вважав, що має право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою. З цією метою він звертався із письмовими заявами до ІНФОРМАЦІЯ_3 , а також до Ьерегівської міської ради, в яких просив замінити проходження військової служби виконанням невійськової служби або іншої суспільно корисної праці, не пов`язаної з використанням зброї. При цьому пояснив, що проходження саме військової служби суперечить його релігійним переконанням.

Не дивлячись на те, що обвинувачений ОСОБА_4 свою вину не визнав, його вина у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ст.. 336 КК України доведена наступним.

Однією із загальних засад кримінального провадження є безпосередність дослідження показань, речей і документів (п.16 ч 1 ст.7 КПК).

Відповідно до ч. 4 ст. 95 КПК, суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Сторона обвинувачення зобов`язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом (ст.23 КПК).

Так, допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 пояснив, що ОСОБА_4 була надана повістка про виклик у ІНФОРМАЦІЯ_4 на яку він з`явився, однак останній подав заяву про відмову від проходження військової служби, у зв`язку з релігійними переконаннями, на підставі чого був складений акт про відмову від проходження військової служби від 18 червня 2024 року.

Крім того, винуватість ОСОБА_4 доводиться, в тому числі, дослідженими письмовими доказами, які визнані судом належними та допустимими.

З акта відмови від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, від 18 червня 2024 року вбачається, що ОСОБА_4 , який перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_5 , було роз`яснено зміст ст. 65 Конституції України, положення Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також попереджено про кримінальну відповідальність за ст. 336 КК України. У зазначеному акті зафіксовано, що останній відмовився від призову на військову службу під час мобілізації, про що було складено відповідний документ у присутності посадових осіб. (том 1 ст. 181)

Зміст зазначеного акта суд оцінює як належний та допустимий доказ, оскільки він безпосередньо стосується предмета доказування у цьому кримінальному провадженні, а саме підтверджує факт доведення до відома обвинуваченого його військового обов`язку, правових наслідків ухилення від мобілізації та його свідомої відмови від призову.

Крім того, факт ознайомлення ОСОБА_4 із вимогами законодавства про військовий обов`язок і мобілізацію підтверджується письмовим попередженням, у якому наведено положення Конституції України, Законів України «Про військовий обов`язок і військову службу» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». У цьому документі також міститься роз`яснення щодо обов`язку військовозобов`язаних з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки і попередження про відповідальність за ухилення від призову. Наявність підпису обвинуваченого у відповідному документі свідчить про те, що зазначені положення були йому зрозумілі та доведені до його відома (том 1 ст. 182-183).

Судом також досліджено заяву ОСОБА_4 , адресовану начальнику ІНФОРМАЦІЯ_3 , у якій він власноруч зазначив про відмову від проходження військової служби з релігійних переконань. Зміст цієї заяви свідчить не про необізнаність обвинуваченого щодо покладеного на нього обов`язку, а навпаки підтверджує, що він усвідомлював факт призову та необхідність виконання військового обов`язку, однак свідомо повідомив про небажання його виконувати (том 1 ст. 184) .

Із карти медичного огляду військовозобов`язаного та довідки військово-лікарської комісії №2562 від 14.05.2024 року вбачається, згідно що ОСОБА_4 проходив медичний огляд, за результатами якого був визнаний придатним до військової служби (том 1 ст. 185-186).

Постановою слідчого про визнання речовими доказами від 17 жовтня 2024 року підтверджується, що у кримінальному провадженні як речові докази визнано матеріали, які стосуються проходження ОСОБА_4 військово-лікарської комісії, його виклику до ІНФОРМАЦІЯ_3 , попередження про кримінальну відповідальність, а також документи, що підтверджують його відмову від призову на військову службу під час мобілізації. (том 1 ст. 189) .

Листами органів соціального захисту населення Берегівської районної державної адміністрації ;01-04/594 від 11.10.2024 року та Берегівської міської ради Закарпатської області №01-16 від 07.10.2024 року підтверджується, що ОСОБА_4 на обліку як особа з інвалідністю, особа, яка потребує постійного догляду, або як отримувач соціальних послуг не перебуває. Такі відомості мають значення для оцінки наявності чи відсутності законних підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. (том 1 ст. 190-192) .

Довідкою релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» підтверджується, що ОСОБА_4 бере участь у проповідуванні доброї новини, як Свідок Єгови (том 1 ст. 199).

Оцінивши зазначені докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що вони є взаємопов`язаними, послідовними та такими, що узгоджуються між собою. З їх змісту вбачається, що ОСОБА_4 перебував на військовому обліку, був придатним до військової служби, був належним чином ознайомлений із вимогами законодавства про мобілізацію та попереджений про кримінальну відповідальність за ухилення від призову, однак свідомо відмовився від проходження військової служби під час мобілізації, посилаючись на власні релігійні переконання.

Вищевказані докази надані стороною обвинувачення та досліджені судом в ході судового розгляду кримінального провадження, суд в розумінні ст.ст. 85, 86 КПК України визнає належними та допустимими доказами по даному кримінальному провадженню, які беззаперечно підтверджують вину ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України.

Відповідно до ст. 94 КПК України, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Оцінюючи кожний доказ, досліджений у судовому засіданні з точки зору належності, допустимості, достовірності, та їх сукупність з точки зору достатності та взаємозв`язку, виходячи із сукупності всіх обставин вчинених діянь, суд прийшов до висновку, що вина ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, тобто в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, підстави, передбаченої ст. 87 КПК України для визнання вказаних доказів недопустимими судом не встановлено.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.

Склад кримінального правопорушення являє собою абстрактну теоретичну конструкцію і включає чотири елементи: об`єкт, об`єктивну сторону, суб`єкт, суб`єктивну сторону. Кожен елемент включає певний набір ознак: обов`язкових і факультативних для кваліфікації діяння як кримінального правопорушення.

Касаційний кримінальний суд у постанові від 19 березня 2024 року по справі №676/4559/22 вказав, що стаття 336 КК (у редакції Закону №1357-ІХ від 30 березня 2021 року) передбачає ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Об`єкт правопорушення в широкому розумінні ним є суспільні відносини у сфері переведення економіки, діяльності органів влади, самоврядування, інших сфер і галузей країни на функціонування у період воєнного стану, а ЗСУ, інших воєнізованих формувань на організацію і штати воєнного часу. У більш вузькому розумінні це передбачений законом порядок підтримання бойової і мобілізаційної готовності ЗСУ та інших формувань на рівні, що забезпечує вимоги національної безпеки.

Додатковий обов`язковий об`єкт правопорушення встановлений законом порядок комплектування ЗСУ (інших формувань). Шкода, що спричиняється вказаному об`єкту посягання, характеризується такою протиправною поведінкою, коли особа, яка об`єктивно підпадає до призову за мобілізацію до лав ЗСУ, в односторонньому порядку свідомо виключає себе із передбаченого законом процесу формування ЗСУ та інших формувань на рівні забезпечення національної безпеки країни і її населення.

Суспільна небезпека правопорушення полягає в тому, що мобілізація - це комплекс заходів, які здійснюються в державі з метою переведення органів державної влади, місцевого самоврядування та деяких інших органів на функціювання в умовах особливого періоду, а Збройних сил чи інших військових формувань - на організацію і штати воєнного часу. Ефективно дати відсіч нападникам на країну чи виконати зобов`язання по спільній обороні від агресора без швидкої і своєчасної мобілізації неможливо. Тому ухилення від призову до Збройних сил з числа військовозобов`язаних громадян під час воєнних дій, які розпочались або передбачаються, створює загрозу для безпеки держави у сфері оборони.

Об`єктивна сторона виявляється в бездіяльності ухиленні будь-яким способом від призову за мобілізацією.

Відхиляючи доводи обвинуваченого ОСОБА_4 та захисника ОСОБА_9 щодо неможливості обвинуваченим проходження військової служби у зв`язку з релігійними переконаннями та його готовність проходити альтернативну службу, якої йому не пропонували, незважаючи на те, що він звертався до РТЦК та СП і органу місцевого самоврядування з відповідною заявою про заміну йому військової служби на альтернативну (невійськову), суд зазначає, що ОСОБА_4 був призваний не на строкову військову службу, яку можливо замінити на альтернативну, а на військову службу в Збройні Сили України під час мобілізації на особливий період у зв`язку з оголошенням в Україні з 24 лютого 2022 року воєнного стану та загальної мобілізації, можливості заміни якої на альтернативну закон не передбачає.

Водночас право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за певних умов, відтак непереборного конфлікту між релігійними переконаннями ОСОБА_4 та його передбаченим ст. 65 Конституції України обов`язком захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України не існує, а фактичні та юридичні підстави для сумлінної відмови від військової служби у нього відсутні.

Питання, аналогічні тим, які порушені стороною захисту були предметом розгляду та оцінки об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду. За результатами розгляду об`єднана палата у постанові від 27 жовтня 2025 року (справа № 573/838/24, провадження № 51-603кмо25) сформулювала висновок щодо правозастосування, відповідно до якого законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні ст. 336 КК. Призов на військову службу під час мобілізації не скасовує права на сумлінну відмову від носіння та/або використання зброї.

Як зазначила об`єднана палата, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним. Частина 2 ст. 35 Конституції України, ч. 3 ст. 18 Пакту і ч. 2 ст. 9 Конвенції допускають таке обмеження в інтересах громадського порядку або безпеки, здоров`я чи моралі, а також захисту прав і свобод інших людей. Усі ці положення вимагають, щоб таке обмеження було встановлено законом і було виваженим (пропорційним до заявленої мети). Як і в інших випадках, закон, який визначає застосування таких обмежень, має бути чітким, зрозумілим для відповідної особи, а його застосування має бути передбачуваним та точним, щоб захистити особу від свавілля.

Об`єднаною палатою було враховано, що положення ст. 18 Пакту не допускають відступу за будь-яких обставин. Відступ від зобов`язань, передбачених ст. 9 Конвенції, допускається відповідно до її ст. 15, однак з 04 квітня 2024 року заявлений раніше Україною відступ від зобов`язань за цією статтею було відкликано. Таким чином, ці положення міжнародних договорів діють у повному обсязі.

Законодавець чітко відрізняє два види військової служби: строкову військову службу та військову службу за призовом під час мобілізації. Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни. На думку об`єднаної палати, національне законодавство відповідає критеріям доступності і чіткості. Також не викликає сумніву, що неможливість для військовозобов`язаного відмовитися від призову під час мобілізації є свідомим й послідовним вибором законодавця.

Об`єднана палата вважала, що неможливість відмовитися від військової служби на підставі переконань також має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава. Адже українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави. Військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана та виключна ситуація (див., наприклад, рішення у справі «Cristian-VasileTerhesagainstRomania» від 13 квітня 2021 року, № 49933/20).

У такій ситуації загальну військову мобілізацію оголошено з легітимною метою оборони від агресії, яка загрожує існуванню нації. Захист нації та життя її людей може розглядатися як легітимний інтерес у громадській безпеці для захисту прав і свобод інших людей, включно й цивільних осіб. Якщо існування України поставлено під загрозу, то держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних). Така легітимна мета дозволяє державі впроваджувати пропорційні обмеження, у тому числі виключати можливість відмови від військової служби з міркувань, зумовлених певними переконаннями.

Об`єднана палата не залишила поза увагою посилання сторони захисту на численні рішення ЄСПЛ, що стосуються відмови від військової служби через релігійні переконання (зокрема, рішення «Bayatyan v. Armenia» від 07 липня 2011 року, № 23459/03). Погоджуючись з тлумаченням ЄСПЛ ст. 9 Конвенції в контексті сумлінної відмови від військової служби, об`єднана палата, однак, вважає, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку Російської Федерації, не дає можливості вважати висновки ЄСПЛ, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до питання, яке вирішує об`єднана палата.

Об`єднана палата не вбачала підстав вважати, що право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантоване ч. 4 ст. 35 Конституції України, поширюється на ситуацію, що загрожує існуванню нації. Відповідно підхід законодавця, який виключив можливість такої заміни, відповідає ст. 35 Конституції в сукупності зі статтями 17 та 65 Основного Закону України.

За таких обставин, на думку об`єднаної палати, законодавство, яке виключає можливість сумлінної відмови від призову під час мобілізації (в тому числі ст. 336 КК, яка слугує забезпеченню призову під час мобілізації), не суперечить ст. 35 Конституції України.

З огляду на вищенаведене об`єднана палата констатувала, що законодавство не допускає відмову від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і така відмова зумовлює відповідальність за ст. 336 КК, а обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету. Разом з тим, релігійні та інші переконання мають враховуватися під час проходження військової служби за мобілізацією й не можуть спричинювати виконання сумлінним відмовником наказів, пов`язаних з носінням або використанням зброї.

Крім цього, слід звернути увагу на постанову ВП ВС у справі № 459/2030/24 від 11.02.2026, згідно з якою ухвалою від 19 січня 2026 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду передала кримінальне провадження на розгляд Великої Палати з підстави, передбаченої ч. 5 ст. 434-1 КПК України, оскільки дійшла висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Обґрунтовуючи наявність у справі виключної правової проблеми, колегія суддів зазначила, що національне законодавство не виключає можливості здійснення громадянином права на сумлінну відмову від військової служби навіть під час дії воєнного стану, якщо в порядку, встановленому КПК України, доведено наявність відповідних релігійних переконань у особи і їх непереборний конфлікт із виконанням цією особою обов`язку проходити військову службу.

Касаційний кримінальний суд також зазначив, що положення ч. 4 ст. 35 Конституції України у їх взаємозв`язку із визначеними ч. 3 ст. 8 Основного Закону, унеможливлюють перекладання на людину негативних наслідків відсутності законодавчого механізму реалізації конституційного права громадянина, адже впровадження такого регулювання є сферою відповідальності Держави. Відсутність механізму реалізації права громадян на проходження альтернативної служби не свідчить про відсутність такого права і не може призводити до притягнення особи до відповідальності.

Відповідно до законодавства, громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих, відповідно до законодавства, релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

До переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 №2066 (в редакції від 29.01.2022), належать Адвентисти-реформісти , Адвентисти сьомого дня, Євангельські християни , Євангельські християни-баптисти , Покутники , Свідки Єгови ,Харизматичні християнські церкви (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами) , Християни віри євангельської (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами) , Християни євангельської віри , Товариство Свідомості Крішни.

Разом з тим, згідно положень ч.3 ст.4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.

Разом з тим, Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлює такі види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб з числа резервістів в особливий період.

З наведеного слідує, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.

На переконання суду, перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов`язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних).

Згідно позиції Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 15.04.2025 в справі № 573/406/24, воєнний стан в Україні накладає обмеження на всі сфери суспільного та особистого життя. Тому право сповідувати свою релігію або переконання, яке визнається та захищається державною, є обмеженим в частині відмови від мобілізації. Жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

Таким чином, ОСОБА_4 , будучи військовозобов`язаним, придатним за станом здоров`я для проходження військової служби, знаючи про відсутність будь-яких рішень щодо заміни на невійськову (альтернативну) службу, отримавши особисто повістку, без поважних причин не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 для відправки у військову частину для проходження військової служби в Збройних силах України за призовом під час мобілізації, на особливий період, чим ухилився від призову за мобілізацією.

Ретельно проаналізувавши усі надані сторонами кримінального провадження докази з точки зору доведеності ознак складу кримінального правопорушення, інкримінованого обвинуваченому, суд вважає, що сукупність встановлених під час судового розгляду обставин виключає будь-яке інше розуміння подій, викладених в обвинувальному акті, і вказана версія обвинувачення не містить сумнівів в її обґрунтованості та не спростовується доводами сторони захисту.

Розглядаючи кримінальне провадження відносно обвинуваченого, суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створив необхідні умови для здійснення сторонами наданих їм прав та свобод у наданні доказів, їх дослідженні та доведеності їх переконливості перед судом, в межах пред`явленого обвинувачення безпосередньо дослідив докази у справі та перевірив усі обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Суд, обираючи покарання обвинуваченому, керуючись нормами ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості, характер та ступінь суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують його покарання.

Згідно ст. 66 КК України, обставинами, які пом`якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_4 , судом не встановлено.

Згідно ст. 67 КК України, обставиною, яка обтяжує покарання обвинуваченого ОСОБА_4 , судом не встановлено.

Отже, обираючи вид та строк покарання обвинуваченому ОСОБА_4 , суд відповідно до ст. 65 КК України враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушень, яке відповідно до ст. 12 КК України відноситься до нетяжкого злочину. Також, суд бере до уваги вже наведені відомості про особу обвинуваченого, який винуватість у вчиненні кримінального правопорушення не визнав, раніше не судимий, має постійне місце реєстрації та проживання, раніше до адміністративної відповідальності адміністративною комісією міської ради не притягався, скарг та нарікань від мешканців міста і сусідів щодо нього не надходило.

Згідно листа комунального некомерційного підприємства «Закарпатський обласний медичний центр психічного здоров`я та медицини залежностей» встановлено, що ОСОБА_4 до психіатричного закладу по амбулаторну чи стаціонарну психіатричну допомогу не звертався.

Відповідно до листа комунального некомерційного підприємства «Берегівська лікарня імені Бертолона Ліннера» встановлено, що ОСОБА_4 на диспансерному обліку у лікаря-нарколога та лікаря-фтизіатра не перебуває.

Окрім того, як вбачається з досудової доповіді, наданої Берегівським РВ №1 філії ДУ «Центр пробації» в Закарпатській області, орган пробації вважає за можливе виправлення обвинуваченого без ізоляції від суспільства та не становить високої небезпеки для суспільства, у тому числі для окремих осіб.

При призначенні покарання ОСОБА_4 у виді позбавлення волі, суд враховує постанови ВС, ухвалені за аналогічних обставин, зокрема, в яких Суд виснував про відсутність підстав для застосування правових приписів ст. 75 КК України у кримінальних провадженнях за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України.

У постанові ВС від 21.03.2024 в справі №595/461/23, Суд виснував, що судом апеляційної інстанції при призначенні покарання у виді позбавлення волі з відбуттям його реально, було враховано підвищену суспільну небезпечність вчиненого злочину, оскільки відмова від захисту Батьківщини може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави, та в умовах воєнного стану є неприпустимою. Як правильно зазначив у своєму вироку апеляційний суд, відповідно до ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. В умовах збройної агресії з боку іншої держави захист Вітчизни набуває особливого значення. Тому наслідки ухилення від військової служби в цих умовах через покарання повинні досягати такої мети, яка зможе запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами, як того вимагають положення ч. 1 ст. 1 та ч. 2 ст. 50 КК України. З такими аргументами повністю погоджується колегія суддів суду касаційної інстанції. Встановлені у цьому кримінальному провадженні обставини не дають підстав для застосування ст. 75 КК України та звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, адже у такому разі буде досягнута мета злочину, якої прагне досягнути особа, що ухиляється від призову. Обране особі апеляційним судом покарання відповідно до найнижчої межі санкції ст. 336 КК України, за якою його засуджено, у виді позбавлення волі на строк 3 роки відповідає ступеню тяжкості вчиненого ним злочину, його особі та конкретним обставинам кримінального провадження, є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів. Вважати таке покарання надмірно суворим підстав не вбачається.

У постанові Верховного Суду від 30 квітня 2024 року (справа № 669/398/23, провадження № 51-6954км23), суд вказав, що у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України захист незалежності та територіальної цілісності держави набув особливого значення для кожного громадянина та має забезпечуватися всіма можливими засобами. Наслідки ухилення осіб від військової служби в цих умовах через призначене їм покарання мають досягати такої мети, яка зможе запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами. В іншому випадку звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання з випробуванням сформує негативну думку інших військовослужбовців щодо своєї діяльності, матиме вплив на їх бойовий дух та мотивацію, а також жодним чином не сприятиме дотриманню мети та принципів призначення покарання.

Аналогічні висновки викладено у постанові від 24.10.2024 в справі №594/817/22; у постанові від 04.09.2024 в справі №183/2097/23; у постанові від 03.10.2024 в справі №701/1202/23; у постанові від 03.10.2024 в справі №718/2261/23; у постанові від 26.09.2024 в справі №596/526/23; у постанові від 05.02.2024 в справі №625/67/23.

Верховний суд у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу, що з урахуванням ситуації, яка склалася в країні - збройної агресії РФ, конституційним обов`язком кожного громадянина є захист Батьківщини. Оскільки відмова від захисту Батьківщини може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави, такі дії в умовах воєнного стану є неприпустимими. Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. В умовах збройної агресії з боку іншої держави захист Вітчизни набуває особливого значення. Тому наслідки ухилення від військової служби в цих умовах через покарання повинні досягати такої мети, яка зможе запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами, як того вимагають положення ч. 1 ст. 1 та ч. 2 ст. 50 КК України. Враховуючи наведене, вчинений обвинуваченим умисний нетяжкий злочин представляє значну суспільну небезпечність, а тому його звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням створює в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя та безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації.

Що можливості призначення ОСОБА_4 покарання з застосуванням ст.75 КК України, суд звертає увагу на таке.

Суд констатує, що за сталою судовою практикою Касаційного кримінального суду Верховного Суду стосовно осіб, які ухилилися від мобілізації, не можна призначати покарання з випробуванням із застосуванням статті 75 КК України, а потрібно застосовувати реальне покарання у виді позбавлення волі (наприклад, справи №629/2438/23, №591/6556/23 тощо), адже звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням сформує негативну думку інших військовослужбовців щодо своєї діяльності, матиме вплив на їх бойовий дух та мотивацію, створює в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя та безкарності під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації.

Таким чином, враховуючи, що обвинувачений, будучи придатним до військової служби, в період воєнного стану, при оголошенні загальної мобілізації вчинив умисний нетяжкий злочин, однак, який свідчить про підвищену суспільну небезпечність, оскільки відмова від захисту Батьківщини є недотриманням конституційного обов`язку, може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій та значно впливає на захист суверенітету держави від збройної агресії, то судом не вбачаються підстави для призначення обвинуваченому покарання із застосуванням ст. 69 або ст. 75 КК України.

На підставі вищевикладеного, враховуючи, що обвинувачений ОСОБА_4 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 336 КК України, врахувавши особу винного, реалізовуючи принцип законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, суд приходить до висновку про необхідність призначення покарання обвинуваченому у вигляді позбавлення волі строком на 3 (три) роки

Призначення обвинуваченому ОСОБА_4 саме такого покарання буде відповідати принципу необхідності і достатності для виправлення обвинуваченого, випливає з дотримання судом принципів «рівних можливостей» та «справедливого судового розгляду», встановлених ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, не суперечить практиці Європейського Суду з прав людини та нормам кримінального законодавства України, адже ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми, а і від спроможності не допустити безкарності кримінальних правопорушень.

Суд наголошує, що призначення покарання є дискрецією лише суду, та здійснюється лише на підставі внутрішнього переконання судді, і оцінки особистості обвинуваченого, з метою досягнення саме мети визначеної ст. 50 КК України, тобто не лише покарати за вчинення правопорушення, а здійснити виправлення особистості, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. При цьому, покарання у виді позбавлення чи обмеження волі є винятковими покараннями, які застосовуються щодо осіб, виправлення яких є неможливим в іншій, передбачений законом спосіб.

Суд вважає, що таке покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України, є необхідним та достатнім для виправлення та попередження вчинення обвинуваченими нових кримінальних правопорушень.

Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 368 КПК України, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити що належить вчинити з майном, на яке накладено арешт, речовими доказами і документами.

Долю речових доказів вирішити в порядку передбаченому ст. 100 КПК України.

Підстави застосування заходів кримінально-виховного характеру щодо юридичної особи у даному кримінальному провадженні відсутні.

Викривач у кримінальному провадженні відсутній.

Керуючись ст. ст. 100, 368, 370, 374 КПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України та призначити йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 (три) роки.

Cтрок відбування покарання ОСОБА_4 обчислювати з моменту його фактичного затримання в порядку виконання вироку суду.

Речові докази: довідка військово-лікарської комісії від 14.05.2024 року, картка обстеження та медичного огляду від 13.05.2024 року, повістка про виклик від 14.05.2024 року, акт відмови від призову на військову службу під час мобілізації від 18.06.2024 року, заява про відмову від проходження служби від 18.06.2024 року зберігати в матеріалах кримінального провадження.

Вирок може бути оскаржений до Закарпатського апеляційного суду через Берегівський районний суд Закарпатської області протягом 30 днів з дня його проголошення.

Копію вироку суду негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору в порядку, визначеному ст. 376 КПК України.

Суддя ОСОБА_10