Вирок № 138539406, 28.07.2026, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/19596/24

Провадження №1-кп/127/562/24

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,

сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,

сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 12.03.2024 за № 12024020040000190, за обвинуваченням:

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Києва, громадянина України, з середньою спеціальною освітою, непрацюючого, неодруженого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого:

31.05.2022 Уманським міськрайонним судом Черкаської області за частинами першою та другою 185, частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України, з урахуванням статей 70, 71 Кримінального кодексу України, до покарання у виді 6 років позбавлення волі,

15.11.2024 Полтавським районним судом Полтавської області за частиною четвертою статті 185 Кримінального кодексу України до покарання у виді 5 років позбавлення волі, звільнений від відбування покарання на підставі статті 75 Кримінального кодексу України з випробуванням з іспитовим строком 3 роки,

14.03.2025 Луцьким міськрайонним судом Волинської області за частиною четвертою статті 185 Кримінального кодексу України, з урахуванням частини четвертої статті 70 Кримінального кодексу України, до покарання у виді 5 років 1 місяць позбавлення волі,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 185 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

12.03.2024, тобто в період дії воєнного стану, перебуваючи у під`їзді житлового будинку за адресою: м. Вінниця, вулиця Академіка Янгеля, 6 П, орієнтовно о 13:30 год. ОСОБА_5 , реалізуючи злочинний умисел направлений на викрадення чужого майна, діючи умисно, таємно, повторно, шляхом підбору ключа проник до складського приміщення, яке розташоване на сходовій клітині між 10 та 11 поверхами, звідки викрав велосипед марки «Pride» моделі «Rock 8.1», вартість якого становить 12525 гривень.

Після чого, ОСОБА_5 із вказаним велосипедом вийшов з під`їзду житлового будинку та у подальшому розпорядився викраденим на власний розсуд, чим завдав потерпілій ОСОБА_6 матеріального збитку на суму 12525 гривень

Обвинувачений ОСОБА_5 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав та суду пояснив, що вчинив його за обставин, викладених в обвинувальному акті. Зокрема, повідомив суду, що у м. Вінниці він зайшов до під`їзду будинку неподалік залізничного вокзалу. З цікавості він відкрив підсобне приміщення ключами свого знайомого, де помітив велосипед. Він забрав велосипед, поїхав на ньому з місця події, а у подальшому здав до ломбарду.

Про вчинене він щиро шкодує.

Допит обвинуваченого відбувся в судовому засіданні відповідно до приписів статті 351 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК). Під час зазначеного допиту обвинувачений надав суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого йому діяння, які мають бути встановленими в судовому засіданні згідно з приписами частини першої статті 91 КПК.

Потерпіла ОСОБА_6 у судове засідання не з`явилась, разом з тим звернулась до суду з письмовою заявою, згідно з якою просить суд здійснити розгляд справи за її відсутності.

Суд відповідно до частини третьої статті 26 та частини третьої статті 349 КПК вважає за недоцільне досліджувати докази стосовно тих фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються і клопотання про дослідження яких не було заявлене сторонами кримінального провадження. Згідно з приписами речення другого частини третьої статті 349 КПК суд з`ясував, чи правильно розуміють учасники судового процесу зміст зазначених вище обставин, переконався у відсутності сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснив, що у такому випадку учасники судового процесу будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Крім того, суд роз`яснив учасникам судового процесу принципи змагальності та диспозитивності, зміст яких розкритий у статтях 22, 26 КПК.

Отже, з урахуванням наведених вище норм кримінально-процесуального закону, суд вважає за доцільне обмежитись дослідженням:

-висновку експерта № 1108/23-53 від 25.03.2024, відповідно до якого ринкова вартість досліджуваного велосипеду торгової марки Pride моделі Rocx 8.1 2018 року випуску, станом на момент вчинення кримінального правопорушення, а саме 02.03.2024 становила 12525 грн.;

-відповідь № 437/03 від 27.03.2024, згідно з якою ОСОБА_5 02.03.2024 о 17:08 год. звертався до відділення ТОВ «Ломбард «Дім Мікрофінанс» з приводу закладу майна, а саме велосипеду марки Pride.

Аналізуючи показання обвинуваченого, надані суду докази, суд вважає, що в судовому засіданні був підтверджений факт таємного викрадення ОСОБА_5 майна потерпілої ОСОБА_6 . Зокрема, обвинувачений в судовому засіданні факту заволодіння велосипедом не заперечував, надавши суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого йому кримінального правопорушення. Суд також встановив, що ОСОБА_5 заволодів майном потерпілої таємно, тобто шляхом вчинення крадіжки.

Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації дій обвинуваченого суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі ВС) № 10 від 06.11.2009 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» (далі Постанова № 10), згідно з якими крадіжку і грабіж потрібно вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним.

Суд у судовому засіданні встановив, що після заволодіння велосипедом, обвинувачений розпорядився ним на власний розсуд. Тому суд дійшов до переконання, що в діях обвинуваченого наявні ознаки саме закінченого кримінального правопорушення.

Вирішуючи питання щодо наявності в діях обвинуваченого такої кваліфікуючої ознаки як вчинення кримінального правопорушення з проникненням, суд вважає слушним зауважити таке.

Згідно з роз`ясненнями, наданими у пункті 22 Постанови № 10, під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище слід розуміти незаконне вторгнення до них будь-яким способом (із застосуванням засобів подолання перешкод або без їх використання; шляхом обману; з використанням підроблених документів тощо або за допомогою інших засобів), який дає змогу винній особі викрасти майно без входу до житла, іншого приміщення чи сховища.

Вирішуючи питання про наявність у діях винної особи названої кваліфікуючої ознаки суди повинні з`ясовувати, з якою метою особа опинилась у житлі, іншому приміщенні чи сховищі та коли саме в неї виник умисел на заволодіння майном. Викрадення майна не можна розглядати за ознакою проникнення в житло або інше приміщення чи сховище, якщо умисел на викрадення майна у особи виник під час перебування в цьому приміщенні.

При цьому ВС в зазначеному пункті також роз`яснив, що під сховищем слід розуміти певне місце чи територію, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які мають засоби охорони від доступу до них сторонніх осіб (огорожа, наявність охоронця, сигналізація тощо), а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, подібні сховища тощо.

Не може визнаватися сховищем неогороджена і така, що не охороняється, площа або територія, на яку вхід сторонніх осіб є вільним, а також та, що була відведена та використовується для вирощування продукції чи випасу тварин (сад, город, ставок, поле тощо).

Суд також враховує, що ВС в постанові від 08.09.2016 (справа № 5-213кс(15)16) зазначив, що визначальним критерієм для вирішення питання про наявність/відсутність у діях особи, яка вчиняє злочин, кваліфікуючої ознаки проникнення у приміщення, що відбувається формально безперешкодно, є суб`єктивне ставлення винної особи до вчинюваних ним дій. Зміст суб`єктивної сторони цього діяння розкривається через предмет майно певного виду та об`єктивну сторону цього діяння зовнішні поведінкові обставини, які в сукупності з іншими обставинами, визначають кримінально-правовий зміст суспільно небезпечного діяння. Важливим для юридичної оцінки цих дій за ознаками проникнення є з`ясування того, яким майном до входження (потрапляння) особи у приміщення вона має намір заволодіти, як нею сприймається режим доступу до місця знаходження майна та який конкретний спосіб посягання на заволодіння чужим майном вона в зв`язку з цим обирає.

Окрім наведеного, ВС у постанові від 18.04.2018 (справа № 569/1111/16-к) сформулював правовий висновок, відповідно до якого проникнення як кваліфікуюча ознака злочину передбачає, що особа потрапила у житло, інше приміщення чи сховище незаконно, тобто за відсутності права перебувати в місці, де знаходиться майно (всупереч волі законного володільця, шляхом обману, за відсутності визначених законом підстав чи на порушення встановленого законом порядку). При цьому незаконність проникнення стосується самого факту потрапляння до житла, іншого приміщення чи сховища або перебування в ньому під час вчинення злочину. Спосіб проникнення (застосування фізичних чи інтелектуальних зусиль) принципового значення для встановлення кваліфікуючої ознаки «проникнення» не має.

Отже, з вищезазначених правових висновків випливає, що вирішальним при визначенні законності/незаконності входження (потрапляння) особи у відповідне приміщення або перебування в ньому під час вчинення злочину, є режим доступу до об`єкта (вільний/обмежений).

Відповідно, наявність режиму вільного доступу до приміщення свідчить про законність входження (потрапляння) особи у відповідне приміщення та правомірне її перебування там, а отже, виключається інкримінування кваліфікуючої ознаки «проникнення», навіть якщо особа потрапила в приміщення з умислом заволодіти чужим майном.

Інша кримінально-правова кваліфікація має бути надана діям особи, яка шляхом вільного доступу до певного приміщення вчиняє дії, спрямовані на заволодіння чужим майном, що зберігається в місці з обмеженим доступом (наприклад, службові приміщення, відокремлені секції магазину з обмеженим доступом, касові апарати, сейфи тощо). Такі дії мають бути кваліфіковані як поєднані з проникненням у інше приміщення чи сховище. Так само мають бути кваліфіковані дії особи, яка потрапила в приміщення з вільним доступом, але залишилася в ньому з метою заволодіння чужим майном і тоді, коли режим доступу до цього приміщення змінився й став обмеженим (завершення робочого дня в магазині, музеї тощо).

ВС у своїй постанові від 17.03.2020 (справа № 653/3/18) зазначив, зокрема, що відповідно до усталених у доктрині кримінального права підходів сховище це завжди певне місце або територія, які використовуються для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей та мають будь-які засоби охорони від доступу сторонніх осіб (наприклад, огорожа, наявність охоронця, сигналізація), що унеможливлюють (суттєво ускладнюють) вільне та безперешкодне потрапляння на них сторонніх осіб.

Тобто до сховища (незалежно від ознаки стаціонарності) мають бути віднесені місця чи ділянки, які використовуються для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей і мають властиві для цього конструктивні ознаки, які забезпечують охорону від доступу до них сторонніх осіб.

Суд у судовому засіданні встановив, що обвинувачений ОСОБА_5 до складського приміщення, яке розташоване на сходовій клітині під`їзду, шляхом підбору ключа. ОСОБА_5 в судовому засіданні зазначеної обставини не заперечував, при цьому пояснив, що проникав до кладовки з метою викрадення чужого майна. Тобто умисел на заволодіння чужим майном у ОСОБА_5 виник до проникнення у зазначене приміщення. Саме тому суд вважає, що в діянні ОСОБА_5 наявна така кваліфікуюча ознака інкримінованого йому кримінального правопорушення, як проникнення до сховища.

Вирішуючи питання щодо наявності в діях обвинуваченого такої кваліфікуючої ознаки як вчинення кримінального правопорушення повторно, суд вважає за доцільне зауважити таке.

У примітці 1 до статті 185 Кримінального кодексу України (далі КК) зазначено, що у статтях 185, 186 та 189-191 повторним визнається кримінальне правопорушення, вчинене особою, яка раніше вчинила будь-який із кримінальних правопорушень, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 32 КК повторністю кримінальних правопорушень визнається вчинення двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.

Зі змісту частини першої статті 88 КК випливає, що особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. При цьому частиною другою зазначеної статті визначено, що судимість має правове значення у разі вчинення нового кримінального правопорушення, а також в інших випадках, передбачених законами України.

З наданих суду матеріалів кримінального провадження випливає, що ОСОБА_5 раніше був неодноразово притягнутий до кримінальної відповідальності за вчинення майнових кримінальних правопорушень. Зокрема, 31.05.2022 ОСОБА_5 був засуджений Уманським міськрайонним судом Черкаської області за частинами першою та другою 185, частиною другою статті 289 КК, з урахуванням статей 70, 71 КК, до покарання у виді 6 років позбавлення волі. Згідно з наданими суду матеріалами ОСОБА_5 був звільнений від відбування призначеного йому покарання 25.08.2023 у зв`язку з його відбуттям.

Тобто інкриміновані ОСОБА_5 кримінальні правопорушення, останній вчинив під час незнятої та непогашеної судимості. Саме тому суд вважає, що в діях обвинуваченого наявні ознаки повторності.

Крім того, суд враховує, що відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 затвердженого Законом України № 2102 -IX від 24.02.2022 в Україні введений воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому строк дії воєнного стану був неодноразово продовжений.

Отже, інкриміноване ОСОБА_5 діяння, було вчинене останнім під час дії воєнного стану.

З огляду на викладене, суд дійшов до переконання, що дії ОСОБА_5 охоплюються складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною четвертою статті 185 Кримінального кодексу України (далі КК), за ознаками таємного викрадення чужого майна (крадіжки), кваліфікуючими ознаками якого є вчинення кримінального правопорушення повторно, поєднаного з проникненням до сховища, в умовах воєнного стану.

Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВС № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) Верховний Суд (далі ВС) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Дискреційні повноваження суду, як вже було зазначено вище, визнаються і Європейським судом з прав людини.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).

Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.

Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

У ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що ОСОБА_5 вчинив тяжкий злочин проти власності, винуватість у вчинені якого визнав, надавши суду чіткі та послідовні показання, при цьому у вчиненому розкаявся. Крім того, суд приймає до уваги, що обвинувачений на обліку лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває, проте з 06.09.2012 по 06.09.2013 знаходився під профілактичним наркологічним спостереженням з діагнозом: розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю зі шкідливими наслідками. Відомості, які б характеризували особу обвинуваченого, суду надані не були. Разом з тим, суд також враховує, що ОСОБА_5 раніше неодноразово був притягнутий до кримінальної відповідальності, вчинив інкриміноване йому діяння в період незнятої та непогашеної судимості, а на цей час перебуває під вартою в межах іншого кримінального провадження.

Отже, обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченого, є щире каяття.

Вирішуючи питання щодо наявності в діях обвинуваченого обставин, що обтяжують його покарання, суд враховує роз`яснення, надані в пункті 19 Постанови Пленуму ВС «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» № 7 від 04.06.2010, згідно з якими у разі якщо рецидив злочинів утворює одночасно і їх повторність, яка передбачена у статті чи частині статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, то за змістом частини четвертої статті 67 КК як повторність, так і рецидив злочинів суд не може ще раз враховувати при призначенні покарання як обставину, що його обтяжує.

Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 07.06.2018 (справа № 203/921/16-к).

Згідно зі статтею 34 КК рецидивом кримінальних правопорушень визнається вчинення нового умисного кримінального правопорушення особою, яка має судимість за умисне кримінальне правопорушення.

Як суд вже зазначив вище, ОСОБА_5 раніше неодноразово був притягнутий до кримінальної відповідальності. Поряд із судимостями за вчинення майнових кримінальних правопорушень, передбачених різними частинами статті 185 КК, обвинувачений 31.05.2022 був засуджений вироком Уманського міськрайонного суду Черкаської області у тому числі за частиною другою статтею 289 КК, що не утворює в його діях повторності, однак свідчить про наявність в його діях ознак рецидиву кримінальних правопорушень.

Разом з тим, ВС у постанові від 20.12.2018 (справа № 679/783/17) зауважив таке.

Відповідно до статті 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуто обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім як у випадках зміни судом правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 368 КПК суд, ухвалюючи вирок, повинен вирішити питання, зокрема чи є обставини, що обтяжують або пом`якшують покарання обвинуваченого, і які саме.

За пунктом 4 частини першої статті 91 КПК обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження, підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Обов`язок доказування перелічених обставин згідно зі статтею 92 КПК покладається на слідчого, прокурора та в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.

Тому, як зазначив ВС у вказаній вище постанові, посилання у вироку на обставину, що обтяжує покарання обвинуваченого, яка при формулюванні обвинувачення не була зазначена в обвинувальному акті відповідно до пункту 6 частини другої статті 291 КПК, не узгоджується з положеннями статті 337 КПК.

Згідно з пред`явленим ОСОБА_5 обвинуваченням, рецидив кримінального правопорушення не визнаний обставиною, що обтяжує покарання обвинуваченого. А тому правові підстави для ствердження про наявність у діянні обвинуваченого такої обставини, що обтяжує його покарання, як рецидив кримінального правопорушення, відсутні.

Отже, обставини, що обтяжують покарання обвинуваченого, судом не встановлені.

З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, особи обвинуваченого, його негативного ставлення до вчиненого, обставин, які пом`якшують та обтяжують його покарання, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкціями кримінального закону, у виді позбавлення волі.

Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.

Санкція частини четвертої статті 185 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п`яти до восьми років.

Як вже суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) вказав, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. В ході судового розгляду кримінального провадження не доведено, що призначення обвинуваченому менш суворого покарання ніж позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченому максимально дозволеного строку кримінального покарання у виді позбавлення волі відсутні. Натомість, враховуючи обставини справи, суд вважає за можливе призначити обвинуваченому мінімально допустимий строк кримінального покарання, визначений санкцією кримінального закону.

Разом з тим, в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_5 14.03.2025 засуджений вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області за частиною четвертою статті 185 КК з урахуванням приписів частини четвертої статті 70 КК до остаточного покарання у виді 5 років 1 місяця позбавлення волі. Зазначений вирок набрав законної сили на підставі ухвали Волинського апеляційного суду. Зі змісту зазначеної ухвали випливає, що ОСОБА_5 призначене покарання за частиною четвертою статті 185 КК у виді 5 років позбавлення волі, виключене з мотивувальної та резолютивної частини вироку посилання на призначення ОСОБА_5 остаточного покарання на підставі частини четвертої статті 70 КК, натомість покарання за вироком Полтавського районного суду Полтавської області від 15.11.2024 за частиною четвертою статті 185 КК у виді 5 років позбавлення волі зі звільненням від відбування призначеного покарання на підставі статті 75 КК з випробуванням з іспитовим строком 3 роки допущене до самостійного виконання.

Інкриміноване ОСОБА_5 діяння (винуватість у вчиненні якого була доведена за результатом судового розгляду) було вчинене останнім 12.03.2024, тобто до постановлення вироку Луцького міськрайонного суду Волинської області.

Відповідно до речення першого частини четвертої статті 70 КК за правилами, передбаченими в частинах першій - третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. При цьому реченням другим частини четвертої статті 70 КК визначено, що у цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу.

З огляду на викладене, вирішуючи питання щодо призначення обвинуваченому ОСОБА_5 остаточного покарання врахуванню підлягає покарання за вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14.03.2025.

Отже, зважаючи на положення частини четвертої статті 70 КК, суд дійшов до переконання, що в цьому випадку шляхом часткового складання покарань за цим вироком та за вироками Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14.03.2025 ОСОБА_5 необхідно призначити остаточне покарання у виді позбавлення вол.

Вище суд навів приписи речення другого частини четвертої статті 70 КК щодо зарахування до остаточно призначеного покарання відбуте повністю або частково покарання за попереднім вироком.

Зі змісту вироку від 14.03.2025 випливає, що строк відбування покарання ОСОБА_5 обрахований з дня проголошення вироку, тобто з 14.03.2025. Зазначене судове рішення у цій частині ухвалою від 15.07.2025 залишене без змін. Тому, відповідно до приписів речення другого частини четвертої статті 70 КК строк перебування ОСОБА_5 під вартою з 14.03.2025 слід зарахувати до остаточно призначеного покарання як частково відбуте покарання за вироком від 14.03.2022.

Як суд зазначив вище, згідно з ухвалою Волинського апеляційного суду від 15.07.2025 покарання за вироком Полтавського районного суду Полтавської області від 15.11.2024, яким ОСОБА_5 засуджений за частиною четвертою статті 185 КК до покарання у виді 5 років позбавлення волі зі звільненням на підставі статті 75 КК від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки допущене до самостійного виконання.

У зв`язку з цим суд вважає за доцільне зауважити таке.

У постанові від 01.04.2024 (справа № 183/6854/20) ВС зауважив, що у разі якщо особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, за вироком суду було призначено покарання, яке ухвалено відбувати реально, а потім було встановлено, що вона винна ще й в інших кримінальних правопорушеннях, за які за новим вироком особі призначається покарання із застосуванням на підставі статті 75 КК звільнення від відбування покарання з випробуванням, положення частини 4 статті 70 КК щодо призначення остаточного покарання не застосовуються і кожний вирок попередній, за яким особа має відбувати покарання реально, та новий, за яким її звільнено від відбування покарання з випробуванням, виконуються самостійно.

Хоча порядок виконання покарання за вироком від 15.11.2024 вже вирішений ухвалою від 15.07.2025, однак суд вважає, що це питання має бути також вирішене і постановлені судом відповідного судового рішення у цьому кримінальному провадженні. Тому суд вважає, що правові підстави для застосування приписів частини четвертої статті 70 КК щодо покарання за вироком Полтавського районного суду Полтавської області від 15.11.2024 відсутні, натомість таке покарання слід допустити до самостійного виконання.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченому положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення його від відбування кримінального покарання з випробуванням, суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС у постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Суд при цьому враховує, що у постанові від 19.07.2018 (справа № 755/6254/17) ВС зауважено, що неготовність до самокерованої правослухняної поведінки виключає призначення покарання, не пов`язаного з ізоляцією від суспільства.

Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд враховує, що обвинувачений раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення майнових кримінальних правопорушень, при цьому до ОСОБА_5 неодноразово застосовувались заохочувальні норми, у тому числі звільнення від відбування покарання з випробування. Незважаючи на це, ОСОБА_5 належних висновків для себе не зробив та продовжив свою протиправну поведінку. З огляду на викладене, суд дійшов до переконання, що підстави для звільнення ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання з випробуванням відсутні, а виправлення обвинуваченого без ізоляції від суспільства не можливе.

Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема початок строку відбування покарання.

Як суд зазначив вище, на цей час ОСОБА_5 перебуває під вартою в Державній установі «Київський слідчий ізолятор» в межах іншого кримінального провадження.

Вирішуючи питання щодо початку строку відбування покарання, суд враховує висновки, викладені у постанові ВС від 26.01.2022 (справа № 219/911/19). У зазначеному судовому рішенні ВС зауважив, що початок строку відбування покарання необхідно визначити з дня проголошення вироку апеляційним судом.

Згідно з частиною першою статті 532 КПК вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала слідчого судді, якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

Відповідно до частини другої статті 532 КПК у разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

При цьому частиною четвертою статті 532 КПК визначено, що судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій набирають законної сили з моменту їх проголошення.

Отже, зважаючи висновки ВС, викладені у постанові від 26.01.2022 (справа № 219/911/19), приписи частини першої та четвертої статті 532 КПК, суд вважає, що строк відбування призначеного обвинуваченому покарання слід рахувати з дня набрання цим вироком законної сили.

Питання щодо речових доказів слід вирішити відповідно до положень статті 100 КПК.

Згідно з частиною другою статті 124 КПК судові витрати необхідно покласти на обвинуваченого.

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Визнати ОСОБА_5 винним у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною четвертою статті 185 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі.

Згідно з частиною четвертою статті 70 Кримінального кодексу України частково скласти призначене покарання та покарання за вироком Луцького міськрайонного суду Вінницької області від 14.03.2025. Призначити ОСОБА_5 остаточне покарання у виді 5 (п`яти) років 3 (трьох) місяців позбавлення волі.

Покарання за вироком Полтавського районного суду Полтавської області від 15.11.2024 у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі зі звільненням на підставі статті 75 Кримінального кодексу України від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 (три) роки допустити до самостійного виконання.

Відповідно до речення другого частини четвертої статті 70, статті 72 Кримінального кодексу України зарахувати ОСОБА_5 до строку остаточного призначеного покарання частково відбуте покарання за вироком Луцького міськрайонного суду Вінницької області від 14.03.2025, тобто з 14.03.2025 по день набрання цим вироком законної сили.

Початок строку відбування покарання рахувати з дня набрання цим вироком законної сили.

Речові докази:

- 2 CD-R дискa, які приєднані до матеріалів кримінального провадження, - залишити в матеріалах кримінального провадження.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь держави 1135 (одну тисячу сто тридцять п`ять) гривень 92 (дев`яносто дві) копійки витрат на залучення експерта.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було под ано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: