Рішення № 138535653, 14.08.2025, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

14.08.2025Справа № 754/1029/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., при секретарі судового засідання Колосовій О.П., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 )

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Скай Таун" (02660, місто Київ, ВУЛИЦЯ ЧЕРВОНОТКАЦЬКА, будинок 87, офіс 7)

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Джаванда" (87504, Донецька обл., місто Маріуполь, ВУЛИЦЯ ЛУГОВА, будинок 19)

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:

1. Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву (01032, місто Київ, БУЛЬВАР ТАРАСА ШЕВЧЕНКА, будинок 50-Г)

2. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Виходцев Ігор Анатолійович (вул. Дорогожицька, 1, м. Київ, 04119)

3. гр. ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 )

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - ІНФОРМАЦІЯ_3 АДРЕСА_6

про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва та визнання договору купівлі-продажу недійсним

Представники сторін:

від позивача: Нечипорук І.І.

від відповідача 1: Левченко М.В.

від відповідача 2: не з`явився.

від третьої особи 1: не з`явився.

від третьої особи 2: не з`явився.

від третьої особи 3: не з`явився.

від третьої особи 4: ОСОБА_2.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У січні 2020 року Військова частина НОМЕР_1 звернулася з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Скай Таун", ТОВ "Гончарук-Будсервіс" про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва та визнання договору купівлі-продажу недійсним.

В обґрунтування позовних вимог позивач в позовній заяві посилається на те, що під час дії договору №4562 оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, на технічному майданчику, який розташований на земельній ділянці позивача та був переданий в оренду згідно вказаного договору, відповідачем 2 був споруджений торгівельний об`єкт, який не був ним демонтований після спливу строку договору № 4562 оренди нерухомого майна. При цьому позивач наголошує, що відповідач 2 здійснив спорудження торгівельного об`єкту без належного дозволу та затвердженого проекту на земельній ділянці, яка не перебуває у його власності чи користуванні, а тому він має бути знесений відповідачем 2 за власний рахунок.

Враховуючи, що на дату пред`явлення позову власником нерухомого майна, щодо якого позивачем заявлено вимогу про знесення, є відповідач 1, а також враховуючи ту обставину, що право власності відповідача 1 виникло на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. 19.01.2016 року за реєстровим № 66, позовні вимоги позивача пред`явлені одночасно до особи, яка, на думку позивача, незаконно спорудила об`єкт нерухомого майна (відповідача 2) та до особи, яка є власником вказаного нерухомого майна (відповідача 1).

Таким чином, на переконання позивача, нерухоме майно, що є предметом договору купівлі-продажу від 19.01.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. за реєстровим № 66, є самочинним будівництвом, яке підлягає знесенню, а вказаний договір купівлі-продажу суперечить ч. 2. ст. 376 ЦК України і має бути визнаний судом недійсним в силу ч. 1 ст. 203 ЦК України та ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва у справі № 754/1029/20 від 26.11.2020 року відмовлено у задоволенні позову.

Постановою Київського апеляційного суду від 9 червня 2021 року апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 листопада 2020 року - без змін.

Постановою Верховного Суду від 17 квітня 2024 року касаційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задоволено частково. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 9 червня 2021 року скасовано. Провадження у справі за позовом Військової частини НОМЕР_1 до ТОВ "Скай Таун", ТОВ "Джаванда", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Виходцев І. А., гр. ОСОБА_1 , про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва та визнання договору купівлі-продажу недійсним закрито. Повідомлено Військову частину НОМЕР_1 , що розгляд справи за її позовом віднесено до юрисдикції господарських судів та роз`яснено їй право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутись до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Ухвалою Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 754/1029/20 заяву Військової частини НОМЕР_1 про направлення справи за встановленою юрисдикцією задоволено. Справу № 754/1029/20 за позовом Військової частини НОМЕР_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Скай Таун", Товариства з обмеженою відповідальністю "Джаванда", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Виходцев Ігор Анатолійович, гр. ОСОБА_1 , про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва та визнання договору купівлі-продажу недійсним, передано для продовження розгляду до Господарського суду міста Києва.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.06.2024 справу № 754/1029/20 передано на розгляд судді Селівону А. М.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.07.2024 суддею Селівоном А. М. прийнято справу № 754/1029/20 до свого провадження, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом на підставі ч. 3 ст. 12 ГПК України постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 04.09.2024 року.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання через канцелярію суду надійшли: 06.08.2024 від третьої особи 1 - Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву - письмові пояснення (в порядку статті 42, 168 ГПК України) № 30-10/б/н від 31.07.2024, з доказами надсилання їх копії на адреси учасників справи, в яких РВ ФДМУ зазначає, що 22.01.2016 між Регіональним відділенням та ТОВ «Гончарук-Будсервіс» було підписано Акт приймання-передачі (повернення) майна з орендного користування, який був погоджений з Військовою частиною № НОМЕР_1 . В свою чергу, під час дії договору №4562 оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, на технічному майданчику, який розташований на земельній ділянці позивача та був переданий в оренду згідно вказаного договору, відповідачем 2 був споруджений торгівельний об`єкт, який не був ним демонтований після спливу строку вказаного. Беручи до уваги, що єдиною правовою підставою для розміщення на технічному майданчику торгівельного об`єкту може бути лише діючий договір оренди, укладений відповідно до законодавства України про оренду, та враховуючи Акт повернення державного майна від 22.01.2016 року, Регіональне відділення зазначає про відсутність на даний час будь-яких належних правових підстав для розміщення ТОВ «Скай-Таун» торгівельного об`єкту на технічному майданчику (об`єкт оренди) за адресою: м. Київ, вул. Магнітогорська, 5; 19.08.2024 від третьої особи 2 - Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Виховцева І.А. - заява № 02/01-16 від 19.08.2024 про розгляд справи без участі третьої особи 2; 04.09.2024 від відповідача 1 - ТОВ "Скай Таун" - клопотання б/н від 03.09.2024 про відкладення призначеного на 04.09.2024 засідання та клопотання б/н від 03.09.2024 про надання доступу до матеріалів електронної справи представнику ТОВ "Скай Таун". Вказані документи судом долучені до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 04.09.2024 року за клопотанням відповідача 1 протокольною ухвалою оголошено перерву до 02.10.2024 року.

У підготовчому засіданні 02.10.2024 року представником відповідача 1 було подано клопотання б/н від 02.10.2024 про витребування доказів згідно ст. 81 ГПК України, в задоволенні якого за результатами розгляду у вказаному засіданні протокольною ухвалою відмовлено та в підготовчому засіданні протокольною ухвалою оголошено перерву до 13.11.2024 року.

Судом доведено до відома, що до початку судового засідання через канцелярію суду 23.10.2024 року від третьої особи 2 надійшли письмові пояснення № 013/01-16 від 08.10.2024 року, в яких приватний нотаріус Виховцев І.А. зазначає, що ним з`ясовані обставини щодо посвідчення договору та встановлено волевиявлення осіб, проведені необхідні перевірки та 19.01.2016 року посвідчено договір купівлі - продажу нежитлового приміщення № 1 в будинку 5В по вул. Магнітогорській в м. Києві площею 372,9 кв.м, а також просить суд розглянути справу без його участі.

Окрім цього, через систему "Електронний суд" 07.11.2024 представником відповідача 1 подано відзив на позовну заяву б/н від 06.11.2024, з доказами надсилання його копії на адреси інших учасників справи, в якому ТОВ «СКАЙ ТАУН» заперечує проти позовних вимог, посилаючись на те, що позивач не зареєстрував поділ існуючої земельної ділянки з кадастровим номером 800000000:62:067:0002 на дві - площами 0,0440 га та 13,9397 га, не уклав договір користування (оренди або суборенди) земельною ділянкою площею 0,0440 га з відповідачем 1 та у 2020 році звернувся до Деснянського районного суд міста Києва з позовом, який на даний час розглядається Господарським судом м. Києва в межах даної справи № 754/1029/20. Тобто, за твердженням відповідача 1, позовні вимоги є надмірними і суперечать позиції власника земельної ділянки, позаяк наявна згода власника земельної ділянки в особі Київської міської державної адміністрації на поділ земельної ділянки з метою виділення частини земельної ділянки під розміщення спірного об`єкту нерухомого майна. Також відповідач 1 зазначає, що в матеріалах справи відсутні будь-які належні докази того, що спорудження спірного об`єкту нерухомого майна, який позивач вважає самочинним, було здійснене саме відповідачем 2 та/або відповідачем 1; після державної реєстрації права власності за відповідачем 1 та перебудови (реконструкції) ним спірного об`єкта нерухомого майна (реконструкція нежитлового приміщення №1 без зміни зовнішніх геометричних розмірів) згідно з Декларацією про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності від 05.04.2017 року, спірний об`єкт не є самочинним будівництвом; 13.11.2024 року представником позивача - клопотання б/н від 13.11.2024 року про відкладення (перенесення) розгляду справи (підготовчого засідання) та продовження строку проведення підготовчого провадження.

Вказані документи судом долучені до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 13.11.2024 року за клопотанням представника позивача протокольною ухвалою оголошено перерву до 05.12.2024 року.

Судом повідомлено, що через систему «Електронний суд» надійшли: від представника позивача 02.12.2024 року - відповідь на відзив б/н від 02.12.2024, з доказами надсилання її копії на адреси інших учасників справи, в якій позивач не погоджується з доводами відповідача 1, наведеними у відзиві, та зазначає, що позивачу не надано право використовувати надану у постійне користування земельну ділянку поза межами її цільового призначення, окрім як для надання дозволу фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно, що здійснюється за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Тобто, чинне законодавство України не передбачає розміщення юридичними та/або фізичними особами будь-яких будівель на землях оборони, відтак твердження відповідача 1 про наявність будь-яких «переддоговірних» відносин між позивачем та відповідачем 1 щодо передання останньому будь-якого права на земельну ділянку, а також, начебто, недобросовісну поведінку позивача є безпідставними, оскільки позивач не наділений правом розпорядження земельною ділянкою, а відповідач 1 не має права на отримання земельної ділянки у постійне користування. Окрім того, розміщення фізичними та/або юридичними особами нежитлових приміщень на землях оборони не дозволено законодавством, яке регулює порядок використання земель оборони.

Додатково позивач вказує, що на частині земельної ділянки, яка перебуває у постійному користуванні позивача, станом на 17.10.2001 року не було жодного об`єкту нерухомого майна, розміщеного по вул. Магнітогорська, буд. 5в, та яке б належало будь-яким третім особам, з огляду на що є очевидним те, що договір купівлі-продажу, який був, начебто, зареєстрований Товарною біржою «НАРОДНА» 17.10.2001 року за реєстраційним № А2001/0204 та зареєстрований Київським міським бюро технічної інвентаризації 21.10.2001 року за № 46153 є підробленим. При цьому позивач звертає увагу на наявність в матеріалах справи виключно дубліката Договору купівлі - продажу, посвідченого приватним нотаріусом Виховцевим І.О. та зареєстрованого за № 66, в якому згадується про придбання самочинно збудованого нерухомого майна, а також інформації щодо наявності у Єдиному реєстрі судових рішень низки кримінальних проваджень за ст.ст. 356, 358, 190 КК України, пов`язаних з підробкою договорів про відчуження нерухомого майна, які, начебто, реєструвались Товарною біржою «НАРОДНА».

Також позивач наголошує на тому, що при застосуванні норм ч. 2 ст. 212 ЗК України не має значення чи здійснював відповідач 1 або відповідач 2 самочинне будівництво, оскільки саме відповідач 1 - ТОВ «СКАЙ ТАУН» є особою, яка на даний час самовільно займає земельну ділянку, належну позивачу на праві користування, та, при цьому, Декларація про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності була зареєстрована Департаментом з питань державного архітектурно - будівельного контролю міста Києва з грубим порушенням вимог законодавства України.

Поряд із цим через систему «Електронний суд» від представника позивача 02.12.2024 року надійшло клопотання б/н від 02.12.2024 року про залучення до участі у справі третьої особи, в якому Військова частина НОМЕР_2 просить суд залучити до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ІНФОРМАЦІЯ_3 (код ЄДРПОУ 00034022), а також 03.12.2024 - заява б/н від 03.12.2024 року про зміну предмету позову, з доказами надсилання її на адреси інших учасників справи, в якій позивач зазначає про необхідність конкретизувати формулювання прохальної частини позову з метою усунення в подальшому можливих труднощів у виконанні судового рішення та просить суд: "зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю "СКАЙ ТАУН" (ідентифікаційний код 40191163, місцезнаходження: 02660, м. Київ, вул. Червоноткацька, буд. 87, оф. 7) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Джаванда" (ідентифікаційний код 35493782, місцезнаходження: 87504, Донецька обл., м. Маріуполь, вул. Лугова, 19) усунути перешкоди військовій частині НОМЕР_1 в користуванні земельною ділянкою площею 13.9837 га, кадастровий номер 8000000000:62:067:002, що передана військовій частині НОМЕР_1 у постійне користування відповідно до Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 389725, виданого 21 березня 2012 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі рішень Київської міської ради від 14.06.2007 № 897/1528 та від 22.09.2011 № 129/6345, шляхом знесення самочинно збудованої будівлі, загальною площею 366,1 кв.м, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 ; визнати недійсним Договір купівлі-продажу, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "СКАЙ ТАУН" та ОСОБА_1 , який посвідчений 19 січня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. та зареєстрований в реєстрі за № 66.", та 05.12.2024 року - клопотання б/н від 05.12.2024 про витребування доказів згідно ст. 81 ГПК України. Документи судом долучені до матеріалів справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.12.2024 року за клопотанням позивача, оскільки останній є структурним підрозділом Державної спеціальної служби транспорту, яка, в свою чергу, є спеціалізованим військовим формуванням, що входить до системи Міністерства оборони України, а спір у даній справі стосується майна, яке закріплене за позивачем, є державною власністю та перебуває у сфері управління Міністерства оборони України, залучено до участі у справі як третю особу 4, які не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - ІНФОРМАЦІЯ_3 та, відповідно, відкладено підготовче засідання у справі на 22.01.2025 року.

Судом встановлено, що через систему "Електронний суд" подані: представником позивача 15.01.2025 - докази направлення позову з додатками на адресу Міністерства оборони України та додаткові пояснення б/н від 22.01.2025 року; 22.01.2025 представником третьої особи 4 - Міністерства оборони України подано клопотання б/н від 21.01.2025 про продовження процесуального строку на надання письмових пояснень по справі, представником позивача - клопотання б/н від 22.01.2025 про поновлення строку на подання доказів та про долучення доказів; 22.01.2025 представником відповідача 1 - клопотання б/н від 22.01.2025 про відкладення підготовчого засідання. Вказані документи судом долучені до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 22.01.2025 за клопотанням відповідача 1 протокольною ухвалою оголошено перерву до 20.02.2025.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання через систему "Електронний суд" подані: 31.01.2025 представником третьої особи 4 - Міністерства оборони України письмові пояснення б/н від 31.01.2025, з доказами надсилання іншим учасникам справи; 18.02.2025 представником відповідача 1 - клопотання б/н від 17.02.2025 про оголошення перерви у підготовчому засіданні, призначеному на 20.02.2025 року, у зв`язку можливістю укладення мирової угоди. Вказані документи судом долучені до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 20.02.2025 частково задоволено клопотання представника відповідача 1 та протокольною ухвалою оголошено перерву до 12.03.2025 року.

Так, через систему "Електронний суд" представником позивача 05.03.2025 подані додаткові пояснення у справі б/н від 05.03.2025, з доказами надсилання іншим учасникам справи; 12.03.2025 представником відповідача 1 - клопотання б/н від 12.03.2025 про врахування висновків щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду від 22.05.2024 у справі № 922/436/22, від 29.01.2020 у справі № 822/2149/18, від 08.12.2021 у справі № 520/3777/18. Документи судом долучені до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 12.03.2025 судом долучено до матеріалів справи самостійно отримані на запит суду дані реєстраційної справи № 830373380000 щодо об`єкта нерухомого майна - нежитлового приміщення № 1, загальною площею 372,9 кв.м за адресою м. Київ, вул. Магнітогорська, 5В, а також витягу з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва щодо реєстрації декларації про початок будівельних робіт з реконструкції від 01.03.2017, та протокольною ухвалою оголошено перерву до 10.04.2025.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.04.2025 року судом прийнято до розгляду заяву позивача б/н від 03.12.2024 про зміну предмету позову, з урахуванням якої здійснюється подальший розгляд спору, а також враховуючи те, що судом остаточно з`ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, закрито підготовче провадження у справі № 754/1029/20 та призначена справа до судового розгляду по суті на 22.05.2025.

У судових засіданнях з розгляду справи по суті 22.05.2025 та 25.06.2025 протокольними ухвалами оголошені перерви до 25.06.2025 та 31.07.2025 відповідно.

Проте, оскільки призначене на 31.07.2025 засідання з розгляду справи по суті не відбудеться, ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.07.2025 року розгляд справи по суті призначено на 30.07.2025 року.

У судовому засіданні з розгляду справи по суті 30.07.2025 року у зв`язку з оголошенням повітряної тривоги, судом протокольною ухвалою оголошено перерву до 14.08.2025 року.

Будь - яких інших заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від сторін та учасників справи на час проведення засідання 14.08.2025 року до суду не надходило.

У судові засідання з розгляду справи по суті 22.05.2025 року, 25.06.2025 року, 30.07.2025 року, 14.08.2025 року з`явились уповноважені представники позивача, відповідача 1 та третьої особи 4. Уповноважені представники відповідача 2 та третіх осіб 1, 2, 3 у вказані судові засідання не з`явились.

Відповідно до частини 11 статті 242 ГПК України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи чи її окремої системи (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасник справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно пунктів 2, 3, 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Третя особа 1 про дату, час і місце проведення судових засідань з розгляду справи по суті відповідно до норм ст. 6 ГПК України повідомлена належним чином в електронному кабінеті шляхом надсилання копій ухвал суду від 10.04.2025 року про закриття підготовчого провадження та призначення розгляду справи по суті, від 22.05.2025 року, 24.07.2025 року, 30.07.2025 року про оголошення перерви в судовому засіданні та призначення розгляду, факт отримання яких 17.05.2025 року, 29.05.2025 року, 25.07.2025 року, 07.08.2025 року підтверджується наявними в матеріалах справи повідомленнями про доставку електронних листів до електронних кабінету учасника справи.

Разом з тим, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України з 24.02.2022 доставка поштової кореспонденції в м. Маріуполь за адресою місцезнаходження відповідача 2 - ТОВ «Джаванда» не здійснюється, у зв`язку з чим про дату, час і місце проведення судових засідань відповідач 2 повідомлявся шляхом розміщення інформації про закриття підготовчого провадження та призначення розгляду справи по суті, а також про оголошення перерв у судовому засіданні з розгляду справи № 754/1029/20 по суті на сторінці Господарського суду міста Києва на офіційному веб-порталі "Судова влада в Україні" в мережі Інтернет.

Суд зазначає, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов`язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами" від 29.06.2023 року, який набрав чинності 21.07.2023 року та введений в дію 18.10.2023 року, внесено зміни до ряду статей ГПК України.

Так, відповідно до частини 6 статті 6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.

Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.

Якщо реєстрація електронного кабінету в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суперечить релігійним переконанням особи, яка зобов`язана його зареєструвати відповідно до цієї частини, передбачені цим Кодексом процесуальні наслідки звернення до суду такою особою без реєстрації електронного кабінету у вигляді залишення її документа без руху, його повернення або залишення без розгляду не застосовуються за умови, що особа заявила про такі обставини одночасно із поданням відповідного документа шляхом подання окремої обґрунтованої письмової заяви.

Тобто, нотаріус, згідно з наведеними приписами цього Кодексу, зобов`язаний зареєструвати свій електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі) в обов`язковому порядку.

Наразі, судом згідно бази даних «Діловодство спеціалізованого суду» встановлено відсутність у третіх осіб 2, 3 як на час відкриття провадження у справі №754/1029/20, так і на час розгляду справи по суті зареєстрованого електронного кабінету.

При цьому, оскільки треті особи 2, 3 не зареєстрували свій електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), з метою повідомлення останніх про розгляд справи судом на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвали у справі № 754/1029/20 були направлені судом рекомендованими листами з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження третьої особи 2 - приватного нотаріуса Виховцева І.А.: вул. Дорогожицька, 1, м. Київ, 04119, та адресу реєстрації третьої особи 3 - гр. ОСОБА_1 , а саме: вул. Незалежності, 39, м. Сновськ, Корюківський район, Чернігівська область.

Третя особа 2 - приватний нотаріус Виховцев І.А. про дату, час та місце судових засідань з розгляду справи по суті повідомлений належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленням про вручення поштових відправлень №№ 0610257360540, 0610268275951, 0610270725581.

Наразі, докази вручення третій особі 2 копії ухвали суду від 30.07.2025 року про оголошення перерви у судовому засіданні з розгляду по суті справи № 754/1029/20 станом на час проведення судового засідання 14.08.2025 року до суду не повернуті.

Судом здійснено запит з офіційного сайту АТ "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштового відправлення № 0610273588569 третій особі 2, в якому зазначено, що станом на 13.08.2025 року поштове відправлення прямує до точки видачі.

Наразі, направлена на адресу реєстрації третьої особи 3 рекомендованими повідомленнями про вручення №№ 0610257360558, 0610268275960, 0610270725603 копії ухвал суду від 22.05.2025 року, 25.06.2025 року, 24.07.2025 року року повернуті до суду неврученими адресату у зв`язку з відсутністю адреса за вказаною адресою.

При цьому докази вручення третій особі 3 копії ухвали суду від 30.07.2025 року про оголошення перерви у судовому засіданні з розгляду по суті справи № 754/1029/20 станом на час проведення судового засідання 14.08.2025 року до суду не повернуті.

Судом здійснено запит з офіційного сайту АТ "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштового відправлення № 0610273588585 третій особі 3, в якому зазначено, що станом на 13.08.2025 року поштове відправлення прямує до точки видачі.

В той же час судом встановлено відповідність адреси місця реєстрації третьої особи 3 зазначеній на конвертах, що повернулися.

Інші дані (адреси), за якими можна встановити місцезнаходження/місцепроживання відповідача 2 та третьої особи 3, а також інформацію про наявність офіційних електронних адрес останніх матеріали справи не містять та суду невідомі.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Беручи до уваги конкретні обставини справи, вимоги процесуального законодавства та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на адресу, що відповідає місцезнаходженню відповідача 1 та третьої особи згідно з матеріалами справи, є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, постанові від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/9, постанові від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, постанові від 18.03.2021 у справі № 911/3142/18).

Суд зазначає, що у рішенні від 03.04.2008 року у справі "Пономарьов проти України" Європейський суд з прав людини зробив, зокрема, висновок про те, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

При цьому судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час та місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.

Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Враховуючи вищевикладене господарський суд зазначає, що відповідач 2 та третя особа 3 не були позбавлені права та можливості ознайомитися, зокрема, з ухвалами у справі № 754/1029/20 як в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/, так і з публікацією відповідних оголошень на офіційному веб-порталі судової влади України.

З огляду на наведене суд констатує, що ним вчинено всі необхідні та можливі заходи з метою встановлення місцезнаходження/місцяпроживання відповідача 2 та третьої особи 3 та повідомлення їх про розгляд справи судом.

Про поважні причини неявки в судові засідання 22.05.2025 року, 25.06.2025 року, 30.07.2025 року, 14.08.2025 року уповноважених представників відповідача 2 та третьої особи 1, а також третьої особи 3 особисто та/або його представника суд не повідомлено.

При цьому судом взято до уваги подане 23.10.2024 третьою особою 2 клопотання про розгляд справи № 754/1029/20 без участі приватного нотаріуса Виховцева І. А.

Поряд із цим суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених ст.ст. 165, 168 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали від 16.07.2024 року про відкриття провадження у справі № 754/1029/20, відповідач 2 мав подати відзив на позовну заяву та третя особа 3 - пояснення щодо суті позову.

Як свідчать матеріали справи, відповідач 2 та третя особа 3 не скористалися наданими їм процесуальними правами, передбаченим ч. 1 ст. 165, ч. 1 ст. 168 Господарського процесуального кодексу України.

Суд звертає увагу, що сам лише факт не отримання стороною кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу суду про відкриття провадження та оголошення перерви в судових засіданнях для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернута до суду у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвал суду та нереалізації своїх процесуальних прав, зокрема, в частині надання відзиву на позовну заяву, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача 2 та третьої особи 3 на час розгляду справи по суті 14.08.2025 року до суду також не надходило.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Наразі, від відповідача 2 на час проведення судового засідання з розгляду справи по суті 14.08.2025 року до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про наміру вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України, від третьої особи 2 - заяв про неможливість подання пояснень щодо суті спору та/або про наміру вчинення відповідних дій у відповідності до статі 168 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

Згідно із частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Пунктом 1 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Таким чином, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "Джаванда" як відповідач 2, Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву як третя особа 1, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Виходцев Ігор Анатолійович як третя особа 2 та гр. ОСОБА_1 як третя особа 3 не скористалися наданими їм процесуальними правами, зокрема, не забезпечили участі представників та або особистої участі в судовому засіданні 14.08.2025 року, відповідачем 2 не надано відзиву на позовну заяву, третьою особою 3- будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, враховуючи клопотання третьої особи 2 про проведення судового розгляду без участі приватного нотаріуса Виховцева І.А., за відсутності клопотань про відкладення та/або оголошення перерви суд дійшов висновку про можливість розгляду даної справи 14.08.2025 року виключно за наявними матеріалами за відсутності уповноважених представників відповідача 2 та третіх осіб 1, 2, 3.

У судових засіданнях з розгляду справи по суті 25.06.2025 року, 30.07.2025 року та 14.08.2025 року представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити.

Представник відповідача 1 в судових засіданнях з розгляду справи по суті 25.06.2025 року, 30.07.2025 року та 14.08.2025 року проти задоволення позовних вимог заперечував.

Представник третьої особи 4 в судових засіданнях з розгляду справи по суті 25.06.2025 року, 30.07.2025 року та 14.08.2025 року надав пояснення щодо суті спору та просив задовольнити позовні вимоги.

Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 14.08.2025 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши в судових засіданнях пояснення представників позивача, відповідача 1 та третьої особи 4, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України (далі - Господарський кодекс України, дійсний на час спірних правовідносин) господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Суд зазначає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).

Відповідно до Закону України «Про Державну спеціальну службу транспорту» (зі змінами), положення про Державну спеціальну службу транспорту, затвердженого Указом Президента України від 06.08.2004 року №873/2004 (зі змінами), директиви Міністерства оборони України від 26.04.2019 року №1 та наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 31.07.2019 року №20 рсо (ДСК) «Про перехід військової частини НОМЕР_1 на новий штат», ІНФОРМАЦІЯ_1 у Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , АДРЕСА_4 ).

Згідно Державного акту Серії ЯЯ №389725 рішеннями Київської міської ради №867/1528 від 14.06.2007 року та №129/6345 від 22.09.2011 року 195 ІНФОРМАЦІЯ_2 (військової частини НОМЕР_1 ) надано право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:067:0002 по АДРЕСА_4 .

Як встановлено судом за матеріалами справи, 12 листопада 2009 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору у справі, орендодавець за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Гончарук-Будсервіс», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Джаванда» (орендар за договором) укладено Договір № 4562 оренди нерухомого майна, що належить до державної власності (далі - Договір оренди), відповідно до пункту 1.1 якого ТОВ «Гончарук-Будсервіс» прийняв у строкове платне користування державне нерухоме майно - технічний майданчик (інвентарний № 3) площею 381,30 кв.м, розташований на АДРЕСА_4 , що перебуває на балансі ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ), вартість якого визначена згідно з звітом про незалежну оцінку станом на 31.03.2009 року і становить 51857,00 грн.

Майно передається в оренду з метою розміщення торгівельного об`єкту з продажу непродовольчих товарів (п.1.2 Договору).

Розділами 1-11 Договору оренди сторони узгодили предмет договору, умови передачі орендованого майна орендарю, орендну плату, використання амортизаційних відрахувань і відновлення орендованого майна, обов`язки та права орендаря і орендодавця, відповідальність і вирішення спорів за Договором, строк чинності, умови зміни та припинення Договору, особливі умови тощо.

У частині 1 статті 284 Господарського кодексу України законодавець як істотні умови договору оренди визначив, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

За змістом частиною 1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Строк договору оренди визначається за погодженням сторін (частина 4 статті 284 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про оренду землі» строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років.

Згідно п. 10.1 Договору оренди останній укладено строком на 1 рік, що діє з 12.11.2009 року до 12.11.2010 року включно.

Вказаний Договір оренди підписаний представниками орендаря та орендодавця та засвідчений печатками сторін.

Судом встановлено, що укладений Договір за своїм змістом та правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 58 Цивільного кодексу України та §5 глави 30 Господарського кодексу України, а також Земельним кодексом України та Законом України «Про оренду землі».

Відповідно до ст. 2 Земельного кодексу України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об`єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Частиною 1 ст. 3 Земельного кодексу України унормовано, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

У відповідності до ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до ст.ст. 13, 19 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатом аукціону.

Відповідно до ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). В силу частини 6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно ст. 792 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

У відповідності до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Суд зазначає, що статтею 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки визначено як засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Згідно з частиною другою статті 93 Земельного кодексу України земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземця та особам без громадянства, іноземних юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

У відповідності до частини 1 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Відповідно до ст. 80 Земельного Кодексу України суб`єктами права власності на землю є громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Статтями 125, 126 Земельного кодексу України передбачено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди землі, зареєстрованого відповідно до закону.

Як встановлено судом, право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:067:0002, загальною площею 13,9837 га 195 центральній базі Державної спеціальної служби транспорту, правонаступником якої є військова частина НОМЕР_1 , надано на підставі рішень Київської міської ради від 14.06.2007 року № 867/1528 та від 12.09.2011 року № 129/6345, що підтверджується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 389725, згідно якого цільовим призначенням земельної ділянки є експлуатацію та обслуговування будівель і споруд військової частини.

Реєстрація за позивачем права постійного користування земельною ділянкою кадастровий номер 8000000000:62:067:0002 загальною площею 13,9837 га для експлуатації та обслуговування будівель і споруд військової частини на підставі вказаного акту на право постійного користування земельною ділянкою, підтверджується даними підтверджується даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно пр. реєстрацію іншого речового права.

Згідно ст. 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов`язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

Як свідчать матеріали справи, у відповідності до умов Договору оренди сторонами підписано Акт приймання - передавання орендованого майна від 12.11.2009 року, копія якого наявна в матеріалах справи, згідно якого орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування майно - технічний майданчик (інвентарний № 3) площею 381,30 кв.м, розташований на м. Київ, вул. Магнітогорська, 5, що перебуває на балансі ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ).

Позивачем зазначено в позовній заяві та сторонами не заперечувалось, що Договір оренди був неодноразово пролонгований до 12.11.2015 року шляхом укладення Договорів про внесення змін до Договору оренди нерухомого майна № 4562 від 12.11.2009 року, а саме: № 4562/01 від 13.12.2010 року - до 12.11.2012 року, № 4562/02 від 18.12.2012 року - до 12.11.2013 року, № 4562/03 від 11.12.2013 року - до 12.11.2014 року.

Регіональне відділення ФДМУ по м. Києву листом від 06.10.2015 року №30-06/10086 повідомило ТОВ «Гончарук-Будсервіс» про відмову в продовженні терміну дії Договору оренди №4562 від 12.11.2009 року.

У відповідності до приписів статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Відповідно до статті 34 Закону України "Про оренду землі" у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором.

Згідно п. 10.10 Договору оренди майно вважається поверненим орендодавцю/балансоутримувачу з моменту підписання сторонами акту приймання-передавання (повернення). Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання про повернення майна покладається на орендаря.

Як свідчать матеріали справи, 22 січня 2016 року відповідачем - ТОВ «Гончарук-Будсервіс» (орендарем) було повернуто Регіональному відділенню Фонду державного майна України по місту Києву орендований технічний майданчик за Актом приймання-передачі (повернення) орендованого майна, за відсутності будь-яких зауважень до товариства щодо використання орендованого майна та/або щодо спорудження торгівельного об`єкта без належного дозволу та затвердженого проекта. Копія відповідного акта наявна в матеріалах справи.

Відтак, 23 січня 2016 року зазначений Договір оренди припинив свою дію.

Як зазначено позивачем в позовній заяві, під час дії Договору оренди на технічному майданчику, який розташований на земельній ділянці позивача, та був переданий в Оренду згідно Договору, орендарем був споруджений торгівельний об`єкт, який станом на 23.01.2020 року відповідачем 2 не демонтований.

Тобто, з матеріалів справи вбачається, що технічним майданчиком за вищезазначеним Договором оренди Товариство з обмеженою відповідальністю «Гончарук-Будсервіс» користувалось до 22.01.2016 року.

Разом з тим, відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, на земельній ділянці військової частини НОМЕР_1 , де знаходився технічний майданчик (інвентарний №3) 19.01.2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виховцевим І.А. було здійснено державну реєстрацію права власності за ТОВ «СКАЙ ТАУН» (код ЄДРПОУ 40191163) на об`єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення № 1, загальною площею 366,1 кв.м, розташований за адресою: вул. Магнітогорська, 5В м. Київ (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 830373380000).

Підставою для державної реєстрації став договір купівлі-продажу від 19.01.2016 року, посвідчений 19 січня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І. А. за № 66.

У вересні 2016 року позивач звернувся до Київської міської державної адміністрації із клопотанням про надання згоди на поділ земельної ділянки загальною площею 13,9837 га з кадастровим номером 800000000:62:067:0002, на якій розташований спірний об`єкт нерухомого майна.

Розпорядженням КМДА № 1452 від 20.11.2017 року позивачу була надана згода на поділ земельної ділянки.

Із змісту Пояснювальної записки до вказаного розпорядження вбачається, що поділ земельної ділянки необхідний у зв`язку з тим, що в її межах розташоване нежитлове приміщення №1, власником якого є ТОВ "Скай Таун" на підставі Договору від 19.01.2016р. №66 (п. 5 Пояснювальної записки).

В подальшому у 2017 році позивачу була затверджена Технічна документація із землеустрою щодо поділу земельної ділянки (кадастровий номер 800000000:62:067:0002), розроблена Товариством з обмеженою відповідальністю "НДІ БУДГЕОПРОЕКТ", яка передбачає поділ існуючої земельної ділянки на дві - площами 0,0440 га та 13,9397 га.

Розпорядженням КМДА № 667 від 19.04.2018 позивачу була погоджена Технічна документація із землеустрою щодо поділу земельної ділянки (кадастровий номер 800000000:62:067:0002).

Однак, позивач не зареєстрував поділ існуючої земельної ділянки з кадастровим номером 800000000:62:067:0002 на дві - площами 0,0440 га та 13,9397 га, договір користування (оренди або суборенди) земельною ділянкою площею 0,0440 га з відповідачем 1 не уклав.

При цьому як зазначає відповідач 1, ТОВ «СКАЙ ТАУН» після придбання спірного об`єкту нерухомого майна здійснено його перебудову (реконструкцію нежитлового приміщення №1 без зміни зовнішніх геометричних розмірів в нежитловому будинку номер 5-В по вулиці Магнітогорській) відповідно до вказаних норм, що підтверджується копією зареєстрованої в Департаменті з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності, а також копією технічного паспорту на об`єкт від 25.04.2019 року, інвентаризаційна справа №368-02.

Поряд із цим, як зазначає позивач, ТОВ «Гончарук-Будсервіс», правонаступником якого є ТОВ «Джаванда», здійснив спорудження торгівельного об`єкту без належного дозволу та затвердженого проекту на земельній ділянці, яка не перебуває у його власності чи користуванні, а тому він має бути знесений відповідачем за власний рахунок.

Враховуючи, що на дату пред`явлення позову власником нерухомого майна, щодо якого позивачем заявлено вимогу про знесення, було ТОВ «Гончарук-Будсервіс», а також враховуючи ту обставину, що право власності ТОВ «Скай Таун» виникло на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. 19.01.2016 року за реєстровим №66, позовні вимоги позивача пред`явлені одночасно до особи, яка на думку позивача незаконно спорудила об`єкт нерухомого майна та до особи, яка є власником вказаного нерухомого майна.

Позивач з посиланням на ч.1 та 2 ст.376 ЦК України вважає, що продавець за Договором купівлі-продажу від 19.01.2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. за реєстровим №66, не міг вважатися власником предмета вказаного договору в розумінні закону, а відтак він не мав права продавати ТОВ «Скай Таун» нерухоме майно, що є предметом вказаного договору.

Таким чином, на думку позивача нерухоме майно, що є предметом договору купівлі-продажу від 19.01.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. за реєстровим №66, є самочинним будівництвом, яке підлягає знесенню, а вказаний договір купівлі-продажу суперечить ч.2 ст.376 ЦК України і має бути визнаний судом недійсним в силу ч.1 ст.203 ЦК України та ч.1 ст.215 ЦК України.

При цьому позивач наголошує, враховуючи те, що станом на 17.10.2001 року жодного нежитлового приміщення № 1, розташованого в будинку № 5в по вул. Магнітогорська в м. Києві не існувало, беручи до уваги те, що договір купівлі-продажу, який був, начебто, зареєстрований Товарною біржою «НАРОДНА» 17.10.2001 року, а також документи, пов`язані з «укладенням» цього договору є підробленими, на переконання позивача, укладаючи договір купівлі-продажу, який було посвідчено третьою особою 2 19.01.2016 року, третя особа 3 та відповідач 1 мали намір «узаконити» спірний об`єкт самочинного будівництва і, як наслідок, незаконно заволодіти частиною земельної ділянки, що перебуває у постійному користуванні Військової частини НОМЕР_1 , що свідчить про очевидне порушення таким правочином публічного порядку та, як наслідок, про нікчемність правочину.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

За результатами дослідження матеріалів справи, оцінивши доводи сторін та здійснюючи правовий аналіз підстав для представництва прокуратурою інтересів держави в суді у даній справі суд зазначає, що особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (стаття 12 Цивільного кодексу України).

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб`єктам цивільного права.

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Згідно з ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", та акціонерне товариство, утворене відповідно до Закону України "Про акціонерне товариство "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом"; заклади освіти незалежно від форми власності; співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку; оператор газотранспортної системи, оператор газосховища та оператор системи передачі; господарські товариства в оборонно-промисловому комплексі, визначені частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності»; акціонерне товариство «Національна суспільна телерадіокомпанія України», утворене відповідно до Закону України «Про суспільні медіа України».

У відповідності до ч. 1 ст. 77 Земельного кодексу України, в редакції 05.09.2017 року (яка діяла на момент видачі Київською міською державною адміністрацією розпорядження про надання згоди на поділ земельної ділянки та про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Згідно ч. 2 ст. 77 Земельного кодексу України, в редакції 05.09.2017, землі оборони можуть перебувати лише в державній власності. Аналогічне положення відображене в чинній редакції Земельного кодексу України.

Частина 4 статті 77 Земельного кодексу України передбачає, що порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Відповідно до ч. 5 ст. 77 Земельного кодексу України, в редакції 05.09.2017, особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, встановлюються законом.

Кошти, отримані від відчуження таких земельних ділянок, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на потреби оборони відповідно до кошторису Міністерства оборони України у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Земельного кодексу України в чинній редакції землями оборони визнаються земельні ділянки, призначені для забезпечення діяльності Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Міністерства оборони України, розвідувальних органів України, Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, а також для розміщення військових частин, військових навчальних закладів, підприємств, установ та організацій, що перебувають у сфері управління зазначених органів та/або входять до структури Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

Згідно ч. 5 ст. 77 Земельного кодексу України в чинній редакції особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, встановлюються законом.

Кошти, отримані від відчуження таких земельних ділянок, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на потреби оборони відповідно до кошторису Міністерства оборони України у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України.

Правові засади і порядок використання земель оборони визначає Закон України «Про використання земель оборони», згідно ч. 1 ст. 1 якого землями оборони визнаються земельні ділянки, призначені для забезпечення діяльності Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Міністерства оборони України, розвідувальних органів України, Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, а також для розміщення військових частин, військових навчальних закладів, підприємств, установ та організацій, що перебувають у сфері управління зазначених органів та/або входять до структури Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань (далі - військові частини).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про використання земель оборони» військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України «Про використання земель оборони» особливості надання земельних ділянок військовим частинам під військові та інші оборонні об`єкти визначаються Кабінетом Міністрів України.

Частина 3 статті 2 Закону України «Про використання земель оборони» передбачає, що розміри земельних ділянок, необхідних для розміщення військових частин та проведення ними постійної діяльності, визначаються згідно із потребами на підставі затвердженої в установленому порядку проектно- технічної документації.

Відповідно до частини 4 статті 2 Закону України «Про використання земель оборони» військові частини зобов`язані використовувати надані їм земельні ділянки відповідно до вимог земельного і природоохоронного законодавства та з дотриманням вимог щодо забезпечення безпеки населення у процесі проведення ними постійної діяльності.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про використання земель оборони» військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Частина 2 статті 4 Закону України «Про використання земель оборони» передбачає, що землі оборони можуть використовуватися для будівництва об`єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення. Положення цієї частини не поширюється на земельні ділянки державної власності, які після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізму забезпечення землями сил оборони" були віднесені до земель оборони внаслідок зміни цільового призначення земельних ділянок особливо цінних земель, земельних лісових ділянок.

Відповідно до приписів, наведених у Законі України «Про оборону України» та Законі України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», ІНФОРМАЦІЯ_3 є уповноваженим державою органом управління військовим майном.

Ураховуючи правовий режим земель оборонного значення, істотною передумовою для припинення права постійного користування землями оборони, закріпленими за структурними одиницями Збройних Сил України, інших збройних формувань та подальшої передачі їх у власність або користування третім особам є отримання згоди на це Міністерства оборони України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 року у справі № 924/174/18, постанова Верховного Суду від 15.05.2024 року у справі № 727/4654/19).

Також у постанові від 12.06.2018 року у справі № 916/3727/15 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що власником земель оборони, які знаходяться в управлінні та користуванні Міністерства оборони України, є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається такими землями.

Статус, правові основи організації, основні завдання і функції Державної спеціальної служби транспорту в системі Міністерства оборони України визначені Законом України «Про Державну спеціальну службу транспорту» №1449-IV, ст.1 якого визначає, що Державна спеціальна служба транспорту є спеціалізованим військовим формуванням, що входить до системи Міністерства оборони України, призначеним для забезпечення стійкого функціонування транспорту в мирний час та в особливий період.

Відповідно до змісту ст. 19 вказаного Закону майно, що закріплене за Державною спеціальною службою транспорту, є державною власністю, що перебуває у сфері управління Міністерства оборони України, і належить їй на правах оперативного управління.

З вищевикладеного вбачається, що дана земельна ділянка, загальною площею 13,9837 га, відноситься до категорії земель оборони і надана Військовій частині НОМЕР_1 у встановленому законом порядку для здійснення відповідної діяльності, зазначеної в державному акті.

Окрім цього, у листі Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту від 23.01.2025 № 518/647 зазначено, що дозвіл на поділ земельної ділянки не надавався.

Таким чином, позивачу не надано право використовувати надану у постійне користування земельну ділянку поза межами її цільового призначення, окрім, як для надання дозволу фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно, що здійснюється за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Тобто, чинне законодавство України не передбачає можливість розміщення юридичними та/або фізичними особами будь-яких будівель на землях оборони.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 389725, який засвідчує право постійного користування позивача земельною ділянкою, цільовим призначенням земельної ділянки, яка перебуває в постійному користуванні позивача та на якій розміщена самовільно збудована будівля, є експлуатація та обслуговування будівель і споруд військової частини.

При цьому, з урахуванням вищенаведених приписів чинного законодавства суд наголошує, що відповідач 1 - ТОВ «СКАЙ ТАУН» не відноситься до жодного із суб`єктів, яким може бути надано право постійного користування земельною ділянкою, а отже, передання права постійного користування відповідачу 1 також не є можливим з огляду на вимоги чинного законодавства України.

Суд зазначає, що відносини, пов`язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 року № 1952-IV із змінами та доповненнями, який визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна, та Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно їх та обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015 року.

За змістом ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності із фактом його державної реєстрації.

При дослідженні обставин існування в особи права власності першочерговим є встановлення підстави, на якій особа набула це право.

При цьому суд зазначає, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (пункт 123 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.

Частина 2 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації (ч. 3 статті 3 вказаного Закону).

Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону (ч. 4 статті 3 вказаного Закону).

Відповідно до частини першої статті 10 Закону державним реєстратором є громадянин України, який має вищу освіту за спеціальністю правознавство, відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством юстиції України, та перебуває у трудових відносинах з суб`єктом державної реєстрації прав; нотаріус; державний, приватний виконавець - у разі накладення/зняття таким виконавцем арешту на нерухоме майно під час примусового виконання рішень відповідно до закону.

Повноваження державного реєстратора встановлені частиною другою статті 10 Закону до яких, зокрема, належать прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та про відмову в державній реєстрації.

Так, у відповідності до пункту 6 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 року № 1127 (далі - Порядок), державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса.

Як встановлено судом за матеріалами справи та не заперечувалось сторонами, 19.01.2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. зареєстроване право власності відповідача 1 - ТОВ «СКАЙ ТАУН»» на спірний об`єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення №1, загальною площею 366,1 кв.м, розташованого за адресою м. Київ, вул. Магнітогорська, 5, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 830373380000, на підставі Договору купівлі-продажу, посвідченого 19 січня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. за реєстровим №66.

Відповідно до договору купівлі - продажу, копія якого наявна в матеріалах справи, відчужуване нежитлове приміщення належало продавцю - гр. ОСОБА_1 (третя особа 3) на підставі Договору купівлі-продажу, зареєстрованого Товарною біржою «НАРОДНА» 17.10.2001 року за реєстраційним № А2001/0204 та зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації 21.10.2001 року за № 46153.

При цьому, згідно отриманих судом самостійно копій документів реєстраційної справи № 830373380000 щодо об`єкта нерухомого майна - нежитлового приміщення № 1 загальною площею 372,9 кв.м, за адресою АДРЕСА_3 , не встановлено наявності копії Договору купівлі-продажу, зареєстрованого Товарною біржою «НАРОДНА» 17.10.2001 року за реєстраційним № А2001/0204.

Відповідно до частини другої статті 227 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції від 30.10.1999 року) договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Судом враховано, що право власності на жилий будинок, збудований громадянином на відведеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконкомі місцевої Ради.

Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 13.12.1995 року було затверджено Правила державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, відповідно до яких та з урахуванням Рекомендацій та роз`яснень по застосуванню в практичній діяльності бюро технічної інвентаризації "Правил державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб" (далі "Правила"), затверджених Держжитлокомунгоспом України 13.12.1995 року № 56, БТІ здійснюють державну реєстрацію об`єктів нерухомого майна, належних фізичним чи юридичним особам тільки на праві власності.

Згідно пунктів 1.3, 1.4 Правил Державну реєстрацію об`єктів нерухомого майна в Україні проводять тільки БТІ. Реєстрація проводиться на підставі правовстановлюючих документів, передбачених "Правилами" в кожному населеному пункті.

БТІ реєструють будь-який об`єкт нерухомого майна (пункт 1.5 Правил).

Крім того, згідно наявного в матеріалах справи листа Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" від 10.12.2024 року № 062/14-13248 реєстрація права власності на об`єкт нерухомого майна по АДРЕСА_4 відсутня.

Також у матеріалах справи наявний лист Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 06.12.2024 року № 055-13647, в якому зазначено про відсутність відомостей щодо присвоєння нежитловому приміщенню АДРЕСА_5 .

Згідно частини 1 статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Отже, вищевикладені обставини спростовують твердження відповідача 1 про те, що право власності на спірний об`єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення №1 за адресою АДРЕСА_4 належало продавцю гр. ОСОБА_1 на підставі договору від 17.10.2001 року, позаяк жодними доказами не підтверджується наявність нежитлового приміщення №1 за адресою м. Київ, вул. Магнітогорська, буд. 5 станом на 2001 рік.

Будь - яких інших доказів існування спірного об`єкта нерухомого майна починаючи з 2001 року на належній позивачем на праві постійного користування земельній ділянці, окрім посилання на договір купівлі-продажу, який зареєстрований Товарною біржою «НАРОДНА» 17.10.2001 року за реєстраційним № А2001/0204 та зареєстрований Київським міським бюро технічної інвентаризації 21.10.2001 року за № 46153, відповідачем 1 суду не надано.

Відповідачем 1 під час розгляду справи також не надано суду копії технічного паспорту на об`єкт нерухомості, який, за твердженнями ТОВ «СКАЙ ТАУН», був набутий третьою особою 3 у 2001 році, натомість надано копію технічного паспорту на нежитлове приміщення площею 366,1 кв.м по вул. Магнітогорська, 5В в м. Києві, виготовлений станом на 25.04.2019 року.

Додатково судом взято до уваги той факт, що відповідно до інформації, що міститься в Єдиному реєстрі судових рішень, станом на даний час наявна низка кримінальних проваджень за ст.ст. 356, 358 та 190 КК України, пов`язаних з підробкою договорів про відчуження нерухомого майна, які, начебто, реєструвались Товарною біржою «НАРОДНА», а також надані позивачем дані сервісу Google Планета Земля, згідно яких за 09.05.2005 вбачається відсутність на місці розташування самовільно збудованої будівлі будь-яких будівель, так само, як і на супутникових знімках за 31.12.2007 року, тоді як на супутникових знімках сервісу Google Планета Земля за 06.05.2015 року вже вбачається розташування будівлі.

Щодо посилання відповідача 1 на наявну Декларацію про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності, зареєстрованої Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва від 05.04.2017 року суд зазначає, що відповідно до положень частини 8 статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, майбутні об`єкти нерухомості та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Частинами 1, 2 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. Якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону.

У відповідності до ст. 9 Закону України "Про архітектурну діяльність" будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об`єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" будівництво - це нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт об`єкта будівництва.

Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 5) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Відповідно до частини 1 статті 35 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключно після набуття права на земельну ділянку та відповідно до її цільового призначення замовник може виконувати підготовчі роботи, визначені будівельними нормами і правилами, з повідомленням органу державного архітектурно-будівельного контролю.

Пунктом 4 статті 26 зазначеного Закону передбачено, що право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Нормами законодавства чітко регламентовано, що будівельні роботи на певній земельній ділянці можуть виконуватися замовником об`єкту будівництва виключно за наявності документів, які підтверджують речове право цієї особи на земельну ділянку на якій плануються відповідні будівельні роботи, про що зазначається у повідомленні про початок виконання будівельних робіт до органу державного архітектурно-будівельного контролю,

Також, обов`язковими ознаками права власності на землю є володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою відповідно до закону і використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Право власника на забудову на своїй земельній ділянці здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

При цьому будівельні роботи на певній земельній ділянці можуть виконуватися замовником об`єкта будівництва виключно за наявності документів, які підтверджують речове право цієї особи на земельну ділянку, на якій плануються відповідні будівельні роботи, про що зазначається в повідомленні про початок виконання будівельних робіт до органу державного архітектурно-будівельного контролю (постанова Верховного Суду від 28.04.2021 року у справі № 804/2423/16).

Тобто, системний аналіз положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та Закону України «Про архітектурну діяльність» дає підстави для висновку про те, що замовником будівництва є особа, яка має легітимний намір щодо здійснення нового будівництва (новоутворення, реконструкції, капітального ремонту існуючого об`єкта) на належній їй земельній ділянці (щодо належного їй об`єкта), виразила такий намір шляхом подання відповідної заяви та у встановленому Законом порядку отримала дозвільний документ. За відсутності дозвільного документа будівництво об`єкта вважається таким, що здійснено самочинно, що є самостійною підставою для проведення перевірки. У такому разі перевірці підлягає відповідний об`єкт самочинного будівництва з метою підтвердження факту самочинності будівництва та виявлення особи, яка таке будівництво здійснила.

Відповідно до Державної будівельної норми «Склад та зміст проектної документації на будівництва» (ДБН А. 2.2 - 3:2014) від 01.10.2014 року реконструкція - перебудова введеного в експлуатацію в установленому порядку об`єкту будівництва, що передбачає зміну його геометричних розмірів та/або функціонального призначення, в наслідок чого відбувається зміна основних техніко-економічних показників (кількість продукції, потужність тощо), забезпечується удосконалення виробництва, підвищення його техніко-економічного рівня та якості продукції, що виготовляється, поліпшення умов експлуатації та якості послуг. Реконструкція передбачає повне або часткове збереження елементів несучих і огороджувальних конструкцій та призупинення на час виконання робіт експлуатації об`єкту в цілому або його частин (за умови їх автономності).

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі №742/1756/17, реконструкцією можуть вважатися будівельні роботи, у результаті яких здійснюється зміна основних техніко-економічних показників, забезпечується удосконалення виробництва, підвищення його техніко-економічного рівня та якості продукції, що виготовляється, поліпшення умов експлуатації та якості послуг. При цьому, зазначені зміни та удосконалення мають бути наслідком зміни геометричних розмірів та/або функціонального призначення об`єкта будівництва.

Як встановлено судом, у розділі 13 «Інформація про документ, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою» Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності, яка була зареєстрована 05.04.2017 року за № КВ143170950160, копія якої була надана до суду відповідачем 1, зазначено: «Інформація про земельну ділянку не зазначається відповідно до пункту 4 статті 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», від 17022011 № 3038-У».

Відповідно до ч. 4 ст. 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» в редакції, що діяла на момент реєстрації Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності, яка була зареєстрована 05.04.2017 за № КВ143170950160 реконструкція, реставрація або капітальний ремонт об`єктів будівництва без зміни зовнішніх геометричних розмірів їхніх фундаментів у плані, реконструкція або капітальний ремонт автомобільних доріг, залізничних колій, ліній електропередачі, зв`язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій у межах земель їх розміщення, а також комплексна реконструкція кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду і нове будівництво об`єктів інженерно-транспортної інфраструктури відповідно до містобудівної документації на замовлення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування на відповідних землях державної чи комунальної власності можуть здійснюватися за відсутності документа, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою.

З аналізу положень частини четвертої статті 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" випливає, що право на виконання будівельних робіт без документа, який засвідчує право на земельну ділянку, виникає за наявності таких самостійних підстав: 1) реконструкція, реставрація або капітальний ремонт об`єктів будівництва без зміни зовнішніх геометричних розмірів їхніх фундаментів у плані; 2) реконструкція або капітальний ремонт автомобільних доріг, залізничних колій, ліній електропередачі, зв`язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій у межах земель їх розміщення; 3) нове будівництво об`єктів інженерно-транспортної інфраструктури відповідно до містобудівної документації на замовлення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування на відповідних землях державної чи комунальної власності.

Отже, законодавець виокремив самостійні правові підстави, які дають право замовнику будівництва проводити будівельні роботи без надання копії документа про право на землю: перші дві підстави не залежать від категорії замовника (його приналежності до органів державної влади або місцевого самоврядування) та від форми власності земельної ділянки, а обумовлюються характеристиками самого об`єкта будівництва (це має бути вже існуючий об`єкт, розміщений на землях відповідної категорії) та видами будівельних робіт (реконструкція, реставрація або капітальний ремонт, тобто не нове будівництво). Натомість інша підстава (3) обумовлена передовсім видом замовника, яким може бути лише орган державної влади або орган місцевого самоврядування, та формою власності земельної ділянки, на якій розміщується об`єкт будівництва (державна або комунальна власність). Зазначена правова позиція відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом від 05.09.2024 у справі № 600/7509/21-а.

Відтак, зі змісту частини четвертої статті 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" убачається, що законодавець допускає виконання робіт з реконструкції без подання документа, який посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, у випадку реконструкції об`єктів будівництва без зміни зовнішніх геометричних розмірів їх фундаментів у плані.

Поряд із цим, за висновками суду матеріалами справи не підтверджується та відповідачем 1 належними та допустимими доказами не доведено факту перебування у власності гр. ОСОБА_1 та фізичного існування станом на 17.10.2001 року об`єкта нерухомого майна, який в подальшому ТОВ «СКАЙ ТАЙН» було реконструйовано, відтак, посилання відповідача 1 на зареєстровану в Департаменті з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва Декларацію про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності від 05.04.2017 року, як на доказ спростування тверджень позивача про самочинне будівництво судом до уваги не приймаються.

Наразі, будь - яких доказів первісного будівництва об`єкту нерухомого майна на спірній земельній ділянці як до моменту реєстрації реконструкції, так і під час розгляду справи відповідачем 1 суду не надано, у зв`язку з чим суд наголошує, що термін «реконструкція» не може визнаватись таким, що відповідає статусу наявного на земельній ділянці майна - нежитлового приміщення площею 366,1 кв.м, за відсутності жодних доказів наявності раніше існуючого об`єкту нерухомості, тобто станом на час реєстрації декларації про початок будівельних робіт з реконструкції від 30.11.2016 року № КВ082163350150 та подальшого введення об`єкта реконструкції в експлуатацію згідно декларації від 05.04.2017 року № КВ143170950160.

Також не можуть бути враховані в якості обґрунтованих заперечень проти позову доводи відповідача 1 про те, що після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкту до експлуатації, остання вичерпує свою дію фактом виконання, та виключає можливість віднесення такого об`єкту до самочинного в силу його узаконення (висновок, викладений у постанові Верховного Суду у справі № 465/1461/16 від 02.10.2018 року), а також про те, що перебудова відповідачем ТОВ «СКАЙ ТАУН» спірного об`єкта нерухомого майна відповідно до Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності, та Технічного паспорту на об`єкт від 25.04.2019 року, інвентаризаційна справа №368-02, виключає віднесення нежитлового приміщення №1 загальною площею 366,1 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 830373380000, до самочинного будівництва, враховуючи вищенаведені висновки суду про недоведеність обставин як наявності будь-якого об`єкту як на час передачі даної земельної ділянки у постійне користування (за договором з РВ ФДМУ по м. Києву), так і на час укладення Договору купівлі-продажу від 19 січня 2016 року.

Суд зазначає, що у відповідності до п. 12 Перехідних положень Земельного Кодексу України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради.

Відповідно до ст. 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Згідно положень ст. 118 Земельного Кодексу України відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву про передачу у власність земельної ділянки і в разі згоди надає дозвіл на розробку проекту її відведення.

Відповідно до положень ст. 125, 126 Земельного Кодексу України право власності на земельну ділянку виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності чи право користування на земельну ділянку посвідчується державним актом.

Частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України встановлено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Разом із цим, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов`язує.

Статтею 375 Цивільного кодексу України встановлено, що власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Частиною третьою цієї статті передбачено, що право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26.06.2024 у справі № 910/15124/19, сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (аналогічні за змістом висновки наведено, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, на які здійснено також посилання Скаржником).

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Правові наслідки самочинної забудови, встановлюються статтею 376 Цивільного кодексу України.

Частиною першою статті 376 Цивільного кодексу України встановлено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює таке будівництво, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 Цивільного кодексу України).

Отже, наявність хоча б однієї з трьох зазначених у частині першій статті 376 Цивільного кодексу України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з`явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 року по справі №923/196/20, споруджений на первинній земельній ділянці об`єкт незавершеного будівництва є самочинним будівництвом з огляду на те, що він споруджений на земельній ділянці, що на час будівництва не була відведена для цієї мети. Не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18).

Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 року у справі № 916/1608/18).

Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 року у справі № 916/1174/22 самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки. Разом із цим, сам по собі факт державної реєстрації права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду, не слід розглядати як окреме відносно факту самочинного будівництва порушення прав власника земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з`явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (постанови від 04.12.2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 року у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 37-38), від 31.08.2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Крім того, згідно правових висновків, наведених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 року у справі № 910/2861/18, від 20.07.2022 року у справі № 923/196/20 не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку.

Як вбачається з державного акту серії ЯЯ №389725 від 21.03.2012 року, земельна ділянка загальною площею 13,9837 га передавалась ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військовій частині НОМЕР_1 ) для експлуатації та обслуговування будівель і споруд військової частини, а не для будівництва.

Тобто, оскільки спірна ділянка, на якій було збудовано нежитлову будівлю площею 366,1 кв.м, не була відведена ТОВ «СКАЙ ТАУН» відповідно до порядку встановленого законом для будівництва такого нерухомого майна та гр. ОСОБА_1 , як попередній власник відповідного об`єкту не міг на законних підставах набути права власності на нього, то нежитлове приміщення № 1 загальною площею 372,90 кв.м на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_4 , є самочинним будівництвом, на які право власності, не зважаючи на державну реєстрацію права, ТОВ «СКАЙ ТАУН» не набуло.

Отже, з огляду на вищевикладене, незважаючи на укладений між ТОВ «СКАЙ ТАУН» та гр. ОСОБА_1 . Договір купівлі-продажу, посвідчений 19.01.2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. за реєстровим №66, ТОВ «СКАЙ ТАУН» не набуло право приватної власності на нежитлове приміщення № 1 загальною площею 372,90 кв.м, що є самочинним будівництвом.

У ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно ч. 1 ст. 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка, на якій було збудовано нежитлове приміщення площею 366,1 кв.м не була відведена відповідачу 1 відповідно до порядку, встановленого законом для будівництва таких об`єктів нерухомого майна, отже враховуючи правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, згідно якої не допускається набуття права власності на об`єкти нерухомого майна особою, яка не має право власності або іншого речового права на земельну ділянку, яке передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на такій земельній ділянці; отже, вкотре наголошуючи на принципі єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право суд зазначає, що власності набуває той, хто має речове право на землю, відповідач 1 як власник відповідного об`єкту будівництва не може на законних підставах набути права власності на нього в силу приписів частини першої, другої статті 376 ЦК України.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 ЦК України).

Згідно змісту статті 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Таким чином, особа, що використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель та споруд за власний кошт.

З огляду на викладене, вимога позивача про зобов`язання ТОВ «СКАЙ ТАУН» усунути перешкоди позивачу в користуванні земельною площею 13,9837 га, кадастровий номер 8000000000:62:067:0002, що передана військовій частині НОМЕР_1 у постійне користування відповідно до Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 389725, виданого 21 березня 2012 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі рішень Київської міської ради від 14.06.2007 року № 897/1528 та від 22.09.2011 року № 129/6345, шляхом знесення самочинно збудованої будівлі, загальною площею 366,1 кв.м, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , підлягає задоволенню.

При цьому, з урахуванням правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 13.03.2024 року у справі № 915/1439/21 суд зазначає, що виходячи з наведеного вище співвідношення загальних і спеціальних норм, Верховний Суд наголошує, що в силу вимог частиною 1 статті 3 Земельного кодексу України в спірних земельних правовідносинах у співвідношенні із загальним законом (частина 4 стаття 376 ЦК України) спеціальним законом є Земельний кодекс України, імперативна норма частини 2 статті 212 якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин, пов`язаних із встановленням суб`єктного складу осіб, зобов`язаних повернути власнику землі самовільно зайняті земельних ділянок, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, а в іншій частині, не врегульованій Земельним кодексом України, можуть застосовуватися норми ЦК України, зокрема, статті 376 цього Кодексу.

Адже, на відміну від положень частини 4 статті 376 ЦК України, які обмежують коло осіб, зобов`язаних знести об`єкт самочинного будівництва, їх забудовником (колишнім або теперішнім), норма частини 2 статті 212 ЗК України суттєво розширює суб`єктний склад зобов`язаних осіб за рахунок громадян і юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки, та до яких вочевидь можна віднести осіб, які придбали об`єкт самочинного будівництва в забудовника та зареєстрували право власності на такий об`єкт.

Схожий за змістом висновок щодо пріоритетного застосування до подібних правовідносин (в частині вирішення питання обрання ефективного способу захисту прав позивача) положень частини 2 статті 212 ЗК України як спеціальної норми права викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.10.2023 у справі № 915/1416/21.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду наразі також дотримується усталеної правової позиції в питанні визначення належним відповідачем за позовом власника землі про знесення об`єкта самочинного будівництва не забудовника, а саме останнього набувача такого об`єкта, який зареєстрував за собою право власності на самочинне будівництво (постанови від 02.06.2021 року у справі № 509/11/17, від 30.09.2022 року у справі № 201/2471/20, від 15.03.2023 року у справі № 205/213/22, від 05.04.2023 року у справі № 199/6251/18, від 31.05.2023 року у справі № 201/4483/20).

Виходячи з вищенаведених приписів законодавства та дослідивши наявні в матеріалах справи докази, приймаючи до уваги покладені в підставу позову обґрунтування, доводи і твердження сторін, зважаючи на факт порушення встановленої законом процедури надання та отримання відповідачем 1 для користування земельної ділянки, господарський суд доходить висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог саме до ТОВ «СКАЙ ТАУН» як останнього набувача спірного об`єкта нерухомого майна за адресою м. Київ, вул. Магнітогорська, 5, з одночасною відмовою в задоволенні позовних вимог до ТОВ «Джаванда» як неналежного відповідача у даному спорі.

При цьому, оскільки пред`явлення позовної вимоги до неналежного відповідача (ТОВ «Джаванда») є самостійною підставою для відмови в позові, наведене виключає необхідність надання судом оцінки іншим аргументам учасників справи в частині таких вимог (схожий за змістом висновок сформульовано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20).

Суд зазначає, що загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Отже, чинним законодавством визначено, що договір (його частина) може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України).

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов`язання) (його частини) необхідно встановити, що правочин (його частина) не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

При цьому, зміст правочину відповідно до ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Тобто, виходячи з наведених приписів позивач, звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 19.01.2016 року, укладеного між ТОВ «СКАЙ ТАУН» та гр. ОСОБА_1 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. за реєстровим № 66, зобов`язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.

Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Тобто, в силу припису ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Статтями 203 та 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочини не можуть суперечити цивільно-правовому законодавству, не повинні бути спрямовані на порушення інтересів і пошкодження майна держави, територіальної громади, незаконним заволодінням ним.

Згідно із частинами першою, другою статті 155 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду.

У постановах від 09 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 та від 16 листопада 2022 року у справі № 911/3135/20 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Як встановлено судом та зазначалось вище, у позовній заяві позивач оскаржує договір купівлі-продажу від 19.01.2016 року, укладений між ТОВ «СКАЙ ТАУН» та гр. ОСОБА_1 , за яким нежитлове приміщення № 1 в будинку АДРЕСА_3 загальною площею 372,9 кв. м, було відчужено відповідно на користь ТОВ «СКАЙ ТАУН».

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду за захистом свого права користування на земельну ділянку з кадастровим номером 800000000:62:067:0002, яку, на його думку, самовільно використовує відповідач 1 шляхом розміщення на ній належного йому нерухомого майна - нежитлового приміщення загальною площею 366,1 кв. м.

Водночас, суд наголошує, що позивач не є стороною спірного договору купівлі-продажу та не заявляє своїх прав або інтересів на нежитлове приміщення загальною площею 366,1 кв. м, яке є предметом цього договору, а отже внаслідок укладення відповідачем 1 та третьою особою 3 спірного договору обсяг прав та обов`язків позивача ніяким чином не змінюється.

За таких обставин, враховуючи висновки Велика Палата Верховного Суду, викладені в постановах від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18, від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22, суд доходить висновку, що права та інтереси позивача укладенням між відповідачем 1 та третьою особою 3 спірного договору не порушуються, у зв`язку з чим позовні вимоги Військової частини НОМЕР_1 про визнання недійсним Договору купівлі-продажу, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "СКАЙ ТАУН" та гр. ОСОБА_1 , який посвідчений 19 січня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. та зареєстрований в реєстрі за № 66, задоволенню не підлягають.

В частині заявленого відповідачем 1 - ТОВ «СКАЙ ТАУН» клопотання про застосування позовної давності до вимог позивача суд зазначає, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Отже, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов`язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд.

Суд зазначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною першою статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Згідно статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (пункт 1), за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (пункт 5).

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

При цьому, за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен розглянути справу у повному обсязі, дати належну оцінку доказам, відповідно до вимог статті 43 ГПК України, з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Положення закону про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть бути застосовані судом тільки у тому випадку, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права і факт його порушення чи оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб`єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової-вимоги.

Відповідно до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Поряд із цим суд зазначає, що за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов`язані із позбавленням володіння (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 року у справі № 359/3373/16-ц).

Враховуючи те, що спірна земельна ділянка не вибувала з володіння позивача, суд доходить висновку, що позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правомочності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебуває у зобов`язальних відносинах.

Судом враховано висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі № 653/1096/16-ц, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, доки існує відповідне правопорушення.

За таких обставин суд вважає, що позовні вимоги позивача до відповідачів про скасування усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованої будівлі площею 366,1 кв.м по вул. Магнітогорській 5В у м. Києві та визнання недійсним договору купівлі - продажу від 19.01.2016 року, в сукупності вимог є негаторним позовом, тому відхиляє аргумент відповідача 1 про застосування строків позовної давності до вимог позивача.

Окрім цього судом враховано вищенаведені висновки про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача про визнання недійсним договору купівлі - продажу від 19.01.2016 року, що, відповідно, виключає можливість застосування строку позовної давності до таких вимог.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем 1 не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача до відповідача 1 підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У відповідності до приписів ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача 1 пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись ст. ст. 73-80, 86, 123, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Військової частини НОМЕР_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Скай Таун" задовольнити частково.

2. Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю "СКАЙ ТАУН" (код ЄДРПОУ 40191163, 02660, м. Київ, вул. Червоноткацька, буд. 87, оф. 7) усунути перешкоди Військовій частині НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) в користуванні земельною ділянкою площею 13,9837 га, кадастровий номер 8000000000:62:067:0002, що передана Військовій частині НОМЕР_1 у постійне користування відповідно до Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 389725, виданого 21 березня 2012 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі рішень Київської міської ради від 14.06.2007 року № 897/1528 та від 22.09.2011 року № 129/6345, шляхом знесення самочинно збудованої будівлі, загальною площею 366,1 кв.м, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 .

3. В задоволенні решти позовних вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю "Скай Таун" відмовити.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "СКАЙ ТАУН" (код ЄДРПОУ 40191163, 02660, м. Київ, вул. Червоноткацька, буд. 87, оф. 7) на користь Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) 2102,00 грн. судового збору за подання позовної заяви та 3153,00 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

5. В задоволенні позовних вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю "Джаванда" відмовити.

6. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 27 липня 2026 року.

Суддя А.М. Селівон