Рішення № 138487419, 14.07.2026, Пересипський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Суворовський районний суд м. Одеси)

Справа № 523/4146/26

Провадження №2/523/4131/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" липня 2026 р. м.Одеса

Пересипський районний суд міста Одеси у складі:

головуючого судді - Далеко К.О.,

за участю секретаря судового засідання Дяченко Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду №17 в м. Одеса, у спрощеному позовному провадженні, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Пасажирська компанія», про стягнення невиплачених коштів при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

І . Зміст вимог та заперечень учасників справи.

Доводи позову.

25.02.2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Пасажирська компанія», про стягнення невиплачених коштів при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яким просить:

- стягнути з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі, а саме матеріальної допомоги на оздоровлення у зв`язку з щорічною відпусткою за 2023-2024 роки, що із розрахунку за два роки складає 22402 (двадцять дві тисячі чотириста дві) грн.

- стягнути з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку по заробітній платі з моменту звільнення по день ухвалення судового рішення.

В обґрунтування позову, ОСОБА_1 зазначила, що вона перебувала у трудових відносинах з виробничим підрозділом «Пасажирське вагонне депо станції Одеса-Головна» філії «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця» з 26.02.2020 року по 11.07.2025 року. Відповідно до наказу №547/ОС від 02.07.2025 року була звільнена у зв`язку зі скороченням штату на підставі п.1 ст.40 КЗпП України. при звільненні з роботи роботодавець не у повному обсязі виплатив належні ОСОБА_1 до виплати суми заробітної плати, а саме: матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023-2024 роки, яку вона повинна була отримати під час вибуття в чергові щорічні відпустки у вказані роки. Відповідно до наданих Позивачкою заяв про надання матеріальної допомоги на оздоровлення у зв`язку з щорічною відпусткою від 14.08.2023 року та 08.12.2023 року було видано накази №ПКВЧД-3-04/893 від 23.08.2023 року та №ПКВЧД-3-04/110 від 31.01.2024 року де зазначено, про те, що Позивачці належать до виплати матеріальна допомога на оздоровлення у розмірі 100% від посадового окладу за 2023 та 100 % від посадового окладу за 2024 роки, які в свою чергу виплачені не були на підставі рішення правління АТ »Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 (яким призупинено виплати за колективними договорами). На той момент Позивачка займала посаду провідного юрисконсульта з посадовим окладом 11201 (одинадцять тисяч двісті одна гривня). В свою ж чергу при проведенні розрахунку Позивача при звільненні матеріальна допомога на оздоровлення за 2023 та 2024 роки також виплачена не була. Зупинення дії окремих положень колективного договору за ініціативою роботодавця згідно статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не дає підстав для не проведення розрахунку в повному обсязі із працівником, що звільняється.

25.02.2026 року представник позивача ОСОБА_1 адвокат Стецюк С.Б. подав до суду клопотання про поновлення строку звернення до суду, яким просив поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду із позовом. Обґрунтовано клопотання тим, що позивачка подала до суду позовну заяву первісно 28 липня 2025 року, в межах позовної давності передбаченої, на той момент діючою, ч.1 ст. 233 КЗпП України. 17 лютого 2026 року Пересипським районним судом м. Одеси прийнято рішення, яким відмовлено позивачу у задоволенні позову, через подання позовної заяви до неналежного відповідача. При цьому, весь період розгляду справи сторона відповідача не зазначала про неналежність відповідача, також і суд не роз`яснив позивачу право заявити клопотання про заміну відповідача. Крім того, ч.1 ст. 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплати, згідно з Рішенням Конституційного Суду № 1-р/2025 від 11.12.2025.

Доводи відзиву на позов.

19.03.2026 року відповідач Акціонерне товариство «Українська залізниця» подав до суду відзив на позов, яким просив відмовити у задоволенні позовних вимог, з наступних підстав: 1) призупинення виплати матеріальної допомоги на оздоровлення ОСОБА_1 мало місце після набрання ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» законної сили, оскільки із заявами про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023-2024 роки/ Позивач звертався до роботодавця 14.08.2023 та 05.12.2023. Враховуючи наведене, Відповідач застосував до правовідносин з Позивачем у тому числі ст. 11 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Відповідач мав право виразити свою ініціативу щодо зупинення дії окремих положень колективного договору та не виплачувати Відповідачу матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023-2024 роки, у зв`язку з чим вимога Позивача про стягнення заробітної плати, а саме матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 2024 роки на підлягає задоволенню. 2) Позивачем пропущено строки звернення до суду. Позивач дізнався про нібито порушення свого права, про яке він стверджує у своєму позові, 15.08.2023 та 05.12.2023 року при ознайомленні з зазначеними наказами про надання відпустки. Таким чином, Позивач, подавши позов 25.07.2025 року, звернувся до суду з вимогами до Відповідача поза межами встановленого ч. 1 ст. 233 КЗпП України тримісячного строку для звернення працівника з заявою про вирішення трудового спору до суду. 3) ч. 1 ст. 117 КЗпП України обмежує стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні шістьма місяцями, а висновки Верховного Суду вказують на необхідність врахування критеріїв співмірності такого середнього заробітку, який є компенсаційною виплатою, та його зменшення при відповідних обставинах. 4) письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні Позивач отримала 11.07.2025, що підтверджується її підписом на повідомленні. Позовну заяву було підписано та подано до суду 25.02.2026, тобто із значним пропуском встановленого законом строку.

19.03.2026 року відповідач Акціонерне товариство «Українська залізниця» подав до суду заяву про застосування строку позовної давності.

Доводи відповіді на відзив.

23.03.2026 року сторона позивача подала до суду Відповідь на відзив, яку обґрунтувала наступним. Закон встановлює обов`язок роботодавця здійснити повний розрахунок з працівником (виплату всіх сум, що належать йому від підприємства) в день звільнення (ст. 116 КЗпП України). При цьому про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність. Станом на 11.07.2025 у відповідача були відсутні правові підстави для призупинення виплати Позивачу матеріальної допомоги. У своєму рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 Конституційний суд навів висновок про те, що установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов`язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України. Аналіз наведених норм права з урахуванням висновків, що викладені в рішеннях Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року та від 11 грудня 2025 року, дає підстави вважати, що порушення законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з відповідним позовом незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Окрім того, з наказу про припинення трудового договору, який Позивач отримала 11.07.2025 вбачається що розміри спірної матеріальної допомоги роботодавцем розраховані не були, також конкретні суми цієї допомоги, яка б належала до виплати не були повідомлені Позивачці при звільненні, і їх нарахування та виплата відтермінована роботодавцем на невизначений термін, що залежить від настання певних подій. Ця обставина також не дає підстав вважати, що строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом має обраховуватися від дати звільнення 11.07.2025 року.

Доводи заперечення відповідача на розрахунок заборгованості.

25.06.2026 року відповідач Акціонерне товариство «Українська залізниця» подав до суду заперечення на розрахунок середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, який обґрунтував наступним. Зменшення судом середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні до 1% від суми, яка заявлена у позовній вимозі (22 402 грн) , що складає 224,02 грн, може бути пропорційним наслідкам порушення, враховуючи, що Позивач так і не наводить жодних доводів, в чому виразились її втрати від несвоєчасного розрахунку при звільненні, враховуючи, що матеріальна допомога на оздоровлення не належать до основної заробітної плати, в той час як Відповідач наразі несе значні втрати від щоденного руйнування інфраструктури та збитки, а працівники обмежені у виплаті матеріальної допомоги на оздоровлення згідно ст. 11 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та виплаті премії. Просив застосувати правові висновки Верховного Суду викладені у постанові ВП Верховного суду від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23.

ІІ. Клопотання та інші процесуальні рішення у справі.

Ухвалою судді від 26.02.2026р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі, призначено судове засідання.

Судом здійснювалось фіксування судового засідання технічними засобами, відповідно до ч.1 ст.247 ЦПК України.

ІІІ. Позиції сторін.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 адвокат Стецюк С.Б. підтримав заявлений позов у повному обсязі, просив позив задовольнити, надав пояснення аналогічні викладеним у позові, відповіді на відзив.

У судовому засіданні представник відповідача Акціонерного товариства «Українська залізниця» адвокат Савко В.В. заперечував проти задоволення позову, просив відмовити у його задоволенні, надав пояснення аналогічні викладеним у відзиві на позов, запереченнях на розрахунок, просив застосувати строки позовної давності звернення до суду.

ІV. Фактичні обставини встановлені судом. Норми права, які підлягають застосуванню та мотиви суду, щодо аргументів наведених учасниками справи.

Дослідивши матеріали справи, всебічно, повно, об`єктивно та безсторонньо оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, суд дійшов висновку наступного висновку.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з виробничим підрозділом «Пасажирське вагонне депо станції Одеса-Головна» філії «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця» з 26.02.2020 року по 11.07.2025 року.

Заявою від 14.08.2023 позивач ОСОБА_1 просила надати матеріальну допомогу на оздоровлення, до щорічної відпустки.

Наказом Виробничого підрозділу Пасажирського вагонного ДЕПО станції Одеса-Головна Філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» від 23.08.2023 року № ПКВЧД 3 04/893 наказано виплатити матеріальну допомогу на оздоровлення, у зв`язку із щорічною відпусткою в серпні 2023 року, у розмірі 100% місячної тарифної ставки (посадового окладу), в тому числі ОСОБА_1 .

Заявою від 05.12.2023 позивач ОСОБА_1 просила надати матеріальну допомогу на оздоровлення, у зв`язку з щорічною відпусткою.

Наказом Виробничого підрозділу Пасажирського вагонного ДЕПО станції Одеса-Головна Філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» від 31.01.2024 року № ПКВЧД 3 04/110 наказано виплатити матеріальну допомогу на оздоровлення, у зв`язку із щорічною відпусткою в січні 2024 року, у розмірі 100% місячної тарифної ставки (посадового окладу), в тому числі ОСОБА_1 .

Відповідно до наказу №547/ОС від 02.07.2025 року ОСОБА_1 була звільнена у зв`язку зі скороченням штату, на підставі п.1 ст.40 КЗпП України.

Матеріальна допомога на оздоровлення за 2023 та 2024 роки позивачу ОСОБА_1 виплачена не була, у тому числі при проведенні з Позивачем розрахунку при звільненні. Це підтверджується Повідомленням про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні, доказів іншого матеріали справи не містять.

Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.

Відповідно до ч.1 ст. 116 Кодекс законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Внаслідок неповного розрахунку, позивач просить стягнути з відповідача:

-матеріальну допомогу на оздоровлення у зв`язку з щорічною відпусткою за 2023-2024 роки, що із розрахунку за два роки складає 22402 (двадцять дві тисячі чотириста дві) грн., а також середній заробіток за час затримки розрахунку по заробітній платі з моменту звільнення по день ухвалення судового рішення.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплату праці» №108/95-ВР від 24.03.1995 інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать матеріальні виплати, що не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми, також входять до структури заробітної плати.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці» №108/95-ВР від 24.03.1995 працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі вкладеного трудового договору. Відповідно до ст. 22 наведеного Закону суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Згідно ст. 10 КЗпП України колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Відповідно до статті 13 КЗпП України, статті 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг тощо.

Умови колективного договору, що погіршують порівняно з чинним законодавством і угодами становище працівників, є недійсними (ст.16 КЗпП).

Зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою (ст.14 Закону України «Про колективні договори та угоди»).

Статтею 18 КЗпП України передбачено, що положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації, фізичної особи, яка використовує найману працю, незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов`язковими як для власника або уповноваженого ним органу, фізичної особи, яка використовує найману працю, так і для працівників.

Згідно ч. 2 ст. 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Основоположні права громадян, пов`язані з реалізацією права на працю, передбачені ст. ст. 43-46 Конституції України.

У той же час, відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

24 лютого 2022 року Указом Президента України від 24 квітня 2022 року №64/2022 у зв`язку із військовою агресією рф на території України введений воєнний стан, який неодноразово продовжений і триває станом на час розгляду цієї справи.

При цьому, зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб визначені положеннями Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 6 цього Закону в Указі Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» зазначений вичерпний перелік конституційних прав та свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку із введенням воєнного стану, зазначений строк дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» установлено, що на період дії правового режиму воєнного стану можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану.

Пунктом другим розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» регламентовано, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, установлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Колективний договір між адміністрацією та Об`єднаним профспілковим комітетом Одеської дирекції залізничних перевезень на 2011-2015 роки, зареєстрований Департаментом праці та соціальної політики Одеської міської ради за №02/70-04 від 09.02.2011.

Спільним рішенням адміністрації пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна та первинної профспілкової організації пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна від 16.01.2025, продовжено дію чинного колективного договору до 31.12.2025 року.

Спільною постановою адміністрації та профсоюзної організації пасажирського вагонного ДЕПО станції Одеса-Головна 31.01.2018 року, постановлено з метою забезпечення соціальної справедливості та рівності соціальних гарантій всіх працівників ДНПО винести зміни п. 4.15 колективного договору викладено в новій редакції: «Працівникам депо при виходи у щомісячну відпустку надавати матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі посадового окладу (місячної тарифної ставки) починаючи з 01.01.2018.

14.03.2022 правлінням АТ «Укрзалізниця» прийнято рішення (протокол № Ц-54/31 Ком.т.) про деякі питання оплати праці працівників АТ «Укрзалізниця.

П. 1.1.4 вказаного рішення вирішено на період дії правового режиму воєнного стану в Україні керівникам регіональних філії, філії, структурних (виробничих) підрозділів, апарату управління АТ «Укрзалізниця» забезпечити реалізацію наступного заходу: інші додаткові виплати, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги, призупинити. Виняток складає матеріальна допомога на лікування та поховання, а також інші види матеріальної допомоги згідно рішень правління, роз`яснення щодо нарахування та виплати яких буде надано додатково директором з управління персоналом та соціальної політики.

Витягом з протоколу № Ц-82/39 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 27.06.2024, на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, починаючи з 01.07.2024: зупинено дію окремих положень колективних договорів АТ «Укрзалізниця», регіональних філій, філій та їх структурних підрозділів, якими передбачено надання матеріальної допомоги на оздоровлення. Можливість та умови нарахування і виплати працівникам АТ «Укрзалізниця» та особам, які перебували в трудових правовідносинах з АТ «Укрзалізниця» під час дії рішення правління від 14.03.2022 (протокол № Ц-54/31) матеріальної допомоги на оздоровлення, за період з 24.02.2022 року до 30.06.2024 року, в розмірі та на умовах, передбачених колективними договорами АТ «Укрзалізниця», регіональних філій, філій і їх структурних (виробничих) підрозділі, визначати окремими рішеннями правління на кожен рік.

Верховний Суд у постанові від 05 лютого 2025 року у справі № 211/7338/23 дійшов висновку, що АТ «Укрзалізниця» безпідставно призупинило виплату матеріальної допомоги, передбаченої колективним договором, оскільки рішення правління від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком.т було ухвалене до набрання чинності Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності лише 24 березня 2022 року. Тому на момент прийняття цього рішення законодавство не передбачало права роботодавця в односторонньому порядку зупиняти дію положень колективного договору. Застосування до такого рішення положень статті 11 зазначеного Закону суперечить статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Крім того, Верховний Суд зазначив, що роботодавець, всупереч вимогам Закону України «Про колективні договори і угоди», не ініціював внесення змін до чинного колективного договору щодо призупинення чи зміни строків виплати матеріальної допомоги. Такі зміни можуть вноситися виключно за взаємною згодою сторін колективного договору, тоді як відповідач фактично змінив умови колективного договору в односторонньому порядку без погодження з профспілковим органом.

Отже, саме по собі посилання відповідача на підпункт 1.1.4 протокольного рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком.т не створює правових наслідків для працівників, оскільки це рішення було ухвалене за відсутності належного нормативного регулювання, а також із порушенням порядку внесення змін до колективного договору. Із огляду на це зазначене рішення не може вважатися належною та достатньою правовою підставою для зупинення чи невиплати матеріальної допомоги.

У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок про те, що «виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо)».

Викладене дає підстави для висновку про те, що стаття 116 Кодексу законів про працю України зобов`язує роботодавця виплатити працівнику у день його звільнення усі види належних йому від роботодавця виплат, право на які передбачено як законодавством, так і колективним договором, іншими локальними актами. Жодних застережень з приводу того, що належні до виплати звільненому суми мають належати до фонду оплати праці зазначена норма не містить.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, у тому числі відповідно до умов колективного договору. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП відповідальність.

Такий висновок відповідає правовому висновку, викладеному Верховним Судом у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 759/10613/20.

Враховуючи наведене, суд вважає що відповідач безпідставно відтермінував виплату позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 та 2024 роки, та не здійснив повний розрахунок при звільненні.

Відомістю про посадовий оклад провідного юрисконсульта ОСОБА_1 підтверджується, що її посадовий оклад, на дати подачі заяв про надання матеріальної допомоги, складав 11 201 грн.

З огляду на викладене, позовні вимоги позивача ОСОБА_1 про стягнення з відповідача на її користь матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 та 2024 роки у розмірі 22 402, 00 грн. знайшли своє підтвердження матеріалами справи, та ґрунтуються на нормах чинного законодавства України.

Щодо доводів відповідача про пропуск позивачем передбаченого статтею 233 КЗпП строку звернення до суду

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Справа, яка переглядається, є трудовим спором про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини другої статті 233 КЗпП України.

Отже, тримісячний строк для звернення до суду з вимогами на підставі статті 116 КЗпП України відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України пов`язується не з тим, коли працівник за загальним правилом дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а з моментом одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Початок перебігу тримісячного строку для подання позову слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що відбулося шляхом вручення повідомлення про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні (письмового документа, у якому детально зазначено вказані суми). Отже, саме дата вручення позивачу зазначеного документа є подією, з якою пов`язується початок перебігу строку звернення до суду.

Матеріали справи містять повідомлення про нараховані та виплачені суми працівнику ОСОБА_1 при звільненні, яке вона отримала 11.07.2025 року.

Разом із тим, суд констатує, що у наведеному повідомленні були відсутні розраховані суми матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 та 2024 роки, оскільки відповідач виходив із свого права на зупинення цих виплат, на підставі підпункту 1.1.4 протокольного рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31,та протоколу № Ц-82/39 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 27.06.2024.

Як зауважив Верховний Суд в постанові від 22 січня 2026 року у справі № 420/26951/24, чинне законодавство не передбачає форми документа, що відображає фактичні суми нарахувань та виплат, а також способу його доведення військовослужбовцю. Водночас такими документами можуть бути розрахункові листи, відомості про нараховане і виплачене грошове забезпечення, фінансові повідомлення або інші документи, які б розкривали зміст виплати грошового забезпечення (складові, їх розміри, утримання), які роботодавець зобов`язаний надати під час виплати грошового забезпечення та з яких працівник (військовослужбовець) може об`єктивно встановити розмір виплаченої йому суми, її складові та можливу неповноту виплат.

Саме з моменту ознайомлення з відповідним документом у військовослужбовця виникає реальна можливість і об`єктивна необхідність оцінити правильність здійснених нарахувань, виявити допущені порушення, що і буде усвідомленим сприйняттям особи наявності/відсутності порушеного права щодо належних виплат.

Як зазначила Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23, початок перебігу тримісячного строку звернення до суду у спорах щодо виплат при звільненні пов`язується не із самим фактом звільнення особи, а з моментом отримання нею достовірної та документально підтвердженої інформації про склад і розмір нарахованих та виплачених сум.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку що позивач ОСОБА_1 повинна була звернутися до суду у тримісячний строк з дня одержання нею письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, тобто до 11.10.2025 року, оскільки саме тоді вона дізналась про те, що сума матеріальної допомоги на оздоровлення, при звільненні, їй не нарахована.

При цьому, такі висновки суду не суперечать Рішенню Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-р/2025, яким визнано неконституційними із дня ухвалення цього Рішення положення частини 1 статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

У цій справі позивача було звільнено, а відтак на спірні правовідносини розповсюджується саме ч.2 ст.233 КЗпП, яка Конституційним Судом України не конституційною не визнавалася.

Позивач ставить питання про поновлення строку звернення до суду, про що її представник заявив відповідне клопотання, обґрунтовуючи його тим, що вона своєчасно первісно звернулась до суду за захистом своїх прав 28 липня 2025 року, разом із тим внаслідок невірного визначення сторони відповідача по справі, про що суд їй не роз`яснив, також про це не говорила сторона відповідача, рішенням Пересипського районного суду м. Одеси від 17.02.2026 року у справі № 523/15270/25 їй було відмовлено у задоволенні позову.

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух, а право на право на доступ до суду, закріплене у Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак, суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець.

Крім того, подібне обмеження не буде відповідати зазначеній Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (зокрема, справи «Осман проти Сполученого королівства» від 28.10.1998 року та «Креуз проти Польщі» від 19.06.2001 року).

У справі «Делькорт проти Бельгії», рішення від 07.01.1970, ЄСПЛ зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.

У рішенні «Белеш та інші проти Чеської Республіки» (п. п. 50-51 і 69), ЄСПЛ зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав.

Відповідно до практики ЄСПЛ «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з п. 1 ст. Конвенції, а відмова суду вирішувати фактичні обставини справи, які є значущими у вирішенні спору може спричинити порушення ст. 6 Конвенції («Терра Вонінген Б.В. проти Нідерландів» п. 53-55).

Європейський суд з прав людини в рішенні по справі «Іліан проти Туреччини» наголошував, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Рішеннями Європейського суду з прав людини визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі Bellet v. France від 04.12.1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»).

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своєму рішенні від 05.12.2018 року по справі № П/9901/736/18, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише і фактичним, але і реальним.

Отже, у кожній конкретній справі суди мають ґрунтовно перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata.

При вирішенні питання поновлення процесуального строку суд, в тому числі, враховує необхідність вирішення питання про те, якому принципу надати перевагу: принципу правової визначеності чи принципу забезпечення права на судовий захист, оскільки обидва принципи є елементами принципу верховенства права, закріпленими у Конвенції.

У даному випадку, з метою уникнення надмірного формалізму при здійсненні правосуддя, враховуючи первісне звернення позивача до суду із дотриманням строку встановленого ч.2 ст. 235 КзпП, суд вважає за необхідне надати перевагу принципу забезпечення права на судовий захист особи в частині отримання виплат за виконану роботу, а тому поновлює позивачу строк звернення до суду із даним позовом.

Вирішуючи позовну вимогу про стягнення з АТ «Укрзалізниця» середнього заробітку за час затримки розрахунку по заробітній платі з моменту звільнення, суд виходить із наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до ч. 2 ст. 117 КЗпП України, якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Здійснення розрахунків середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, з наступними змінами (далі - Порядок).

Так, абз. 3 п. 2 Порядку встановлено, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

За змістом абз. 2 п. 3 Порядку суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Відповідно до абз. 1 п. 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до довідки відповідача за №244 від 23.07.2025 року, середній заробіток за годину позивача складає 149,39 грн, місячний середній заробіток складає 25979,54 грн.

Середньоденна заробітна плата, за розрахунком суду, складає 1193,41 грн.

Відповідно до роз`яснень, викладених в п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Враховуючи, що строк затримки виплати належних ОСОБА_1 при звільненні сум, з урахуванням дати звільнення - 11.07.2025, не проведення повного розрахунку, але не більш як шести місяців - становить 133 дні, що з урахуванням розміру її середньоденної заробітної плати 1193,41 грн. свідчить про те, що розмір середнього заробітку останньої за вказаний період становить 158 723,53 грн.

Позиція Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП України, викладена у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, полягає у наступному:

«86. Отже, ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

87. З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

90. Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».

91. Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

92. Зі змісту наведеної норми вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

93. Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

94. Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку . Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин».

З наведеної позиції Великої Палати Верховного Суду вбачається, що стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України має відповідати одночасно двом умовам визначення розміру такого стягнення:

1. дотримання принципів пропорційності і розумності;

2. врахування максимальної межі періоду, за який можливе нарахування компенсації за затримку розрахунку, не більше шести місяців.

У постанові від 15.03.2023 у справі №201/8085/21 Верховний Суд зазначив «Верховний Суд, з урахуванням вищезазначених висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, враховуючи встановлені судом фактичні обставини справи, з огляду на характер заборгованості (вихідна допомога), дій позивача та відповідача, дійшов висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним критеріям, визначеним Великою Палатою Верховного Суду, є визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення належних при звільненні позивача виплат у розмірі 39 408,64 грн, тобто 10% від стягнутої суми вихідної допомоги. Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі №363/3659/20 (провадження № 61 6476св22) та від 05 жовтня 2022 року у справі №753/6287/21 (провадження № 61 6807св22)».

За обставин даної справи, враховуючи співвідношення розміру невиплаченої матеріальної допомоги 22 402,00 грн. на оздоровлення та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який за шість місяців складає 158 723,53 грн., а також дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, зокрема невизнання роботодавцем свого обов`язку виплатити позивачу матеріальну допомогу, що стало підставою для звернення до суду, однак у той же час і помилку позивача, яка невірно визначивши первісно сторону відповідача по справі, фактично затягнула питання вирішення стягнення, суд вважає стягнення 22 402,00 грн. розумною і справедливою мірою відповідальності роботодавця, тобто 100% від стягнутої суми невиплаченої матеріальної допомоги.

На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Пасажирська компанія», про стягнення невиплачених коштів при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, підлягають частковому задоволенню.

Керуючись статтями 12,13,76,141,259,263-265,268,279,280-282 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Позовну заяву вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Пасажирська компанія», про стягнення невиплачених коштів при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково.

Поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду із позовом.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) невиплачену при звільненні матеріальну допомогу на оздоровлення, у зв`язку із щорічною відпусткою за 2023-2024 роки, у розмірі 22 402,00 грн.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 22 402,00 грн.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ЄДРПОУ 40075815) на користь держави судовий збір у розмірі 2 662,40 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення складено 14.07.2026 року.

Суддя: К.О. Далеко