Рішення № 138481489, 23.07.2026, Смілянський міськрайонний суд Черкаської області

Справа № 703/1594/26

2/703/1563/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2026 року м. Сміла

Смілянський міськрайонний суд Черкаської області в складі:

головуючої судді Проценко А.М.,

за участю секретаря судового засідання Вовк І.І.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплачених коштів матеріальної допомоги при звільненні з роботи,

встановив:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовними вимогами про стягнення з відповідача одноразової матеріальної допомоги при звільненні з роботи в розмірі 34 001 (тридцять чотири тисячі одна) грн 67 коп., а також понесені судові витрати по оплаті судового збору та правничої допомоги.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що ще 22.08.2012 її прийнято на роботу нарядчиком поїзних бригад оборотного моторвагонного депо ім. Т. Шевченка відокремленого структурного підрозділу «Моторвагонне депо Христинівка» ДП «Одеська залізниця».17.12.2025 позивача було звільнено за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію по одержанню інвалідності. В наказі про звільнення було зазначено компенсувати ОСОБА_1 грошові кошти за невикористані 33 дні відпустки, також вказано виплатити одноразову матеріальну допомогу у розмірі 3 (трьох) середньомісячних заробітків відповідно до п.4.17 Колективного договору із змінами та доповненнями. Виплату матеріальної допомоги провести відповідно до рішення правління АТ «Укрзалізниця». В день звільнення з роботи, позивач зазначає, що їй було виплачено грошову компенсацію за дні невикористаної відпустки. Одноразову матеріальну допомогу у розмірі 3 (трьох) середньомісячних заробітків на суму 34 001,67 грн виплачено не було.

За час роботи позивач на підставі колективного договору набула право на зазначені виплати, проте роботодавцем не було виплачено одноразову матеріальну допомогу при звільненні, чим порушено трудові права позивача.

Позивач звернулася до суду з метою поновлення своїх прав та просить стягнути з одноразову матеріальну допомогу при звільненні з роботи в розмірі 34 001 (тридцять чотири тисячі одна) грн 67 коп.

Ухвалою Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 23.03.2026 відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін та відповідачу встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву.

Відповідачем подано до суду відзив на позов, відповідно до якого просив відмовити в задоволенні позовних вимог з посиланням на такі обставини.

На підставі положень Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у зв?язку з введенням воєнного стану на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» зазначені позивачем виплати матеріальної допомоги призупинені рішенням АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022.

У зв?язку з необхідністю відновлення пошкодженої та знищеної ворогом інфраструктури АТ "Укрзалізниця" понесла величезні витрати, гуманітарні евакуаційні перевезення, що здійснювалися АТ "Укрзалізниця" на безоплатній основі, також потребували значних коштів. Всі зазначені факти значно ускладнювали та на теперішній час продовжують ускладнювати виконання фінансових зобов?язань відповідача. Зважаючи на важке становище, в якому опинився відповідач у зв?язку з військовою агресією проти України, та той факт, що виплати наразі призупинені, та будуть якнайшвидше відновлені у разі покращення фінансового стану. Враховуючи усі вищевикладені обставини, відповідач вважає, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню судом, оскільки вони є безпідставними, необґрунтованими, незаконними, передчасними.

Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані суду докази як в їх сукупності та взаємозв`язку, так і кожен окремо на предмет достатності, належності та допустимості, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Судом встановлено, що між сторонами виник спір в сфері трудових правовідносини.

ОСОБА_1 у відповідності до наказу №250-ос від 17.12.2025 про припинення трудового договору звільнена 18.12.2025 за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію по одержанню інвалідності.

Колективний договір між адміністрацією і профсоюзним комітетом моторвагонного депо Христинівка Одеської залізниці на 2011-2015 роки (колективний договір) встановлює положенням п. 4.17 право на отримання позивачем одноразової грошової допомоги в розмірі 3 (трьох) середньомісячних заробітків, що в сумі складає 34 001 грн 67 коп. та в свою чергу не оспорюється відповідачем.

Згідно з витягом з протоколу №Ц-54/31 засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, оголошеного Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, ухвалено призупинити виплату працівникам інших додаткових виплат, передбачених Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги (за винятком призначеної для лікування та на поховання).

Матеріали справи вказують, що обчислення розміру стягнення одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 (трьох) середньомісячних заробітків відповідач не оспорює, а лише з посиланням на практику Верховного Суду з врахуванням підходу співмірності просить відмовити у задоволенні позивачем позовних вимог через завдану товариству шкоду внаслідок збройних руйнувань ворогом залізничної інфраструктури, а також соціальних виплат постраждалим від цього працівникам.

Для врегулювання правовідносин за встановлених судом обставин справи застосуванню підлягають такі правові норми.

Згідно зі ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною 3 ст. 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

За приписами ст. 9 КЗпП України умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

Стаття 9 КЗпП не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством. Вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними.

Як встановлено судом, відповідач не попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці та застосування рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року (п.1.1.4 протоколу №Ц-54/31 Ком.т.) про призупинення належних виплат при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію.

Призупинення виплат таких коштів, які передбачені Колективним договором та Галузевою угодою, відповідачем здійснено в односторонньому порядку. В порушення вимог Закону України «Про колективні договори і угоди» відповідач не ініціював питання щодо підписання змін/доповнень до діючого колективного договору в частині призупинення/зміни строків виплати одноразової матеріальної допомоги при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію по інвалідності, а такі зміни мають вноситися лише за взаємною згодою сторін, але аж ніяк не роботодавцем в односторонньому порядку без погодження з профспілковим органом.

Крім того, відповідач ухвалив відповідне рішення 14 березня 2022 року з посиланням на ст.11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності 24 березня 2022 року.

Суд також враховує, що рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 лютого 2024 року у справі №211/7338/23 визнано незаконним та скасовано п.1.1.4 протокольного рішення засідання правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року №Ц-54/31 в частині призупинення додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, Колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги.

Постановою Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі №211/7338/23 вказане рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 23 лютого 2024 року залишено без змін. При цьому, Верховним Судом наголошено на тому, що судом апеляційної інстанції не враховано, що вказаний Закон Верховною Радою України прийнято 15 березня 2022 року, а набрав чинності він 24 березня 2022 року, в той час як оспорюване рішення АТ «Українська залізниця» та яке стало підставою для невиплати позивачу оспорюваних сум матеріальної допомоги було прийнято 14 березня 2022 року, а закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі (стаття 58 Конституції України), тому положення вказаного закону не могли застосовуватися судом при розгляді цієї справи.

Отже, пункт 1.1.4 протокольного рішення засідання правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року №Ц-54/31, на підставі якого позивачу при звільненні не виплачена відповідна матеріальна допомога, було визнано незаконним та скасовано.

Конституційний Суд в своєму Рішенні № 8-рп/2013 від 15.10.2013 зазначає, що Основний Закон України, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, визначив зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема її обов`язок щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини (статті 1, 3). Складовою цього обов`язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (частина четверта статті 13, частини перша, друга, сьома статті 43 Конституції України). Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону України "Про оплату праці", як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 Кодексу питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом, Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов`язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону України "Про оплату праці.

Зазначене дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 Кодексу і статті 1 Закону України "Про оплату праці", та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону України "Про оплату праці".

Відповідно до частини сьомої статті 43, частини першої статті 55 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю працівник може захистити в суді. Конституційний Суд України в Рішенні від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004 зазначив, що забезпечення прав і свобод потребує законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод.

У п. 64 Рішення ЄСПЛ у справі «Меньшакова проти України» Суд наголошує, що заявники можуть стверджувати про порушення статті 1 Першого протоколу лише в тій мірі, в якій оскаржувані рішення стосуються їхнього «майна» у розумінні цього положення. «Майном» може бути або «існуюче майно», або активи, включаючи право вимоги, щодо яких заявники можуть стверджувати, що вони мають щонайменше «законне сподівання» отримати можливість ефективної реалізації права на майно.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 підтверджено, що згідно зі ст. 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, в разі невиконання обов`язку - настає передбачена ст.117 КЗпП відповідальність.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Судом встановлено, що станом на день звільнення позивача відповідач не провів виплату позивачу всіх належних сум одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків відповідно до п.4.17 Колективного договору із змінами та доповненнями.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

При з`ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов`язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.

За змістом положень ст. 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець.

В даному випадку судом встановлено, що відповідач порушив право позивача на виплату матеріальної допомоги.

При зверненні до суду із позовом позивач згідно вимог п. 1 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» була звільнена від його сплати, однак зробила оплату, а тому у зв`язку із задоволенням позову, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог у розмірі 1 331 грн 20 коп.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини першої статті 133 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) вказано, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

У частині восьмій статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу в суді позивачем надано договір про надання правничої допомоги від 16 березня 2026 року, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю №484 від 02 липня 2012 року, квитанція №03-26 від 17 березня 2026 року, розрахунок суми судових витрат на правничу допомогу.

Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи документальне підтвердження розміру понесених позивачем витрат на правничу допомогу, задоволення вимог позивача, їх співмірність та розумність, суд дійшов висновку про наявність підстав для відшкодування стороні позивача витрат на правничу допомогу в заявленому розмірі.

Керуючись ст.4,12,13, 81,89, 141, 259, 263 -265, 354 ЦПК України, суддя

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплачених коштів матеріальної допомоги при звільненні з роботи задовольнити.

Стягнути з акціонерного товариства «Українська залізниця», код ЄДРПОУ 40075815, на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , одноразову матеріальну допомогу при звільненні з роботи в розмірі 34 001 (тридцять чотири тисячі одна) грн 67 коп., витрати по оплаті судового збору в розмірі 1 331 (одна тисяча триста тридцять одна) грн 20 коп., а також витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000 (три тисячі) грн 00 коп.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Ознайомитись з повним текстом судового рішення в електронній формі сторони можуть за веб-адресою Єдиного державного реєструсудовихрішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/.

Реквізити сторін:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідач: акціонерне товариство «Українська залізниця»; юридична адреса: 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, буд. 5; код ЄДРПОУ 40075815.

Суддя А.М. Проценко