Рішення № 138446706, 07.07.2026, Подільський районний суд міста Києва

Справа № 758/1118/24

Категорія 65

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 липня 2026 року Подільський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Захарчук С. С.,

за участю секретаря судового засідання - Омельченко К. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - служба у справах дітей та сім`ї Подільської районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням.

Зазначав, що він є власником квартири АДРЕСА_1 .

Він є батьком ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Місце проживання дітей зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 .

Діти ніколи не проживали у вказаній квартирі, що підтверджується актом обстеження житлово-побутових умов проживання від 27.03.2015.

Згідно відповіді головного центру обробки спеціальної інформації від 25.08.2023 ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 18.08.2021 покинули територію України (рейс 1750 Київ - Газіпаса) і не повернились на територію України до цього часу.

Згідно п.1.3. договору між батьками про проживання, виховання та фінансове забезпечення дітей (аліментів та додаткових витрат) від 10.10.2013, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 місцем проживання дітей батьки визначили місце проживання матері: судовий будинок АДРЕСА_3 .

Згідно п. 1.4. договору в зв`язку з відсутністю законодавчої можливості реєстрації дітей за їх фактичним місцем проживання у садовому будинку матері, батьки домовилися, що місцем реєстрації дітей є квартира АДРЕСА_4 .

За усною домовленістю між позивачем і ОСОБА_2 було вирішено тимчасово зареєструвати місце проживання дітей у кв. АДРЕСА_1 .

Фактично діти проживали або у квартирі матері ( АДРЕСА_5 ) або у садовому будинку АДРЕСА_3 .

На порушення описаних вище домовленостей ОСОБА_2 не вживала жодних дій щодо реєстрації місця проживання дітей за адресою, визначеною договором, а у 2021 взагалі вивезла дітей закордон і не повертається.

Не скасована реєстрація відповідачів порушує житлові і майнові права позивача.

Відсутність дітей по місцю реєстрації, не пов`язана з поважними причинами, передбаченими законодавством і будь-який правовий зв`язок зі спірною квартирою діти втратили.

Однак, реєстрація їх проживання створює перешкоди у виконанні ним, як власником житла, обов`язків по утриманню будинку, оскільки є перешкодою в оформленні соціальних пільг, створюються певні перешкоди у відчуженні квартири, що порушує одне з складових права власності - права розпорядження нею.

Реєстрація місця проживання дітей у зазначеній квартирі порушує його право на користування і розпорядження вказаною квартирою, оскільки він бажає продати вказану квартиру, однак не має можливості цього зробити через реєстрацію дітей у цій квартирі, що створює перешкоди у процесі продажу квартири.

Посилаючись на зазначенні обставини, просив визнати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

У судове засідання позивач не з`явився, його представник подав заяву про розгляд справи за їх відсутності, у якій вказав на те, що позов підтримує у повному обсязі та просить його задовольнити.

Відповідач у судове засідання не з`явилася, про дату та час судового засідання була повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи за його відсутності, у якій просив ухвалити рішення, яке відповідатиме найкращим інтересам дітей.

Суд, відповідно до ст. 223 ЦПК України ухвалив розглядати справу за відсутності учасників справи.

Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши письмові докази у їх сукупності, дійшов наступного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, виходячи з наступного.

Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 на праві власності належить ОСОБА_1 .

Батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є - ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Згідно з Витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва станом на 06.10.2023 у зазначеній квартирі з 29.10.2013 зареєстровані: ОСОБА_5 ,, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 .

Кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 319, частини першої статті 321, 391 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та права розпорядження своїм майном.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (частина перша статті 383 ЦК України).

У статті 405 ЦК України вказано на те, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів (стаття 3 Конвенції про права дитини).

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).

Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем (частина друга статті 18 Закону України «Про охорону дитинства»).

Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (абзац третій частини другої статті 3 СК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2024 року в справі № 759/13182/19 (провадження № 61-14025св23) зазначено, що

«право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність особи без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року в справі № 209/2642/18 (провадження № 61-9591св19) вказано, що:

«статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року у справі № 521/15090/14-ц (провадження № 61-11987св23) зазначено, що «аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла;

особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи».

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Таким чином малолітня (до досягнення 14 років) дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Своє право на вільний вибір місця проживання, дитина може реалізувати його лише з досягненням певного віку (див. постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18, від 22 січня 2020 року у справі № 759/14686/16-ц від 09 грудня 2020 року у справі № 673/1407/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 206/4028/18, від 21 квітня 2021 року у справі № 161/17900/19, від 17 червня 2021 року у справі № 520/4056/18, від 03 жовтня 2023 року у справі № 554/3141/21).

Стаття 29 ЦК України не пов`язує місце проживання особи з місцем її реєстрації. Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.

Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, відповідно до рішення суду про визначення місця проживання дитини, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Відповідно до статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Частиною 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Обґрунтовуючи позов, позивач посилався на те, що діти ніколи не проживали у спірній квартирі, за усною домовленістю між позивачем і ОСОБА_2 було вирішено тимчасово зареєструвати місце проживання дітей у кв. АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим, просив визнати їх такими, що втратили право користування спірною квартирою.

Згідно з п. 1.3. договору між батьками про проживання, виховання та фінансове забезпечення дітей (аліментів та додаткових витрат), укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 10.10.2013 місцем проживання дітей батьки визначили місце проживання матері: садовий будинок АДРЕСА_6 , що розташований по АДРЕСА_7 . Зміна місця проживання дітей після досягнення ними 14-річного віку вирішується за згодою батьків, що оформляється додатковою угодою.

Позов до суду подано 30.01.2024.

На момент подачі позову до суду ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виповнилося 17 років, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - 14 років, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , - 11 років.

Оскільки малолітні діти не можуть самостійно обирати місце свого проживання, тому непроживання ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , якій 14 виповнилося 19.01.2024, а позов подано - 30.01.2024, у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

На підтвердження обставини того, що діти не проживають у спірній квартирі позивачем надано до позовної заяви лише однин акт обстеження житлово-побутових умов від 27.03.2015.

Отже, не можна вважати неповажною причину непроживання дітей у спірному житлі їх проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітні діти в силу свого віку не мають достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку.

З урахуванням наведеного, факт непроживання неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , та малолітньої дитини - ОСОБА_5 , зумовлений поважними причинами, оскільки вони в силу свого віку та обставин, які склалися в країні, не можуть самі вирішувати питання проживання у цій квартирі, а тому відсутні передбачені законом передумови для позбавлення їх права на житло шляхом визнання їх такими, що втратили право користування цим житлом, в якому вони зареєстровані як члени сім`ї власника житла.

До того ж, будь-яких доказів, які б вказували на те, що діти не цікавляться житлом, не проживають у квартирі з 27.03.2015 (дата складання акту, доданого до позову) до моменту подачі позову до суду, позивачем не надано.

Виходячи з вищевикладеного, правових підстав для задоволення позову немає.

Керуючись ст. ст. 2, 4, 12, 13, 76-82, 258-259, 263-265, 268, 273, 353, 354 ЦПК України, суд -

У Х В А Л И В :

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_8 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_9 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), яка діє в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - служба у справах дітей та сім`ї Подільської районної у м. Києві державної адміністрації (04070, м. Київ, вул. Борисоглібська, 14, код ЄДРПОУ 37393756), про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - відмовити.

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Київського апеляційного суду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С. С. Захарчук