Рішення № 138440163, 20.07.2026, Галицький районний суд м. Львова

Справа №461/3287/26

Провадження №2/461/2558/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 липня 2026 року м.Львів

Галицький районний суд м. Львова в складі:

головуючого - судді Кротової О.Б.,

за участі секретаря судового засідання Петрушки І.С.,

учасники справи:

представник позивача Богуша І.М.,

представник відповідача Львівської митниці

Державної митної служби України Стецюренка І.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівської митниці Державної митної служби України, Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності щодо неповернення товару та відшкодування заподіяної майнової шкоди, -

в с т а н о в и в:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

Позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник адвокат Богуш І.М., 05.05.2026 звернувся в суд із позовом, в якому просить визнати протиправною бездіяльність Львівської митниці Державної митної служби України щодо неповернення ОСОБА_1 вилученого та не конфіскованого судом товару, а саме телефонів: iPhone15 ProMax, Model № A28493.1.02TB, IMEI №356964465227491 Serial №F9424YJTVM - 1 штука, iPhone 16 Pro Max, Model №A3084, 256GB, IMEI № НОМЕР_1 , Serial №MXJXTLGXHY-1 штука, чи/або відшкодування (компенсації) йому вартості незаконно переданого військовій частині НОМЕР_2 НГУ та військовій частині НОМЕР_3 майна позивача на загальну суму 87 917 грн 33 коп, вилученого відповідачем Львівською митницею Державної митної служби України згідно із протоколом про порушення митних правил №1249/UA209000/25 від 27.08.2025 року. Також просить стягнути з Державного бюджету України на користь позивача ОСОБА_1 завдану відповідачем Львівською митницею Державної митної служби України майнову шкоду у розмірі 87 917 грн 33 коп, шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державною казначейською службою України. Судові витрати просить покласти на відповідачів.

Процесуальні дії у судовій справі

Ухвалою від 07.05.2026 позовну заяву прийнято позов до розгляду та відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Від представника відповідача Львівської митниці Державної митної служби України Гарасиміва В.Р. 19.05.2026 надійшов відзив на позовну заяву.

Представник позивача адвокат Богуш І.М. 25.05.2026 подав відповідь на відзив відповідача Львівської митниці Державної митної служби України.

Представник відповідача Державної казначейської служби України А.Стегній 28.05.2026 подав відзив на позовну заяву.

Аргументи учасників справи

Позивач ОСОБА_1 обґрунтовує позовні вимоги тим, що 27 серпня 2025 року він вчинив правопорушення, передбачене ч.1 ст.483 Митного кодексу України. Постановою судді Галицького районного суду м. Львова від 30 вересня 2025 року у справі № 461/7991/25, яка набрала законної сили 10 жовтня 2025 року, вирішено: « ОСОБА_1 визнати винним у вчиненні правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 483 Митного кодексу України, та накласти на нього стягнення у виді штрафу в розмірі від 50 відсотків вартості товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил, що становить 43 958 гривень 66 копійок, без конфіскації товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил. Товар, вилучений згідно з протоколом про порушення митних правил №1249/UA209000/25 від 27.08.2025, повернути ОСОБА_1 або уповноваженій ним особі. Стягнути з ОСОБА_1 витрати за зберігання на складі митниці товарів, які є предметом порушення митних правил у розмірі 16 грн 42 коп. Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави в особі Державної судової адміністрації України 605,60 грн судового збору». Зазначене судове рішення набрало законної сили, ніким не оскаржувалось та виконано в повному обсязі, тобто, ним, ОСОБА_1 своєчасно сплачено штраф, витрати за зберігання на складі митниці товарів та судовий збір. Однак, на неодноразові усні (телефонні) в період жовтня - листопада 2025 року та письмові (06.10.2025, 22.01.2026) його звернення, а також уповноважених ним осіб, відповідачем Львівською митницею Державної митної служби України не повернуто вилучений згідно із протоколом про порушення митних правил №1249/UA209000/25 від 27.08.2025 року, товар, а саме: мобільні телефони: iPhone15 ProMax, Model № A28493.1.02TB, IMEI №356964465227491 Serial №F9424YJTVM - 1 штука, відповідно до заводських даних, без заводського пакування, який перебував в упаковці у вигляді тубуса з чіпсами «Pringles», пакування мало вигляд заводського; iPhone 16 Pro Max, Model №A3084, 256GB, IMEI № НОМЕР_1 , Serial №MXJXTLGXHY-1 штука, відповідно до заводських даних, без заводського пакування, який перебував в упаковці з цукерками «Twix», пакування мало вигляд заводського. Відповідно до висновку Львівського управління експертизи та досліджень СЛЕД №1420003400-0769 від 16.09.2025, вартість товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил згідно із протоколом про порушення митних правил від 27.08.2025 року становить 87 917,33 грн. На подану позивачем до Львівської митниці заяву від 06 жовтня 2025 року, надано відповідь лише про необхідність сплатити кошти із зазначенням всіх реквізитів і ця вимога була позивачем негайно виконана, що підтверджується чеками АТ КБ «ПриватБанк» від 16 жовтня 2025 року на суму 43 958, 00 грн (штраф), 439,58 грн (комісія), 16,42 грн (витрати за зберігання товару), 15,00 грн (комісія), а також на вимогу відповідача Львівської митниці - чеками АТ КБ «ПриватБанк» від 27 березня 2026 року на суму 5 грн (замість 66 коп. доплата штрафу), 15,00 грн (комісія), 5 грн (доплата витрат за зберігання товару), 15,00 грн (комісія). В подальшому, на подану позивачем до відповідача Львівської митниці заяву від 22 січня 2026 року, було надано відповідь від 03.04.2026 про те, що вищезазначений товар передано безоплатно військовій частині НОМЕР_2 НГУ актом від 25.03.2026 №39 та військовій частині НОМЕР_3 актом від 16.03.2026 №36 відповідно. Отже, позивач під час дії воєнного стану не має реальної можливості повернути вилучене майно, відтак звертається до суду з метою відшкодування (компенсації) вартості незаконно неповернутого відповідачем згідно із рішенням суду майна. Позивач зазначає щодо порушень відповідачем Львівською митницею норм Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», згідно із ст.11 якого, власник має право на повну компенсацію вартості. Як стверджує відповідач, передача майна позивача військовим частинам відбулась на підставі п.20 Постанови КМУ від 25.09.1998 №1340 «Про порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави і розпорядження ним» та на підставі наказу начальника Львівської обласної військової адміністрації від 27.02.2026 №5/26 «Про передачу майна для задоволення потреб держави в умовах воєнного стану». Разом з тим, пункт 20 чинної Постанови КМУ №1340-98-п в редакції від 20.03.2026 передбачає, що тимчасово, на період воєнного стану в Україні, за рішенням керівника обласної військової адміністрації майно, зазначене у підпунктах 1, 3, 5, 6, 8, 12-15 пункту 1 цього Порядку, може бути безоплатно передано Збройним Силам, Національній гвардії, СБУ, Службі зовнішньої розвідки, Держприкордонслужбі, МВС, Національній поліції, ДСНС, Управлінню державної охорони, Держспецзв`язку, іншим утвореним відповідно до законів України військовим формуванням. Дія пункту 1 зазначеного вище Порядку, в редакції від 20.03.2026, поширюється на: майно, конфісковане на підставі рішення суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом, крім майна, конфіскованого на підставі рішення суду і переданого органам державної виконавчої служби; товари, строки зберігання чи перебування яких під митним контролем, встановлені Митним кодексом України, закінчилися (у тому числі товари (предмети) гуманітарної допомоги, проби і зразки товарів та документація), за якими власник або уповноважена ним особа не звернулися до закінчення таких строків; товари, які були виявлені (знайдені) під час здійснення митного контролю в зонах митного контролю і власник яких невідомий та інше. У даному випадку майно не було конфісковане, власник майна відомий, притягнутий до адміністративної відповідальності, він та уповноважена ним особа неодноразово звертались до Львівської митниці до закінчення строків зберігання, але безрезультатно. На думку позивача, якщо суд повернув товар, власник має забрати його протягом 90 днів з моменту отримання повідомлення від митниці. Окрім цього, відповідно до положень Митного кодексу України, основні строки зберігання товарів під митним контролем складають: 90 днів тимчасове зберігання (ст.204), 1095 днів митний склад (загальний, ст. 125) та до 3 місяців для товарів, що вивозяться. В даному випадку вилучений товар зберігався на митному складі. Від відповідача Львівської митниці позивач не отримував жодного повідомлення про можливість повернення товару та строки зберігання такого, чим грубо порушив його права, натомість позивач не порушив строки звернення, оскільки звернувся в межах 90 чи 1095 денного строку на повернення товарів. В той же час, працівники митниці умисно зволікали час, вимагали копійчані надумані доплати і надали відповідь лише 03.04.2026, тобто через 2,5 місяці, а не в межах 30 робочих днів від звернення, що мало місце 06.10.2026 та 22.01.2026. З огляду на наведене, вважає, що суб`єкт владних повноважень діяв недобросовісно та не пропорційно, і саме на нього покладається обов`язок доказування в суді правомірності його дій. Щодо вартості неповернутого майна позивач зазначає, що така становить 87 917,33 грн, що підтверджується висновком Львівського управління експертизи та досліджень СЛЕД №1420003400-0769 від 16.09.2025 та постановою Галицького районного суду м.Львова від 30.09.2025 у справі №461/7991/25, яка набрала законної сили. Окрім цього, позивач у позовній заяві зазначає щодо невідповідності процедури відчуження майна вимогам законодавства. Зокрема, наводить норми Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», згідно з якими про примусове відчуження або вилучення майна складається акт, який підписується власником майна або його законним представником і уповноваженими особами військового командування та органу, що погодив рішення про примусове відчуження майна, або військового командування чи органу, що прийняв таке рішення, і скріплюється печатками. Примірник акта та документ, що містить висновок про вартість майна вручаються під розписку особі, у якої відчужується або вилучається майно, або її уповноваженому представнику, для наступної можливості повної компенсації за примусово відчужене майно. Разом з тим, позивачу та його представнику ні до звернення до суду, ні після, не було надано жодних документів, які підтверджують факт примусового відчуження майна в порядку зазначеного закону. Таким чином, позивач позбавлений можливості отримати акт про примусове відчуження його законного майна, що, у свою чергу, позбавляє останнього на отримання компенсації за примусово відчужене майно у випадку його звернення до ТЦК після скасування воєнного стану. Враховуючи зазначені обставини, позивач вважає, що відповідачем Львівською митницею Державної митної служби України не дотримано процедури примусового відчуження/вилучення у позивача мобільних телефонів, що ставить під сумнів правомірність здійсненого примусового відчуження/вилучення майна. Оскільки відчуження відбулось саме на складі Львівської митниці під час зберігання товару, переміщеного на митну територію України, обов`язок забезпечення схоронності якого покладено на митний орган, отже, розмір майнової школи, яка була завдана позивачу внаслідок неправомірних дій (бездіяльності) Львівської митниці, як зберігача вилученого у позивача товару, слід оцінити у загальному розмірі 87 917,33 грн. Також позивачем зазначено, що у даній справі Державна казначейська служба України є належним відповідачем за вимогою щодо стягнення коштів, шляхом списання з державного казначейського рахунку відповідача Львівської митниці Державної митної служби України на рахунок позивача відшкодування матеріальної шкоди, завданої неправомірними її діями. Наведене узгоджується із ст. 2 ЦК України, у якій зазначено, що боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин.

Відповідач Львівська митниця Державної митної служби України у відзиві на позовну заяву вважає позов ОСОБА_1 безпідставним та необґрунтованим, зазначаючи таке. 27 серпня 2025 року в ході здійснення митного контролю міжнародних експрес-відправлень у зоні митного контролю ЦСС ТзОВ «Транс-Н» митного поста «Львів-поштовий» Львівської митниці за результатами спрацювання системи управління ризиками, проведено митний огляд міжнародного експрес-відправлення МТД №521600026, відправленого з США на ім`я одержувача ОСОБА_1 , та виявлено незадекларовані товари, що не відповідали відомостям, зазначеним у товаросупровідних документах, а саме мобільні телефони iPhone 15 ProMax та iPhone 16 Pro Max, приховані у пакуванні з-під чіпсів «Pringles» та цукерок «Twix» з наданням йому вигляду заводського. Вважаючи, що цими діями ОСОБА_1 вчинив дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України з приховуванням від митного контролю, митниця склала протокол про порушення митних правил №1249/UA209000/25 від 27.08.2025 за ознаками правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 483 МК України, а телефони, на підставі ч. 1 ст. 511 МК України, тимчасово вилучила та передала на зберігання на склад Львівської митниці. Постановою Галицького районного суду м. Львова від 30.09.2025 у справі №461/7991/25 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні зазначеного правопорушення та накладено на нього стягнення у виді штрафу без конфіскації товарів безпосередніх предметів порушення митних правил. Заперечуючи проти позову, Львівська митниця зазначає, що, з огляду на введення в Україні воєнного стану Указом Президента України від 24.02.2022 та відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», а також Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», примусове відчуження або вилучення майна для потреб держави в умовах воєнного стану здійснюється за рішенням військового командування, погодженим з відповідною обласною, районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або виконавчим органом місцевої ради, а в місцевостях, де ведуться бойові дії, - без такого погодження. На виконання цих приписів, а також розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.02.2022 №186-р «Про передачу майна для потреб Збройних Сил», на підставі наказу Львівської обласної військової адміністрації (ЛОВА) від 27.02.2026 №5/26 «Про передачу майна для задоволення потреб функціонування держави в умовах воєнного стану» та згідно з актами приймання-передавання майна від 16.03.2025 №36 та від 25.03.2025 №39 було проведено примусове відчуження належних позивачу телефонів на користь військової частини НОМЕР_2 НГУ та військової частини НОМЕР_3 відповідно. Митниця наголошує, що примусове відчуження здійснюється уповноваженим органом у примусовому порядку і не передбачає будь-якого волевиявлення власника майна на надання згоди, а сам акт про відчуження складається уповноваженою особою органу, що отримує майно, відповідно до вимог Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», тож дотримання встановленої законом процедури, на переконання відповідача, дає підстави вважати таке відчуження правомірним. Щодо доводів позивача про неотримання жодного повідомлення про можливість повернення товару, митниця заперечує проти такого твердження як такого, що не відповідає дійсності, і наводить хронологію листування: 28.11.2025 позивач звернувся із заявою про видачу йому зі складу вилученого майна на підставі постанови суду від 30.09.2025, у відповідь на яку митниця листом від 18.12.2025 №7.4-1/21-04/10/31545 повідомила позивача про подальші дії стосовно видачі товару зі складу митного органу; 22.01.2026 позивач звернувся повторно з аналогічною заявою, у відповідь на яку митниця листом від 16.02.2026 №7.4-6/21-04/10/3938 знову повідомила його про подальші дії щодо видачі товару; далі листом від 03.04.2026 №7.4-6/21-04/10/8920 митниця повідомила позивача про факт примусового відчуження товару на підставі наказу ЛОВА №5/26 та зазначених вище актів, одночасно роз`яснивши порядок звернення із заявою про здійснення виплати повної компенсації за примусово відчужене майно. Виходячи з наведеного, Львівська митниця вважає, що з її боку позивача було належним чином і своєчасно повідомлено про долю вилученого майна, а також забезпечено надання відповідей на всі його звернення, а за неотримання позивачем надісланої йому поштової кореспонденції митниця відповідальності не несе. Стосовно позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності Львівської митниці, відповідач зазначає, що оскільки примусове відчуження майна було здійснено уповноваженим органом - Львівською обласною військовою адміністрацією, а митниця діяла лише на виконання виданого нею наказу, підстав для визнання протиправною бездіяльності саме митниці немає, адже вона як орган державної влади, відповідно до ст. 19 Конституції України, зобов`язана діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, а повноважень на оскарження рішення уповноваженого органу про примусове відчуження чи вчинення дій, пов`язаних із зупиненням цього відчуження, у митниці немає. На підтвердження цієї позиції митниця посилається на постанову Верховного Суду від 11 грудня 2024 року у справі №461/433/23 (касаційне провадження №61-8872св24), у якій, з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2024 у справі №712/3525/23, зазначено, що позовні вимоги про визнання протиправними та скасування дій і рішень органів державної влади щодо примусового відчуження майна в умовах воєнного стану слід визнати неналежним, неефективним способом захисту прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах, а належним способом захисту порушеного права є відшкодування вартості майна. Щодо вимоги про відшкодування заподіяних збитків, відповідач Львівська митниця посилається на ч. 2 ст. 11 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» та Порядок розгляду заяв та здійснення виплат для наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31.10.2012 №998, згідно з якими для отримання повної компенсації колишній власник примусово відчуженого майна після скасування правового режиму воєнного стану має звернутися до органу, що прийняв рішення про таке відчуження, за місцем відчуження майна, із заявою, до якої додаються акт про примусове відчуження майна та документ, що містить висновок про його вартість, з наведенням у заяві повного найменування або прізвища, імені та по батькові заявника, місцезнаходження або місця проживання, ідентифікаційного коду чи реєстраційного номера облікової картки платника податків та реквізитів банківського рахунка. Оскільки в матеріалах судової справи відсутні докази звернення позивача з такою заявою про відшкодування вартості відчуженого майна до уповноваженого органу, митниця вважає позовну вимогу про стягнення шкоди недоведеною та передчасною. На підставі викладеного, відповідач Львівська митниця, в особі представника Гарасиміва В.Р., просить суд відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі у зв`язку з їх безпідставністю та необґрунтованістю. Окрім цього, до відзиву представником Львівської митниці подано клопотання про витребування доказів у справі, в якому зазначено таке. Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 стосуються стягнення з Державного бюджету України грошових коштів у розмірі 87 917 грн 33 коп на відшкодування шкоди, заподіяної майну, а обґрунтовуючи розмір цієї суми, позивач посилається виключно на висновок Львівського управління експертизи та досліджень СЛЕД Держмитслужби від 16.09.2025 №142000-3400-0769, складений у межах провадження у справі про порушення митних правил, митниця звертає увагу суду на те, що визначена цим висновком вартість товарів встановлена оцінювачем з урахуванням включення до ринкової вартості податку на додану вартість, оскільки саме так проводяться оціночні процедури з визначення ринкової вартості майна.

Представник позивача адвокат Богуш І.М., заперечуючи проти відзиву Львівської митниці, у відповіді на відзив зазначає таке. Предметом позову є стягнення вартості товару, який не було повернуто позивачу, судовим рішенням на підставі ст. ст. 1173, 1174 Цивільного кодексу України (відшкодування шкоди, завданої органом державної влади), з урахуванням положень ст. 56 Конституції України, яка гарантує право на відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої органами державної влади. Представник позивача наголошує, що згідно з актуальною судовою практикою Верховного Суду навіть при передачі майна Збройним Силам чи Національній гвардії для потреб оборони право власності особи підлягає захисту, і якщо акт передачі майна підписаний особою без відповідних повноважень зокрема, самою лише митницею, без згоди власника, за умови скасованої судом конфіскації товару, це не позбавляє власника права на судовий захист. У цій справі, як зазначає представник позивача, акти приймання-передачі телефонів не були підписані ні власником, ні його представником, попри те, що конфіскацію товару судом було скасовано, і здійснені без належного повідомлення власника та без отримання його згоди чи відмови на безоплатну передачу майна. Відсутні також будь-які інші документи - розписки, заяви, які підтверджували б надання позивачем такої згоди. При цьому відповідач жодним чином не роз`яснив позивачу ні порядок, ні строки, ні механізм повернення неконфіскованого судом товару, так само як і не роз`яснив порядок отримання компенсації на випадок його безоплатної передачі на потреби оборони, і навіть не роз`яснив, чи взагалі йшлося про примусове відчуження з компенсацією, чи про звичайне розпорядження майном, яке нібито вважалося конфіскованим або невитребуваним власником - тим самим, порушивши права останнього. Хоча ст. 11 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» і гарантує власнику право на повну компенсацію вартості примусово відчуженого майна, відповідач, на думку представника позивача, допустив під час цієї безоплатної передачі цілу низку порушень, а тому фінансову відповідальність за допущені суб`єктом владних повноважень порушення повинна нести держава в особі Державної митної служби України та Державної казначейської служби України. Окремо представник позивача звертає увагу на суперечності в поясненнях самого відповідача щодо повідомлення позивача. Так, у відзиві відповідач стверджує, що листом від 13.04.2025 №7.4-6/21-04/10/9610 повідомив позивача про примусове відчуження його майна згідно з актами приймання-передавання від 16.03.2025 №36 та від 25.03.2025 №39, а також роз`яснив порядок звернення із заявою про здійснення виплати повної компенсації. Проте, як зазначає представник позивача, саме цього листа позивач не отримував, а станом на 13.04.2025 щодо нього навіть не був складений протокол про порушення митних правил, який датовано лише 27.08.2025 тобто відповідач нібито повідомляв позивача про подію (примусове відчуження за актами №36 і №39), яка на дату такого листа не могла ще й статися. Натомість позивач фактично отримав лише лист від 03.04.2026 №7.4-6/21-04/10/8920, яким його повідомлено про примусове відчуження майна згідно з тими самими актами від 16.03.2025 №36 та від 25.03.2025 №39, і роз`яснено порядок звернення за компенсацією. Представнику позивача, за його словами, абсолютно незрозуміло, чому відчуження відбулося в березні, а повідомлення про нього надійшло лише в квітні, тобто постфактум, і чому відповідач не спробував отримати попередню згоду чи відмову позивача на таке відчуження, а також чому у справі відсутні будь-які докази надсилання та отримання позивачем листа, датованого 13.04.2025. Окрім цього, представник позивача наголошує, що відповідно до ст. 4 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» рішення про примусове відчуження майна приймається саме військовим командуванням, погодженим з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або виконавчим органом відповідної місцевої ради, тоді як у матеріалах справи відсутні будь-які документи щодо прийняття такого рішення військовим командуванням - відповідач посилається лише на наказ Львівської обласної військової адміністрації від 27.02.2026 №5/26 «Про передачу майна для задоволення потреб функціонування держави в умовах воєнного стану». При цьому в самому цьому наказі, за твердженням представника позивача, йдеться лише про передачу вилученого митницями майна, щодо якого судом винесено рішення про конфіскацію, та про розпорядження саме таким майном. У цій же справі в обох актах приймання-передачі майна в графі 4 «Статус майна (підстава переходу у власність держави)» прямо зазначено: «Підлягає поверненню власнику, власник не звернувся», що, на переконання представника позивача, свідчить про те, що відповідач перевищив свої повноваження і передав не конфісковане майно, а майно, тимчасово вилучене у зв`язку з притягненням особи до адміністративної відповідальності, яке підлягало поверненню власнику за рішенням суду. Про це судове рішення відповідачу було достовірно відомо, а власник звертався до нього з письмовою заявою 22.01.2026, а також раніше і пізніше. З огляду на це представник позивача стверджує, що відповідач фактично вчинив умисне кримінальне правопорушення, передбачене ст. 382 Кримінального кодексу України (невиконання судового рішення), і завдав тим самим позивачу майнової шкоди, у зв`язку з чим 13.04.2026 позивач звернувся із відповідною заявою до територіального управління Державного бюро розслідувань у м. Львові. Щодо посилання відповідача на розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.02.2022 №186-р «Про передачу майна для потреб Збройних Сил», представник позивача зазначає, що, по-перше, сам відповідач на цей документ у своїх діях не посилався, а по-друге, у цьому розпорядженні йдеться про конфісковане майно та про майно, за яким власник не звернувся до закінчення строку зберігання, у тому числі про майно, визначене у ст. 184 Митного кодексу України, тобто про категорії майна, які не охоплюють спірні телефони позивача. Представник позивача також зазначає, що відповідно до Митного кодексу товари, які підлягають поверненню власнику, зберігаються на складах митних органів протягом 90 днів з дня набрання чинності відповідним рішенням, а загальний строк зберігання товарів, поміщених у митний режим «митний склад», не може перевищувати 1095 днів (3 роки), а тому позивач, звернувшись до митниці в межах цих строків, жодного з приписів законодавства не порушив, у зв`язку з чим і був вимушений звернутися до суду з позовом про відшкодування завданих йому збитків.

Державна казначейська служба України (Казначейство) в особі представника А.Стегнія у відзиві на позовну заяву висловлює позицію, згідно з якою вона є неналежним відповідачем у цій справі, а позовні вимоги до неї необґрунтованими, з огляду на таке. Казначейство, посилаючись на ст. 19 Конституції України, зазначає, що органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, розкриваючи зміст кожного із цих трьох елементів конституційної формули: «на підставі» означає обов`язок діяти на виконання закону за умов і обставин, ним визначених; «у межах повноважень» - обов`язок не перевищувати встановлені законом права та обов`язки; «у спосіб» - обов`язок дотримуватися визначеної законом процедури та форми прийняття рішень. Виходячи з цього, Казначейство наголошує, що воно, будучи залученим до участі у справі як відповідач, не в змозі використати процесуальні права й обов`язки учасника судового процесу, оскільки згідно зі своїми функціональними повноваженнями не володіє жодними фактичними даними, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Казначейство діє виключно в межах компетенції, визначеної Положенням про Державну казначейську службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 №215, є юридичною особою, має самостійний баланс та не несе відповідальності за дії інших органів державної влади. У цьому контексті Казначейство посилається на рішення Конституційного Суду України від 03.10.2001 №12-рп/2001, яким роз`яснено, що державні органи як юридичні особи несуть юридичну відповідальність лише за своїми договірними зобов`язаннями, тоді як держава не відповідає за зобов`язаннями державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають за зобов`язаннями держави - кожна юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями коштами, які перебувають у її розпорядженні. Відповідно до ч. 2 ст. 2 та ч. 1 ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади в межах їхньої компетенції, встановленої законом, а до компетенції Казначейства не входить представлення інтересів у судах інших державних органів у спірних правовідносинах. Разом з тим, Казначейство визнає, що слід враховувати позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц, згідно з якою держава бере участь у справі як співвідповідач саме через орган державної влади, діями якого завдано шкоди, тобто, за доводами Казначейства, належним відповідачем у цій справі є держава в особі органу, яким заподіяно шкоду (тобто Львівська митниця), а не Казначейство, яке спірних правовідносин учасником не було, прав та законних інтересів позивача не порушувало і не володіє жодними відомостями щодо підстав і предмета позову. Щодо ролі, яку Казначейство все ж відіграє в цій категорії справ, воно зазначає, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, а відповідно до ст. 25 Бюджетного кодексу України Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Абзацом другим підпункту 1 пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України визначено, що безспірне списання коштів державного бюджету на відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою в межах бюджетних призначень за рішенням суду в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, яким є Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845. Пунктом 35 цього Порядку визначено, що саме Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування шкоди, заподіяної особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень. Утім, на переконання Казначейства, сам факт можливого стягнення коштів з Державного бюджету України не є підставою для обов`язкового залучення Казначейства чи його територіального органу до участі у справі як відповідача, оскільки органи, до компетенції яких входить виконання судових рішень, за загальним правилом не залучаються до участі у справах, у яких вони покликані ці рішення виконувати, а незалучення Казначейства до участі у справі не може бути підставою для відмови в позові до належного відповідача. Окрім цього, Казначейство наголошує, що механізм відшкодування вартості майна, примусово відчуженого в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану, врегульований спеціальними нормами - Законом України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» та постановою Кабінету Міністрів України від 31.10.2012 №998 «Про деякі питання здійснення повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», якою затверджено відповідний Порядок розгляду заяв та здійснення виплат. Ця позиція, за твердженням Казначейства, підтверджена постановою Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2024 у справі №712/3525/23, а також постановою Великої Палати Верховного Суду від 13.09.2023 у справі №757/64569/16-ц, в якій роз`яснено порядок відшкодування вартості майна, втраченого чи пошкодженого в умовах війни, воєнного чи надзвичайного стану. Відповідно до зазначеного Порядку, компенсація за примусово відчужене майно здійснюється протягом п`яти наступних бюджетних періодів після скасування правового режиму воєнного стану (або одного наступного бюджетного періоду після скасування надзвичайного стану), причому виплату повної компенсації здійснюють саме органи, що прийняли рішення про примусове відчуження майна, у порядку черговості оформлення висновків за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті на ці цілі, а не Казначейство. З огляду на це Казначейство вважає, що учасниками справи для всебічного з`ясування обставин слід залучити саме ті органи, які приймали рішення про примусове відчуження (вилучення) майна позивача - тобто Львівську обласну військову адміністрацію, яка видала наказ від 27.02.2026 №5/26 «Про передачу майна для потреб держави в умовах воєнного стану», на підставі якого вилучене за протоколом про порушення митних правил від 27.08.2025 №1249/UA209000/25 майно було безоплатно передано військовій частині НОМЕР_2 НГУ (за актом від 25.03.2025 №39) та військовій частині НОМЕР_3 (за актом від 16.03.2026 №36). Окремо Казначейство звертає увагу суду на те, що резолютивні частини судових рішень у справах цієї категорії, за сталою практикою Верховного Суду (з посиланням на низку постанов, зокрема від 07.12.2022 у справі №461/9982/19, від 15.03.2023 у справі №591/7146/20, від 18.10.2023 у справі №757/5351/21-ц, від 13.09.2023 у справі №501/85/22, від 04.10.2023 у справі №127/1407/22), не повинні містити відомостей про суб`єкта виконання рішення, номери та види рахунків, з яких здійснюватиметься безспірне списання коштів, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість судового рішення, а за своєю суттю стосуються способу й порядку його виконання, що регламентується не судовим рішенням, а відповідними нормативними актами. З огляду на це Казначейство вважає, що визначений позивачем спосіб захисту порушеного права - стягнення завданої майнової шкоди у розмірі 87 917,33 грн шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку саме Державною казначейською службою України - є необґрунтованим і таким, що не відповідає встановленому законом способу захисту. Щодо самої матеріально-правової підстави відповідальності, Казначейство визнає, що відповідно до ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, відшкодовується державою незалежно від вини цього органу, а за ст. 1174 ЦК України так само відшкодовується шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень. Водночас Казначейство наголошує, що обов`язковою умовою для відшкодування шкоди за цими нормами є визнання дій (бездіяльності) відповідного державного органу незаконними, тобто наявність процесуального документа - рішення суду, постанови вищого органу тощо, який набрав законної сили і визнає такі дії саме незаконними, при цьому необхідно розрізняти поняття незаконності дій (бездіяльності) органу та вини цього органу, оскільки вина є психічним ставленням особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, вираженим у формі умислу або необережності, тоді як для відшкодування шкоди за ст. 1173-1174 ЦК обов`язковою умовою є встановлення факту незаконності дій (бездіяльності), а встановлення вини необов`язковою умовою. Свої вимоги про відшкодування шкоди позивач обґрунтовує тим, що належне йому майно було, на його думку, незаконно вилучено та відчужено, однак, на переконання Казначейства, сама по собі така обставина не є безумовною підставою для визнання позовних вимог обґрунтованими й такими, що підлягають задоволенню, оскільки загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, передбачені нормами ст. 1166, 1167 ЦК України, за загальним правилом настають лише за наявності вини заподіювача шкоди, а протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону і спричинила порушення майнових прав та інтересів іншої особи, при цьому саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки відповідача і причинний зв`язок між цією поведінкою та заподіяною шкодою. У цьому зв`язку Казначейство, посилаючись на засаду змагальності цивільного судочинства (ч. 1 ст. 12 ЦПК України) та на приписи ст. ст. 76, 77, 80, 81 ЦПК України щодо доказів, належності доказів, достатності доказів та обов`язку доказування, а також на ч. 6 ст. 81 ЦПК України, за якою доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, стверджує, що позивачем не надано доказів неправомірності дій органів державної влади щодо відчуження належного йому майна, а мотиви позову, на його думку, зводяться до загальних фраз і не підкріплюються жодними належними та допустимими доказами, які б підтверджували як саме понесення таких втрат, так і причинно-наслідковий зв`язок між заподіяною шкодою та протиправними діями відповідача. З огляду на це Казначейство вважає, що позивач не довів обставин, які обґрунтовують позовні вимоги щодо стягнення відшкодування, а тому в задоволенні позову, на його думку, слід відмовити.

В судовому засіданні представник позивача адвокат Богуш І.М. позовні вимоги підтримав з підстав, що наведені у позовній заяві та відповіді на відзив. Просив позов задоволити.

Представник відповідача Львівської митниці Державної митної служби України Стецюренко І.С. в судовому засіданні заперечив щодо задоволення позовних вимог, надав пояснення, які відповідають змісту відзиву на позовну заяву.

Представник відповідача Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області в судове засідання не з`явився.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 27 серпня 2025 року в ході здійснення митного контролю міжнародних експрес відправлень, в зоні митного контролю ЦСС, ТзОВ ТРАНС-Н митного поста «Львів-поштовий» Львівської митниці, за результатами спрацювання СУР було проведено митний огляд МЕВ № 521600026 та виявлено не задекларовані товари, які не відповідають даним, зазначеним у товаросупровідних документах МТД № 521600026, відправником зазначеного МЕВ, яке надійшло з США, виступає гр. ОСОБА_1 , отримувачем: ОСОБА_2 .

Згідно з міжнародним транспортним документом № 521600026 відправник зазначив, що у вказаному міжнародному експрес відправленні пересилає: постільна білизна, кросівки, бензопила. Разом з тим, під час митного огляду міжнародного експрес відправлення МТД № 521600026 було виявлено не задекларовані товари, а саме: мобільні телефони-iPhone15 ProMax, Model № A28493.1.02TB, IMEI № НОМЕР_4 Serial №F9424YJTVM - 1 штука, відповідно до заводських даних, без заводського пакування, який перебував в упаковці у вигляді тубуса з чіпсами «Pringles», пакування мало вигляд заводського; iPhone 16 Pro Max, Model №A3084, 256GB, IMEI № НОМЕР_1 , Serial №MXJXTLGXHY-1 штука, відповідно до заводських даних, без заводського пакування, який перебував в упаковці з цукерками «Twix», пакування мало вигляд заводського.

Таким чином, на гр. ОСОБА_1 було складено протокол про порушення митних правил №1249/UA209000/25 від 27.08.2025 за ч.1 ст. 483 Митного кодексу України щодо вчинення дій, направлених на переміщення через митний кордон України товарів, шляхом недекларування товарів, та з використанням засобів або способів, що утруднюють виявлення таких товарів, які переміщуються через митний кордон України громадянами. Відповідно до зазначеного протоколу про порушення митних правил, предмети правопорушення вилучено на підставі ст. 511 МК України та передано на склад митниці.

Відповідно до висновку Львівського управління експертиз та досліджень СЛЕД Держмитслужби від 16.09.2025 №1420003400-0769 вартість вилученого товару становить 87 917, 33 грн.

Постановою судді Галицького районного суду м. Львова від 30 вересня 2025 року у справі № 461/7991/25, позивача ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 483 Митного кодексу України, та накладено на нього стягнення у виді штрафу в розмірі від 50 відсотків вартості товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил, що становить 43 958 гривень 66 копійок, без конфіскації товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил, а саме мобільних телефонів: iPhone15 ProMax, Model № A28493.1.02TB, IMEI № НОМЕР_4 Serial №F9424YJTVM та iPhone 16 Pro Max, Model №A3084, 256GB, IMEI № НОМЕР_1 , Serial №MXJXTLGXHY-1 штука. Стягнуто з ОСОБА_1 витрати за зберігання на складі митниці товарів, які є предметом порушення митних правил у розмірі 16 гривень 42 копійки та 605 грн 60 коп судового збору. Товар, вилучений згідно з протоколом про порушення митних правил №1249/UA209000/25 від 27.08.2025, постановлено повернути ОСОБА_1 або уповноваженій ним особі.

Позивач ОСОБА_1 неодноразово звертався до Львівської митниці Державної митної служби України із заявами щодо повернення товару.

Так, у відповідь на його лист від 06.10.2025, Львівська митниця листом від 10.10.2025 повідомила про необхідність сплати штрафу та витрат за зберігання на складі митниці товару відповідно до постанови Галицького районного суду м. Львова від 30 вересня 2025 року у справі № 461/7991/25.

Як вбачається з квитанцій до платіжної інструкції АТ КБ «ПриватБанк» 16.10.2025 ОСОБА_1 сплачено штраф в сумі 43 958,66 грн.

Надалі, у відповідь на заяву ОСОБА_1 про повернення товару від 28.11.2025, Львівська митниця у листі від 18.12.2025 повідомила останнього про те, що ним не дотримано вимог Порядку роботи складу митниці, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 30.05.2012 №627, щодо подання заяви про повернення товару.

Доповідною запискою від 13.01.2026 начальник управління адміністративно-господарської діяльності Львівської митниці вніс пропозицію начальнику митниці надати дозвіл перевести майно (мобільні телефони: iPhone15 ProMax, Model № A28493.1.02TB, IMEI №356964465227491 Serial №F9424YJTVM та iPhone 16 Pro Max, Model №A3084, 256GB, IMEI № НОМЕР_1 , Serial №MXJXTLGXHY-1 штука) в розпорядження митниці, для подальшого переведення майна у власність держави відповідно до ст. 240 Митного кодексу України.

Надалі, 22.01.2026 ОСОБА_1 звернувся із заявою до Львівської митниці про повернення майна (мобільних телефонів). На цій заява наявна відмітка посадової особи Львівської митниці О.Лев, №2653/10-21 від 22.01.2026 «Відмовлено з правових підстав».

Згідно з листом Львівської митниці від 16.02.2026, адресованим ОСОБА_3 , митниця повідомила позивача про те, що ним не дотримано вимог Порядку роботи складу митниці, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 30.05.2012 №627, щодо подання заяви про повернення товару. Також у цьому листі зазначено, що статтею 270 Митного кодексу України передбачено, що строк зберігання товарів, які підлягають поверненню власнику, становить 90 днів з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду. Після закінчення встановленого терміну зберігання митниця має право розпоряджатись даним майном відповідно до законодавства.

Надалі, 22.03.2026 ОСОБА_1 вкотре звернувся із заявою до Львівської митниці про повернення майна (мобільних телефонів). На цій заява наявна відмітка посадової особи Львівської митниці №10049/10-21 від 23.03.2026 «Дозволено після митного оформлення».

У відповідь на це звернення ОСОБА_1 , листом Львівської митниці Держмитслужби від 03.04.2026, позивача повідомлено про те, що відповідно до пункту 20 Постанови Кабінету Міністрів України від 25.09.1998 №1340 «Про порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним» (у редакції Постанови КМУ від 16.09.2022 №1043), на підставі наказу начальника Львівської обласної військової адміністрації від 27.02.2026 №5/26 «Про передачу майна для задоволення потреб держави в умовах воєнного стану», майно, вилучене згідно з протоколом про порушення митних правил від 27.08.2025 №1249/UA209000/25, а саме мобільні телефони iPhone 16 Pro Max (Model №A3084, 256GB, IMEI № НОМЕР_1 , Serial №MXJXTLGXHY) та iPhone 15 Pro Max (Model №A2849, 1.02TB, IMEI № НОМЕР_4 , Serial №F9424YJTVM), було безоплатно передано військовій частині НОМЕР_2 НГУ актом від 25.03.2026 №39 та військовій частині НОМЕР_3 актом від 16.03.2026 №36 відповідно.

Також до цього листа Львівською митницею долучені документи, на підставі яких відбулась передача майна для задоволення потреб держави в умовах воєнного стану, а саме витяг з наказу начальника Львівської обласної військової адміністрації М.Козицього «Про передачу майна для задоволення потреб функціонування держави в умовах воєнного стану» з додатками, а також акт приймання-передавання майна від 25.03.2026 №39 про безоплатну передачу військовій частині НОМЕР_2 НГУ майна та акт приймання-передавання майна від 16.03.2026 №36 про безоплатну передачу військовій частині НОМЕР_3 майна.

04.05.2026 ОСОБА_1 звернувся до Львівської митниці із заявою про вирішення питання щодо повернення вилученого та неконфіскованого судом товару, а саме мобільних телефонів чи/або питання відшкодування (компенсації) вартості незаконно переданого його майна військовим частинам.

Відповідь на зазначене звернення у матеріалах справи відсутня.

З огляду на наведене, спір у даній справі стосується наявності підстав для визнання протиправною бездіяльності Львівської митниці Державної митної служби України щодо неповернення позивачу вилученого та не конфіскованого судом товару, а також для відшкодування позивачу за рахунок держави заподіяної внаслідок цього майнової шкоди.

2.Мотивувальна частина

Позиція суду

Відповідно до ч.1 ст.2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Також суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ч.4 ст.10 ЦПК України).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1, ч.4 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно до ч. ч. 1, 2 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У свою чергую, критерії належності, допустимості, достовірності та достатності доказі регламентовані статтями 77-80 ЦПК України.

Принцип змагальності передбачає покладення тягаря доказування на сторони, водночас не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона, допоки інша сторона її не спростує; певна обставина може вважатися доведеною, якщо висновок про її існування з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).

Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право мирного володіння майном. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Позбавлення власності може бути виправдане лише в тому випадку, якщо встановлено, inter alia, що воно здійснене «у інтересах суспільства» і «відповідно до вимог, передбачених законом». Більш того, має бути досягнутий «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу суспільства і вимогами захисту основних прав осіб (рішення Європейського суду з прав людини від 13 вересня 2005 року у справі «Іванова проти України», заява № 74104/01, пункт 35).

Відповідно до частини п`ятої статті 41 Конституції України примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Відповідно до частини третьої статті 321 ЦК України примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується (частини перша третя статті 353 ЦК України). Відмінність між реквізицією за надзвичайних обставин (частина перша статті 353 ЦК України) та реквізицією в умовах надзвичайного чи воєнного стану (частина друга статті 353 ЦК України) полягає у моменті відшкодування вартості майна: у першому випадку його має бути проведено до примусового відчуження майна, а в другому обов`язок держави відшкодувати вартість майна настає після його примусового відчуження.

Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення у судовому порядку (частина шоста статті 353 ЦК України). Право вимагати повернення майна обумовлюється наявністю в особи статусу «колишнього» власника; повернення майна можливе за умови припинення надзвичайних обставин, збереження майна, заявлення власником позовної вимоги про його повернення та встановлення можливості такого повернення.

Наведене узгоджується із постановами Верховного Суду від 08 серпня 2018 року у справі № 284/276/16-ц, від 13 вересня 2023 року у справі № 707/1298/22.

Статтею 17 Закону України «Про оборону України» передбачено, що в умовах воєнного стану відповідно до закону допускається примусове вилучення приватного майна та відчуження об`єктів права приватної власності громадян з наступним повним відшкодуванням їх вартості у порядку та терміни, встановлені Кабінетом Міністрів України.

Згідно із ст.8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» примусове відчуження майна, що перебуває у приватній власності, є одним із заходів, який підлягає застосуванню в умовах режиму воєнного стану в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Примусове відчуження майна - це позбавлення власника права власності на індивідуально визначене майно, що перебуває у приватній або комунальній власності та яке переходить у власність держави для використання в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за умови попереднього або наступного повного відшкодування його вартості (пункт 1 частини першої статті 1 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану»).

Згідно із ч. 1 та ч.2 ст.3 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості. У разі неможливості попереднього повного відшкодування таке майно примусово відчужується з наступним повним відшкодуванням його вартості.

Примусове відчуження або вилучення майна у зв`язку із запровадженням та виконанням заходів правового режиму воєнного стану здійснюється за рішенням військового командування, погодженим відповідно з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або виконавчим органом відповідної місцевої ради (стаття 4 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану»).

Статтею 7 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» передбачено, що про примусове відчуження або вилучення майна складається акт за єдиним зразком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, який підписується власником майна або його законним представником і уповноваженими особами військового командування та органу, що погодив рішення про примусове відчуження майна, або військового командування чи органу, що прийняв таке рішення, і скріплюється печатками. У разі відсутності власника майна або його законного представника під час складання акта такий акт складається без його участі, при цьому власник має право на ознайомлення з актом, а примірник акта та документ, що містить висновок про вартість майна, вручаються під розписку особі, у якої відчужується або вилучається майно, або її уповноваженому представнику.

Оформлення документів для примусового відчуження або вилучення майна, а також оплата витрат з оцінки майна, яке відчужується, здійснюються військовим командуванням, органом, що прийняв рішення про таке відчуження або вилучення, за рахунок коштів державного бюджету (стаття 10 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану»).

Для отримання наступної повної компенсації за примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного стану майно його колишній власник або уповноважена ним особа після скасування правового режиму воєнного стану звертається до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем відчуження майна із заявою, до якої додаються акт і документ, що містить висновок про вартість майна. Порядок розгляду таких заяв та здійснення виплат встановлюється Кабінетом Міністрів України (стаття 11 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», постанова Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2012 року № 998).

На підставі частини першої статті 511 Митного кодексу України (далі МК України) товари - безпосередні предмети порушення митних правил та відповідні документи, необхідні як докази у справі про порушення митних правил, можуть тимчасово вилучатися.

Відповідно до частин першої, шостої статті 239 МК України під складами митних органів розуміються складські приміщення, спеціально обладнані для зберігання товарів; митні органи несуть передбачену законом відповідальність за втрату або пошкодження товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що зберігаються ними.

Товари, які зберігаються на складах митних органів під митним контролем, можуть бути видані їх власникам або уповноваженим ними особам лише після митного оформлення зазначених товарів, відшкодування витрат митних органів на їх зберігання та сплати відповідних митних платежів (стаття 242 МК України, пункт 9.1 Порядку роботи складу митного органу, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 30 травня 2012 року № 627).

Товари, що зберігаються на складах митних органів, за якими утримувач товару не звернувся до закінчення строків зберігання, встановлених цим Кодексом, підлягають реалізації, а у випадках, передбачених законодавством, безоплатній передачі у володіння і користування, про що відповідний митний орган повідомляє утримувача товару не пізніш як за 15 днів до закінчення строків зберігання (частина перша статті 243 МК України). Товари, зазначені у цій статті, реалізуються в порядку, встановленому законодавством, на митних аукціонах, редукціонах або за договором комісії за цінами, визначеними згідно із законодавством про оцінку майна (частина дев`ята статті 243 МК України).

Частинами 1 та 2 статті 30 МК України передбачено, що посадові особи та інші працівники митних органів, які прийняли неправомірні рішення, вчинили неправомірні дії або допустили бездіяльність при виконанні ними своїх службових обов`язків, несуть кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та іншу відповідальність відповідно до закону. Шкода, заподіяна особам та їхньому майну неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю митних органів, відшкодовується у порядку, визначеному законом.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі (реальні збитки) (частини перша, друга статті 22 ЦК України).

Згідно із ч.1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цього органу (стаття 1173 ЦК України); так само відшкодовується державою незалежно від вини цієї особи шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень (стаття 1174 ЦК України). Зазначені норми є спеціальними і передбачають, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою, водночас обов`язковими залишаються інші елементи складу цивільного правопорушення неправомірність дій (бездіяльності), наявність шкоди та причинний зв`язок між ними.

Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 712/3525/23 позовні вимоги про визнання протиправними та скасування дій і рішень органів державної влади щодо примусового відчуження майна в умовах воєнного стану слід визнати неналежним, зокрема неефективним, способом захисту прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах, якщо такі дії вже вичерпали свою дію виконанням; належним способом захисту порушеного права позивача є відшкодування вартості майна.

Зазначене також узгоджується із постановою Верховного Суду від 11 грудня 2024 року у справі № 461/433/23.

Згідно із ч. 2 ст.2 ЦК України боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин.

Держава бере участь у справі як співвідповідач через відповідний орган державної влади, зазвичай той, дії якого спричинили шкоду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц).

Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, у зв`язку з чим відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення відомостей про орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, номери чи види рахунку, оскільки такі відомості не впливають на підстави чи обов`язковість судового рішення, а стосуються лише способу й порядку його виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16).

Висновки суду

Заслухавши думку учасників справи, розглянувши матеріали цивільної справи, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов такого висновку.

Постановою судді Галицького районного суду м. Львова від 30.09.2025 у справі №461/7991/25, яка набрала законної сили та ніким не оскаржувалась, конфіскацію товарів - предметів порушення митних правил не застосовано, а на Львівську митницю покладено обов`язок повернути товар мобільні телефони: iPhone15 ProMax, Model № A28493.1.02TB, IMEI №356964465227491 Serial №F9424YJTVM - 1 штука, iPhone 16 Pro Max, Model №A3084, 256GB, IMEI № НОМЕР_1 , Serial №MXJXTLGXHY-1 штука, позивачу ОСОБА_1 .

Як встановлено в ході розгляду справи та узгоджується з матеріалами справи, позивач ОСОБА_1 виконав усі покладені на нього постановою зобов`язання (сплатив штраф та витрати за зберігання товарів на складі), та неодноразово, а саме 06.10.2025, 28.11.2025, 22.01.2026, 22.03.2026 звертався до Львівської митниці із заявами про повернення товару в межах строків, встановлених законодавством.

Всупереч цьому обов`язку, встановленому судовим рішенням, що набрало законної сили, Львівська митниця товар позивачу не повернула, а розпорядилася ним, передавши військовим частинам.

Оцінюючи доводи Львівської митниці про те, що позивача нібито належним чином повідомлено про долю вилученого майна листуванням, суд зазначає таке.

Розпорядження товаром, що зберігається на складі митного органу, врегульоване ст. 243 МК України, відповідно до частини першої якої товари, за якими утримувач товару не звернувся до закінчення строку зберігання, підлягають реалізації або, у передбачених законодавством випадках, безоплатній передачі, про що митний орган повідомляє утримувача товару не пізніш як за 15 днів до закінчення строку зберігання.

Суд враховує зазначену норму як об`єктивний правовий стандарт, що визначає законну процедуру розпорядження митним майном, відтак листи Львівської митниці від 18.12.2025 та 16.02.2026 - це відповіді на звернення позивача про порядок отримання товару, а не завчасне повідомлення про намір розпорядитися товаром, якого вимагає ст. 243 МК України. Жодного доказу такого завчасного повідомлення матеріали справи не містять. Окрім цього, застосування самої ст. 243 МК України в принципі виключене, оскільки її диспозиція передбачає єдину підставу незвернення утримувача товару до закінчення строку зберігання, тоді як у цій справі утримувач товару ОСОБА_1 , якому за постановою суду від 30.09.2025 товар підлягав поверненню, неодноразово й своєчасно звертався до митниці (06.10.2025, 28.11.2025, 22.01.2026, 22.03.2026).

Суд також відхиляє посилання представника відповідача Львівської митниці на дотримання процедури, передбаченої Законом України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», оскільки, як прямо випливає з наявного в матеріалах справи листа Львівської митниці від 03.04.2026, сама митниця в момент вчинення дій обґрунтовувала передачу товару пунктом 20 Постанови КМУ №1340, а не Законом України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», а на цю останню правову підставу відповідач покликався вже виключно у процесуальних документах, підготовлених для суду у даній справі.

Окрім цього, чинна редакція пункту 20 Постанови КМУ №1340 передбачає можливість безоплатної передачі військовим формуванням лише конфіскованого за рішенням суду майна або майна, за яким власник не звернувся до закінчення строків зберігання, тоді як у цій справі конфіскацію прямо виключено судовим рішенням, а власник неодноразово й своєчасно звертався до митниці. Отже, жодна з правових підстав, на які послідовно посилався відповідач, застосуванню в цій справі не підлягає.

За таких обставин суд приходить до висновку, що бездіяльність Львівської митниці щодо неповернення позивачу товару, вилученого згідно з протоколом про порушення митних правил і не конфіскованого судом, є протиправною.

Щодо права на відшкодування майнової шкоди, суд приходить до висновку, що встановлений факт протиправної бездіяльності митниці є необхідним елементом делікту, передбаченого ст. 1173, 1174 ЦК України, поряд із наявністю шкоди та причинним зв`язком між неправомірною поведінкою відповідача і цією шкодою.

Оскільки товар позивача, який підлягав поверненню, вибув з володіння держави внаслідок його безоплатної передачі третім особам (військовим частинам), а повернення товару в натурі об`єктивно неможливе, суд доходить висновку про наявність підстав для відшкодування вартості цього майна.

При цьому, для застосування відповідальності держави за ст. 1173, 1174 ЦК України наявність вини посадових осіб митниці не є обов`язковою умовою.

Суд не приймає до уваги доводи Львівської митниці про передчасність цієї вимоги ОСОБА_1 з посиланням на ч. 2 ст. 11 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», оскільки встановлений цією нормою порядок звернення до територіального центру комплектування та соціальної підтримки після скасування воєнного стану розрахований на компенсацію за правомірно здійснене примусове відчуження майна, тоді як у цій справі підстави для застосування цього Закону судом визнано відсутніми, а сама шкода є наслідком не правомірного відчуження, а неправомірної бездіяльності митниці як зберігача товару, що підлягало поверненню за судовим рішенням.

Щодо розміру шкоди, суд зазначає таке.

В ході розгляду справи представником Львівської митниці було заявлено клопотання про витребування у позивача доказів дійсної вартості придбаного майна, однак судом відмовлено у задоволенні такого клопотання, з огляду на таке.

Вартість товару (мобільних телефонів: iPhone15 ProMax, Model № A28493.1.02TB, IMEI №356964465227491 Serial №F9424YJTVM - 1 штука, iPhone 16 Pro Max, Model №A3084, 256GB, IMEI № НОМЕР_1 , Serial №MXJXTLGXHY-1 штука) в розмірі 87 917,33 грн встановлена висновком Львівського управління експертизи та досліджень СЛЕД Держмитслужби від 16.09.2025 №142000-3400-0769, на підставі якого постановою суду у справі №461/7991/25, що набрала законної сили, визначено розмір накладеного на позивача штрафу, і відповідач цей висновок не оскаржував та фактично визнав, застосувавши його при обчисленні штрафу. Окрім цього, цей штраф позивачем добровільно та в повному обсязі сплачено.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Розмір вартості спірного майна є саме такою обставиною, встановленою постановою суду, яка набрала законної сили та була визнана й виконана самим відповідачем по цій справі - Львівською митницею, шляхом застосування її як розрахункової бази для визначення розміру штрафу.

Відповідач Львівська митниця, отримавши сплачений позивачем ОСОБА_1 штраф, який обчислювався від цієї вартості, тим самим погодився з визначеним розміром вартості товарів і не оскаржував ні саму постанову, ні покладений в її основу висновок експертизи в порядку, передбаченому законом.

За таких обставин, доводи Львівської митниці, викладені у клопотанні про витребування доказів, щодо неправильної методики оцінки (зокрема, щодо включення до вартості товару податку на додану вартість) фактично зводяться до намагання переглянути обставину, вже встановлену судовим рішенням, яке набрало законної сили, поза межами передбаченої процесуальним законом процедури оскарження цього рішення чи покладеного в його основу висновку експертизи, відтак суд вважає розмір шкоди доведеним і не вбачає підстав для його зменшення чи додаткового визначення вартості товарів.

Враховуючи наведене вище, зокрема встановлену судом протиправну бездіяльність Львівської митниці Державної митної служби України щодо неповернення позивачу ОСОБА_1 вилученого згідно з протоколом про порушення митних правил №1249/UA209000/25 від 27.08.2025 та не конфіскованого судом товару, а також доведеність факту заподіяння цією бездіяльністю позивачу майнової шкоди в розмірі 87 917,33 грн і причинного зв`язку між ними, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та підтвердженими наявними у справі доказами, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

Щодо способу відшкодування шкоди, суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

У постановах Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі №346/5428/17 (провадження №61-8102св21), від 14 вересня 2022 року у справі №415/1009/21 (провадження №61-18055св21), від 07 грудня 2022 року у справі №461/9982/19 (провадження №61-4162св22) зазначено, що «кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Резолютивні частини рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання. Тобто, кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів».

Таким чином, кошти на відшкодування завданої позивачу ОСОБА_1 шкоди підлягають стягненню безпосередньо з Державного бюджету України, без зазначення в резолютивній частині рішення про стягнення цих коштів шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунка Державною казначейською службою України.

Розподіл судових витрат.

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , відтак на користь позивача слід стягнути судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 1 331 грн 20 коп, сплачені позивачем при поданні позову до суду.

Керуючись ст. ст. 2, 10, 12, 141, 258, 259, 263-265 ЦПК України,

у х в а л и в:

Позов задоволити.

Визнати протиправною бездіяльність Львівської митниці Державної митної служби України щодо неповернення вилученого згідно із протоколом про порушення митних правил №1249/UA209000/25 від 27.08.2025 року у ОСОБА_1 та не конфіскованого судом товару, а саме мобільних телефонів: iPhone15 ProMax, Model № A28493.1.02TB, IMEI № НОМЕР_4 Serial №F9424YJTVM - 1 штука, iPhone 16 Pro Max, Model №A3084, 256GB, IMEI № НОМЕР_1 , Serial №MXJXTLGXHY-1 штука.

Стягнути з Державного бюджету України на користь позивача ОСОБА_1 в якості відшкодування майнової шкоди 87 917 (вісімдесят сім тисяч дев`ятсот сімнадцять) грн 33 коп.

Стягнути з Державного бюджету України на користь позивача ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 331 (одну тисячу триста тридцять одну) грн 20 коп.

Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 23.07.2026.

Повне найменування (ім`я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , зареєстроване місце проживання АДРЕСА_1 , місце перебування: АДРЕСА_2 .

Відповідач: Львівська митниця Державної митної служби, код ЄДРПОУ 43971343, м.Львів, вул.Т.Костюшка, 1.

Відповідач: Державна казначейська служба України, код ЄДРПОУ 37567646, м.Київ, вул. Бастіонна,6.

Суддя Ольга КРОТОВА