Рішення № 138433359, 23.07.2026, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2026 рокуСправа №160/10637/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Горбалінського В.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

24.04.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області, в якій позивач просить:

- визнати протиправною відмову Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області у призначенні одноразової грошової допомоги;

- зобов`язати Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу.

В обґрунтування позовної заяви позивач зазначив, що позивач звільнений зі служби поліції за станом здоров`я та позивачу встановлено ІІІ групу інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного із проходженням служби в поліції. Позивач наголошує, що інвалідність позивачу була встановлена зі спливом більше 6 місяців після звільнення зі служби в поліції, проте порушення вказаного строку відбулось не від волевиявлення позивача. У зв`язку з чим позивач просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

18.05.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

01.06.2026 року Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області звернулось до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із відзивом на позовну заяву.

В обґрунтування відзиву відповідач зазначив, що обов`язковою умовою для отримання одноразової грошової допомоги позивачем згідно вимог п.4 ч.1 ст.97 Закону України «Про Національну поліцію» є наявність інвалідності, встановленої протягом 6 місяців після звільнення його з поліції внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби в поліції. У зв`язку із встановленням позивачу інвалідності пізніше вказаного строку, відповідач правомірно відмовив у виплаті одноразової грошової допомоги. З огляду на зазначене відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позовна заява та відзив на позовну заяву, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

06.03.2025 року наказом №299 о/с Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області звільнено ОСОБА_1 зі служби в поліції за пунктом 2 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» за станом здоров`я (через хворобу).

03.07.2025 року Центром оцінювання функціонального стану особи Державної установи «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України» прийнято рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №154/25/419/В, яким встановлено відсутність підстав для встановлення ОСОБА_1 інвалідності.

27.07.2025 року ОСОБА_1 звернувся до Центру оцінювання функціонального стану особи Державної установи «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України» із скаргою на рішення №154/25/419/В від 03.07.2025 року.

07.10.2025 року Центром оцінювання функціонального стану особи Державної установи «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України» прийнято рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №73/25/4818, яким встановлено відсутність підстав для встановлення ОСОБА_1 інвалідності.

З військового квитка серії НОМЕР_1 вбачається, що 07.10.2025 року ОСОБА_1 призвано на військову службу.

18.12.2025 року Центром оцінювання функціонального стану особи Державної установи «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України» прийнято рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №205/25/2489/Р, яким встановлено ОСОБА_1 з 15.11.2025 року ІІІ групу інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби в поліції.

06.02.2026 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області із заявою про виплату одноразової грошової допомоги відповідно до п.4 ч.1 ст.97 Закону України «Про Національну поліцію».

03.04.2026 року Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області розглянуло заяву ОСОБА_1 від 06.02.2026 року та листом за №152961-2026 відмовило у виплаті одноразової грошової допомоги у зв`язку з тим, що інвалідність було встановлено після 6 місяців з дати звільнення зі служби в поліції.

Непогоджуючись із непризначенням одноразової грошової допомоги, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із наступного.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.97 Закону України «Про Національну поліцію» одноразова грошова допомога в разі загибелі (смерті), визначення втрати працездатності поліцейського (далі - одноразова грошова допомога) є соціальною виплатою, гарантованою допомогою з боку держави, яка призначається і виплачується особам, які за цим Законом мають право на її отримання, у разі визначення поліцейському інвалідності внаслідок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва), пов`язаних з проходженням ним служби в органах внутрішніх справ або поліції, протягом шести місяців після звільнення його з поліції внаслідок причин, зазначених у цьому пункті.

Відповідно до п.2 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №646 від 04.06.2024 року (далі Порядок №646), одноразова грошова допомога є соціальною виплатою, гарантованою допомогою з боку держави, яка призначається і виплачується у випадках, визначених частиною першою статті 97 Закону України Про Національну поліцію, у розмірах, встановлених статтею 99 Закону України Про Національну поліцію.

Згідно пп.2 п.5 Порядку №646 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є: у разі встановлення поліцейському інвалідності - дата, з якої встановлено інвалідність, що зазначена у витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи або в довідці до акта огляду медико-соціальної експертної комісії, а в разі відсутності дати, з якої встановлено інвалідність, - дата видачі витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи або довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії.

Таким чином, положення п.4 ч.1 ст.97 Закону України «Про Національну поліцію» застосовується виключно за обов`язкової одночасної наявності, щонайменше, трьох умов (причина інвалідності, час настання інвалідності та причина звільнення):

1) інвалідність повинна наступити внаслідок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва), пов`язаних з проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції;

2) інвалідність повинна наступити не пізніше, ніж протягом шести місяців після звільнення особи з поліції;

3) причиною звільнення такої особи з поліції повинна бути зумовлена захворюванням або пораненням, пов`язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах, зокрема, від 19.09.2018 року у справі №373/1188/16-а, від 20.09.2018 року у справі №296/9456/16-а, від 01.11.2018 року у справі №822/3788/17 та від 22.01.2019 року у справі №2340/2663/18.

Суд при розгляді вказаної справи встановлює наявність вказаних умов:

1) інвалідність позивача наступила внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби в поліції;

2) інвалідність встановлена 15.11.2025 року, тобто пізніше шести місяців після звільнення позивача зі служби в поліції;

3) позивача звільнено зі служби в поліції за пунктом 2 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» за станом здоров`я (через хворобу).

Таким чином у позивач наявні 2 умови для призначення одноразової грошової допомоги.

В свою чергу позивач наголошує, що відсутність настання другої умови, а саме: встановлення інвалідності пізніше шести місяців після звільнення позивача зі служби в поліції, було зумовлено причинами, які не залежали від волевиявлення позивача, а саме: оскарження рішень, якими не було встановлено позивачу інвалідність та мобілізацію позивача на військову службу.

Відповідно до п.7 ч.1 ст.4 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Суд зауважує, що Центр оцінювання функціонального стану особи Державної установи «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України» в контексті правовідносин щодо встановлення позивачу групи інвалідності виступав суб`єктом владних повноважень в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України

Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Суд зауважує, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків. У той же час, суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Означений висновок зроблений Верховним Судом в постанові від 19.08.2022 року по справі №160/4933/20.

Суд зазначає, що позивач, при прийнятті першого рішення Центру оцінювання функціонального стану особи Державної установи «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України», а саме: від 03.07.2025 року, мав сподівання на встановлення позивачу відповідної групи інвалідності.

Однак виключно за результатом розгляду скарги позивача на рішення від 03.07.2025 року та від 07.10.2025 року, Центром оцінювання функціонального стану особи Державної установи «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України» було встановлено позивачу ІІІ групу інвалідності з 15.11.2025 року.

Таким чином, у випадку встановлення позивачу ІІІ групи інвалідності внаслідок прийняття першого рішення від 03.07.2025 року, інвалідність була б встановлена позивачу не пізніше шести місяців після звільнення позивача зі служби в поліції.

Конституційний Суд України, розвиваючи практику застосування статті 8 Основного Закону України, указав, що верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій держави. Верховенство права як нормативний ідеал, до якого має прагнути кожна система права, і як універсальний та інтегральний принцип права необхідно розглядати, зокрема, у контексті таких основоположних його складових: принцип законності, принцип юридичної визначеності, принцип справедливого суду. Верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб`єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат (абзаци третій, четвертий, шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019).

Конституційний Суд України виходить з того, що принцип юридичної визначеності як складова конституційного принципу верховенства права є сукупністю вимог до організації та функціонування системи права, процесів правотворчості та правозастосування у спосіб, який забезпечував би стабільність юридичного становища індивіда. Зазначеного можна досягти лише шляхом законодавчого закріплення якісних, зрозумілих норм (абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 6 червня 2019 року №3-р/2019).

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування). Таким чином, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права (абзаци четвертий - шостий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019).

За правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України виходить із того, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 08 червня 2016 року № 1-2/2016).

Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року № 1-р/2020 вказано, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування).

У Рішенні Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року № 1-р/2020 також зазначено, що кожна особа залежно від обставин повинна мати можливість орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних юридичних наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.

За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права.

У рішенні у справі «Kopeckу v. Slovakia» (заява № 44912/98, п. 52) ЄСПЛ узагальнив висновок про належне правове підґрунтя для виникнення в особи легітимного очікування у наступний спосіб: якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «легітимне очікування», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. також рішення у справах: «Vilho Eskelinen and Others v. Finland», п. 94, заява № 63235/00; «Haupt v. Austria», п. 47, заява № 9816/82; «Radomilja and Others v. Croatia», п. 142, заява № 25376/06; «Draon v. France», п. 65, заяви № 1513/03, № 11810/03 та ін.).

Зазначений підхід був застосований Верховним Судом у постановах, зокрема, від 26.05.2021 року у справі №824/266/20-а, від 08.07.2021 року у справі №160/1598/20, від 28.07.2021 року у справі №280/160/20 та від 13.08.2021 року у справі №280/62/20.

При цьому поняття «легітимні очікування», головним чином походять від англійського терміну «legitimate expectations» як розумні, небезпідставні або обґрунтовані очікування. У юридичній практиці зазначений термін також має такі альтернативні назви як правомірні, законні, розумні або виправдані сподівання.

Принцип легітимних очікувань широко застосовується у судовій практиці та ґрунтується на низці конституційних положень, які гарантують захист права власності (стаття 41 Конституції України) та передбачуваність (прогнозованість) законодавства, яким визначаються обмежувальні заходи (статті 22, 57, 58, 94 та 152 Конституції України). Реалізація принципу легітимних очікувань полягає у досягненні бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки; втілення легітимних очікувань унеможливлюється, зокрема, у випадку, коли особа не може досягнути прогнозованого результату внаслідок зміни правової основи у такі строки, що не є розумними та обґрунтованими.

Принцип легітимних очікувань властивий, головним чином, для публічно-правових спорів, що вирішуються адміністративними судами, оскільки у сукупності з принципами правової визначеності та належного урядування створює надійну основу для гарантування реалізації в Україні основної ідеї/мети системи адміністративних судів, а саме, захисти «малої людини» від «великої держави», в особі її багаточисленних суб`єктів владних повноважень, які наділені множинністю повноважень та низкою механізмів владного примусу.

Легітимні очікування не можна ототожнювати із сподіваннями, що виникають на підставі особистого сприйняття або помилкової оцінки певних обставин чи правових норм; не можуть виникати легітимні очікування, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства; обов`язковою умовою, за наявності якої певне сподівання (вимога) особи набуває ознак легітимного очікування є те, що таке очікування (вимога) має належне правове підґрунтя, тобто наявне достатнє джерело для відповідного очікування (вимоги).

Правовим підґрунтям для виникнення в особи легітимного очікування можуть бути: норми права (законодавство), судова практика, акт індивідуальної дії, конкретне судове рішення, що набуло законної сили, або умови договору; відсутність у законі приписів щодо певного права, яке однак, слідує із загальних конституційних принципів або природного права, або відсутність закону, який визначає механізм реалізації такого права, не може свідчити про відсутність правового підґрунтя для виникнення в особи легітимного очікування щодо реалізації такого права.

Означеної позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 18.01.2023 року по справі №580/1300/22.

Отже, фактично позивач, при прийнятті першого рішення Центру оцінювання функціонального стану особи Державної установи «Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України», а саме: від 03.07.2025 року, мав легітимні очікування на встановлення ІІІ групи інвалідності та відповідно в подальшому призначення одноразової грошової допомоги.

Таким чином, суд доходить висновку, що встановлення позивачу ІІІ групи інвалідності пізніше шести місяців після звільнення позивача зі служби в поліції відбулось не з вини позивача та позивач не мав об`єктивної можливості вплинути на вказану подія з метою настання її раніше від фактичної дати.

З огляду на вищевикладене, враховуючи принцип легітимних очікувань, суд доходить висновку про необхідність визнати протиправною та скасувати відмову ОСОБА_1 у виплаті одноразової грошової допомоги відповідно до п.4 ч.1 ст.97 Закону України «Про Національну поліцію», викладену у листі Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області №152961-2026 від 03.04.2026 року.

Вирішуючи питання про зобов`язання Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу, суд виходить із наступного.

Враховуючи наявність в даному випадку умов для призначення одноразової грошової допомоги, а саме:

1) інвалідність позивача наступила внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби в поліції;

2) інвалідність встановлена 15.11.2025 року, тобто пізніше шести місяців після звільнення позивача зі служби в поліції, проте з причин не залежних від позивача;

3) позивача звільнено зі служби в поліції за пунктом 2 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» за станом здоров`я (через хворобу), суд доходить висновку про наявність підстав для призначення та виплати позивачу одноразової грошової допомоги відповідно до п.4 ч.1 ст.97 Закону України «Про Національну поліцію».

Таким чином суд дійшов висновку про необхідність зобов`язання відповідача призначити та виплати позивачу одноразову грошову допомогу відповідно до п.4 ч.1 ст.97 Закону України «Про Національну поліцію».

Відповідно до ст.90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Повно та всебічно дослідивши матеріали справи, проаналізувавши чинне законодавство України, суд дійшов висновку про задоволення позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на вищевикладене, суд доходить висновку, що судовий збір у розмірі 1 331,20 грн. підлягає стягненню з Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача.

Керуючись ст.2, 72-77, 139, 243-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області (49101, м. Дніпро, вул. Троїцька, 20А, код ЄДРПОУ 40108866) про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправною та скасування відмови у виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги відповідно до п.4 ч.1 ст.97 Закону України «Про Національну поліцію», викладену у листі Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області №152961-2026 від 03.04.2026 року.

Зобов`язати Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області призначити та виплати ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу відповідно до п.4 ч.1 ст.97 Закону України «Про Національну поліцію».

Стягнути з Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області (49101, м. Дніпро, вул. Троїцька, 20А, код ЄДРПОУ 40108866) за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати з оплати судового збору у розмірі 1 331,20 грн. (одна тисяча триста тридцять одна гривня 20 копійок).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.295,297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Горбалінський