Ухвала суду № 138421019, 21.07.2026, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 202/8947/24

Провадження № 2/201/339/2026

У Х В А Л А

Іменем України

21 липня 2026 року м. Дніпро

Соборний районний суд міста Дніпра Дніпропетровський у складі

головуючого судді Наумової О.С.,

за участю секретаря судового засідання Лучковської Я.Д.,

за участю позивачки ОСОБА_1 ,

представника позивачки - адвоката Хохлена А.О.,

розглянувши у підготовчому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 (третя особа - Центральна адміністрація Дніпровської міської ради) про визначення місця проживання неповнолітньої дитини з батьком,

ВСТАНОВИВ:

22.08.2024 до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська за підсудністю з Індустріального районного суду м. Дніпропетровська надійшла цивільна справа надійшла цивільна справа №202/8947/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 (третя особа - орган опіки та піклування в особі Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради) про визначення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, головуючим по справі визначено суддю Наумову О.С.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27.08.2024 направлено цивільну справу №202/8947/24 до Верховного суду для вирішення питання підсудності.

Ухвалою Верховного Суду від 24.10.2024 визначено підсудність за Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, головуючим по справі визначено суддю Наумову О.С.

Ухвалою суду від 08.11.2024 позовну заяву прийнято за загальними правилами позовного провадження.

06.03.2025 до суду надійшла заява від представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Мальцева В.П., в якій він просить залишити первісну позовну заяву без розгляду.

Ухвалою суду від 12.03.2025 прийнято зустрічну позовну ОСОБА_2 до ОСОБА_1 (третя особа - Центральна адміністрація Дніпровської міської ради) про визначення місця проживання неповнолітньої дитини з батьком

Ухвалою суду від 06.03.2025 первісну позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 (третя особа - орган опіки та піклування в особі Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради) про визначення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю - залишено без розгляду.

В підготовчому судовому засіданні, після отримання судом клопотання про долучення ряду доказів позивачкою, обговорене питання про закриття провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства в судах України.

Представник позивачки та позивачка не заперечували щодо закриття провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства в судах України.

Відповідач у судове засідання не з`явився, про дату, місце та час розгляду справи був повідомлений належним чином.

Суд, вислухавши пояснення позивачки, думку її представника, дослідивши матеріали і доводи клопотання, вивчивши матеріали цивільної справи, приходить до висновку про необхідність закриття провадження по справі, виходячи з таких підстав.

Відповідно до ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 3 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо: 1) справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до ст. 497 ЦПК України, підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом може бути визначено за угодою сторін.

З матеріалів справи і наданих суду позивачкою документів, з перекладом на українську мову, судом встановлено таке.

Дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом зі своєю матір`ю ОСОБА_1 та старшою сестрою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживають в Німеччині, в місті Нюрнберг. Родина винаймає мебльовану квартиру площею близько 42 квартира за адресою АДРЕСА_2 , за договором оренди з орендодавцем ОСОБА_5 . Позивачка надала два договори оренди щодо цього житла , стоком дії з 01.06.2026 і зобов`язанням звільнити квартиру не пізніше 31.12.2026, та зі строком дії з 15.02.2026 на невизначений термін. Орендна плата становить 1000 євро на місяць та додаткові витрати на комунальні послуги (210 євро), газове опалення (45 євро) та електроенергію (45 євро), що видно із доладних до договорів довідок.

Родина отримує соціальну підтримку від міста Нюрнберг через Sozialamt (Amt fur Existenzsicherung und soziale Integration - управління із забезпечення прожиткового мінімуму та соціальної інтеграції). На ім`я дитини ОСОБА_6 оформлено персональну соціальну картку Nurnberg-Pass, дійсну з 01.06.2026 по 31.03.2027, так само як і на матір та сестру.

Позивачкою надані три соціальні картки (Nurnberg-Pass), видані Sozialamt Нюрнберга. Кожна картка містить ім`я, Pass-ID, дату народження, термін дії ІНФОРМАЦІЯ_4 та QR-код, а саме:

ОСОБА_7 , Pass-ID НОМЕР_1 , н. ІНФОРМАЦІЯ_5

ОСОБА_4, Pass-ID НОМЕР_2 , н. ІНФОРМАЦІЯ_6

ОСОБА_3 , Pass-ID (нечіткий), н. ІНФОРМАЦІЯ_7

Отже, родина має статус отримувачів соціальної допомоги в Німеччині, ймовірно у зв`язку зі статусом вимушених переселенців.

ОСОБА_1 у судовому засіданні особисто надала суду такі пояснення.

У березні 2022 року у зв`язку з початком повномасштабного вторгнення було ухвалено спільне сімейне рішення про евакуацію. Матір разом із дітьми ( ОСОБА_8 та старшою донькою від попереднього шлюбу) виїхала до Турецької Республіки. У 2023 році сторони розірвали шлюб. Після розлучення матір із дітьми продовжила проживати в Туреччині, тоді як батько дитини переїхав до Республіки Молдова. У березні 2024 року у позивачки виникла необхідність терміново повернутися до України у зв`язку зі смертю близького родича. На цей період батько звернувся з проханням надати йому можливість провести час із донькою ОСОБА_8 , забравши її на двотижневі канікули до м. Кишинів (Молдова). Довіряючи колишньому чоловіку та сприяючи його спілкуванню з дитиною, матір надала згоду. У квітні 2024 року (після спливу двотижневого строку) батько порушив усні домовленості, відмовився повертати дитину матері та ініціював судові провадження в Україні, зокрема, звернувся із позовом про стягнення з матері аліментів на утримання дитини, скориставшись тим, що дитина фізично перебувала з ним.

У листопад 2024 року сторони примирилися, відповідач переконав позивачку відновити сімейні стосунки задля спільного виховання доньки та запропонував переїзд до Молдови. Одночасно висунув вимогу, щоб матір добровільно поступилася у відкритих судових спорах (зокрема, щодо аліментів), аргументуючи це необхідністю збереження його ділової та професійної репутації. Матір, діючи в найкращих інтересах дитини та бажаючи зберегти повну сім`ю, погодилася на ці умови. ОСОБА_8 знову повернулася до матері, і вони короткочасно проживали в Туреччині.

26 липня 2025 року на виконання домовленостей матір із дітьми переїхала до м. Кишинів (Молдова). Даний факт підтверджується належними письмовими доказами (договори оренди житлового приміщення, документи про зарахування дитини до навчального закладу тощо).

01 вересня 2025 року батько ОСОБА_2 приїхав до Кишинева лише на 7 днів, щоб провести дитину до школи. Фактично проживав та працював на Кіпрі .

Отже, з 26 липня 2025 і до лютого 2026 року (упродовж наступних шести місяців) позивачка проживала в Молдові з дітьми сама.

З 17 лютого 2026 року, усвідомивши неможливість відновлення сім`ї та відсутність підтримки, матір ухвалила рішення про переїзд до Федеративної Республіки Німеччина (м. Нюрнберг) задля забезпечення стабільних та безпечних умов життя.

На теперішній час (липень 2026 року) дитина ОСОБА_8 вже майже півроку безперервно проживає з матір`ю та старшою сестрою в Німеччині. Дитина повністю інтегрована в нове соціальне середовище: має друзів (зокрема з української діаспори), дистанційно здобуває освіту в українській школі (Волинська область) та відвідує місцеву німецьку школу.

Позивачка просить суд визначити місце проживання дитини разом з нею, оскільки саме вона забезпечує безперервний догляд, психологічну стабільність, належні матеріальні та житлові умови, а дитина вже інтегрована у звичне середовище в Німеччині разом зі своєю старшою сестрою.

Позивачка та її представник не заперечували проти закриття провадження українським судом через непідсудність спору судам України та його передачі за належною юрисдикцією до Німеччини.

Звертаючись до суду із цим позовом, ураховуючи пояснення позивачки, вона тимчасово перебувала в України зв`язку із сімейними обставинами. При цьому, дитина - ОСОБА_3 , не приїздила в Україну, а залишилася проживати із батьком у Молдові. Після подання позову проживала у Туреччині, потім у Молдові, а потім у Німеччині, де наразі проживає із дитиною постійно.

Отже, на час звернення позивача до суду із цим позовом відповідачка з малолітньою дитиною не проживали на території України.

Позивачка і відповідач є громадянами України, які фактично проживають за її межами. Дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є також громадянкою України, яка проживає за межами України

У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України "Про міжнародне приватне право" зазначено, що для цілей цього Закону терміни вживаються в такому значенні:

хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави;

є іноземцем, права на постійне проживання на території України на час звернення до суду із цим позовом він не мав, так само як і не мав і наразі не має постійного місця проживання на території України.

Таким чином, судом встановлено, що ця справа є справою з іноземним елементом.

А тому, вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суди України відповідно до вимог ст.ст. 3, 497 ЦПК України повинні керуватися нормами Закону України «Про міжнародне приватне право» та нормами відповідних міжнародних договорів.

У міжнародному праві категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу як компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, так і компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.

Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом (п. 3 ч. 1 ст. 1, ст.ст. 75 - 77 Закону).

Згідно з приписами ст. 66 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених ст.ст. 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.

Положеннями ч. 1 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.

У положеннях ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено підстави визначення підсудності справ судам України та зазначено, що суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: 1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у ст. 77 цього Закону; 2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача; 3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України; 4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні; 5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні; 6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання; 7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України; 8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України; 9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України; 10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном; 11) якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України; 12) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Крім того, підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом: 1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України, крім справ, що стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з якими нерухоме майно є об`єктом такого партнерства, зокрема об`єктом концесії, а спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації речових прав на такий об`єкт; 2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні; 3) якщо у справі про спадщину спадкодавець - громадянин України і мав в ній місце проживання; 4) якщо спір пов`язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; 5) якщо спір пов`язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців; 6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України; 7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України; 8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; 9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України; 10) в інших випадках, визначених законами України.

Аналогічні положення містить Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, вчинена 19 жовтня 1996 року у м. Гаага, ратифікована Верховною Радою України 14 вересня 2006 року, яка набула чинності 01 лютого 2008 року і яка охоплює питання захисту дітей, батьківської відповідальності та опіки. Україна та Естонська Республіка є Договірними Державами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.

Положеннями ст. 3 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року визначено, що заходи, згадані у ст. 1, можуть стосуватися, зокрема, права опіки, у тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини.

Згідно з приписами ст. 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.

Отже, норми ст. 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року містять загальне правило стосовно юрисдикції, яке полягає в тому, що заходи захисту дітей мають бути вжиті судовими або адміністративними органами держави місця постійного проживання дитини.

Поняття «місце постійного проживання» не визначене Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.

У разі неможливості встановлення судом звичайного місця проживання, до спірних правовідносин підлягатимуть застосуванню правила ст. 6 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, відповідно до яких (1) для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в п. 1 ст. 5. (2) Положення попереднього пункту також застосовуються до дітей, чиє звичайне місце проживання не може бути встановлене.

Обставини неможливості визначення звичайного місця проживання дітей можуть включати, наприклад, часті переїзди дитини між двома і більше державами; втрату дитиною попереднього місця постійного проживання та брак достатніх підстав для набуття нового місця постійного проживання. Заснована на цьому положенні юрисдикція суду припиняється, якщо буде встановлено, що дитина має місце проживання, де б це не було.

Юрисдикція спору ґрунтується на прив`язці постійного місця проживання дитини та вирішується у кожному конкретному спорі залежно від встановлених фактичних обставин справи.

Судом встановлено, що місцем звичайного проживання дитини до моменту її виїзду була Україна, з березня 2022 року позивачка разом з дитиною виїхала до Турецької Республіки, потім з липня 2025 і до лютого 2026 року (шість місяців) позивачка з дитиною проживала в Молдові, а з лютого 2026 року з дитиною переїхала до Федеративної Республіки Німеччина (м. Нюрнберг).

Суд враховує, що справа за участю фізичної особи - іноземця, який не має постійного місця проживання на території України, та фізичної особи - громадянки України, яка постійно проживає за межами України, є справою з іноземним елементом, предметом спору є усунення перешкод у здійсненні батьківських прав у вихованні малолітньої дитини, яка також постійно проживає за межами України, юридичні факти, які створюють спірні правовідносини між батьком і дитиною, наразі тривають і мають місце на території іноземної держави, судове рішення у такій справі вочевидь має виконуватися на території іноземної держави. Отже, суд приходить до висновку, що ці правовідносини батька і дитини мають визначатися за законодавством договірної держави, на території якої постійно проживає дитина, цей спір має вирішуватися відповідними судовими органами держави місця постійного проживання дитини, а тому вказана справа не підсудна національним судам України.

Виключні випадки, передбачені ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право», для розгляду справи з іноземним елементом національним судом України, тобто цим судом, відсутні. Відомості про те, що сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, також відсутні.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, суд вважає необхідним закрити провадження за позовною заявою про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною в зв`язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Керуючись ст.ст. 3, 4, п. 1 ч. 1 ст. 255, ст.ст. 256, 259, 260, 261, 497 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Провадження по справі за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 (третя особа - Центральна адміністрація Дніпровської міської ради) про визначення місця проживання неповнолітньої дитини з батьком - закрити.

Ухвала може бути оскаржена до Дніпровського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня проголошення ухвали.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Згідно зі ст. 261 ЦПК України ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Повний текст ухвали складено та підписано 21 липня 2026 року.

Суддя О.С. Наумова