Рішення № 138404003, 22.07.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 липня 2026 року м. Київ справа №640/19754/22

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної охорони України про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 із позовом до Управління Державної охорони України, в якому просить суд:

-визнати протиправною бездіяльність Управління Державної охорони України відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні;

- зобов`язати Управління Державної охорони України виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку за період з 16.07.2020 до 18.10.2022 відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100

- встановити судовий контроль за виконанням судового рішення в адміністративній справі по позовною заявою ОСОБА_1 до Управління Державної охорони України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії шляхом зобов`язання Управління Державної охорони України подати у строк 30 (тридцять) днів з дня набрання судовим рішенням законної сили звіт про виконання рішення окружного адміністративного суду м. Києва.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.11.2022 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), запропоновано відповідачу подати відзив на позовну заяву.

На виконання положень пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 №2825-ІХ, дана справа отримана Київським окружним адміністративним судом за належністю.

Вказані матеріали адміністративного позову отримані Київським окружним адміністративним судом та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа розподілена судді Щавінському В.Р.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18.05.2023 прийнято адміністративну справу до провадження та постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), запропоновано відповідачу подати відзив на позовну заяву.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.07.2026 у задоволенні клопотання представника відповідача про об`єднання справ в одне провадження відмовлено.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.07.2026 у задоволенні клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі відмовлено.

Позов мотивовано тим, що під час звільнення з військової служби 16.07.2020 відповідач не провів із позивачем остаточного розрахунку, оскільки не виплатив у повному обсязі належні йому суми грошового забезпечення. Лише на виконання заяви позивача від 19.10.2022 відповідачем було здійснено нарахування та виплату індексації грошового забезпечення у розмірі 11 025,56 грн. У зв`язку із цим позивач вважає, що остаточний розрахунок при звільненні проведено несвоєчасно, а тому, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, він має право на виплату середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги не визнано. Зазначено, що військовослужбовці Управління державної охорони України не є працівниками у розумінні трудового законодавства, а проходження ними військової служби врегульовано спеціальним законодавством, у зв`язку з чим положення Кодексу законів про працю України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Окрім того, вказано про необхідність застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності шляхом зменшення розміру відшкодування.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов та відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

ОСОБА_1 проходив військову службу в Управлінні державної охорони України.

Наказом Управління державної охорони України від 21.09.2021 № 634-ос/дск позивача звільнено з військової служби у запас Служби безпеки України на підставі підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Після звільнення позивач звернувся до відповідача із заявою від 19.10.2022 щодо нарахування та виплати належної йому індексації грошового забезпечення.

За результатами розгляду зазначеної заяви відповідачем здійснено нарахування та виплату позивачу індексації грошового забезпечення у розмірі 11 025,56 грн.

Вважаючи, що відповідач не провів із ним повного остаточного розрахунку при звільненні, оскільки індексацію грошового забезпечення було виплачено лише після звільнення, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

За змістом частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (частина друга статті 117 КЗпП).

Законом № 2352-ІХ, який набрав чинності з 19.07.2022, текст статті 117 КЗпП викладено у такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Так, Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX 19.07.2022 положення статті 117 КЗпП у попередній редакції Закону № 3248-IV втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП, а саме: до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП у редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-IX.

Окремо Верховний Суд у вказаній постанові розглянув можливість розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (щодо пропорційного зменшення середнього заробітку), на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-IX.

Верховний Суд зазначив, що у зв`язку з набранням чинності Законом № 2352-IX, яким статтю 117 КЗпП викладено у новій редакції, із 19.07.2022 стаття 117 КЗпП у редакції Закону № 3248-IV втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП у новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19.07.2022, є неможливим.

Верховний Суд також звернув увагу на те, що аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 КЗпП у редакції Закону № 3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і з метою уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах. Необхідність такої позиції була зумовлена недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі суми підлягали стягненню.

Водночас із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативно-правовому рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.

З прийняттям указаного Закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 КЗпП, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.

У зв`язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, Верховний Суд дійшов висновку, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.

Аналогічним чином положення статті 117 КЗпП України були застосовані у постановах Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 360/380/23, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 29.02.2024 у справі № 460/42524/22, від 14.03.2024 у справі № 560/6960/23, від 25.04.2024 у справі № 440/8467/23, від 30.04.2024 у справі № 560/6962/23, від 01.05.2024 у справі № 140/16184/23.

Водночас 08.10.2025 Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 489/6074/23, у якій вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022. При цьому, в указаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону № 2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП, неможливо.

Переглядаючи справу № 489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, нагадала, що у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц розтлумачила зміст статті 117 КЗпП та сформулювала висновок про те, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає у тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку про те, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП. При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість, Велика Палата Верховного Суду сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП викладено у новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «але не більш як за шість місяців».

Отже, частина перша статті 117 КЗпП у редакції Закону №2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

На підставі аналізу наведеної норми Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати. Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Також Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 6 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:

«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців».

Ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, суд констатує, що при розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача необхідно враховувати співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування і керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.

Повертаючись до обставин цієї справи, суд зазначає, що позивач обґрунтовує заявлені позовні вимоги тим, що відповідач не провів із ним повного остаточного розрахунку при звільненні з військової служби, оскільки належна йому індексація грошового забезпечення була нарахована та виплачена лише 19.10.2022. На думку позивача, наведені обставини свідчать про порушення відповідачем вимог статей 116, 117 Кодексу законів про працю України та є підставою для виплати середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні.

Разом із тим суд звертає увагу, що вирішення цього спору потребує насамперед встановлення юридично значущого періоду затримки остаточного розрахунку, оскільки саме від його визначення залежить редакція статті 117 Кодексу законів про працю України, яка підлягає застосуванню, а також порядок обчислення розміру відповідальності відповідача.

Судом установлено, що наказом Управління державної охорони України від 21.09.2021 № 634-ос/дск позивача звільнено з військової служби у запас Служби безпеки України на підставі підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Саме ця дата є юридичним фактом, з яким закон пов`язує виникнення у відповідача обов`язку провести повний розрахунок із військовослужбовцем при його звільненні.

З огляду на викладене суд відхиляє доводи позивача в частині визначення початку періоду затримки остаточного розрахунку з 16.07.2020, оскільки такі доводи не підтверджуються матеріалами справи. Відповідно період затримки остаточного розрахунку у спірних правовідносинах підлягає обчисленню з 22.09.2021, тобто з наступного дня після звільнення позивача з військової служби, до 19.10.2022, коли відповідачем було здійснено остаточну виплату належної позивачу індексації грошового забезпечення.

Таким чином, спірний період охоплює проміжок часу як до набрання чинності Законом України від 01.07.2022 № 2352-ІХ, так і після набрання ним чинності. Зазначена обставина має істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки до 19.07.2022 стаття 117 Кодексу законів про працю України діяла у редакції, яка не містила законодавчого обмеження максимального строку нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тоді як після 19.07.2022 така норма передбачає можливість стягнення середнього заробітку не більш як за шість місяців.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 дійшла висновку, що внесення Законом № 2352-ІХ змін до статті 117 КЗпП України не змінило правової природи відповідальності, передбаченої цією нормою. Запровадження шестимісячного обмеження визначає лише максимальний період нарахування середнього заробітку після 19.07.2022, однак не виключає застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності під час визначення остаточного розміру компенсації.

Отже, при вирішенні цього спору суд виходить із того, що до правовідносин сторін за період з 22.09.2021 до 18.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, а за період з 19.07.2022 до 19.10.2022 - стаття 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону № 2352-ІХ. При цьому встановлене новою редакцією статті 117 КЗпП України обмеження тривалості нарахування середнього заробітку шістьма місяцями у цій справі не впливає на обсяг відповідальності відповідача, оскільки остаточний розрахунок із позивачем проведено до спливу зазначеного строку.

Крім того, суд ураховує, що Верховний Суд у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, застосувавши критерії, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, дійшов висновку про необхідність визначення розміру відповідальності роботодавця пропорційно частці несвоєчасно виплачених при звільненні сум. Такий підхід був підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 як такий, що забезпечує справедливий баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Саме тому при визначенні розміру відшкодування у цій справі суд повинен встановити середньоденне грошове забезпечення позивача, базовий розмір середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку, загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат, розмір коштів, виплачених після звільнення, та визначити частку таких коштів у загальному розмірі належних при звільненні виплат, після чого застосувати до отриманого результату критерії розумності, справедливості та пропорційності.

Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

Так, відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з абзацами 1, 2 пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Підпунктом «б» пункту 4 Порядку № 100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

Відповідно до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

З огляду на те, що період затримки остаточного розрахунку при звільненні тривав з 22.09.2021 до 19.10.2022, суд виходить із того, що за період з 22.09.2021 до 18.07.2022 (300 календарних днів) застосуванню підлягає стаття 117 Кодексу законів про працю України у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 01.07.2022 № 2352-ІХ, а за період з 19.07.2022 до 19.10.2022 (93 календарні дні) - стаття 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону № 2352-ІХ. Оскільки остаточний розрахунок із позивачем проведено до спливу шестимісячного строку, встановленого новою редакцією статті 117 КЗпП України, зазначене обмеження у цій справі не впливає на визначення загального періоду відповідальності відповідача.

Таким чином, загальний період затримки остаточного розрахунку становить 393 календарні дні.

Як установлено судом, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 834,27 грн. Отже, базовий розмір середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні становить 327 868,11 грн (834,27 грн * 393 календарні дні).

Разом із тим судом встановлено, що загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат становив 209 802,72 грн (100 %), тоді як сума, виплачена відповідачем після звільнення, становила 11 025,56 грн, що складає 5,26 % від загального розміру належних при звільненні виплат.

З огляду на компенсаційну природу відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а також висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, суд вважає, що розмір відшкодування повинен бути співмірним розміру несвоєчасно виплаченої суми. Тому до базового розміру середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку підлягає застосуванню коефіцієнт 5,26 %.

Отже, розмір середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, становить 17 245,86 грн (327 868,11 грн * 5,26 %). Саме такий розмір відшкодування, на переконання суду, є співмірним порушенню, відповідає принципам розумності, справедливості та пропорційності, забезпечує справедливий баланс інтересів сторін і узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду.

Щодо вимоги позивача про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Здійснивши системний аналіз положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає, що встановити судовий контроль за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд може, а отже наділений правом, а не закріпленим обов`язком, під час прийняття рішення у справі.

Такий контроль здійснюється судом шляхом зобов`язання надати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту на виконання постанови суду першої інстанції, а у разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту та накладанням штрафу.

При цьому, зазначені процесуальні дії є диспозитивним правом суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин, які підтверджуються належними та допустимими доказами.

Однак позивач не навів аргументів на переконання необхідності вжиття таких процесуальних заходів, як встановлення судового контролю, і ненадання останнім доказів в підтвердження наміру відповідача на ухилення від виконання судового рішення, суд не вбачає підстав для задоволення вимог позивача у встановленні судового контролю за виконанням судового рішення в даній справі, шляхом подання звіту про виконання рішення суду, яке набрало законної сили.

Зі змісту позовної заяви не вбачається, що загальний порядок виконання судового рішення не дасть в подальшому очікуваного результату, або, що відповідач буде створювати перешкоди для виконання такого рішення.

Суд зауважує, що зазначена позиція кореспондується позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 31.08.2018 у справі №235/7638/16-а.

Позивач не надав, а судом не встановлено доказів, які б підтверджували необхідність застосування процесуального інституту судового контролю за виконанням судового рішення, а тому у задоволенні такого клопотання потрібно відмовити.

Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, положень проаналізованого законодавства, наявних у матеріалах справи доказів та встановлених судом обставин справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Відповідно до абзацу 2 частини п`ятої статті 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Під час звернення з даним позовом до суду позивач судовий збір не сплачував на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», тому підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1.Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Управління Державної охорони України щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 .

3. Зобов`язати Управління державної охорони України виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22.09.2021 до 19.10.2022 у розмірі 17 245 (сімнадцять тисяч двісті сорок п`ять) гривень 86 копійок.

4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Щавінський В.Р.