Рішення № 138398334, 21.07.2026, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/6123/26

Провадження № 2/127/1714/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.07.2026 Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Романюк Л.Ф.,

при секретарі Міхеєвій Н.М.,

за участі позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Солоного О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення від 28 січня 2026 року № 33-о/с, поновлення на посаді заступника директора Вінницького НДЕКЦ МВС, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та судових витрат, посилаючись на те, що перебував із відповідачем у трудових відносинах та зазначеним наказом був звільнений на підставі пункту 5 ч.1 ст.40 КЗпП України у зв`язку з нез`явленням на роботі понад чотири місяці підряд унаслідок тимчасової непрацездатності.

Позивач зазначив, що визначений відповідачем період його непрацездатності з 14 липня 2025 року до 28 січня 2026 року не був безперервним, оскільки, за відомостями Пенсійного фонду України, між листками непрацездатності мали місце перерви 20, 24 та 28 вересня 2025 року, а також 3 і 4 січня 2026 року.

При цьому 24 вересня 2025 року листок непрацездатності не формувався, а роботодавцем було складено акт про його відсутність на роботі. Наказ про звільнення, за твердженням позивача, не містить конкретно визначеного чотиримісячного періоду відсутності, дат його початку та закінчення і відповідного розрахунку, а на направлений ним 10 лютого 2026 року запит про надання документів, покладених в основу звільнення, відповідач запитуваних матеріалів не надав.

Також позивач указав, що є членом первинної профспілкової організації, однак попередньої згоди профспілкового органу на його звільнення отримано не було. Крім того, 15 жовтня 2025 року йому встановлено ІІ групу інвалідності, що підтверджується витягом із рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 10473/25/9729/Р від 15 жовтня 2025 року та індивідуальною програмою реабілітації, про що відповідача було письмово повідомлено того ж дня, однак іншої роботи з урахуванням стану здоров`я йому не запропоновано, питання адаптації робочого місця та виконання рекомендацій індивідуальної програми реабілітації не вирішувалося.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 заявлені вимоги підтримав, за обставин, викладених в позові, просить суд позов задовольнити.

Представник відповідача Солоний О.В. в судовому засіданні позов не визнав, дав пояснення, аналогічні обставинам, викладеним у відзиві.

26.03.2026р. на адресу суду від відповідача по справі найдійшов відзив.У відзиві на позовну заяву Вінницький науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України заперечив проти задоволення позову ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі й посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідач зазначив, що позивача звільнено з посади заступника директора наказом Вінницького НДЕКЦ МВС України від 28 січня 2026 року № 33-о/с на підставі пункту 5 ч.1 ст. 40 КЗпП України у зв`язку з нез`явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд унаслідок тимчасової непрацездатності.

Обґрунтовуючи правомірність звільнення, відповідач послався на те, що позивач не з`являвся на роботу з 11 липня 2025 року, а період його відсутності підтверджувався тридцятьма послідовно сформованими електронними листками непрацездатності, табелями обліку використання робочого часу та службовими документами.

Загальна тривалість тимчасової непрацездатності позивача від 11 липня 2025 року до дати звільнення 28 січня 2026 року становила 201 календарний день.

У службовій доповідній записці від 26 січня 2026 року № 19/102/3-1933-2026 було зафіксовано 199 днів безперервної відсутності позивача станом на 26 січня 2026 року, з яких 77 днів, за твердженням відповідача, були необґрунтованими або пов`язаними з порушенням режиму лікування. У всіх листках непрацездатності причиною непрацездатності зазначено загальне захворювання, а відомостей про трудове каліцтво чи професійне захворювання позивача не містилося.

Відповідач заперечив доводи позивача про переривання чотиримісячного строку непрацездатності, зазначивши, що проміжки між окремими електронними листками непрацездатності, крім 24 вересня 2025 року, припадали на вихідні дні суботу та неділю, які відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку Вінницького НДЕКЦ МВС України були неробочими.

На переконання відповідача, відсутність окремого листка непрацездатності на вихідний день не свідчила про відновлення працездатності позивача та не переривала фактичного безперервного періоду його відсутності на роботі.

Стосовно 24 вересня 2025 року відповідач зазначив, що позивач упродовж усього робочого дня був відсутній на робочому місці, що підтверджувалося даними пропускної системи та актом від 25 вересня 2025 року № 19/102/3-22904-2025. У цей день позивач електронною поштою повідомив про намір звернутися до лікаря для продовження лікування, а ввечері надіслав новий листок непрацездатності та висновок лікаря-травматолога, однак електронний листок непрацездатності за 24 вересня 2025 року сформований не був. Водночас відсутність позивача цього дня не була кваліфікована роботодавцем як прогул та не стала підставою для застосування дисциплінарного стягнення.

Щодо дотримання процедури звільнення відповідач вказав, що листом від 16 січня 2026 року № 19/102/2-1285-2026 звернувся до Центрально-Західного міжрегіонального управління Держпраці з питання можливості припинення трудового договору з позивачем. Листом від 19 січня 2026 року № ЦЗ/3.1/949-26 управління Держпраці повідомило про наявність підстав для звільнення за пунктом 5 ч.1 ст. 40 КЗпП України у разі безперервної непрацездатності понад чотири місяці. Після складання службової доповідної записки від 26 січня 2026 року № 19/102/3-1933-2026 виконувач обов`язків директора Вінницького НДЕКЦ МВС України листом від 27 січня 2026 року № 19/102/3-2029-2026 звернувся до ДНДЕКЦ МВС України щодо погодження звільнення, на що листом від 28 січня 2026 року № 19/3/1-5554-2026 було повідомлено про відсутність заперечень.

Наказ від 28 січня 2026 року № 33-о/с, за твердженням відповідача, видано уповноваженою особою відповідно до Положення про Вінницький НДЕКЦ МВС України у редакції наказу МВС України від 27 жовтня 2025 року № 738.

Заперечуючи доводи про відсутність згоди профспілкового органу, відповідач послався на частину другу статті 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», відповідно до якої в період дії воєнного стану положення статті 43 КЗпП України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників, обраних до профспілкових органів.

Відповідач зазначив, що позивач був членом профспілки, однак не був обраним членом її виборного органу. Крім того, посада заступника директора, за доводами відповідача, належить до посад, щодо яких відповідно до статті 43-1 КЗпП України попередня згода профспілкового органу не вимагається.

Водночас голова первинної профспілкової організації Ольховенко С. А. була повідомлена про вирішення питання щодо звільнення позивача, підписала акт від 25 вересня 2025 року та поставила візу на наказі про звільнення, що, на думку відповідача, підтверджувало обізнаність профспілки з відповідними обставинами.

Щодо встановленої позивачу інвалідності відповідач зазначив, що позивач не повідомив роботодавця про неї в належному порядку, а надіслав електронною поштою лише фотокопію витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи без оригіналу або належним чином засвідченої копії документа та без індивідуальної програми реабілітації. У зв`язку із цим роботодавець, за твердженням відповідача, не володів інформацією про конкретні трудові обмеження позивача та не мав підстав для вжиття заходів щодо зміни умов його праці. Відповідач також заперечив наявність обов`язку запропонувати позивачу іншу роботу, посилаючись на те, що такий обов`язок, передбачений статтею 49-2 КЗпП України, стосується звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України та не поширюється на звільнення за пунктом 5 цієї норми.

Відповідач зауважив, що наказ про звільнення містив невід`ємні додатки, зокрема службову доповідну записку, відомості Пенсійного фонду України про електронні листки непрацездатності, табелі обліку робочого часу та розрахунок тривалості відсутності позивача.

Крім того, листом від 10 лютого 2026 року позивачу було надано детальні роз`яснення щодо підстав і процедури його звільнення. На підтвердження своєї позиції відповідач послався на постанову Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 564/1035/22, провадження № 61-116св23, вважаючи викладені у ній висновки застосовними до спірних правовідносин. З огляду на наведене відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

07.05.2026р. на адресу суду надійшла відповідь на відзив, в яких ОСОБА_1 зазначив, що доводи відзиву Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України є необґрунтованими, внутрішньо суперечливими та не спростовують заявлених ним вимог про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Сам відповідач у відзиві визнав відсутність оформленого листка непрацездатності за 24 вересня 2025 року. На думку позивача, звільнення за пунктом 5 ч.1 ст. 40 КЗпП України допускається лише у разі нез`явлення працівника на роботу понад чотири місяці підряд саме внаслідок тимчасової непрацездатності, а тому роботодавець повинен довести як безперервність такого стану, так і його належне документальне підтвердження.

Позивач наголосив, що 24 вересня 2025 року було робочим, а не вихідним днем, листок непрацездатності за цю дату не формувався, а тимчасова непрацездатність у передбаченому законом порядку не оформлялася. У зв`язку із цим твердження відповідача про безперервну непрацездатність позивача протягом понад чотирьох місяців, на його переконання, не відповідає фактичним обставинам справи.

Позивач також звернув увагу на суперечливість позиції відповідача щодо електронних листків непрацездатності. З одного боку, відповідач посилався на них як на докази безперервної непрацездатності, а з іншого зазначав, що частина таких листків була необґрунтованою або виданою з порушенням режиму лікування. При цьому, як указував позивач, жоден із листків непрацездатності не був скасований, відсутні рішення уповноважених органів про їх недійсність, а також рішення Пенсійного фонду України, Міністерства охорони здоров`я України чи інших компетентних органів про їх фіктивність або незаконність. На думку позивача, відповідач не може одночасно використовувати такі документи як належні докази й ставити під сумнів їх правомірність та достовірність.

Стосовно обставин 24 вересня 2025 року позивач зазначив, що відповідач не кваліфікував його відсутність на роботі цього дня як прогул і не застосовував до нього дисциплінарного стягнення. Водночас саме цю відсутність відповідач намагався використати для підтвердження штучної безперервності періоду тимчасової непрацездатності. Позивач уважав таку позицію суперечливою, оскільки відсутність належно оформленого листка непрацездатності та відсутність правової кваліфікації його відсутності на роботі не можуть автоматично підтверджувати безперервність тимчасової непрацездатності. Крім того, позивач стверджував, що раніше надавав пояснення щодо обставин цього дня, зокрема щодо звернення до лікаря та подальшого оформлення медичних документів, однак відповідач їх не врахував.

Заперечуючи дотримання відповідачем профспілкових гарантій, позивач зазначив, що з відзиву вбачається лише обговорення питання його звільнення з головою профспілкової організації. Водночас відповідач не надав суду рішення профспілкового комітету, протоколу його засідання чи офіційного погодження виборного органу профспілки. Посилання на внутрішню візу, листування або повідомлення голови профспілки позивач не вважав належним підтвердженням дотримання гарантій трудового законодавства, наголошуючи, що відповідачу було відомо про його членство у профспілці.

Щодо гарантій особи з інвалідністю позивач указав, що відповідач не заперечив факту встановлення йому інвалідності, однак послався на нібито неналежне повідомлення про це. За твердженням позивача, роботодавець, маючи інформацію про стан його здоров`я, не вжив заходів для з`ясування можливих умов продовження роботи, не витребував індивідуальну програму реабілітації, не перевірив можливість продовження трудових відносин та не оцінив можливості адаптації умов праці, обмежившись процедурою звільнення.

Позивач також заперечив застосовність до спірних правовідносин висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 564/1035/22, зазначивши, що фактичні обставини цієї справи не є тотожними. На його думку, у справі, що розглядається, спірними є безперервність тимчасової непрацездатності, обставини відсутності на роботі 24 вересня 2025 року, належність оформлення медичних документів, дотримання гарантій працівника з інвалідністю та профспілкового захисту, а тому правомірність звільнення має оцінюватися з урахуванням конкретних обставин цієї справи.

Узагальнюючи викладене, позивач стверджував, що відповідач не довів наявності безперервної тимчасової непрацездатності понад чотири місяці, наведені у відзиві доводи містять внутрішні суперечності, належність та достатність підстав для звільнення не підтверджені, а передбачені трудовим законодавством гарантії позивача порушені. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просив долучити заперечення до матеріалів справи, врахувати наведені в них доводи під час вирішення спору та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступних висновків.

Суд встановив, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із Вінницьким науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України.

Згідно з відомостями електронної трудової книжки, 07 листопада 2015 року його було прийнято на роботу до Вінницького НДЕКЦ МВС України, а відповідно до витягу з наказу Експертної служби МВС України від 10 лютого 2017 року № 16-ЕС-о/с переведено на посаду заступника директора Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ( а.с.33-34).

На цій посаді позивач працював до припинення трудових відносин.

Наказом Вінницького НДЕКЦ МВС України від 28 січня 2026 року № 33-о/с ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора з 28 січня 2026 року у зв`язку з нез`явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд унаслідок тимчасової непрацездатності. Наказом також передбачено проведення остаточного розрахунку та виплату грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної і додаткової відпусток. Зміст наказу підтверджує, що єдиною зазначеною роботодавцем фактичною підставою припинення трудових відносин була тривала відсутність позивача на роботі внаслідок тимчасової непрацездатності ( а.с.36 зворот-37).

Із відомостей електронного кабінету страхувальника Пенсійного фонду України, копій електронних листків непрацездатності, службової довідки та табелів обліку використання робочого часу вбачається, що починаючи з 11 липня 2025 року ОСОБА_1 фактично не приступав до виконання посадових обов`язків. Періоди його відсутності оформлялися послідовними електронними листками непрацездатності, відкритими різними закладами охорони здоров`я.

Службова довідка про безперервну тимчасову непрацездатність, складена сектором кадрового забезпечення Вінницького НДЕКЦ МВС України, містить перелік тридцяти електронних листків непрацездатності за період із 11 липня 2025 року до 02 лютого 2026 року. Зокрема, у матеріалах наявні відомості про листки непрацездатності за періоди:

з 11 по 25 липня 2025 року; з 26 по 29 липня 2025 року; з 30 липня по 06 серпня 2025 року; з 07 по 09 серпня 2025 року; з 10 по 15 серпня 2025 року; з 16 по 25 серпня 2025 року; з 26 по 29 серпня 2025 року; з 30 серпня по 05 вересня 2025 року; з 06 по 10 вересня 2025 року; з 11 по 15 вересня 2025 року; з 16 по 19 вересня 2025 року; з 21 по 23 вересня 2025 року; з 25 по 27 вересня 2025 року; з 29 вересня по 02 жовтня 2025 року; з 03 по 13 жовтня 2025 року; з 14 по 15 жовтня 2025 року; з 16 по 23 жовтня 2025 року; з 24 жовтня по 03 листопада 2025 року; з 04 по 07 листопада 2025 року; з 08 по 18 листопада 2025 року; з 19 по 28 листопада 2025 року; з 29 листопада по 04 грудня 2025 року; з 05 по 15 грудня 2025 року; з 16 по 24 грудня 2025 року; з 25 грудня 2025 року по 02 січня 2026 року; з 05 по 09 січня 2026 року; з 10 по 14 січня 2026 року; з 15 по 18 січня 2026 року; з 19 по 23 січня 2026 року та з 26 січня по 02 лютого 2026 року ( а.с.84-88).

На дату видання наказу про звільнення діяв електронний листок непрацездатності за період із 26 січня до 02 лютого 2026 року, тобто 28 січня 2026 року позивач продовжував перебувати у періоді непрацездатності, оформленому в електронній системі.

Зіставлення дат відкриття і закриття електронних листків непрацездатності свідчить, що проміжки між більшістю з них або були відсутні, або припадали на суботу та неділю. Це узгоджується з витягом із Правил внутрішнього трудового розпорядку Вінницького НДЕКЦ МВС України, відповідно до Розділу III, п.2 яких у Центрі встановлено п`ятиденний робочий тиждень із вихідними днями в суботу та неділю. Зокрема, перерви 20 вересня, 28 вересня 2025 року, 0304 та 2425 січня 2026 року припадали на вихідні дні.

Водночас послідовність медично оформлених періодів містить окремий проміжок 24 вересня 2025 року. Листок непрацездатності, який передував цій даті, було закрито 23 вересня 2025 року, а наступний відкрито 25 вересня 2025 року. Таким чином, саме 24 вересня 2025 року не охоплюється жодним із наданих електронних листків непрацездатності.

Згідно з календарем та встановленим у відповідача режимом роботи 24 вересня 2025 року було робочим днем. Відсутність ОСОБА_1 на робочому місці цього дня зафіксовано актом від 25 вересня 2025 року № 19/102/3-22904-2025, у якому зазначено, що 24 вересня 2025 року позивач був відсутній на роботі з 09 год. 00 хв. до 18 год. 00 хв. Матеріали справи також містять відомості пропускної системи, які роботодавець використовував на підтвердження того, що позивач цього дня до приміщення Вінницького НДЕКЦ МВС України не прибував ( а.с.30,31).

Із долученого електронного листування вбачається, що вранці 24 вересня 2025 року позивач повідомляв роботодавця про стан здоров`я та намір звернутися до лікаря, а ввечері направив медичний документ, складений лікарем-травматологом. Разом із тим електронного листка непрацездатності саме за 24 вересня 2025 року сформовано не було, що визнається обома сторонами та безпосередньо підтверджується інформацією електронного кабінету Пенсійного фонду України ( а.с.31 зворот).

Отже, наявні докази підтверджують фактичну відсутність ОСОБА_1 на роботі 24 вересня 2025 року, однак не підтверджують оформлення його тимчасової непрацездатності за цей день електронним листком непрацездатності. При цьому матеріали справи не містять наказу про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності за відсутність 24 вересня 2025 року, а відповідач у відзиві прямо зазначив, що зазначена відсутність не була кваліфікована роботодавцем як прогул і дисциплінарне стягнення до позивача не застосовувалося.

Період із 11 липня 2025 року до 26 січня 2026 року включно календарно становить 200 днів. У складеній роботодавцем службовій довідці зазначено 199 днів непрацездатності станом на 26 січня 2026 року, що фактично відповідає календарному проміжку за вирахуванням 24 вересня 2025 року, на який електронний листок непрацездатності не оформлювався. До дати звільнення, 28 січня 2026 року, загальний календарний проміжок від 11 липня 2025 року становив 202 дні, а кількість днів, охоплених наведеними електронними листками непрацездатності, 201 день.

Табелі обліку використання робочого часу за липень 2025 року січень 2026 року містять відмітки про відсутність позивача у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю. Дані табелів узгоджуються з відомостями електронного кабінету Пенсійного фонду України щодо фактичної відсутності ОСОБА_1 на роботі, однак самі по собі табелі є внутрішніми документами роботодавця та відображають здійснене ним табелювання, а не самостійно встановлюють медичний стан працівника ( а.с.89-125).

Оцінюючи посилання відповідача на необґрунтованість частини листків непрацездатності та порушення позивачем режиму лікування, суд установив, що у службовій довідці від 26 січня 2026 року № 19/102/3-1933-2026 роботодавцем зазначено про 199 днів відсутності, з яких 77 днів визначено як необґрунтовані або такі, що пов`язані з порушенням режиму лікування. Вказані відомості частково узгоджуються з роздруківками електронного кабінету Пенсійного фонду України, в яких за результатами перевірки окремих листків зазначено «не обґрунтовано», а щодо окремих періодів відмітки про порушення режиму лікування.

Разом із тим із тих самих роздруківок убачається, що електронні листки непрацездатності продовжували існувати в інформаційній системі, мали статуси «оплачений» або «готово до сплати» та містили визначені дати відкриття і закриття.

Частина листків за результатами перевірок зазначена як обґрунтована, частина як необґрунтована. Окремого рішення про скасування всіх відповідних листків непрацездатності, виключення їх із електронної системи або визнання їх недійсними у наданих матеріалах немає.

Таким чином, наявні документи розмежовують сам факт формування електронного листка непрацездатності та результат подальшої перевірки обґрунтованості його видачі. Відомості про необґрунтованість окремих періодів не спростовують того, що відповідні електронні листки були сформовані та існували у реєстрі, однак одночасно свідчать про те, що роботодавець володів інформацією про негативні результати перевірки частини з них. Жодних доказів того, що ОСОБА_1 у відповідні дні фактично виходив на роботу або виконував посадові обов`язки, матеріали не містять.

Підготовці наказу про звільнення передувало складання кадрових та службових документів. Листом від 16 січня 2026 року № 19/102/2-1285-2026 Вінницький НДЕКЦ МВС України звернувся до Центрально-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці щодо можливості припинення трудових відносин із позивачем. Листом від 19 січня 2026 року № ЦЗ/3.1/949-26 управління Держпраці надало роз`яснення щодо застосування зазначеної роботодавцем підстави звільнення та вказало, що рішення про припинення трудового договору приймається роботодавцем з урахуванням установлених фактичних обставин ( а.с.148-149).

26 січня 2026 року завідувачем сектору кадрового забезпечення складено службову довідку № 19/102/3-1933-2026, у якій систематизовано періоди відсутності позивача та зроблено розрахунок їх тривалості. У доповідній записці, адресованій виконувачу обов`язків директора Вінницького НДЕКЦ МВС України, додатково зазначено, що тривала відсутність заступника директора створювала додаткове навантаження на керівний склад і ускладнювала організацію роботи Центру ( а.с.84-88).

Матеріали справи містять поштові документи про направлення позивачу кореспонденції після видання наказу про звільнення, а також звернення ОСОБА_1 до роботодавця з проханням надати перелік листків непрацездатності, розрахунок тривалості періоду відсутності, внутрішні документи, на підставі яких прийнято рішення про звільнення, та відомості про посадову особу, яка готувала матеріали і приймала відповідне рішення.

Щодо стану здоров`я та встановлення інвалідності суд установив, що матеріали містять рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи та індивідуальну програму реабілітації, відповідно до яких ОСОБА_1 із 15 жовтня 2025 року встановлено ІІ групу інвалідності внаслідок загального захворювання. У документах зафіксовано наявність обмежень життєдіяльності та рекомендації щодо праці й реабілітації ( а.с.23-26).

Зі скриншотів електронного листування вбачається, що 15 жовтня 2025 року позивач надсилав на електронну адресу Вінницького НДЕКЦ МВС України повідомлення та файли, пов`язані з установленою йому інвалідністю. Отже, до прийняття рішення про звільнення роботодавець був обізнаний принаймні із самим фактом встановлення ОСОБА_1 інвалідності. Водночас із наданого електронного листування неможливо однозначно встановити, що разом із повідомленням роботодавцю було надіслано повний текст індивідуальної програми реабілітації або належно засвідчену копію всіх документів із конкретним переліком рекомендованих умов праці. Матеріали також не містять окремого письмового звернення роботодавця до позивача з вимогою надати відсутні документи, уточнити встановлені трудові обмеження чи повідомити про можливість виконання роботи за займаною посадою ( а.с.27-28).

Щодо участі профспілкової організації встановлено, що голова первинної профспілкової організації Ольховенко С. А. була обізнана з обставинами відсутності ОСОБА_1 , брала участь у складанні окремих документів та підписувала акт щодо його відсутності на роботі 24 вересня 2025 року. Водночас серед досліджених доказів відсутні протокол засідання профспілкового комітету, рішення виборного профспілкового органу або інший колегіальний документ, у якому було б зафіксовано розгляд питання про звільнення ОСОБА_1 та результат такого розгляду. Наявні підписи, внутрішні візи та обізнаність голови профспілкової організації підтверджують її поінформованість, однак за своїм змістом не є протоколом чи рішенням профспілкового комітету.

Таким чином, сукупністю досліджених доказів підтверджується, що ОСОБА_1 фактично не виконував посадових обов`язків починаючи з 11 липня 2025 року і до дня звільнення. Його відсутність майже повністю охоплювалася послідовними електронними листками непрацездатності, а проміжки між ними переважно припадали на вихідні дні.

Разом із тим 24 вересня 2025 року було робочим днем, позивач на роботу не з`явився, однак електронного листка непрацездатності за цю дату оформлено не було. На час видання наказу 28 січня 2026 року діяв черговий електронний листок непрацездатності, відкритий до 02 лютого 2026 року. Частина листків за результатами перевірок була визначена як необґрунтована або містила відмітки про порушення режиму лікування, однак вони продовжували обліковуватися в електронній системі. До звільнення роботодавець отримав інформацію про встановлення позивачу ІІ групи інвалідності, звернувся за роз`ясненням до органу Держпраці та отримав повідомлення ДНДЕКЦ МВС України про відсутність заперечень щодо звільнення.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Разом із тим ця гарантія не виключає можливості припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця за наявності визначеної законом підстави та додержання встановленого порядку.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За приписами частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку нез`явлення працівника на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні.

Отже, застосування зазначеної норми передбачає одночасну наявність двох складових її диспозиції, як установленого нею проміжку часу, протягом якого працівник не з`являвся на роботу, так і факту безперервної непрацездатності працівника упродовж зазначеного часу, та відсутність хоча б однієї із них виключає можливість застосування згаданої норми як підстави звільнення з роботи.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 16 травня 2018 року та від 20 червня 2018 року (справи № 809/763/14, № 824/2274/15-а відповідно).

Такий підхід послідовно застосовується Верховним Судом, зокрема у постановах від 19 липня 2019 року у справі № 826/7334/16 та від 07 лютого 2024 року у справі № 698/459/21.

Водночас закон не вимагає, щоб весь період непрацездатності був пов`язаний з одним захворюванням, одним страховим випадком або був оформлений одним безперервно продовженим листком непрацездатності. Так само можливість звільнення не поставлена в залежність від доведення роботодавцем виробничої необхідності чи неможливості тимчасового покладення обов`язків відсутнього працівника на іншу особу.

Верховний Суд у постанові від 07 лютого 2024 року у справі № 698/459/21 зазначив, що юридичне значення має безперервність відсутності внаслідок тимчасової непрацездатності, а не кількість захворювань чи медичних документів, якими вона оформлена.

Згідно зі статтями 12, 81, 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається, а суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Предметом судової перевірки у даній справі є законність наказу Вінницького НДЕКЦ МВС України від 28 січня 2026 року № 33-о/с, яким ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора на підставі пункту 5 ч.1 ст. 40 КЗпП України у зв`язку з нез`явленням на роботі протягом більш як чотирьох місяців підряд унаслідок тимчасової непрацездатності. Спірним питанням є безперервність (непреривність) тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 як підстави його звільнення.

Згідно з пунктом 1.3 Положення про експертизу тимчасової непрацездатності, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 09 квітня 2008 року №189, непрацездатність (утрата працездатності) - це стан здоров`я (функцій організму) людини, обумовлений захворюванням, травмою тощо, який унеможливлює виконання роботи визначеного обсягу, професії без шкоди для здоров`я.

Випадок тимчасової непрацездатності - тимчасова непрацездатність, яка триває безперервно від початку визначеного захворювання, травми тощо, підтверджується видачею листка непрацездатності з можливим продовженням лікування в одному або декількох закладах охорони здоров`я до відновлення працездатності, що підтверджується закриттям листка непрацездатності - «стати до роботи».

У разі, якщо особа стала непрацездатною з приводу того самого захворювання, травми до виходу на роботу або відпрацювала неповний робочий день, випадок тимчасової непрацездатності не переривається.

При виникненні іншого захворювання, травми, відпустки в зв`язку з вагітністю випадок тимчасової непрацездатності вважається новим.

Із наказу Вінницького НДЕКЦ МВС України від 28 січня 2026 року № 33-о/с, службової довідки сектору кадрового забезпечення від 26 січня 2026 року № 19/102/3-1933-2026, відомостей електронного кабінету страхувальника Пенсійного фонду України, електронних листків непрацездатності й табелів обліку використання робочого часу вбачається, що ОСОБА_1 починаючи з 11 липня 2025 року до роботи фактично не приступав.

Суд погоджується з доводами позивача в тій частині, що сам факт неприбуття працівника на роботу не може автоматично ототожнюватися з відсутністю саме внаслідок тимчасової непрацездатності. Тому юридично некоректним було б включення роботодавцем 24 вересня 2025 року до періоду документально оформленої тимчасової непрацездатності лише з тієї підстави, що позивач цього дня фактично не працював.

Попередній електронний листок непрацездатності був закритий 23 вересня 2025 року, а наступний сформовано з 25 вересня 2025 року. Отже, 24 вересня 2025 року не охоплюється жодним електронним листком непрацездатності.

Відповідно до Правил внутрішнього трудового розпорядку Вінницького НДЕКЦ МВС України цей день був робочим.

Актом від 25 вересня 2025 року № 19/102/3-22904-2025 зафіксовано відсутність ОСОБА_1 24 вересня 2025 року з 09 год. 00 хв. до 18 год. 00 хв., а відомості пропускної системи підтверджують, що до приміщення Центру він не прибував.

Водночас із електронного листування вбачається, що вранці 24 вересня 2025 року позивач повідомив про погіршення стану здоров`я та намір звернутися до лікаря, а ввечері направив документ лікаря-травматолога. Відповідач не кваліфікував цю відсутність як прогул, не вимагав від позивача письмових пояснень у межах дисциплінарного провадження та не застосовував дисциплінарного стягнення. Тому суд не надає цьому дню оцінки як прогулу або винного порушення трудової дисципліни.

Однак навіть за найбільш сприятливого для позивача підходу, тобто якщо вважати 24 вересня 2025 року днем, який перервав попередній період тимчасової непрацездатності, ця обставина не спростовує наявності передбаченої пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України підстави на дату звільнення.

Новий безперервний період відсутності позивача, підтверджений електронними листками непрацездатності, розпочався 25 вересня 2025 року. Відповідно до статті 241-1 КЗпП України строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця. Отже, чотиримісячний строк, який розпочався 25 вересня 2025 року, сплив 25 січня 2026 року, а починаючи з 26 січня 2026 року тривалість відсутності вже перевищувала чотири місяці. Наказ про звільнення видано 28 січня 2026 року, тобто після настання передбаченої законом часової умови.

У межах цього нового періоду електронні листки непрацездатності охоплювали час:

із 25 до 27 вересня 2025 року; із 29 вересня до 02 жовтня 2025 року; із 03 жовтня 2025 року безперервними послідовними періодами до 02 січня 2026 року; із 05 до 09 січня, із 10 до 14 січня, із 15 до 18 січня, із 19 до 23 січня та із 26 січня до 02 лютого 2026 року.

Пунктом 4.1 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України № 455 від 13 листопада 2001 року (далі - Інструкція № 455), обумовлено, що направлення хворого для огляду до МСЕК здійснюють ЛКК лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання або лікування при наявності стійкого чи необоротного характеру захворювання, а також у тому разі, коли хворий був звільнений від роботи протягом чотирьох місяців безперервно з дня настання тимчасової непрацездатності чи протягом п`яти місяців у зв`язку з одним і тим самим захворюванням або його ускладненнями за останні дванадцять місяців, а при захворюванні на туберкульоз - протягом десяти місяців з дня настання непрацездатності.

Слід зазначити, що конкретний список захворювань, за яких роботодавець має зберігати за працівником місце роботи й посаду, відсутній, однак, зважаючи на вищенаведений пункт 4.1 Інструкції № 455, конкретний строк збереження місця роботи й посади, а саме 10 місяців з дня настання непрацездатності встановлено лише у випадку захворювання працівника на туберкульоз, що в свою чергу, узгоджується з приписами частини другої статті 25 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», у якій вказано, що особам працездатного віку, в яких уперше виявлено захворювання на туберкульоз або стався його рецидив, листок непрацездатності для проведення безперервного курсу лікування та оздоровлення може видаватися на строк до 10 місяців. За такими особами протягом цього строку зберігається місце роботи.

За такого правового врегулювання, звільнення працівника за пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України з ініціативи керівництва підприємства можливе у разі нез`явлення працівника на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, якщо така непрацездатність не пов`язана: з вагітністю та пологами; із захворюванням на туберкульоз; із професійним захворюванням або трудовим каліцтвом.

Проміжки 28 вересня 2025 року, 0304 січня та 2425 січня 2026 року припадали на суботу та неділю або на вихідний день відповідно до встановленого у Вінницькому НДЕКЦ МВС України п`ятиденного робочого тижня. У ці дні позивач не був зобов`язаний з`являтися на робочому місці, фактичного виходу на роботу та виконання посадових обов`язків не відбулося. Таким чином, зазначені вище листки непрацездатності з перервами на вихідні підтверджують безперервний строк нез`явлення ОСОБА_1 , на роботі з причин тимчасової непрацездатності.

Також з матеріалів справи видно, що тимчасова непрацездатність ОСОБА_1 не була пов`язана із захворюванням на туберкульоз, трудовим каліцтвом або професійним захворюванням.

У постанові від 19 липня 2019 року у справі № 826/7334/16 Верховний Суд сформулював висновок, за яким перерви між листками непрацездатності, що припадають виключно на вихідні, святкові або неробочі дні, не переривають строк нез`явлення працівника на роботі. Визначальним є фактичний вихід працівника на роботу та виконання посадових обов`язків, та не пов`язана з продовженням первинного чи заведенням нового листка непрацездатності. Більше того, положення пункту 5 статті 40 КЗпП України не містять вимог про пов`язаність між собою листків непрацездатності.

Доказів того, що після 24 вересня 2025 року і до видання наказу № 33-о/с ОСОБА_1 хоча б один робочий день перебував на робочому місці, виконував посадові обов`язки, працював дистанційно, у режимі гнучкого робочого часу або іншим чином приступив до роботи, матеріали справи не містять. Навпаки, табелі обліку робочого часу, відомості Пенсійного фонду України, послідовні електронні листки непрацездатності та листування сторін підтверджують відсутність позивача.

Таким чином, доводи позивача про те, що відсутність електронного листка непрацездатності за 24 вересня 2025 року виключає можливість застосування до нього пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України, ґрунтується на неповному обчисленні строку. Навіть після виключення всього періоду до 24 вересня 2025 року із розрахунку наступна безперервна відсутність із 25 вересня 2025 року до 28 січня 2026 року перевищила чотири місяці.

Суд також відхиляє твердження про незаконність звільнення через те, що 28 січня 2026 року діяв електронний листок непрацездатності, сформований на період із 26 січня до 02 лютого 2026 року.

Частина третя статті 40 КЗпП України, встановлюючи загальну заборону звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період тимчасової непрацездатності, прямо передбачає виняток для звільнення за пунктом 5 частини першої цієї статті. Отже, перебування працівника на лікарняному в день видання наказу є складовою відповідної підстави звільнення, а не перешкодою для її застосування.

У постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року у справі № 642/3541/23, ухваленій щодо звільнення в умовах воєнного стану, зазначено, що зміна дати звільнення за пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України на перший робочий день після завершення лікарняного є помилковою, оскільки закон прямо допускає звільнення за цією підставою під час тимчасової непрацездатності. Верховний суд виснує "Звільняти за пунктом 5 частини 1 статті 40 КЗпП України можна за умови, що у роботодавця була виробнича необхідність у такому звільненні. Роботодавець має право звільняти працівника тільки в період його хвороби, а не тоді, коли він одужав і вийшов на роботу. Не можна звільнити працівника, якщо він уже одужав і став до виконання своїх трудових обов`язків, незважаючи на те, що тимчасова непрацездатність до цього продовжувалася понад чотири місяці (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2018 року у справі № 367/6881/15-ц (провадження № 61-465св17)).

Щодо посилань відповідача на те, що частина електронних листків непрацездатності була визнана необґрунтованою або містила відмітки про порушення режиму лікування, суд зазначає наступне.

Порядок, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2023 року № 185, регулює перевірку обґрунтованості видачі та продовження листків непрацездатності й медичних висновків, на підставі яких вони сформовані. Наслідки необґрунтованого формування таких документів передусім пов`язані з призначенням, недопущенням або поверненням страхових виплат.

Водночас відмітка про необґрунтованість видачі окремого листка непрацездатності сама по собі не є доказом того, що працівник у відповідний день фактично був працездатним, вийшов на роботу або виконував трудові обов`язки. Вона також не є тотожною скасуванню трудового наказу чи встановленню судом факту прогулу.

У наданих матеріалах відсутні окремі рішення про анулювання відповідних електронних листків, їх виключення з Електронного реєстру листків непрацездатності або визнання недійсними у встановленому порядку. Навпаки, вони продовжували відображатися у системі з визначеними датами відкриття і закриття та зі статусами «оплачений» або «готово до сплати». Частина листків за результатами перевірок була визнана обґрунтованою.

Тому посилання на 77 днів, визначених у службовій довідці від 26 січня 2026 року № 19/102/3-1933-2026 як необґрунтовані або пов`язані з порушенням режиму лікування, не доводить переривання строку фактичної відсутності позивача на роботі. Такі відомості також не можуть використовуватися як доказ винної поведінки позивача, оскільки звільнення за пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України не є дисциплінарним стягненням та не залежить від вини працівника.

Суд не надає листу Центрально-Західного міжрегіонального управління Держпраці від 19 січня 2026 року № ЦЗ/3.1/949-26 та листу ДНДЕКЦ МВС України від 28 січня 2026 року № 19/3/1-5554-2026 значення доказів законності звільнення. Указані листи мають інформаційний та організаційний характер, не вирішують індивідуальний трудовий спір і не звільняють роботодавця від обов`язку самостійно перевірити наявність усіх умов, передбачених пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України. Водночас ці документи підтверджують, що до видання наказу роботодавець збирав інформацію, систематизував періоди відсутності та звертався за роз`ясненнями і погодженням, після чого прийняв власне кадрове рішення.

Не є визначальною й доповідна записка щодо додаткового навантаження на керівний склад та ускладнення організації роботи Центру. Закон не зобов`язує роботодавця доводити виробничу необхідність звільнення за пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України. Така необхідність може пояснювати управлінське рішення роботодавця, але не є самостійним елементом юридичного складу звільнення.

Оцінюючи доводи позивача щодо встановлення йому ІІ групи інвалідності, суд враховує, що рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи ОСОБА_1 із 15 жовтня 2025 року встановлено ІІ групу інвалідності внаслідок загального захворювання. Електронне листування підтверджує, що роботодавець до звільнення був обізнаний про сам факт установлення інвалідності.

Частиною третьою статті 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» заборонено звільнення з ініціативи роботодавця з мотивів інвалідності, крім передбачених законом випадків, пов`язаних із неможливістю або небезпечністю продовження роботи за станом здоров`я. Закон також покладає на роботодавців обов`язок створювати належні умови праці з урахуванням індивідуальної програми реабілітації та за потреби вживати заходів розумного пристосування.

Однак установлення інвалідності не означає автоматичної заборони застосування будь-якої передбаченої КЗпП України підстави припинення трудових відносин. Забороненим є звільнення саме з мотивів інвалідності, а не звільнення особи з інвалідністю за іншою, реальною та доведеною законом підставою.

Зміст наказу від 28 січня 2026 року № 33-о/с, кадрових документів і листування, яке передувало його виданню, не свідчить, що трудові відносини припинено через сам факт встановлення ОСОБА_1 інвалідності. Підставою наказу зазначено тривале нез`явлення на роботу внаслідок тимчасової непрацездатності. Матеріали не містять висловлювань, рішень чи інших дій роботодавця, які б свідчили про дискримінаційний мотив.

Причиною інвалідності позивача визначено загальне захворювання. Доказів того, що тимчасова непрацездатність була наслідком трудового каліцтва, нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, матеріали справи не містять. Так само не встановлено захворювання, щодо якого законом передбачено триваліший строк збереження місця роботи.

На час звільнення позивач продовжував перебувати на лікарняному. Доказів його фактичного повернення до роботи після встановлення інвалідності, повідомлення роботодавця про готовність приступити до виконання посадових обов`язків, звернення з проханням установити конкретний режим праці, дистанційну роботу, скорочений робочий час, перевести на іншу посаду або забезпечити визначене індивідуальною програмою реабілітації пристосування суду не надано.

Суд враховує, що роботодавець не звертався до позивача з вимогою надати повний текст індивідуальної програми реабілітації або уточнити рекомендовані умови праці. Однак сама по собі відсутність такого звернення, за встановлених у цій справі обставин, не доводить незаконності звільнення: позивач не припинив оформлення тимчасової непрацездатності, не заявив про готовність повернутися до роботи та не довів, що надання розумного пристосування уможливлювало його фактичний вихід на роботу до 28 січня 2026 року.

Обов`язок роботодавця забезпечувати особі з інвалідністю належні умови праці не перетворюється на абсолютну заборону припинення трудових відносин за пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України після документально підтвердженої відсутності понад чотири місяці. Інше тлумачення фактично запроваджувало б не передбачену законом додаткову гарантію безстрокового збереження посади для всіх осіб, яким під час тимчасової непрацездатності встановлено інвалідність, незалежно від її причини.

Доводи про відсутність попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації також не є підставою для скасування наказу, оскільки ОСОБА_1 займав посаду заступника директора Вінницького НДЕКЦ МВС України. Стаття 43-1 КЗпП України прямо допускає звільнення керівника установи та його заступників без попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації.

Крім того, на час прийняття наказу діяли особливості трудових відносин в умовах воєнного стану. Частиною другою статті 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» встановлено, що у цей період стаття 43 КЗпП України не застосовується, крім звільнення працівників, обраних до профспілкових органів. Доказів обрання ОСОБА_1 до складу виборного профспілкового органу матеріали справи не містять.

Обізнаність голови первинної профспілкової організації ОСОБА_2 з обставинами тривалої відсутності позивача, її участь у складенні акта від 25 вересня 2025 року та підписання окремих документів не є рішенням виборного профспілкового органу. Проте відсутність такого рішення не свідчить про порушення порядку звільнення, оскільки в цьому випадку отримання профспілкової згоди законом не вимагалося.

Отже, судом установлено, що навіть без урахування періоду з 11 липня до 24 вересня 2025 року ОСОБА_1 починаючи з 25 вересня 2025 року і до дня звільнення не з`являвся на роботу внаслідок тимчасової непрацездатності понад чотири місяці підряд, фактичного виходу на роботу в цей період не було, проміжки між електронними листками припадали виключно на вихідні дні, тимчасова непрацездатність не була пов`язана з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, наявності захворювання, що надавало право на триваліший строк збереження посади, не доведено, попередня згода профспілкового органу не була необхідною.

За таких обставин наказ Вінницького НДЕКЦ МВС України від 28 січня 2026 року № 33-о/с виданий за наявності передбаченої пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України підстави, а викладені у позові та відповіді на відзив аргументи не спростовують законності припинення трудових відносин.

Оскільки суд не встановив незаконності звільнення, відсутні передбачені статтею 235 КЗпП України підстави для поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника директора та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Такі вимоги є похідними від вимоги про скасування наказу про звільнення та самостійного задоволення не підлягають.

Таким чином, в задоволенні позову слід відмовити.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судові витрати слід віднести за рахунок держави.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.2,12,13,76-81,258, 259,263-265,353-355 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

Судові витрати віднести за рахунок держави.

Рішення суду може бути оскаржено сторонами шляхом подачі апеляційної скарги до Вінницького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.

В разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 22.07.2026 року.

Суддя: