Рішення № 138326248, 20.07.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

20.07.2026Справа № 910/15494/24 (910/12009/25)

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Міра."

до Акціонерного товариства "Банк Альянс"

про визнання недійсним договору іпотеки від 12.10.2020

в межах справи №910/15494/24

За заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Реталіті" (02000, м. Київ, вул. Звіринецька, 38, офіс 105; ідентифікаційний номер 43245043)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "МІРА." (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 15/4/ вул. Заньковецької, 15/4, ідентифікаційний номер 42315910)

про банкрутство

Суддя Яковенко А.В.

Представники учасників: не викликались.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

В провадженні Господарського суду м. Києва перебуває справа №910/15494/24 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Реталіті" про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "МІРА.".

Товариство з обмеженою відповідальністю "МІРА." звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Акціонерного товариства "Банк Альянс" про визнання недійсним договору іпотеки від 12.10.2020.

Відповідно до витягу з протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду, вказану позовну заяву передано для розгляду судді Яковенко А.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.12.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання). Залучено до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю "Пром.Стандарт." (04073, м. Київ, пров. Куренівський, буд. 17, ідентифікаційний код 42283030) в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача.

23.12.2025 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

Приписами статті 248 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

12.10.2020 між Акціонерним товариством «БАНК АЛЬЯНС» (далі - Банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПРОМ.СТАНДАРТ.» (далі - позичальник) укладено договір № 20-190/ЮК/5-7-9 про відкриття відновлювальної кредитної лінії (надалі - Кредитний договір), відповідно до положень та умов якого кредитор надає позичальнику кредит на умовах, визначених в п. 1.1.

Відповідно до п. 3.1. Кредитного договору кредитор надає позичальнику кредит однією сумою або окремими траншами на умовах його забезпечення, цільового використання, строковості, повернення та плати за користування.

За умовами кредитного договору: кінцевий термін погашення кредиту 15.10.2021 включно; позичальник щомісячно сплачує Банку проценти за кредитом; розмір процентної ставки за кредитом: з дати укладання цього договору по 15.10.2021 (включно) - 3% річних; у разі не дотримання умов програми/порядку та/або умов договору, починаючи з дати укладення договору - 12,9% річних.

Згідно з п. 7.2.7 кредитного договору, у випадку порушення позичальником умов договору в частині повернення заборгованості за цим договором, зокрема повернення кредиту (в тому числі частково, згідно з графіком зменшення ліміту кредитування), сплати процентів, комісій, неустойки (штрафів, пені), а також в інших випадках, прямо передбачених за цим договором, кредитор має право на стягнення такої заборгованості будь-яким не забороненим чинним законодавством способом, в тому числі шляхом договірного списання.

Із метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором між ТОВ «МІРА.» та АТ «Банк Альянс» укладено договір іпотеки від 12.10.2020, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирик О.А. та зареєстрований в реєстрі за № 1762.

У пункті 2.1 договору іпотеки вказано, що предметом іпотеки є нежитлові приміщення в (літ. «А») група приміщень №8, загальною площею 887,7 кв.м., що складається з наступних приміщень - підвал приміщення № 1-14 загальною площею 845,5 кв.м.,- та підвал МЗК (місця загального користування) № І, ІІ, ІІІ, V, VI загальною площею 42,2 кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, проспект Василя Порика, буд. 13.

Відповідно до п. 2.2 договору іпотеки згідно звіту про оцінку майна ринкова вартість нерухомого майна становить 9 183 848,00 грн.

Згідно з п. 6.1. Договору іпотеки іпотекодержатель набуває права звернути стягнення та реалізувати предмет іпотеки у випадку якщо у момент виконання зобов`язань за Кредитним договором воно не буде виконано належним чином, а саме:

- при повному або частковому неповернення суми кредиту та/або при несплаті або частковій несплаті сум нарахованих процентів та/або при несплаті або частковій несплаті комісійних винагород тощо, у встановлені Кредитним договором строки, в тому числі у випадках дострокового виконання зобов`язань за Кредитним договором тощо.

Пункт 6.3. Договору іпотеки вказує, що стягнення звернення на предмет іпотеки здійснюється будь-яким способом на розсуд іпотекодержателя відповідно до вимог чинного законодавства. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 18.12.2024 у справі №910/5898/24 позов АТ «Банк Альянс» задоволено. В рахунок погашення заборгованості ТОВ "ПРОМ.СТАНДАРТ." перед АТ «Банк Альянс» за Кредитним договором №20-190, а саме простроченої заборгованості за процентами - 228 556, 85 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за Договором іпотеки нежитлового приміщення укладеного 20.10.2020, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирик О.А. та зареєстрованого в реєстрі за №1762 - нежитлові приміщення в (літ."А") група приміщень №8, загальною площею 887,7 кв.м., що складається з наступних приміщень - підвал приміщення № 1-14 загальною площею 845,5 кв.м., та підвал МЗК (місця загального користування) № І, ІІ, ІІІ, V, VI загальною площею 42,2 кв.м., розташовані за адресою: м. Київ, проспект Василя Порика, буд. 13, які належить ТОВ "МІРА.", шляхом продажу нерухомості на прилюдних торгах згідно Закону України "Про виконавче провадження" за ціною, визначеною суб`єктом оціночної діяльності на момент реалізації.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 рішення Господарського суду міста Києва від 18.12.2024 у справі № 910/5898/24 залишено без змін.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач наголосив, що арбітражний керуючий Потупало Н.І. не наділена правом подавати позови про визнання недійсними договорів іпотеки укладених 26.06.2020, 12.10.2020 та 18.08.2021, тобто поза межами трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку відмовити в задоволенні позову з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (наразі - КУзПБ), а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

21.10.2019 року введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства від 18.10.2018 № 2597-VIII, який встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника-юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон про банкрутство.

Законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України та ГК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.

У правовідносинах банкрутства оспорювання правочинів боржника вчинених на шкоду кредитора врегульовано спеціальними нормами статті 42 КУзПБ, що не виключає можливості визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Постановою Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 28.10.2021 у справі №911/1012/13 уточнено висновок, викладений у постанові від 02.06.2021 № 904/7905/16, про те, що при застосуванні статті 42 КУзПБ слід керуватися загальновизнаним принципом щодо дії законів у часі під час визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За висновком Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у справі №911/1012/13, на відміну від загальних норм (ЦК України та ГК України), застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам законодавства про банкрутство, чинного на час укладення цього правочину.

Оскільки на момент укладення оспорюваного договору іпотеки від 12.10.2020 провадження у справі про банкрутство ТОВ "МІРА." відкрито не було, положення ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" застосуванню не підлягають.

Аналіз норм статті 42 КУзПБ дає підстави для висновку, що приписами цієї норми чітко визначено, що названа стаття підлягає застосуванню до правочинів, вчинених боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а відтак норма статті 42 КУзПБ, щодо відрахування трирічного строку, розширеному тлумаченню не підлягає.

Згідно з частиною 1 статті 42 КУзПБ господарський суд у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, поданою в порядку, визначеному статтею 7 цього Кодексу, може визнати недійсними правочини або спростувати майнові дії, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, якщо вони порушили права боржника або кредиторів, з таких підстав: боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив іншій особі або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування (частина друга статті 42 КУзПБ).

Відтак, положення статті 42 КУзПБ розширюють визначені приписами статті 215 ЦК України підстави для визнання недійсними правочинів та надають можливість визнати недійсною угоду, яка відповідає вимогам цивільного та господарського законодавства, проте вчинена у період протягом трьох років, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство, та вчинена на шкоду боржнику або його кредиторам (подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №920/10/21 (920/868/21)).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.01.2025 відкрито провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "МІРА.".

Оскільки оспорюваний договір укладений 12.10.2020, тобто до трирічного періоду, що передував відкриттю провадження у справі про банкрутство, відтак приписи статті 42 КУзПБ до спірних правовідносин застосуванню не підлягають.

Така ж правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 11.07.2023 у справі № 910/1539/21 (910/7148/22).

Згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №904/7905/16 дійшла висновку, що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ на підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин 3, 6 ст. 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину лише на підставі ст. 234 ЦК України. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з договорів та інших правочинів.

За змістом статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).

Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16 тощо.

Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (висновок об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17).

У постанові Верховного Суду від 07.10.2020 у справі N 755/17944/18 (провадження N 61-17511св19) вказано, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

На обґрунтування позовних вимог позивач наголосив, що вимоги відповідача в справі про банкрутство заявлені на підставі оспорюваного договору іпотеки, проте, укладаючи оспорюваний договір, позивач взяв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог третьої особи - ТОВ «ПРОМ.СТАНДАРТ.», та без відповідних майнових дій з іншої сторони.

Як зауважив позивач, останній передав в заставу власне майно, на яке в подальшому відповідач звернув стягнення. При цьому, позивач не отримував жодних зустрічних майнових дій з боку відповідача чи позичальника за кредитним договором № 20-190/ЮК/5-7-9.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.

Згідно зі статтею 572 та частиною першою статті 576 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Відповідно до частини першої статті 579 ЦК України у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).

За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України "Про іпотеку", іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частини четверта, п`ята статті 3 Закону України "Про іпотеку").

Системний аналіз положень статті 572, частини першої статті 576 ЦК України, статті 1, частини п`ятої статті 3 Закону України "Про іпотеку" свідчить, що за своє правовою природою іпотека має похідний характер від основного зобов`язання, з урахуванням чого не може існувати самостійно без основного зобов`язання, а укладення договору іпотеки, як похідного від договору основного зобов`язання, не є підставою для виникнення майнових зобов`язань до моменту порушення виконання боржником основного договору зобов`язання.

Частиною першою статті 583 ЦК України визначено, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Відповідні положення наведено також у статті 1 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.

За статтею 1 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника.

Відповідно до частини 1 статті 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Отже, у заставодавця (іпотекодавця) не виникає майнових зобов`язань з моменту укладання договору іпотеки до моменту порушення боржником основного зобов`язання і не вимагає вчинення боржником на користь третьої особи майнових дій з моменту укладення договору іпотеки.

Приписи статті 572 ЦК України, статей 1, 3, 11 Закону України "Про іпотеку" свідчать, що метою укладення договору іпотеки є отримання кредитором додаткових гарантій виконання основного зобов`язання забезпеченого цим договором, у разі невиконання якого боржником таке зобов`язання підлягає виконанню іпотекодавцем. Тобто іпотека є визначеним законним заходом майнового характеру спрямованим на забезпечення виконання основного зобов`язання чим фактично обумовлюється її похідний (акцесорний) характер стосовно основного зобов`язання.

У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням (частина друга статті 11 Закону України "Про іпотеку").

Тож саме позичальником - боржником у зобов`язанні за кредитним договором має бути виконаний обов`язок за договором перед кредитодавцем, а у разі забезпечення цього зобов`язання іпотекою майнового поручителя - такий обов`язок може бути виконаний майновим поручителем в межах вартості предмета іпотеки. Задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки не зумовлює припинення правовідносини з боржником за основним зобов`язанням, оскільки майновий поручитель набуває права кредитора за таким зобов`язанням.

Ураховуючи наведене, укладення договору іпотеки не зумовлює виникнення у іпотекодержателя майнових зобов`язань перед майновим поручителем (іпотекодавцем), в тому числі обов`язку вчинення майнових дій на користь майнового поручителя, адже договір іпотеки за своє суттю є договором за яким виникають зобов`язання, які мають акцесорний характер стосовно основного зобов`язання.

Отже, не може бути визнаним недійсним укладений боржником договір іпотеки з підстав визначених абзацом другим частини другої статті 42 КУзПБ - прийняття (взяття) боржником на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, оскільки його укладення не зумовлює виникнення майнових зобов`язань між сторонами такого правочину, а лише має наслідком виникнення у майнового поручителя акцесорного (додаткового) зобов`язання стосовно основного зобов`язання (зобов`язання за кредитним договором).

Даний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30.06.2022 у справі № 922/2960/17, від 29.07.2025 у справі № 910/14968/22 (910/5002/23).

Таким чином, судом відхиляються доводи позивача про недійсність договорів іпотеки через те, що позивач взяв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог третьої особи - ТОВ «ПРОМ.СТАНДАРТ.» без відповідних майнових дій з іншої сторони.

Згідно із частиною 2 статті 76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Водночас, позивачем не доведено наявності правових підстав для визнання договору іпотеки від 12.10.2020 недійсним, у зв`язку з чим у задоволенні позову суд дійшов обґрунтованого висновку відмовити.

Інші доводи учасників справи судом розглянуті, проте на результат вирішення спору не вплинули. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain).

Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина друга статі 2 ГПК України).

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, витрати по сплаті судового збору покладаються у порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України на позивача.

За таких обставин, витрати по сплаті судового збору покладаються у порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України на позивача.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 20.07.2026

Суддя А.В. Яковенко