Рішення № 138302702, 17.07.2026, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2026 рокуСправа №160/13435/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіПрудника С.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до в собі представника ОСОБА_2 до відповідача-1: Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області, відповідача-2: Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, третя особа - Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

19.05.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла сформована 18.05.2026 року через систему Електронний суд позовна заява ОСОБА_1 до в собі представника Федорчука Кирила Юрійовича до відповідача-1: Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області, відповідача-2: Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в якій представник позивача з урахуванням уточненої позовної заяви та заяви про збільшення розміру позивних вимог просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області №6721 від 14.04.2026 року про відкликання дозволу на імміграцію в Україну стосовно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина Російської Федерації;

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області №120322600008689 від 16.04.2026 року про відкликання посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 , виданої 19.04.2023 року, виданої на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області поновити стан чинності посвідки на постійне проживання в Україні № НОМЕР_1 , виданої 19.04.2023 року, терміном дії до 19.04.2033 року, орган видачі 1203, виданої на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області №1201130100021051 від 16.04.2026 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни.

Означені позовні вимоги вмотивовані тим, що позивач вважає протиправними рішення органів Державної міграційної служби України про відкликання дозволу на імміграцію в Україну, відкликання посвідки на постійне проживання та примусове повернення до країни походження або третьої країни, оскільки такі рішення прийняті за відсутності передбачених законом підстав, без належного обґрунтування та без урахування всіх обставин, що мають істотне значення для їх прийняття. Позивач зазначає, що він є громадянином Російської Федерації, однак із дворічного віку, тобто з 2000 року, постійно проживає на території України, де здобув освіту, працював, створив сім`ю та сформував стійкі соціальні, культурні й особисті зв`язки. При цьому з державою громадянства фактично не підтримує жодних сімейних, соціальних чи економічних зв`язків. На думку позивача, органами міграційної служби не доведено наявності жодної з передбачених статтею 12 Закону України «Про імміграцію» підстав для відкликання дозволу на імміграцію, а також не встановлено обставин, які б свідчили про подання ним свідомо неправдивих відомостей або підроблених документів під час отримання такого дозволу. Позивач вказує, що рішення про відкликання дозволу на імміграцію є необґрунтованим, оскільки у ньому не наведено конкретних фактичних обставин, доказів чи належних мотивів, які б свідчили про існування загрози національній безпеці України або громадському порядку, а також не враховано його тривалий строк проживання в Україні, відсутність правопорушень, трудову діяльність, сплату обов`язкових платежів до бюджету України, шлюб із громадянкою України та інші обставини, що підтверджують його тісний правовий та соціальний зв`язок із Україною. Також позивач зазначає, що рішення про відкликання посвідки на постійне проживання та рішення про примусове повернення мають похідний характер від рішення про відкликання дозволу на імміграцію, а тому у разі визнання протиправним та скасування останнього відсутні правові підстави для існування похідних рішень. Крім того, позивач посилається на порушення органами міграційної служби його права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки застосовані заходи не відповідають принципу пропорційності та не забезпечують необхідного балансу між інтересами держави і правами особи. У зв`язку з викладеним позивач просить визнати протиправними та скасувати оскаржувані рішення органів Державної міграційної служби України та зобов`язати відповідача поновити чинність посвідки на постійне проживання в Україні.

За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.05.2026 року зазначена вище справа розподілена та передана судді Пруднику С.В.

Одночасно із поданою до суду позовною заявою представником заявника ОСОБА_2 до суду подано заяву про забезпечення позову, за наслідками розгляду якої ухвалою суду від 21.05.2026 року відмовлено повністю.

21.05.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду вказану позовну заяву було залишено без руху та надано було строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 5 (п`яти) робочих днів, з моменту отримання копії даної ухвали, шляхом надання до суду: оригіналу документа про доплату судового збору в розмірі 798,72 грн.

У встановлений Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.05.2026 року строк позивач усунув недоліки адміністративного позову.

27.05.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду відкрито провадження в адміністративній справі, призначено розгляд за правилами спрощеного провадження без виклику учасників справи. У задоволені клопотання представника позивача Федорчука Кирила Юрійовича про розгляд справи в порядку загального позовного провадження відмовлено. Клопотання представника позивача Федорчука Кирила Юрійовича про витребування доказів задоволено. Витребувано у 1) Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області та у 2) Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області: засвідчені належним чином у відповідності до вимог ст. 94 КАС України: копію рішення про відкликання дозволу на імміграцію в Україну від 14.04.2026 року стосовно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та копії усіх документів, що слугували підставою для його прийняття; засвідчені належним чином у відповідності до вимог ст. 94 КАС України: копію рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області №120322600008689 від 16.04.2026 року про відкликання посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 , виданої 19.04.2023, виданої на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та копії усіх документів, що слугували підставою для його прийняття. Судом зобов`язано витребувані судом докази подати до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (також шляхом направлення на електронну адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду (inbox@adm.dp.court.gov.ua; inboxdoas@adm.dp.court.gov.ua) ) у строк до 26.06.2026 року. Судом попереджено Головне управління Державної міграційної служби України в Донецькій області та Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області: про можливість застосування судом заходів процесуального примусу, зокрема накладення штрафу та винесення окремої ухвали у разі невиконання вимог даної ухвали суду.

08.06.2026 року від Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що оскаржуване рішення про відкликання посвідки на постійне проживання в Україні прийнято у межах наданих законом повноважень та у спосіб, передбачений чинним законодавством. Відповідач вказав, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію може бути відкликаний у разі, якщо дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України чи громадському порядку в Україні. При цьому прийняття рішення про відкликання дозволу на імміграцію не є заходом кримінальної відповідальності та не потребує наявності обвинувального вироку суду, оскільки міграційне законодавство передбачає застосування превентивних заходів з метою захисту інтересів держави. Головне управління ДМС України у Дніпропетровській області зазначило, що підставою для прийняття рішення про відкликання посвідки на постійне проживання стало рішення Головного управління ДМС України у Донецькій області № 6721 від 14.04.2026 про відкликання дозволу на імміграцію в Україну стосовно ОСОБА_1 , оскільки відповідно до підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321, посвідка на постійне проживання відкликається у разі відкликання дозволу на імміграцію. Відповідач наголосив, що Головне управління ДМС України у Дніпропетровській області не здійснювало самостійної оцінки підстав для відкликання дозволу на імміграцію, а лише виконало вимоги законодавства щодо припинення дії посвідки на постійне проживання у зв`язку з прийняттям компетентним органом рішення про відкликання дозволу на імміграцію. Крім того, відповідач зазначив, що рішення про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни прийнято на підставі Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», оскільки після відкликання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання позивач втратив законні підстави для перебування на території України. На думку відповідача, застосування такого заходу відповідає вимогам чинного законодавства та спрямоване на забезпечення дотримання іноземцями встановленого порядку перебування в Україні. Також відповідач заперечив доводи позивача щодо порушення його права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначивши, що саме по собі тривале проживання іноземця на території України не є безумовною підставою для збереження права на постійне проживання у випадку наявності передбачених законом підстав для його припинення. При цьому відповідач вказав, що оскаржувані рішення прийняті з дотриманням вимог статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є обґрунтованими, прийнятими у межах компетенції органів ДМС України, а тому підстави для їх скасування відсутні. Просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

10.06.2026 року від представника позивача Федорчука К.Ю. до суду надійшла відповідь на відзив, в якій представник зазначив, що доводи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, не спростовують протиправності оскаржуваних рішень та фактично зводяться до виправдання формального підходу органу Державної міграційної служби при їх прийнятті. Представник позивача вказав, що Головне управління ДМС України в Дніпропетровській області помилково вважає себе таким, що не має обов`язку перевіряти та оцінювати інформацію, отриману від інших державних органів, оскільки саме міграційний орган є суб`єктом владних повноважень, який приймає остаточне рішення про відкликання посвідки на постійне проживання та несе відповідальність за його законність, обґрунтованість і пропорційність. Зазначено, що отримання інформації від правоохоронних органів не звільняє ДМС України від обов`язку здійснити належну правову оцінку таких відомостей, перевірити наявність передбачених законом підстав для втручання у права особи, а також врахувати усі обставини, що мають значення для прийняття рішення, зокрема тривалість проживання позивача в Україні, його сімейні та соціальні зв`язки, наявність працевлаштування, відсутність судимостей та характер можливих правопорушень. Представник позивача наголосив, що навіть в умовах воєнного стану суб`єкти владних повноважень зобов`язані дотримуватися вимог статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України та діяти з дотриманням принципів законності, обґрунтованості, добросовісності, пропорційності та належного урядування. Також представник позивача зазначив, що при прийнятті оскаржуваних рішень відповідачами не було проведено оцінки втручання у право ОСОБА_1 на повагу до приватного та сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з огляду на те, що позивач проживає в Україні з дворічного віку, здобув тут освіту, здійснює трудову діяльність, перебуває у шлюбі з громадянкою України та фактично не має зв`язків із державою громадянства. Крім того, представник позивача заперечив проти доводів відповідача щодо наявності загрози національній безпеці або громадському порядку, зазначивши, що наведені у відзиві обставини щодо притягнення позивача до адміністративної відповідальності за порушення правил дорожнього руху не можуть свідчити про вчинення дій, які становлять таку загрозу, оскільки йдеться про адміністративні правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху, які не пов`язані із посяганням на інтереси держави. Представник позивача вказав, що відповідачами не надано належних та допустимих доказів вчинення позивачем будь-яких дій, які б відповідали визначеним законом підставам для відкликання дозволу на імміграцію, а тому оскаржувані рішення прийняті без достатнього правового обґрунтування та з порушенням принципу пропорційності. З огляду на викладене представник позивача просив врахувати наведені у відповіді на відзив доводи та задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі.

12.06.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду у задоволенні клопотання представника Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області Кушнір Анни Олегівни про залучення третьої особи відмовлено повністю. У задоволенні клопотання представника Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області Кушнір Анни Олегівни про проведення розгляду справи за правилами загального позовного провадження відмовлено повністю.

16.06.2026 року від Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що рішення про відкликання дозволу на імміграцію в Україну громадянину російської федерації ОСОБА_1 прийнято на підставі належним чином оформленого подання Управління стратегічних розслідувань у Дніпропетровській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України від 01.04.2026 № 39382/103-2026, яким повідомлено про наявність обставин, що відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» є підставами для відкликання дозволу на імміграцію. Відповідач вказав, що Головне управління ДМС України в Донецькій області діяло виключно в межах повноважень, визначених Законом України «Про імміграцію» та Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його відкликання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, оскільки отримало подання компетентного правоохоронного органу, здійснило його розгляд та за результатами аналізу наданої інформації прийняло відповідне рішення. На думку відповідача, доводи позивача щодо необхідності проведення ДМС самостійної перевірки оперативної інформації, викладеної у поданні правоохоронного органу, є необґрунтованими, оскільки органи Державної міграційної служби України не наділені повноваженнями щодо здійснення оперативно-розшукової діяльності, контррозвідувальних заходів чи перевірки джерел отримання оперативної інформації, а тому не можуть перебирати на себе функції органів Національної поліції України. Відповідач зазначив, що предметом оцінки у цій справі є правомірність рішення ГУ ДМС України в Донецькій області про відкликання дозволу на імміграцію, а не перевірка достовірності оперативної інформації або законності діяльності правоохоронного органу, який ініціював відповідне подання. При цьому подання містило конкретні відомості щодо можливого створення позивачем загроз національній безпеці України, громадському порядку, а також можливого збору та передачі інформації щодо місць розташування об`єктів критичної інфраструктури, військових та оборонних об`єктів. Також відповідач наголосив, що положення статті 12 Закону України «Про імміграцію» не пов`язують відкликання дозволу на імміграцію з необхідністю наявності обвинувального вироку суду чи притягнення особи до кримінальної відповідальності, оскільки зазначена норма має превентивний характер та спрямована на недопущення реалізації загроз національній безпеці держави. Крім того, відповідач вказав, що посилання позивача на тривале проживання в Україні, наявність сімейних та соціальних зв`язків, працевлаштування, а також отримання подяк і відзнак від державних органів не спростовують інформації, викладеної у поданні компетентного правоохоронного органу, та не усувають наявності передбачених законом підстав для відкликання дозволу на імміграцію. Відповідач також заперечив можливість застосування до спірних правовідносин правових висновків Верховного Суду, на які посилається позивач, зазначивши, що такі висновки сформовані за інших фактичних обставин та іншого нормативного регулювання, зокрема до внесення змін до статті 12 Закону України «Про імміграцію» та Порядку № 1983. На переконання відповідача, чинна редакція законодавства передбачає імперативний обов`язок органу ДМС відкликати дозвіл на імміграцію у разі встановлення визначених законом підстав. Також відповідач зазначив, що в умовах повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України держава має право застосовувати превентивні заходи для захисту національної безпеки, територіальної цілісності та громадського порядку, а тому рішення щодо позивача було прийняте з дотриманням принципів законності, необхідності та пропорційності. Щодо посилань позивача на порушення права бути почутим, відповідач зазначив, що чинна редакція пункту 23 Порядку № 1983 не передбачає обов`язкового виклику іноземця для надання пояснень під час розгляду питання про відкликання дозволу на імміграцію, а витребування додаткової інформації є правом, а не обов`язком органу ДМС, яке реалізується лише за наявності об`єктивної необхідності. Таким чином, відповідач вважає, що рішення про відкликання дозволу на імміграцію та похідне рішення про відкликання посвідки на постійне проживання прийняті уповноваженим органом, на підставі та у спосіб, визначені законодавством України, у зв`язку з чим підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

17.06.2026 року від представника позивача Федорчука К.Ю. до суду надійшла відповідь на відзив, в якій представник зазначив, що доводи відповідача-1, викладені у відзиві на позовну заяву, є необґрунтованими та такими, що не спростовують позовних вимог. Представник позивача вказав, що Головне управління Державної міграційної служби України у Донецькій області неправильно застосувало положення статті 12 Закону України «Про імміграцію», оскільки наявність подання правоохоронного органу не може вважатися безумовною та самостійною підставою для відкликання дозволу на імміграцію, а є лише джерелом інформації, яка підлягає перевірці та правовій оцінці з боку органу ДМС. Представник позивача зазначив, що відповідач-1 фактично самоусунувся від виконання покладених на нього повноважень, не здійснив перевірку достовірності, повноти та обґрунтованості відомостей, викладених у поданні Управління стратегічних розслідувань Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України, не встановив конкретних фактів вчинення позивачем дій, які становлять загрозу національній безпеці України, а прийняв оскаржуване рішення виключно на підставі припущень та оперативної інформації. Також представник позивача послався на те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вчинення ОСОБА_1 будь-яких дій, спрямованих на заподіяння шкоди національній безпеці, суверенітету, територіальній цілісності чи конституційному ладу України. При цьому відсутні судові рішення, які б встановлювали факт вчинення позивачем відповідних правопорушень, а наведені відповідачем обставини мають характер припущень щодо можливої причетності особи до певної діяльності. Крім того, представник позивача наголосив, що відповідачем не було дотримано принципу належного урядування та права особи бути почутою, оскільки позивачу не було надано можливості надати пояснення чи заперечення до прийняття рішення про відкликання дозволу на імміграцію. На думку представника, таке рішення прийняте без проведення індивідуальної оцінки обставин справи, без врахування тривалості проживання позивача в Україні, його соціальних зв`язків, шлюбу з громадянкою України, працевлаштування, позитивної характеристики та документів, що підтверджують його волонтерську діяльність і сприяння обороноздатності держави. Представник позивача також зазначив, що посилання відповідача на превентивний характер заходів у сфері національної безпеки не звільняє суб`єкта владних повноважень від обов`язку довести правомірність прийнятого рішення та дотримання критеріїв законності, обґрунтованості, пропорційності та добросовісності, визначених частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Окремо представник позивача звернув увагу суду на пропуск відповідачем-1 строку подання відзиву, встановленого ухвалою суду від 27.05.2026 року, та просив визнати причини такого пропуску неповажними, залишити відзив без розгляду та вирішити справу за наявними матеріалами.

Щодо клопотання представника позивача про визнання причин пропуску відповідачем строку на подання відзиву неповажними та залишення відзиву без розгляду, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 118 Кодексу адміністративного судочинства України процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.

Згідно з частиною п`ятою статті 162 КАС України відзив подається у строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Як убачається з матеріалів справи, ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.05.2026 року відкрито провадження у справі №160/13435/26 та встановлено відповідачам строк для подання відзиву на позовну заяву протягом п`ятнадцяти днів з дня отримання копії ухвали про відкриття провадження.

Разом із тим, судом встановлено, що відзив Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області подано через підсистему «Електронний суд» ЄСІТС 15.06.2026 року, тобто із незначним пропуском встановленого судом строку.

Відповідно до частини шостої статті 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами. При цьому положення зазначеної норми не передбачають автоматичного залишення відзиву без розгляду у разі його подання з пропуском строку, оскільки суд має оцінити характер такого порушення, його наслідки для розгляду справи, а також дотримання принципів змагальності та рівності учасників процесу.

Згідно з частиною третьою статті 2 КАС України одним із основних засад адміністративного судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а відповідно до статті 9 КАС України суд розглядає справи на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними доказів і доведенні перед судом їх переконливості.

Суд враховує, що поданий відповідачем відзив містить виклад правової позиції щодо заявлених позовних вимог та заперечення проти їх задоволення, а його прийняття до матеріалів справи сприяє повному та всебічному з`ясуванню обставин справи. При цьому позивач реалізував своє право на подання відповіді на відзив, що свідчить про відсутність порушення його процесуальних прав у зв`язку з поданням відповідачем відзиву із незначним пропуском строку.

Крім того, суд зазначає, що залишення відзиву без розгляду є крайнім процесуальним заходом, застосування якого має бути обумовлено істотним порушенням процесуальних строків або зловживанням процесуальними правами, чого у даному випадку судом не встановлено.

Враховуючи викладене, беручи до уваги незначний строк пропуску подання відзиву, відсутність доказів порушення відповідачем принципу добросовісності, а також необхідність забезпечення права кожного учасника справи на викладення своєї правової позиції, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання представника позивача про визнання причин пропуску строку неповажними та залишення відзиву Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області без розгляду.

24.06.2026 року від Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області до суду надійшло заперечення щодо відповіді на відзив, в якому відповідач вказав, що доводи представника позивача ґрунтуються на неправильному розумінні повноважень органів Державної міграційної служби України та фактично передбачають покладення на них функцій правоохоронних органів. Відповідач зазначив, що органи ДМС не здійснюють оперативно-розшукової діяльності, не проводять контррозвідувальних заходів, не мають доступу до оперативних обліків та не наділені повноваженнями щодо перевірки інформації, отриманої компетентними правоохоронними органами під час виконання ними своїх завдань. Відповідальність за зміст подання та достовірність викладених у ньому відомостей несе саме орган, який його склав. Також відповідач наголосив, що посилання позивача на правові висновки Верховного Суду є необґрунтованими, оскільки наведена судова практика сформована за іншого правового регулювання, до внесення змін до статті 12 Закону України «Про імміграцію» та відповідних положень підзаконних нормативно-правових актів. На думку відповідача, чинна редакція статті 12 Закону України «Про імміграцію» передбачає не дискреційне право органу ДМС, а обов`язок відкликати дозвіл на імміграцію у разі встановлення визначених законом підстав. Представник відповідача зазначив, що для прийняття рішення про відкликання дозволу на імміграцію законодавством не передбачено необхідності наявності обвинувального вироку суду, повідомлення особі про підозру або завершення кримінального провадження, оскільки застосування положень статті 12 Закону України «Про імміграцію» має превентивний характер та спрямоване на недопущення реалізації загроз національній безпеці України. Крім того, відповідач вказав, що подання Управління стратегічних розслідувань у Дніпропетровській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України містило конкретні відомості щодо можливих ризиків для національної безпеки України, а тому органом ДМС правомірно враховано зазначену інформацію під час прийняття рішення про відкликання дозволу на імміграцію. Відповідач також заперечив твердження позивача щодо відсутності індивідуальної оцінки обставин справи, зазначивши, що органом ДМС було розглянуто подання компетентного правоохоронного органу, проаналізовано викладені у ньому обставини та встановлено наявність передбачених законом підстав для прийняття відповідного рішення. Щодо посилань позивача на порушення принципу пропорційності та втручання у його приватне і сімейне життя відповідач зазначив, що оскаржуване рішення було прийнято з легітимною метою захисту національної безпеки України в умовах триваючої збройної агресії російської федерації, а тому таке втручання є передбаченим законом та необхідним у демократичному суспільстві. Також відповідач вказав, що твердження позивача про ненаправлення йому копії рішення про відкликання дозволу на імміграцію не відповідає дійсності, оскільки відповідне рішення було направлено позивачу рекомендованими листами за відомими органу ДМС адресами, що підтверджується матеріалами справи. При цьому законодавство покладає на орган міграційної служби обов`язок саме щодо направлення копії рішення, а не забезпечення його фактичного отримання адресатом.

26.06.2026 року від представника позивача Федорчука К.Ю. до суду надійшли додаткові пояснення, в яких представником зазначено, що доводи Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області, викладені у запереченнях на відповідь на відзив, є необґрунтованими та такими, що не спростовують позовних вимог. Представник позивача вказав, що відповідач помилково ототожнює обов`язок міграційного органу враховувати інформацію правоохоронних органів із правом безумовного покладення такої інформації в основу рішення про скасування дозволу на імміграцію без її належної перевірки та правової оцінки. Зазначено, що відповідно до вимог частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суб`єкта владних повноважень має бути прийняте обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття, добросовісно, розсудливо та пропорційно. На думку представника позивача, Головне управління ДМС України в Донецькій області не виконало покладеного на нього обов`язку щодо всебічного вивчення подання про скасування дозволу на імміграцію, оскільки фактично обмежилося відтворенням висновків, викладених у поданні Управління стратегічних розслідувань Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України, без самостійного встановлення наявності передбачених законом підстав для застосування такого заходу. Представник позивача звернув увагу, що відповідно до пункту 23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983, територіальні органи ДМС зобов`язані всебічно вивчити подання про скасування дозволу на імміграцію, у разі необхідності витребувати додаткову інформацію та на підставі результатів аналізу прийняти мотивоване рішення. Разом із тим, відповідачем не доведено проведення такої перевірки та не надано доказів, які б підтверджували наявність у діях позивача реальної загрози національній безпеці України чи громадському порядку. Також представником позивача наголошено, що саме лише посилання на громадянство Російської Федерації не може свідчити про небезпечність особи чи бути достатньою підставою для втручання у її право на повагу до приватного та сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначено, що під час прийняття оскаржуваного рішення відповідачем не було враховано позитивну характеристику позивача, його соціальні зв`язки з Україною, документи про волонтерську та суспільно корисну діяльність, подяки, грамоти та відзнаки, надані державними органами, військовими формуваннями та громадськими організаціями. Крім того, представник позивача вказав, що відповідачем не надано доказів притягнення позивача до кримінальної чи адміністративної відповідальності, не підтверджено наявності вироку суду або інших належних та допустимих доказів, які б свідчили про вчинення позивачем винних дій, що могли б бути підставою для скасування дозволу на імміграцію. Посилаючись на практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, представник зазначив, що рішення суб`єкта владних повноважень не може ґрунтуватися на припущеннях або неперевіреній інформації, а орган державної влади зобов`язаний забезпечити справедливу процедуру прийняття рішення та належне обґрунтування своїх висновків. За наведених обставин представник позивача просив суд врахувати викладені пояснення та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

01.07.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду клопотання представника Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області Цупрік Лариси Сергіївни про залучення третьої особи задоволено. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України (01601, місто Київ, вул. Богомольця Академіка, будинок 10, код ЄДРПОУ 43305056). Клопотання представника Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області Цупрік Лариси Сергіївни про витребування доказів задоволено. Витребувано у Управління стратегічних розслідувань у Дніпропетровській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України (пр. П. Орлика, 11, м. Дніпро, 49069, тел. (056) 732-15-38, usr@dp.police.gov.ua, код ЄДРПОУ 43305056) належним чином засвідчену копію Положення про Управління стратегічних розслідувань у Дніпропетровській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України або витяг із Положення в частині визначення: правового статусу Управління стратегічних розслідувань у Дніпропетровській області; основних завдань та функцій Управління; повноважень щодо здійснення оперативно-розшукової діяльності; повноважень щодо взаємодії з іншими державними органами; повноважень щодо виявлення та документування загроз національній безпеці, громадському порядку та інтересам держави; повноважень щодо підготовки та внесення подань до органів державної влади з питань, що належать до компетенції Управління. Судом вказано, що в разі неможливості надання письмових доказів подати до суду вмотивовані та обґрунтовані пояснення (зазначити який саме документ не має можливості подати та з яких підстав). Судом зобов`язана витребувані судом докази подати до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (також шляхом направлення на електронну адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду (inbox@adm.dp.court.gov.ua; inboxdoas@adm.dp.court.gov.ua) ) у строк до 15.07.2026 року.

02.07.2026 року від Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області до суду надійшли додаткові пояснення, в яких відповідачем зазначено, що доводи позивача щодо протиправності рішення про відкликання дозволу на імміграцію є необґрунтованими та такими, що ґрунтуються на неправильному розумінні норм матеріального права. У додаткових поясненнях відповідач повторно наголосив, що ГУ ДМС України в Донецькій області під час прийняття оскаржуваного рішення діяло виключно в межах наданих законом повноважень та на підставі подання Управління стратегічних розслідувань у Дніпропетровській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України, яке було складене компетентним правоохоронним органом у межах його повноважень. Представник відповідача вказав, що органи ДМС не здійснюють оперативно-розшукової діяльності та не наділені повноваженнями щодо перевірки оперативної інформації, встановлення джерел її отримання або оцінки діяльності правоохоронного органу, який таку інформацію надав. На думку відповідача, покладення на міграційний орган обов`язку щодо повторної перевірки оперативних матеріалів фактично означало б перебрання ним повноважень органів Національної поліції, що суперечить положенням законодавства. Зазначено, що подання Управління стратегічних розслідувань містило відомості про можливу причетність позивача до діяльності, яка може становити загрозу національній безпеці України та громадському порядку, зокрема щодо можливого збору та передачі інформації про об`єкти критичної інфраструктури, військові та оборонні об`єкти, а також можливого сприяння діяльності, пов`язаній із інтересами держави-агресора. Вказані відомості, на переконання відповідача, були достатньою підставою для прийняття рішення про відкликання дозволу на імміграцію відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію». Також відповідач зазначив, що чинне законодавство не передбачає необхідності встановлення вини особи у кримінальному порядку або наявності обвинувального вироку суду для застосування превентивного заходу у сфері міграційної безпеки. Відкликання дозволу на імміграцію має превентивний характер та спрямоване на недопущення реалізації потенційних загроз національній безпеці та громадському порядку. Щодо посилань позивача на практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини відповідач вказав, що наведені правові позиції не можуть бути застосовані безпосередньо до спірних правовідносин, оскільки стосуються інших фактичних обставин та іншого нормативного регулювання. На думку відповідача, законодавчі зміни, внесені до Закону України «Про імміграцію» та Порядку №1983, змінили підхід до правового регулювання питання відкликання дозволу на імміграцію. Крім того, відповідач заперечив доводи позивача щодо необхідності врахування поданих ним грамот, подяк та інших позитивних характеристик, зазначивши, що такі документи не можуть автоматично спростовувати інформацію, отриману від компетентного правоохоронного органу, та не виключають можливості існування обставин, які становлять загрозу державним інтересам. За наведених обставин Головне управління Державної міграційної служби України в Донецькій області просило суд врахувати викладені пояснення та відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

07.07.2026 року від представника позивача Федорчука К.Ю. до суду надійшли додаткові пояснення, в яких представником зазначено, що він не погоджується з доводами Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області, викладеними у додаткових поясненнях від 01.07.2026 року, та вважає їх необґрунтованими, такими, що ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального та процесуального права. Представник позивача наголосив, що позиція відповідача щодо відсутності у органів ДМС обов`язку перевіряти інформацію, викладену у поданні правоохоронного органу, суперечить положенням пункту 23 Порядку №1983, відповідно до якого ДМС та її територіальні органи зобов`язані всебічно вивчити подання про відкликання дозволу на імміграцію, за необхідності отримати додаткову інформацію, а також провести аналіз усіх обставин перед прийняттям відповідного рішення. На думку представника позивача, поняття «всебічне вивчення» передбачає не формальне врахування інформації, отриманої від ініціатора подання, а здійснення самостійної оцінки її змісту, перевірку достатності та достовірності наведених обставин, дослідження доказів і забезпечення особі можливості надати пояснення та спростувати викладені твердження. Представник позивача зазначив, що у спірних правовідносинах відповідач фактично обмежився відтворенням змісту подання Управління стратегічних розслідувань у Дніпропетровській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України від 01.04.2026 року, не здійснивши самостійної перевірки викладених у ньому обставин та не встановивши факту вчинення позивачем конкретних дій, які становлять загрозу національній безпеці України або громадському порядку. Також представник позивача звернув увагу суду, що наведені у поданні правоохоронного органу відомості мають характер припущень щодо можливих майбутніх дій позивача, оскільки містять формулювання про те, що позивач «прибув в Україну з метою вчинення протиправної діяльності», «має намір прибути до центральних регіонів України», а відповідні дії «можуть призвести» до негативних наслідків. На переконання представника позивача, такі припущення не можуть бути достатньою правовою підставою для застосування такого заходу втручання у права особи, як відкликання дозволу на імміграцію та скасування посвідки на постійне проживання. Представник позивача повторно послався на правові висновки Верховного Суду та судів апеляційної інстанції щодо необхідності доведення фактичного існування передбачених законом підстав для скасування дозволу на імміграцію, а також щодо обов`язку органу ДМС надати належні та допустимі докази правомірності прийнятого рішення. Зокрема, представником позивача зазначено, що судова практика у справах №160/21445/25, №320/37124/25 та інші судові рішення підтверджують, що саме орган міграційної служби, як суб`єкт владних повноважень, повинен довести не лише факт отримання подання від правоохоронного органу, а й наявність достатніх доказів існування обставин, передбачених статтею 12 Закону України «Про імміграцію». Крім того, представник позивача зазначив, що відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України саме на відповідача покладається обов`язок доказування правомірності прийнятого рішення, а відсутність у матеріалах справи доказів, які підтверджують викладені у поданні обставини, не може бути компенсована посиланням на те, що відповідна інформація походить від іншого державного органу. Також представник позивача вказав, що Головне управління ДМС України в Донецькій області, приймаючи оскаржуване рішення, повинно було забезпечити баланс між приватним інтересом особи та публічним інтересом держави, надати належну оцінку обставинам, що характеризують особу позивача, у тому числі документам щодо його позитивної характеристики, а також мотивувати необхідність застосування саме такого заходу втручання. За наведених обставин представник позивача просив суд врахувати викладені пояснення під час вирішення справи та задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі.

07.07.2026 року від Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області до суду надійшли додаткові пояснення, в яких відповідачем зазначено, що доводи представника позивача, викладені у додаткових поясненнях від 06.07.2026 року, не спростовують правомірності прийнятого Головним управлінням ДМС України в Донецькій області рішення про відкликання дозволу на імміграцію, а ґрунтуються на неправильному тлумаченні положень чинного законодавства та застосуванні судової практики, сформованої за інших фактичних і правових обставин. Відповідач вказав, що позиція позивача фактично зводиться до покладення на органи ДМС обов`язку здійснювати самостійну перевірку достовірності інформації, викладеної у поданні правоохоронного органу, однак такі повноваження не передбачені законодавством. На думку відповідача, Головне управління ДМС України в Донецькій області діяло в межах наданих законом повноважень, оскільки не здійснює оперативно-розшукову діяльність, не має доступу до оперативних матеріалів правоохоронних органів та не наділене повноваженнями щодо переоцінки висновків компетентних органів. Відповідач зазначив, що позивач помилково ототожнює поняття «всебічно вивчають», яке містилося у попередніх редакціях пункту 23 Порядку №1983, із поняттям «всебічна перевірка», оскільки останнє у зазначеній нормі ніколи не використовувалося. При цьому наголошено, що після внесення змін до Порядку №1983 законодавцем було змінено процедуру відкликання дозволу на імміграцію, зокрема виключено положення щодо обов`язку органів ДМС всебічно вивчати подання та запрошувати іммігранта для надання пояснень. Також відповідач звернув увагу, що чинна редакція пункту 23 Порядку №1983 передбачає право органу ДМС у разі потреби запитувати додаткову інформацію в ініціатора відкликання дозволу на імміграцію або інших органів, а рішення приймається за результатами аналізу отриманої інформації. Відтак, на думку відповідача, законодавством не встановлено обов`язку міграційного органу здійснювати перевірку оперативної інформації, отриманої від уповноваженого правоохоронного органу. Крім того, відповідач зазначив, що судова практика, на яку посилається сторона позивача, сформована за попереднього правового регулювання та не враховує змін, внесених до Закону України «Про імміграцію» та Порядку №1983, а тому не може бути безумовно застосована до спірних правовідносин. При цьому відповідач наголосив, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій в інших справах не мають преюдиційного значення та не є обов`язковими для застосування судом. Відповідач також заперечив доводи позивача щодо необхідності наявності обвинувального вироку суду чи постанови про притягнення до адміністративної відповідальності для відкликання дозволу на імміграцію, зазначивши, що пункт 2 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» не містить такої вимоги, а передбачає можливість відкликання дозволу у випадку встановлення факту, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України чи громадському порядку. За твердженням відповідача, зазначена норма має превентивний характер та спрямована на недопущення реалізації загроз, а тому не вимагає попереднього притягнення особи до юридичної відповідальності. З огляду на викладене, Головне управління Державної міграційної служби України в Донецькій області вважало, що оскаржуване рішення прийнято у межах повноважень та у спосіб, визначений законом, а позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

08.07.2026 року від Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України до суду надійшли пояснення третьої особи щодо позову або відзиву, в яких зазначено, що Департамент не погоджується із позовними вимогами ОСОБА_1 , вважає їх безпідставними та необґрунтованими. Третьою особою зазначено, що правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, визначається Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», а порядок імміграції Законом України «Про імміграцію». Відповідно до положень Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію є рішенням, яке надає іноземцю право на імміграцію в Україну, однак у разі встановлення визначених законом підстав такий дозвіл підлягає відкликанню. Департамент послався на положення пункту 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, відповідно до якого питання щодо відкликання дозволу на імміграцію можуть порушувати, зокрема, органи Національної поліції України у разі встановлення обставин, за яких дозвіл на імміграцію підлягає відкликанню відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію». Зазначено, що Управлінням стратегічних розслідувань в Дніпропетровській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України до Головного управління Державної міграційної служби України у Донецькій області було направлено подання від 01.04.2026 № 39382/103-2026 про відкликання рішення про надання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання громадянина російської федерації ОСОБА_1 . У поданні зазначалося, що за наявною оперативною інформацією ОСОБА_1 прибув на територію України з метою здійснення протиправної діяльності, спрямованої на дестабілізацію громадського порядку, зокрема шляхом підбурення до масових заворушень, отримання та передачі інформації щодо місць розташування об`єктів критичної інфраструктури, військових та оборонних об`єктів, а також організації заходів, які можуть створити загрозу державності та національній безпеці України. Також у поясненнях вказано, що за оперативними даними ОСОБА_1 мав намір отримувати інформацію щодо об`єктів критичної інфраструктури, військових та оборонних об`єктів із подальшою передачею такої інформації особам, пов`язаним із представниками розвідувальних підрозділів російської федерації. Крім того, зазначено, що останній систематично змінював місце проживання та номер мобільного телефону, що, на думку третьої особи, свідчить про прихований спосіб життя. Департамент зазначив, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію відкликається органом, який його надав, якщо дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України чи громадському порядку в Україні. При цьому така норма має превентивний характер та не ставить можливість відкликання дозволу в залежність від наявності обвинувального вироку суду чи факту притягнення особи до кримінальної або адміністративної відповідальності. Третя особа наголосила, що діяльність органів державної влади у сфері національної безпеки має превентивний характер, а завданням правоохоронних органів є не лише реагування на вже вчинені правопорушення, а й виявлення та попередження потенційних загроз. Посилаючись на положення Закону України «Про національну безпеку України», Закону України «Про Національну поліцію», Положення про Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України, затвердженого наказом Національної поліції України від 23.10.2019 № 1077, третя особа зазначила, що Департамент є уповноваженим органом, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, виявляє та оцінює ризики для громадської безпеки, а також вживає заходів щодо попередження загроз національним інтересам України. Крім того, Департамент зазначив, що суд не може перебирати на себе повноваження органів державної влади та підміняти їх оцінку щодо наявності загроз національній безпеці, оскільки виявлення таких загроз та прийняття превентивних заходів належить до компетенції відповідних державних органів. Таким чином, третя особа вважає, що подання № 39382/103-2026 було складено у межах повноважень Департаменту, у спосіб, визначений законодавством, а рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Донецькій області від 14.04.2026 про відкликання дозволу на імміграцію та рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області № 120322600008689 від 16.04.2026 про відкликання посвідки на постійне проживання є законними та обґрунтованими. У зв`язку з викладеним Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України просив суд врахувати подані пояснення та відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

09.07.2026 року від Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області до суду надійшли додаткові пояснення, в яких відповідачем зазначено, що письмові пояснення Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України, подані до суду, підтверджують правомірність позиції відповідача щодо законності прийняття рішення про відкликання дозволу на імміграцію в Україну стосовно ОСОБА_1 . Відповідач зазначив, що Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України є спеціально уповноваженим оперативним підрозділом Національної поліції України, який відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію», Закону України «Про національну безпеку України» та Положення про Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України здійснює оперативно-розшукову діяльність, виявляє, аналізує та оцінює реальні й потенційні загрози національній безпеці України, а також у межах визначених законом повноважень направляє до органів Державної міграційної служби України відповідні подання. На думку відповідача, оцінка оперативної інформації, встановлення наявності чи відсутності загроз національній безпеці України, визначення їх характеру та можливих наслідків належать виключно до компетенції правоохоронного органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність. Органи Державної міграційної служби України не наділені повноваженнями щодо перевірки джерел отримання оперативної інформації, дослідження матеріалів оперативно-розшукової діяльності або переоцінки висновків спеціально уповноваженого органу. Відповідач наголосив, що відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У зв`язку з цим ГУ ДМС України в Донецькій області діяло виключно в межах компетенції, визначеної Законом України «Про імміграцію» та Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983. Також відповідач вказав, що подання Управління стратегічних розслідувань у Дніпропетровській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України від 01.04.2026 № 39382/103-2026 було складено уповноваженим органом та містило достатні відомості щодо наявності обставин, передбачених пунктом 2 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію», а саме щодо дій іммігранта, які можуть становити загрозу національній безпеці України та громадському порядку. Відповідач звернув увагу, що законодавство України не передбачає необхідності встановлення факту вчинення кримінального правопорушення, притягнення особи до кримінальної відповідальності чи наявності обвинувального вироку суду як обов`язкової умови для відкликання дозволу на імміграцію. Відкликання такого дозволу є превентивним заходом, спрямованим на недопущення реалізації потенційних загроз національній безпеці, громадському порядку та захисту прав і законних інтересів громадян України. Крім того, відповідач зазначив, що доводи позивача фактично спрямовані на спонукання суду до повторної оцінки оперативної інформації, на підставі якої було внесено подання про відкликання дозволу на імміграцію, та до втручання у дискреційні повноваження уповноваженого правоохоронного органу, що не відповідає завданням адміністративного судочинства. З огляду на викладене ГУ ДМС України в Донецькій області просило суд врахувати наведені пояснення під час розгляду справи та відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

13.07.2026 року від представника позивача ОСОБА_2 до суду надійшло заперечення щодо правової позиції третьої особи, в якому представником зазначено, що позивач не погоджується з доводами Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підтверджують наявності законних підстав для відкликання дозволу на імміграцію. Представник позивача зазначив, що подання Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України № 39382/103-2026 від 01.04.2026 року ґрунтується виключно на посиланнях на нібито наявну оперативну інформацію, без наведення конкретних обставин, які б свідчили про вчинення позивачем будь-яких дій, спрямованих на дестабілізацію суспільно-політичної ситуації, збір відомостей щодо об`єктів критичної інфраструктури чи створення загрози національній безпеці України. Також представник позивача вказав, що твердження про ведення позивачем «скритного способу життя», зміну місця проживання та номера мобільного телефону не можуть самі по собі свідчити про протиправну поведінку або наявність загрози державним чи суспільним інтересам. На думку представника, наведені обставини мають загальний характер, не містять відомостей про час, місце, спосіб вчинення конкретних дій та фактично ґрунтуються на припущеннях. Крім того, представник позивача послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду та практику Європейського суду з прав людини, відповідно до яких навіть у справах, що стосуються питань національної безпеки, судовий контроль не може обмежуватися виключно перевіркою дотримання процедури прийняття рішення, а має включати оцінку наявності достатнього фактичного підґрунтя для втручання у права особи. За твердженням представника позивача, сам факт наявності у правоохоронного органу оперативної інформації не звільняє його від обов`язку довести її достовірність, належність та безпосередній зв`язок із конкретними діями особи. При цьому позивач та його представник позбавлені можливості самостійно надати відповідні матеріали, оскільки вони перебувають у володінні Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України та мають обмежений доступ. У зв`язку із цим представник позивача зазначив про необхідність витребування відповідних доказів у порядку статті 80 Кодексу адміністративного судочинства України для перевірки обґрунтованості висновків, викладених у поданні № 39382/103-2026 від 01.04.2026 року. Таким чином, представник позивача вважав, що Департаментом стратегічних розслідувань Національної поліції України не доведено існування реальної загрози національній безпеці України, а подання про відкликання дозволу на імміграцію сформовано без належного фактичного підґрунтя, на підставі неперевіреної інформації, у зв`язку з чим позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

13.07.2026 року від представника позивача Федорчука К.Ю. до суду надійшло клопотання про витребування доказів, в якому представник зазначив, що підставою для прийняття оскаржуваних рішень стало подання Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України № 39382/103-2026 від 01.04.2026 року, в основу якого покладено відомості оперативного характеру. Представник позивача вказав, що з метою отримання інформації, яка стала підставою для складення зазначеного подання, ним було направлено адвокатський запит до Управління стратегічних розслідувань в Дніпропетровській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України. За результатами розгляду запиту правоохоронним органом було повідомлено, що відповідні відомості мають оперативний характер, однак документів, матеріалів чи інших доказів, які б підтверджували наявність фактичних обставин, покладених в основу висновків щодо позивача, надано не було. У зв`язку з цим представник позивача зазначив, що у матеріалах справи відсутні первинні документи, матеріали та носії інформації, на підставі яких Департаментом стратегічних розслідувань Національної поліції України зроблено висновки про наявність загроз національним інтересам, національній безпеці України та громадському порядку. Представник позивача вказав, що позивач позбавлений можливості самостійно отримати зазначені докази, оскільки вони перебувають у володінні Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України та стосуються матеріалів оперативно-розшукової діяльності, доступ до яких є обмеженим. Посилаючись на положення статей 75, 77, 80, 90 Кодексу адміністративного судочинства України та правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 28.04.2026 року у справі № 990/224/23, представник позивача зазначив, що навіть наявність інформації з обмеженим доступом не звільняє орган державної влади від обов`язку довести достатність фактичних підстав для прийняття рішення, а суд зобов`язаний перевірити належність, допустимість та достовірність доказів. З огляду на викладене представник позивача просив суд витребувати у Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України належним чином засвідчені копії первинних документів, матеріалів та носіїв інформації, у тому числі оперативно-службових документів, довідок, рапортів та інших матеріалів, які стали підставою для складення подання № 39382/103-2026 від 01.04.2026 року щодо ОСОБА_1 .

15.07.2026 року від Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України до суду надійшли пояснення третьої особи щодо позову або відзиву, в яких зазначено, що Департамент не погоджується із доводами позивача та вважає позовні вимоги необґрунтованими. У поясненнях зазначено, що подання № 39382/103-2026 від 01.04.2026 року щодо ОСОБА_1 було підготовлено та направлено до Головного управління Державної міграційної служби України у Донецькій області у межах повноважень Департаменту та відповідно до вимог чинного законодавства. Представник третьої особи послався на положення Закону України «Про Національну поліцію», відповідно до яких основними завданнями поліції є забезпечення публічної безпеки і порядку, охорона прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидія злочинності, а також здійснення превентивної та профілактичної діяльності, спрямованої на недопущення вчинення правопорушень. Зазначено, що Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України є спеціально визначеним оперативним підрозділом, основним завданням якого є боротьба з організованою злочинністю, у зв`язку з чим він наділений повноваженнями щодо виявлення, оцінки та попередження реальних або потенційних загроз громадському порядку, національній безпеці, правам та законним інтересам громадян та інших осіб, які перебувають на території України. Департамент вказав, що в основу подання № 39382/103-2026 від 01.04.2026 року покладено оперативну інформацію, отриману у межах виконання покладених на нього завдань та функцій. На думку третьої особи, така інформація є достатньою підставою для вжиття превентивних заходів, оскільки відкликання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання має превентивний характер і не потребує обов`язкового встановлення факту вчинення особою кримінального чи адміністративного правопорушення. Також представник Департаменту зазначив, що метою внесення відповідного подання було недопущення можливих негативних наслідків для громадського порядку, національної безпеки України, прав і законних інтересів громадян та інших осіб, які проживають на території держави. Крім того, у поясненнях наголошено, що питання оцінки наявності загроз та необхідності вжиття превентивних заходів належить до дискреційних повноважень компетентних органів державної влади, а суд не вправі підміняти собою такі органи чи втручатися у здійснення ними повноважень, визначених законом. З огляду на викладене Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України просив врахувати наведені пояснення під час розгляду справи та відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

16.07.2026 року від Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України до суду надійшли пояснення третьої особи щодо позову або відзиву, в яких зазначено, що Департамент не погоджується з доводами представника позивача щодо необхідності витребування доказів та вважає клопотання про витребування первинних документів, матеріалів та носіїв інформації, які стали підставою для складення подання № 39382/103-2026 від 01.04.2026 року, необґрунтованим. У поясненнях зазначено, що оскаржуване подання № 39382/103-2026 було підготовлено Управлінням стратегічних розслідувань в Дніпропетровській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України в межах наданих законом повноважень та на підставі інформації, отриманої за результатами проведення оперативно-розшукової діяльності. Департамент звернув увагу суду, що відомості, які стали підставою для прийняття зазначеного Подання, мають обмежений доступ, а їх розголошення або передача заборонені положеннями Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Зокрема, зазначено, що результати оперативно-розшукової діяльності не підлягають передачі та розголошенню, а працівники оперативних підрозділів та інші особи, яким такі відомості стали відомі у зв`язку з виконанням службових обов`язків, несуть відповідальність у разі їх незаконного розголошення. Також Департамент зазначив, що матеріали, які містять відомості, що обґрунтовують необхідність прийняття Подання № 39382/103-2026, віднесені до державної таємниці та мають гриф обмеження доступу «Таємно». У зв`язку з цим доступ до таких матеріалів можливий лише за умови дотримання спеціального порядку роботи з інформацією, що становить державну таємницю, наявності у суду відповідного режимно-секретного органу, а у судді - допуску до державної таємниці відповідної форми. Крім того, Департамент зазначив, що Національна поліція України та її структурний підрозділ - Департамент стратегічних розслідувань - відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» здійснюють превентивну діяльність, спрямовану на запобігання правопорушенням, виявлення причин та умов, що можуть сприяти їх вчиненню, а також вживають заходів для захисту публічної безпеки та порядку. За твердженням Департаменту, Подання № 39382/103-2026 було внесено з метою попередження можливих загроз національним інтересам, національній безпеці та громадському порядку, а його підготовка не потребує обов`язкового встановлення факту вчинення особою правопорушення чи наявності обвинувального вироку суду, оскільки має превентивний характер. Враховуючи викладене, Департамент просив суд відмовити у задоволенні клопотання представника позивача про витребування доказів та врахувати подані пояснення під час розгляду справи.

Розглянувши клопотання представника позивача Федорчука К.Ю. про витребування доказів, суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 80 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 79 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Згідно з частинами першою та другою статті 77 КАС України Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Як убачається з матеріалів справи, представник позивача просить витребувати у Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України копії первинних документів, матеріалів та носіїв інформації, зокрема оперативно-службових документів, довідок, рапортів тощо, які стали підставою для складення подання № 39382/103-2026 від 01.04.2026 року.

Разом з тим, суд зазначає, що предметом судового розгляду у цій справі є правомірність рішень органів Державної міграційної служби України щодо відкликання дозволу на імміграцію, а не перевірка законності чи обґрунтованості проведення оперативно-розшукової діяльності Департаментом стратегічних розслідувань Національної поліції України.

При цьому матеріали справи містять подання № 39382/103-2026 від 01.04.2026 року, яке було направлено уповноваженим органом до органу ДМС та стало підставою для прийняття оскаржуваних рішень. Вказане подання містить виклад обставин, які, на думку Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України, свідчать про наявність підстав для застосування положень пункту 2 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію».

Суд враховує, що відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Органи ДМС України не наділені повноваженнями щодо перевірки джерел отримання оперативної інформації, оцінки методів її здобуття чи проведення повторної перевірки висновків спеціально уповноваженого правоохоронного органу.

Крім того, витребування матеріалів оперативно-розшукової діяльності, які можуть містити інформацію з обмеженим доступом, має здійснюватися з урахуванням положень спеціального законодавства, яке регулює порядок зберігання, використання та розкриття таких відомостей. Сам факт незгоди позивача з висновками правоохоронного органу не є достатньою підставою для витребування всіх матеріалів, на підставі яких сформовано відповідне подання.

Суд також зазначає, що витребування доказів є процесуальним заходом, спрямованим на отримання конкретних доказів, необхідних для встановлення обставин, які входять до предмета доказування у справі, а не способом проведення судом перевірки доцільності чи правильності здійснення повноважень іншим суб`єктом владних повноважень.

Враховуючи наведене, суд доходить висновку, що представником позивача не доведено необхідності витребування зазначених документів для вирішення даної адміністративної справи, а також їх безпосереднього значення для встановлення обставин, які входять до предмета доказування, у зв`язку з чим клопотання про витребування доказів задоволенню не підлягає.

Справа розглянута в межах строку розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, встановленого статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України - в межах шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином Російської Федерації за народженням, однак фактично з раннього дитинства постійно проживає на території України.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач з 2000 року, тобто з дворічного віку, перебуває та проживає в Україні, де сформувалися його особисті, соціальні, освітні, професійні та сімейні зв`язки. Доказів фактичного проживання позивача на території Російської Федерації після досягнення ним дворічного віку, наявності там постійного місця проживання, майна, родинних чи інших соціальних зв`язків матеріали справи не містять.

Судом встановлено, що все свідоме життя позивача пов`язане саме з Україною. Зокрема, позивач здобував освіту на території України.

Так, 18.06.2014 року позивач закінчив Костянтинівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №4 Костянтинівської міської ради Донецької області, що підтверджується свідоцтвом про базову загальну середню освіту серії НОМЕР_2 .

У подальшому, 05.07.2016 року, позивач отримав атестат про повну загальну середню освіту серії НОМЕР_3 , виданий Костянтинівським індустріальним технікумом Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет».

Крім того, 13.06.2020 року позивачу було видано посвідчення водія серії НОМЕР_4 , з відкритими категоріями B, C1, C, BE, C1E, CE, строком дії до 13.06.2050 року, що також свідчить про його тривале законне перебування та інтеграцію в українське суспільство.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач перебував на обліку в органах Державної міграційної служби України та мав правовий статус іноземця, який постійно проживає в Україні.

Так, 01.12.2017 року Головним управлінням ДМС України у Донецькій області позивачу було видано посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_5 .

У подальшому, у зв`язку з обміном документа, 19.04.2023 року позивачу Головним управлінням ДМС України у Дніпропетровській області було видано посвідку на постійне проживання в Україні № НОМЕР_1 , орган видачі 1203, строком дії до 19.04.2033 року.

Судом також встановлено, що позивач здійснював офіційну трудову діяльність на території України.

Зокрема, починаючи з 2022 року, позивач працював на підставі трудових договорів, що підтверджується записами у трудовій книжці серії НОМЕР_6 . Позивач здійснював трудову діяльність у місті Дніпрі, зокрема працював водієм автотранспортних засобів у фізичних осіб-підприємців, серед яких: ФОП ОСОБА_3 ; ФОП ОСОБА_4 ; ФОП ОСОБА_5 .

Вказані обставини свідчать про те, що позивач був включений до економічного життя України, отримував доходи на законних підставах, сплачував передбачені законодавством податки та обов`язкові платежі, у тому числі єдиний соціальний внесок, податок на доходи фізичних осіб та військовий збір.

Судом встановлено, що позивач також має сімейні зв`язки на території України.

Так, 25.04.2025 року позивач зареєстрував шлюб із громадянкою України ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_7 , виданим Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Дніпровському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), актовий запис № 170.

Після державної реєстрації шлюбу дружина позивача змінила прізвище на ОСОБА_7 .

Судом враховується, що позивач та його дружина фактично проживають однією сім`єю у місті Дніпрі.

На підтвердження цього до матеріалів справи долучено договір оренди квартири від 16.11.2025 року, укладений між власником квартири ОСОБА_8 та позивачем, відповідно до якого позивач разом із дружиною проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказаний договір оренди підтверджує наявність у позивача постійного місця проживання на території України, ведення спільного побуту із дружиною та існування реального сімейного життя.

Таким чином, судом встановлено, що позивач протягом тривалого часу проживає в Україні, отримав тут освіту, здійснював трудову діяльність, має офіційні документи, що підтверджують його правовий статус, створив сім`ю та підтримує сталі соціальні зв`язки.

Матеріалами справи також підтверджується, що позивач з моменту початку збройної агресії Російської Федерації проти України підтримував Україну та брав участь у волонтерській діяльності, надаючи допомогу військовим підрозділам, правоохоронним органам, медичним установам, підрозділам територіальної оборони та цивільному населенню.

На підтвердження зазначених обставин позивачем надано подяки та відзнаки, зокрема від органів Міністерства юстиції України, Управління патрульної поліції в Дніпропетровській області, Головного управління Національної поліції в Запорізькій області та Управління «КОРД» ГУНП в Донецькій області.

Як вбачається з матеріалів справи, між органами Державної міграційної служби України здійснювалося листування щодо наявності підстав для відкликання дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання та застосування заходів міграційного контролю.

Так, 21.03.2025 року до Головного управління ДМС України у Дніпропетровській області надійшов запит Дніпровського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Дніпровському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо перевірки законності перебування на території України громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .

У відповідь на зазначений запит Головне управління ДМС України у Дніпропетровській області листом №1201.3.4-4725/12.5-25 від 15.04.2025 року повідомило, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 документований посвідкою на постійне проживання № НОМЕР_1 від 19.04.2023 року, строком дії до 19.04.2033 року, орган видачі 1203.

При цьому у зазначеному листі ГУ ДМС України у Дніпропетровській області прямо зазначило, що станом на 15.04.2025 року рішення про скасування, відкликання або визнання недійсною вказаної посвідки на постійне проживання щодо ОСОБА_1 не приймалося.

Крім того, у відповідь на запит Головного управління ДМС України у Дніпропетровській області від 25.03.2025 року №1201.3.4/9787-25 Головне управління ДМС України у Донецькій області листом №1401.3.2/11319-25 від 27.03.2025 року повідомило, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 дійсно був документований 01.12.2017 року посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_5 , орган видачі 1401.

У вказаному листі ГУ ДМС України у Донецькій області також зазначило, що рішення про скасування, визнання недійсним або відкликання дозволу на імміграцію в Україну, а також рішення про скасування, відкликання або визнання недійсною посвідки на постійне проживання щодо ОСОБА_1 не приймалися.

Разом з тим, у подальшому, 01.04.2026 року, Управління стратегічних розслідувань в Дніпропетровській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України звернулося до Головного управління ДМС України у Дніпропетровській області з поданням про відкликання рішення про надання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 .

У зазначеному поданні Управління стратегічних розслідувань посилалося на наявність оперативної інформації щодо можливого створення позивачем загроз національній безпеці України, а також зазначало про його можливу причетність до діяльності, спрямованої на дестабілізацію суспільно-політичної ситуації в Україні.

Також у поданні було зазначено про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, а саме:

19.07.2025 року - за частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення, постанова серії ЕНА №5257832;

16.10.2025 року - за статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, протокол серії ЕПР1 №485248;

26.03.2026 року - за частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення, постанова серії ЕНА №6907801.

За результатами розгляду зазначеного подання Головне управління ДМС України у Дніпропетровській області листом №1201.3.4-6738/000393-26 від 14.04.2026 року повідомило Управління стратегічних розслідувань, що відповідно до пункту 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, поданнями про його відкликання, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 року №1983, дозвіл на імміграцію відкликається або визнається недійсним органом, який його надав.

У цьому ж листі ГУ ДМС України у Дніпропетровській області зазначило, що після прийняття ГУ ДМС України у Донецькій області рішення про відкликання дозволу на імміграцію буде прийнято рішення щодо відкликання посвідки на постійне проживання позивача.

Надалі, 14.04.2026 року, Головним управлінням ДМС України у Донецькій області прийнято рішення №6721 про відкликання дозволу на імміграцію в Україну щодо ОСОБА_1 .

Як зазначено у вказаному рішенні, дозвіл на імміграцію відкликано на підставі пунктів 2, 3 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію».

Після отримання зазначеного рішення Головне управління ДМС України у Дніпропетровській області 16.04.2026 року прийняло рішення №120322600008689 про відкликання посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 , виданої позивачу 19.04.2023 року.

Підставою для відкликання посвідки у зазначеному рішенні визначено рішення ГУ ДМС України у Донецькій області №6721 від 14.04.2026 року про відкликання дозволу на імміграцію.

У подальшому, того ж дня - 16.04.2026 року, Головним управлінням ДМС України у Дніпропетровській області прийнято рішення №1201130100021051 про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни.

Вказаним рішенням позивача зобов`язано залишити територію України у строк до 15.05.2026 року.

Підставою для прийняття рішення про примусове повернення зазначено відкликання дозволу на імміграцію та відкликання посвідки на постійне проживання, а також посилання на положення статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Копії рішення №6721 від 14.04.2026 року про відкликання дозволу на імміграцію, рішення №120322600008689 від 16.04.2026 року про відкликання посвідки на постійне проживання та рішення №1201130100021051 від 16.04.2026 року про примусове повернення були направлені позивачу супровідним листом № 1201.17.1-6917/12.3-26 від 17.04.2026 року.

Водночас, як встановлено судом, позивач не погодився із зазначеними рішеннями, вважаючи їх протиправними та такими, що порушують його право на повагу до приватного та сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у зв`язку з чим звернувся до суду із даною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає та враховує наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно з частиною першою статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Пунктом 6 частини першої статті 1 Закону України від 22.09.2011 № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VI) визначено, що іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Статтею 3 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону № 2491-ІІІ іммігрувати в Україну на постійне проживання.

За приписами частини першої статті 1 Закону № 2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Статтею 3 Закону № 2491-ІІІ визначено, що правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктом 2 та 3 частини першої статті 12 Закону № 2491-ІІІ дозвіл на імміграцію відкликається органом, що його надав, якщо дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні та це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Положеннями частини другої статті 12 Закону № 2491-ІІІ у разі відкликання дозволу на імміграцію відкликається також посвідка на постійне проживання, видана на підставі цього дозволу, у тому числі в порядку обміну.

Відповідно до частини другої статті 13 Закону № 2491-ІІІ особа, стосовно якої прийнято рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, повинна виїхати з України протягом строку, визначеного рішенням про примусове повернення.

Пунктом 21 Порядку № 1983 передбачено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, територіальні органи ДМС та територіальні підрозділи ДМС, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо було встановлено обставини, за яких дозвіл на імміграцію підлягає скасуванню відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію".

Згідно з пунктом 22 Порядку № 1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", яке з матеріалами, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення), надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Відповідно до пункту 23 Порядку № 1983 ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС всебічно вивчають у місячний строк подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора скасування дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі потреби запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є іммігрант, проводяться перевірки відсутності підстав, за яких відповідно до частин другої і третьої статті 22 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" виїзд з України не дозволяється.

Про прийняте рішення протягом п`яти календарних днів письмово повідомляється ініціаторам скасування дозволу на імміграцію.

Копії рішень про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення протягом п`яти календарних днів з дня прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, або вручаються їй.

Згідно з підпунктом 1 пункту 64, пунктом 65 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321 (далі - Порядок № 321) посвідка відкликається ДМС або територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі відкликання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію".

Рішення про скасування посвідки приймається Головою ДМС або уповноваженою ним особою, керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її відкликання або визнання недійсною.

Рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки формується засобами Реєстру та підписується шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису. У випадку відсутності технічної можливості підписання рішення шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису таке рішення підписується власноручно та сканується особою, яка його підписала, до заяви-анкети із застосуванням засобів Реєстру до відомчої інформаційної системи ДМС.

Пунктами 6, 9 частини першої статі 1 Закону України від 21.06.2018 № 2469-VIII «Про національну безпеку України» (далі - Закон № 2469-VIII) визначено, що загрози національній безпеці України - явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України; національна безпека України - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону № 2469-VIII державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист: людини і громадянина - їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності; суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку; держави - її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності; території, навколишнього природного середовища - від надзвичайних ситуацій.

Згідно з частиною другою статті 3 Закону № 2469-VIII основними принципами, що визначають порядок формування державної політики у сферах національної безпеки і оборони, є: 1) верховенство права, підзвітність, законність, прозорість та дотримання засад демократичного цивільного контролю за функціонуванням сектору безпеки і оборони та застосуванням сили; 2) дотримання норм міжнародного права, участь в інтересах України у міжнародних зусиллях з підтримання миру і безпеки, міждержавних системах та механізмах міжнародної колективної безпеки; 3) розвиток сектору безпеки і оборони як основного інструменту реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони.

Фундаментальними національними інтересами України є: 1) державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України; 2) сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення; 3) інтеграція України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами (частина третя статті 3 Закону № 2469-VIII).

Суд зазначає, що спірні правовідносини виникли у сфері реалізації державної міграційної політики щодо перебування іноземця на території України, а саме щодо правомірності відкликання дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання та прийняття рішення про примусове повернення громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до частини першої статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Разом з тим, конституційний принцип рівності прав іноземців та громадян України не означає абсолютного прирівнювання правового статусу іноземців до статусу громадян України, оскільки іноземці перебувають під юрисдикцією України саме на підставі дозволу держави, яка має суверенне право визначати умови їх перебування, обмежувати таке перебування або припиняти його у випадках, передбачених законом.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» №3773-VI.

Частиною третьою статті 3 Закону №3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про імміграцію» №2491-III імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

Дозвіл на імміграцію - це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Разом з тим, отримання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання не створює для іноземця безумовного та безстрокового права на перебування в Україні, оскільки законодавством передбачено можливість відкликання такого дозволу у випадку виникнення визначених законом обставин.

Так, статтею 12 Закону України «Про імміграцію» визначено, що дозвіл на імміграцію відкликається органом, що його надав, якщо:

іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

При цьому у разі відкликання дозволу на імміграцію відкликається також посвідка на постійне проживання, видана на підставі такого дозволу.

Суд звертає увагу, що законодавець не пов`язує можливість відкликання дозволу на імміграцію виключно із фактом притягнення особи до кримінальної відповідальності або наявністю обвинувального вироку суду.

Зміст пункту 2 частини першої статті 12 Закону №2491-III свідчить, що самостійною підставою для відкликання дозволу є встановлення того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України або громадському порядку.

Верховний Суд у постанові від 13.02.2020 у справі №823/1499/17 зазначив, що для застосування пункту 3 частини першої статті 12 Закону №2491-III закон не вимагає встановлення вини особи або наявності обвинувального вироку суду. Визначальним є саме факт наявності дій, які створюють загрозу національній безпеці чи громадському порядку.

Аналогічний правовий підхід викладено Верховним Судом у постанові від 12.05.2026 року у справі №160/3604/23, де суд вказав, що законодавство не містить вичерпного переліку конкретних дій, які можуть становити загрозу національній безпеці, а оцінка таких обставин здійснюється компетентними державними органами з урахуванням конкретної ситуації та наявної інформації.

Судом встановлено, що Управлінням стратегічних розслідувань в Дніпропетровській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України 01.04.2026 року направлено до Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області подання №39382/103-2026 щодо відкликання рішення про надання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 .

Зі змісту зазначеного подання вбачається, що воно було підготовлено у зв`язку із отриманням оперативної інформації щодо можливого здійснення позивачем діяльності, яка може створювати загрозу національній безпеці України, зокрема щодо можливого збору та передачі інформації про об`єкти критичної інфраструктури, військові та оборонні об`єкти особам, пов`язаним із представниками розвідувальних підрозділів Російської Федерації.

Крім того, у поданні зазначено відомості про неодноразове притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності:

19.07.2025 року за частиною першою статті 122 КУпАП (постанова серії ЕНА №5257832);

16.10.2025 року за статтею 124 КУпАП (протокол серії ЕПР1 №485248);

26.03.2026 року за частиною першою статті 122 КУпАП (постанова серії ЕНА №6907801).

Суд зазначає, що оцінка таких відомостей здійснюється не з позиції встановлення вини особи у кримінальному провадженні, а з позиції превентивного захисту публічних інтересів держави.

Згідно із пунктами 3, 9 частини першої статті 1 Закону України «Про національну безпеку України» національна безпека України - це захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.

В умовах воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, питання забезпечення національної безпеки та протидії діяльності, яка може бути пов`язана з державою-агресором, набуває особливого значення.

Суд враховує, що Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України відповідно до Положення, затвердженого наказом Національної поліції України №1077 від 23.10.2019 (у редакції наказу №859 від 05.12.2022), є міжрегіональним територіальним органом кримінальної поліції, який здійснює оперативно-розшукову діяльність та бере участь у реалізації державної політики у сфері боротьби з організованою злочинністю.

Таким чином, інформація, викладена у поданні №39382/103-2026, походить від компетентного органу, який відповідно до законодавства здійснює діяльність із виявлення та попередження загроз державним інтересам.

Верховний Суд у постанові від 01.02.2024 у справі №344/9604/23 зазначив, що надходження до органу ДМС звернення правоохоронного органу із повідомленням про дії іноземця, які можуть суперечити інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, є підставою для вжиття передбачених законом заходів.

Суд критично оцінює доводи позивача про те, що відповідачами не доведено факту вчинення ним конкретного злочину або наявності обвинувального вироку суду, оскільки такі обставини не є обов`язковою умовою для застосування положень статті 12 Закону №2491-III.

Законодавство у сфері національної безпеки має превентивний характер та спрямоване не лише на реагування на вже вчинені протиправні дії, а й на недопущення реалізації потенційних загроз.

При цьому суд не здійснює оцінку достовірності оперативної інформації як орган досудового розслідування, оскільки предметом судового контролю є законність прийнятих суб`єктами владних повноважень рішень, наявність повноважень та дотримання процедури їх прийняття.

Суд також критично оцінює посилання позивача на тривале проживання в Україні, отримання освіти, працевлаштування, наявність шлюбу з громадянкою України та соціальних зв`язків.

Зазначені обставини дійсно свідчать про інтеграцію позивача у суспільство України, однак самі по собі не виключають можливості застосування до нього передбачених законом заходів міграційного контролю у випадку встановлення компетентними органами обставин, пов`язаних із загрозою державним інтересам.

Суд також бере до уваги, що відповідно до матеріалів справи позивач не є громадянином України, а тому держава має широку сферу розсуду у питаннях визначення умов його перебування на своїй території.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово зазначав, що держави мають право контролювати в`їзд, проживання та видворення іноземців з урахуванням інтересів національної безпеки та громадського порядку.

Встановлено, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області №6721 від 14.04.2026 року про відкликання дозволу на імміграцію, рішення Головного управління ДМС України в Дніпропетровській області №120322600008689 від 16.04.2026 року про відкликання посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 , а також рішення №1201130100021051 від 16.04.2026 року про примусове повернення прийняті уповноваженими органами у межах компетенції, визначеної законодавством України, та з дотриманням встановленої процедури.

Відповідачами доведено наявність передбачених законом підстав для застосування до позивача відповідних міграційно-правових заходів, а позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б спростовували обставини, покладені в основу оскаржуваних рішень.

За таких обставин суд приходить до висновку, що оскаржувані рішення відповідають критеріям правомірності, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, є обґрунтованими, прийнятими з метою захисту національної безпеки України та громадського порядку, а тому підстави для їх скасування відсутні.

Ухвалюючи рішення у цій справі, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що всі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою, що є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).

На переконання суду, питання, які можуть вплинути на результат розгляду цієї справи, суд розглянув та надав їм оцінку в повній мірі.

Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зважаючи на всі встановлені у справі обставини та з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Оскільки за результатами розгляду адміністративної справи суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, відповідно розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до в собі представника Федорчука Кирила Юрійовича до відповідача-1: Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області, відповідача-2: Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, третя особа - Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Розподіл судових витрат судом не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С. В. Прудник