Ухвала суду № 138280491, 06.07.2026, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/10509/26

Провадження № 1-в/127/127/26

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області

в складі головуючого судді ОСОБА_1 ,

при секретарі ОСОБА_2 ,

за участю прокурора ОСОБА_3 ,

засудженого ОСОБА_4 ,

захисника ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні скаргу засудженого ОСОБА_4 на незаконність затримання слідчим прокуратури Шевченківського району м. Києва 21 травня 2002 року, -

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького міського суду Вінницької області надійшла скарга засудженого ОСОБА_4 на незаконність його затримання слідчим прокуратури Шевченківського району м. Києва 21 травня 2002 року. Скарга мотивована тим, що 21 травня 2002 року він був затриманий в порядку статей 106, 115 КПК України 1960 року старшим слідчим прокуратури Шевченківського району м. Києва за підозрою в скоєнні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 146 КПК України. В протоколі затримання його як підозрюваного в якості підстави затримання вказано: « ОСОБА_4 на протязі серпня - вересня 2000 року скоїв тяжкий злочин (незаконне викрадення людини з корисливих мотивів, вчинене організованою групою) ...." і ці дії було кваліфіковано за ч. 3 ст. 146 КК України. Затримання його слідчим 21 травня 2002 року є незаконним, оскільки воно було проведено за підозрою у скоєнні ним дій, які не були злочинними. Так, викрадення людини у серпні - вересні 2000 року, за підозрою в якому він був затриманий, а 31 травня 2002 року і пред`явлено обвинувачення, за часом відносилось до дії в Україні Кримінального кодексу 1960 року, який не передбачав такого виду злочину. Викрадення людини як вид злочину був введений в Кримінальний кодекс України лише з 01.09.2001 року одночасно із введенням в дію нового Кримінального кодексу України 2001 року. Таким чином, якщо на час скоєння суспільно небезпечних винних дій ці дії не були передбачені Кримінальним кодексом як злочин, вони не можуть вважатися злочинними.

Кримінальне і кримінально-процесуальне процесуальне законодавство України завжди передбачало і передбачає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності, в тому числі процесуальне затримання слідчим, лише за підозрою та обвинуваченням у скоєнні злочину. Затримання його слідчим за підозрою в скоєнні не злочинних дій є порушенням частини 2 статті 29 Конституції України.

Вироком суду, яким його визнано винним та засуджено, питання законності притягнення ОСОБА_4 до кримінальної відповідальності, в тому числі законності затримання слідчим в порядку ст. 106 КПК України 1960 року не вирішено.

Судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 23 квітня 2013 року лише зробили висновок про те, що оскарження постанови про порушення кримінальної справи можливе лише на стадії досудового слідства, суди першої і касаційної інстанцій законність порушення справи не перевіряють.

Тобто, за твердженням ОСОБА_4 , перевіряти законність притягнення його до кримінальної відповідальності та утримання під вартою судді касаційної інстанції також відмовились і в своїй ухвалі про це нічого не вказали, чим порушили вимоги ч. 1 ст. 395 КПК України 1960 року про обов`язок перевіряти законність та обґрунтованість судового вироку.

До теперішнього часу суди України не розглянули по суті питання про законність його затримання слідчим в порядку ст. ст. 106, 115 КПК України 1960 року.

В зв`язку із вказаним, посилаючись на норми, що регулюють дію закону в часі, просив суд розглянути його скаргу на незаконне затримання в порядку ст. 106 КПК України в редакції 1960 року та винести постанову про визнання затримання незаконним.

Наголошував, що вказане питання має бути розглянуто за КПК України 1960 року, а не в порядку ст. 206 чи ст. 537-539 чинного КПК України.

Засуджений ОСОБА_4 підтримав подану ним скаргу, просив її задоволити та визнати затримання його старшим слідчим прокуратури Шевченківського району м. Києва 21 травня 2002 року за підозрою у скоєнні ним злочинних дій незаконним.

В судовому засіданні захисник засудженого ОСОБА_4 адвокат ОСОБА_5 підтримав скаргу засудженого та вказав, що доводи, на які посилається засуджений знайшли своє підтвердження, з огляду на те, що в матеріалах особової справи міститься протокол затримання, де зазначена ст. 115 КК України відповідно до Кримінального кодексу України 2001 року. Однак злочини, за які засуджено ОСОБА_4 було вчинено за період дії Кримінального кодексу України 1960 року. В матеріалах справи наявно два протоколи затримання, які містять невідповідності один одному та дві постанови суду про продовження строку затримання ОСОБА_4 та обрання йому запобіжного заходу, де в обох постановах міститься кваліфікація ст. 146 КК України 2001 року.

Прокурор ОСОБА_3 у судовому засіданні заперечив щодо скарги засудженого та вказав, що законність затримання ОСОБА_4 перевірялася під час розгляду кримінального провадження по суті, вирок відносно останнього набрав законної сили, тому у задоволенні скарги просив відмовити.

Суд, заслухавши учасників процесу, дослідивши матеріали скарги та особову справу засудженого дійшов висновку, що в задоволенні скарги слід відмовити з наступних підстав.

ОСОБА_4 засуджений вироком Апеляційного суду м. Києва від 25.01.2012 року за ст. 69, ст. 93, п. «г», «ж», «з», «і», ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 142, ч. 3 ст. 166, 42 КК України (в редакції 1960 року), ч. 3 ст. 185, ч. 4 ст. 189, ст. 257 КК України (в редакції 2001 року) до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна та з позбавленням права обіймати посаду, зв`язану з виконанням обов`язків представника влади, строком на 3 роки та з позбавленням його спеціального звання «підполковник міліції».

Вказаний вирок набув законної сили, що підтверджено ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 23.04.2013 року.

На даний час ОСОБА_4 відбуває призначене покарання, строк покарання обраховується з 21.05.2002 року, тобто з часу його затримання.

Вказані факти, а саме наявність вироку суду, який набув законної сили, повністю спростовують твердження ОСОБА_4 про незаконність його затримання. Твердження ОСОБА_4 про те, що факту його затримання не надано жодної оцінки не відповідають дійсності, оскільки оцінку обґрунтованості та законності всіх процесуальних дій, вчинених щодо ОСОБА_4 , обґрунтованості та законності всіх процесуальних рішень, обґрунтованості і законності як затримання, так і обвинувачення надано судом шляхом ухвалення щодо ОСОБА_4 судових рішень ( вироку та ухвали судів), згідно із якими ОСОБА_4 визнаний винуватим у вчинені злочинів із призначенням покарання строк якого обчислюється з дня затримання ОСОБА_4 .

Таким чином, скарга ОСОБА_4 є намаганням спотворити факт наявності остаточного судового рішення (вироку), яким його визнано винним та засуджено за вчинення злочинів. Зміст доводів ОСОБА_4 зводиться до незгоди з ухваленими щодо нього рішеннями та їх мотивуванням, яке ОСОБА_4 намагається інтерпретувати як порушення його прав. Вказане не є питанням, що вирішується судом під час розгляду скарг та заяв під час виконання вироків.

Також, з матеріалів особової справи слідує, що ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 10.12.2025 року заяву з вимогами аналогічного змісту вже було розглянуто судом. Вказане судове рішення набуло законної сили.

Разом із тим, ОСОБА_4 на даний час фактично не погоджується із ухваленими судами рішеннями і хибно трактуючи закон, стверджує, що розгляд вказаного питання повинен на даний час здійснюватися не у відповідності до ст. 537-539 КПК України, а у порядку ст. 106 КПК України (1960) .

Суд зазначає, що згідно ст. 5 КПК України процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

На даний час діє КПК України 2012 року, що є підставою для його застосування під час розгляду вказаної скарги ОСОБА_4 . Єдині виключення із зазначеного правила містяться в Прикінцевих та Перехідних Положеннях до КПК України 2012 року, якими такий вид скарг не визначений як такий, що підлягає розгляду в порядку КПК України 1960 року.

Вказане в сукупності із наявною ухвалою суду від 10.12.2025 року, якою вирішено доводи ОСОБА_4 в тому числі і щодо його затримання, приймається судом до уваги.

Враховуючи вказане, а саме факт наявності судових рішень щодо ОСОБА_4 як за фактом його обвинувачення, так і за скаргою аналогічного змісту, що набули законної сили і які згідно ст. 129-1 Конституції України є обов`язковими для виконання, суд ухвалює рішення про відмову в задоволенні скарги.

На підставі викладеного, керуючись ст. 537-539 КПК України,

УХВАЛИВ:

В задоволенні скарги засудженого ОСОБА_4 на незаконність затримання слідчим прокуратури Шевченківського району м. Києва 21 травня 2002 року відмовити.

Ухвала може бути оскаржена до Вінницького апеляційного суду протягом семи днів з дня її проголошення, а засудженим, який тримається під вартою, - в той самий строк з дня вручення йому копії ухвали.

Суддя: