Рішення № 138264590, 16.07.2026, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" липня 2026 р. справа № 300/720/26

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Панікара І.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Максімко Марії Миколаївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Міністерство оборони України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Адвокат Мельник Марта Романівна, діючи в інтересах Максімко Марії Миколаївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , звернулася до суду з адміністративним позовом до Міністерства оборони України, за змістом якого просить суд:

- визнати протиправними дії комісії відповідача з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, які оформлені протоколом від 18 грудня 2025 року 110/в щодо відмови в призначенні і виплаті одноразової грошової допомоги матері ОСОБА_3 та синам ОСОБА_2 , ОСОБА_1 померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок захворювання, пов`язаного із проходженням військової служби, солдата ОСОБА_4 ;

- скасувати рішення комісії МОУ з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 18 грудня 2025 року №110/в в частині відмови у виплаті одноразової грошової допомоги матері ОСОБА_3 та синам ОСОБА_2 , ОСОБА_1 померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок захворювання, пов`язаного із проходженням військової служби, солдата ОСОБА_5 ;

- зобов`язати комісію Міністерства оборони України з розгляду питань пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум здійснити розгляд заяви та призначити для послідуючої виплати одноразову грошову допомогу у розмірі 500-кратного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому настала смерть, матері ОСОБА_3 та синам ОСОБА_2 , ОСОБА_1 померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок захворювання, пов`язаного із проходженням військової служби, солдата ОСОБА_5 ;

- встановити судовий контроль за виконанням судового рішення, зобов`язавши подати у встановлений судом строк звіт про його виконання.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачка є матір`ю померлого військовослужбовця ОСОБА_5 та опікуном його неповнолітніх дітей. Сержант ОСОБА_5 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та брав безпосередню участь у заходах із забезпечення оборони України. Причиною його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 стали панкреатогенний шок і геморагічний панкреатит, при цьому, штатною 11 регіональної ВЛК встановлено, що захворювання, яке призвело до смерті, пов`язане з проходженням військової служби. Водночас, Комісією Міністерства оборони України відмовлено у призначенні членам сім`ї одноразової грошової допомоги з посиланням на те, що смерть настала внаслідок дій у стані алкогольного сп`яніння. Позивачка вважає таку відмову протиправною, оскільки безпосередньою причиною смерті було захворювання, пов`язане з проходженням військової служби.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 13.02.2026 відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в порядку, визначеному статтею 262 КАС України (а.с.35).

Міністерство оборони України скористалося правом подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 12.03.2026, згідно змісту якого заперечило щодо можливості задоволення позовних вимог. На обґрунтування своєї позиції відповідач вказує на те, що хоча безпосередньою причиною смерті ОСОБА_5 визначено геморагічний панкреатит, ускладнений панкреонекрозом і панкреатогенним шоком, за результатами судово-медичного дослідження в його організмі виявлено етиловий спирт у концентрації 1,94 проміле у крові та 2,77 проміле у лікворі, що відповідає алкогольному сп`янінню середнього ступеня. На думку відповідача, вживання військовослужбовцем алкоголю спричинило шкоду його здоров`ю та перебувало у причинному зв`язку з настанням смерті. У зв`язку із цим відповідач посилається на частину другу статті 3 та пункти «б», «в» частини першої статті 16-4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також пункт 29 Порядку № 975, якими передбачено, що одноразова грошова допомога не призначається, якщо смерть військовослужбовця є наслідком вчинення ним дій у стані алкогольного сп`яніння або заподіяння іншої шкоди власному здоров`ю. Відтак відповідач вважає, що обставини смерті ОСОБА_5 належать до законодавчо встановлених винятків, які унеможливлюють призначення одноразової грошової допомоги членам його сім`ї, а Комісія Міністерства оборони України діяла на підставі та в межах наданих їй повноважень (а.с.38-41).

19.03.2026 від представника позивача надійшли додаткові письмові пояснення, відповідно до змісту яких вказано про те, що лікарським свідоцтвом про смерть і висновком судово-медичної експертизи безпосередньою причиною смерті ОСОБА_5 визначено геморагічний панкреатит, ускладнений панкреонекрозом і панкреатогенним шоком, а військово-лікарською комісією встановлено зв`язок захворювання, яке спричинило смерть, із проходженням військової служби. На думку сторони позивача, ці обставини утворюють передбачену статтею 16 Закону № 2011-XII підставу для призначення одноразової грошової допомоги. Водночас, сам факт виявлення алкоголю в організмі померлого, на переконання сторони позивача, не є безумовною підставою для відмови у виплаті допомоги, оскільки стаття 16-4 Закону № 2011-XII вимагає встановлення причинного зв`язку між смертю та конкретними діями військовослужбовця, вчиненими у стані алкогольного сп`яніння. Надані відповідачем докази не містять висновку про те, що вживання алкоголю або будь-які дії померлого у стані сп`яніння безпосередньо спричинили захворювання чи смерть, а також не підтверджують навмисного заподіяння ним шкоди власному здоров`ю. У зв`язку із цим позивач вважає, що відповідач безпідставно ототожнив перебування особи у стані сп`яніння зі смертю внаслідок дій, учинених у такому стані, та не виконав покладеного на нього обов`язку довести правомірність оскаржуваної відмови (а.с.76-78).

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 262 КАС України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та відзив на позов, встановив наступне.

Сержант ОСОБА_5 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та брав безпосередню участь у заходах із забезпечення оборони України.

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 23.05.2024 № 2248 про результати службового розслідування за фактом смерті сержанта ОСОБА_5 , останній вибув з пункту постійної дислокації військової частини НОМЕР_1 військової частини НОМЕР_2 у відпустку у АДРЕСА_1 , терміном на 30 (тридцять) діб з 23 квітня 2024 року по 22 травня 2024 року.

Згідно рапорту офіцера медичної служби управління військової частини НОМЕР_2 капітана медичної служби ОСОБА_6 від 02 травня 2024 року № 10403 стало відомо, що 01 травня 2024 року в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , було виявлено тіло сержанта ОСОБА_5 без ознак насильницької смерті та направлено до «Обласне бюро судово-медичної експертизи місто Івано-Франківськ» для проведення судово-медичної експертизи.

Згідно довідки про причини смерті від 02 травня 2024 року, виданого «Обласним бюро судово-медичної експертизи» місто Івано-Франківськ, смерть сержанта ОСОБА_5 настала внаслідок панкреатичного шоку, геморагічного панкреатиту (а.с.30).

Відповідно до лікарського свідоцтва про смерть № 267 від 02.05.2024 причиною смерті ОСОБА_5 є: панкреатогенний шок; геморагічний панкреатит (зворотна сторона а.с.45-46).

Відповідно до витягу з протоколу засідання штатної 11 регіональної ВЛК № 2025-0506-2136-2512-0 від 06.05.2024 захворювання ОСОБА_5 , яке виникло під час проходжння військової служби, що підтверджено витягом із наказу командира військової частинги НОМЕР_1 від 01.06.2024 за № 157: «Панкреатогенний шок. Геморагічний панкреатит», послужило причиною смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується лікарським свідоцтвом про смерть № 267, виданим 02.05.2024 Івано-Франківським обласним бюро судово-медичної експертизи та свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_3 , виданим 07.05.2024 Пасічнянською сільською радою. Захворювання, яке призвело до смерті, та причина смерті, ТАК, пов`язане з проходженням військової служби (а.с.28-29).

Згідно з висновком експерта № 437 від 08.05.2024 при судово-медичному дослідженні крові трупа ОСОБА_5 виявлено етиловий спирт в концентрації відповідно в крові 1.94 г/л (проміле), ліквор 2,77 г/л (проміле), концентрація алкоголю в крові свідчить про те, що ОСОБА_5 на момент настання смерті перебував в стані алкогольного сп`яніння середнього ступеня (а.с.26-27).

Внаслідок наведеного, за змістом витягу з протоколу засідання комісії МОУ з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 18 грудня 2025 року № 110/в матері ОСОБА_3 та двом синам ОСОБА_1 і ОСОБА_2 померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням військової служб, сержанта ОСОБА_5 відмовлено (а.с.33).

Суд зазначає, що рішенням Пасічнянської сільської ради від 21.05.2024 за № 791 «Про призначення ОСОБА_3 опікуном над дітьми-сиротами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 » призначено ОСОБА_3 опікуном над дітьми-сиротами, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а.с.24).

Не погоджуючись із діями відповідача щодо відмови у виплаті одноразової грошової допомоги ОСОБА_3 та двом синам ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , сторона позивача звернулася до суду для захисту своїх прав.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.

За змістом частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частин другої, третьої, п`ятої статті 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

За приписами пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни здійснюється згідно до Закону України від 25.03.1992 року № 2232-ХІІ "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі Закон № 2232-ХІІ).

Відповідно до статті 41 Закону № 2232-ХІІ виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов`язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Так, основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі Закон № 2011-XII), у статті 1 якого, зокрема, встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 3 Закону № 2011-ХІІ його дія поширюється на військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов`язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти.

Підпунктами 1-3 частини 2 статті 16 Закону № 2011-XII визначено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі, зокрема:

загибелі (смерті) військовослужбовця під час виконання ним обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, або смерті особи, звільненої з військової служби, протягом року після звільнення її з військової служби, якщо смерть настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби;

смерті військовослужбовця, що настала в період проходження ним військової служби або внаслідок захворювання чи нещасного випадку, що мали місце в період проходження ним військової служби, або смерті особи, звільненої з військової служби, протягом року після звільнення її з військової служби, якщо смерть настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, нещасного випадку, пов`язаних з проходженням військової служби.

Положеннями статті 16-1 Закону України № 2011-XII встановлено перелік осіб, які мають право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги, який не був сталим і зазнавав змін у різні періоди часу, у зв`язку з чим коло осіб, які мають право на таку виплату, змінювалося.

Водночас, суд зазначає, що при вирішенні питання щодо належності особи до кола отримувачів одноразової грошової допомоги підлягає застосуванню редакція статті 16-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", чинна саме на дату загибелі військовослужбовця, оскільки право на таку виплату виникає з моменту настання відповідного юридичного факту смерті військовослужбовця.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12 травня 2026 року у справі № 280/1098/25 (адміністративне провадження № К/990/54371/25), у якій зазначено, що право на отримання одноразової грошової допомоги є похідним від факту загибелі військовослужбовця та виникає саме з дати смерті, визначеної у свідоцтві про смерть, внаслідок чого, саме станом на цю дату має визначатися коло осіб, які мають право на відповідну виплату. Верховний Суд у вказаній постанові наголосив, що подальші зміни законодавства, зокрема, розширення переліку осіб, які можуть бути віднесені до членів сім`ї загиблого військовослужбовця, не мають зворотної дії у часі та не можуть впливати на визначення суб`єктного складу осіб, які набули право на отримання одноразової грошової допомоги до набрання чинності такими змінами. Звернення особи із заявою про призначення допомоги є лише способом реалізації вже існуючого права, а не юридичним фактом, з яким закон пов`язує момент його виникнення.

Так, частино 4 статті 16-1 Закону України № 2011-ХІІ (чинною на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають члени сім`ї загиблих (померлих) осіб, до яких, зокрема, належать:

- діти, у тому числі усиновлені, зачаті за життя загиблої (померлої) особи та народжені після її смерті, а також діти, стосовно яких загиблу (померлу) особу за її життя було позбавлено батьківських прав;

- батьки (усиновлювачі) загиблої (померлої) особи, якщо вони не були позбавлені стосовно неї батьківських прав або їхні батьківські права були поновлені на час її загибелі (смерті);

- утриманці загиблої (померлої) особи, визначені відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".

Відповідно до частини 1 статті 16-2 Закону України № 2011-ХІІ одноразова грошова допомога призначається і виплачується у розмірі:

а) 750-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов`язаного або резервіста у випадках, зазначених у підпункті 1 пункту 2 статті 16 цього Закону;

500-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов`язаного або резервіста у випадках, зазначених у підпунктах 2-3 пункту 2 статті 16 цього Закону;

б) 400-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності I групи, 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності II групи, 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності III групи (підпункт 4 пункту 2 статті 16 цього Закону).

Розмір одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) військовослужбовця в період дії воєнного стану визначається Кабінетом Міністрів України.

Частиною 1 статті 16-3 Закону України № 2011-ХІІ вказано, що одноразова грошова допомога у випадках, передбачених підпунктами 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, за відсутності особистого розпорядження призначається і виплачується рівними частками всім особам, які мають право на її призначення та отримання, за їх особистою заявою або заявою їх законних представників.

Згідно частини 1 статті 16-4 Закону України № 2011-ХІІ встановлено, що призначення і виплата одноразової грошової допомоги не здійснюються, якщо загибель (смерть), поранення (контузія, травма або каліцтво), захворювання, інвалідність або часткова втрата працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовця, військовозобов`язаного або резервіста є наслідком:

а) вчинення ним кримінального або адміністративного правопорушення;

б) вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння;

в) навмисного спричинення собі тілесного ушкодження, іншої шкоди своєму здоров`ю або самогубства (крім випадку доведення особи до самогубства, встановленого судом);

г) подання особою завідомо неправдивих відомостей для призначення і виплати одноразової грошової допомоги.

Одноразова грошова допомога не призначається особі, яка умисно позбавила життя чи вчинила замах на особу (осіб), яка (які) має (мають) відповідно до цього Закону право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги, або притягалася до адміністративної чи кримінальної відповідальності за вчинення правопорушення щодо загиблої (померлої) особи, за рішенням суду, яке набрало законної сили.

У призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги може бути відмовлено або її виплата припинена чи призупинена особі, щодо якої рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено факт ухиляння від виконання обов`язку щодо утримання загиблої (померлої) особи за її життя.

За наявності спору між особами, які мають право на призначення і виплату одноразової грошової допомоги, або між особами і органами, уповноваженими призначати та здійснювати виплату одноразової грошової допомоги, щодо права на призначення і виплату одноразової грошової допомоги та/або її розміру орган, уповноважений здійснювати виплату одноразової грошової допомоги, призупиняє її виплату до вирішення спору у судовому порядку та набрання судовим рішенням законної сили.

Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 (далі Порядок № 975).

Відповідно до пункту 3 Порядку № 975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є:

у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов`язаного та резервіста - дата смерті, що зазначена у свідоцтві про смерть.

Пунктом 4 Порядку № 975 передбачено, що одноразова грошова допомога призначається у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов`язаного та резервіста, якщо смерть настала:

1) під час виконання військовослужбовцем обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби;

2) у період проходження військовослужбовцем військової служби або внаслідок захворювання чи нещасного випадку, що мали місце в період проходження ним військової служби;

3) під час виконання обов`язків військової служби або служби у військовому резерві військовослужбовцем строкової служби, військовозобов`язаним та резервістом, яких призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори.

Пунктами 12 та 13 Порядку № 975 встановлено, що призначення і виплата одноразової грошової допомоги військовослужбовцям, військовозобов`язаним та резервістам, яких призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, здійснюється Міноборони, іншими центральними органами виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями та правоохоронними органами, та іншими органами державної влади, військовими формуваннями та правоохоронними органами, в яких передбачено проходження військової служби військовослужбовцями, навчальних (або перевірочних) та спеціальних зборів - військовозобов`язаними, проходження служби у військовому резерві - резервістами (далі - розпорядник бюджетних коштів).

Керівник уповноваженого органу подає у 15-денний строк з дня реєстрації всіх документів розпорядникові бюджетних коштів висновок щодо виплати одноразової грошової допомоги, до якого додаються документи, зазначені в пунктах 10 і 11 цього Порядку.

Розпорядник бюджетних коштів приймає у місячний строк після надходження зазначених документів рішення про призначення або відмову у призначенні одноразової грошової допомоги і надсилає його разом з документами уповноваженому органові для видання наказу про виплату такої допомоги особам, які звернулися за нею, або у разі відмови для письмового повідомлення заявника із зазначенням мотивів відмови.

Згідно пункту 19 Порядку № 975 призначення і виплата одноразової грошової допомоги не здійснюються, якщо загибель (смерть), поранення (контузія, травма або каліцтво), інвалідність чи часткова втрата працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовця, військовозобов`язаного чи резервіста є наслідком:

вчинення ним злочину або адміністративного правопорушення;

вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп`яніння;

навмисного спричинення собі тілесного ушкодження чи іншої шкоди своєму здоров`ю або самогубства (крім випадку доведення особи до самогубства, встановленого судом);

подання особою завідомо неправдивих відомостей для призначення і виплати одноразової грошової допомоги.

З огляду на вищевказані положення, суд вважає за необхідне зазначити, що одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті) військовослужбовця є гарантованою державою виплатою, яка виплачується у встановлених законом випадках.

Разом з тим, така виплата не здійснюється, якщо загибель (смерть) є наслідком вчинення військовослужбовцем злочину, адміністративного правопорушення, дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння або у разі навмисного спричинення собі тілесного ушкодження, іншої шкоди своєму здоров`ю або самогубства (крім випадку доведення особи до самогубства, встановленого судом).

З огляду на це, суд зазначає, що для встановлення наявності підстав, передбачених статтею 16-4 Закону № 2011-XII, підлягають оцінці в сукупності медичні документи, висновок ВЛК та матеріали службового розслідування щодо причин і обставин смерті військовослужбовця.

При цьому, передбачене пунктом «б» частини першої статті 16-4 Закону № 2011-ХІІ та пунктом 19 Порядку № 975 обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги пов`язане не з формальним встановленням стану алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння у військовослужбовця, а з доведеністю того, що смерть настала саме як наслідок поведінки особи у такому стані.

Внаслідок чого, для застосування зазначених положень вирішальне значення має встановлення об`єктивного причинно-наслідкового зв`язку між станом сп`яніння, поведінкою військовослужбовця та настанням смерті, що повинно підтверджуватися належними та допустимими доказами у їх сукупності.

Сам по собі факт перебування особи у стані алкогольного сп`яніння на момент смерті без встановлення причинно-наслідкового зв`язку між таким станом, конкретними діями особи та настанням смерті не є достатньою та самостійною підставою для відмови у призначенні одноразової грошової допомоги.

Інше тлумачення означало б розширення встановлених законом обмежень права на соціальний захист членів сім`ї військовослужбовця та суперечило б принципу правової визначеності.

Аналогічна позиція неодноразово висловлена Верховним Судом у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 802/1869/17-а, від 04 березня 2020 року у справі № 813/2071/17, від 12 листопада 2020 року у справі № 186/1129/16-а, від 15 червня 2022 року у справі №826/4813/18, від 29 червня 2022 року у справі № 640/6477/19 та від 09 вересня 2025 року у справі № 240/5502/24.

Повертаючись до обставин справи, суд вказує, що відповідно до Витягу з протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 18.12.2025 за № 167, матері та двом синам померлого сержанта ОСОБА_5 відмовлено у призначенні одноразової грошової допомоги, оскільки на час смерті він перебував у стані алкогольного сп`яніння, що підтверджено висновком судово-медичної експертизи (а.с.33).

В даному аспекті суд вказує на таке.

Сержант ОСОБА_5 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та брав безпосередню участь у заходах із забезпечення оборони України.

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 23.05.2024 № 2248 про результати службового розслідування за фактом смерті сержанта ОСОБА_5 , сержант останній вибув з пункту постійної дислокації військової частини НОМЕР_1 військової частини НОМЕР_2 у відпустку у АДРЕСА_1 , терміном на 30 (тридцять) діб з 23 квітня 2024 року по ІНФОРМАЦІЯ_2

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 (а.с.11).

Згідно довідки про причину смерті від 02 травня 2024 року, виданого «Обласним бюро судово-медичної експертизи» місто Івано-Франківськ, смерть сержанта ОСОБА_5 настала внаслідок панкреатичного шоку, геморагічного панкреатиту (а.с.30).

Відповідно до змісту лікарського свідоцтва про смерть № 267 від 02.05.2024 причиною смерті ОСОБА_5 є: панкреатогенний шок; геморагічний панкреатит (зворотна сторона а.с.45-46).

Також наказом начальника командира військової частини НОМЕР_2 (з основної діяльності) від 23.05.2024 № 2248 «Про результати розслідування за фактом смерті сержанта ОСОБА_5 » встановлено, що смерть ОСОБА_5 настала внаслідок панкреатичного шоку, геморагічного панкреатиту, під час перебування останнього у відпустці для лікування та згідно з вимогами частини 4 статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» вважається такою, що настала під час проходження військової служби в Збройних Силах України. Яка не пов`язана з виконанням військового обов`язку військової служби в Збройних Силах України по захисту Батьківщини, та являється наслідком загального захворювання (зворотна сторона а.с.50-51).

Крім того, відповідно до витягу з протоколу засідання штатної 11 регіональної ВЛК № 2025-0506-2136-2512-0 від 06.05.2024 захворювання ОСОБА_5 , яке виникло під час проходження військової служби, що підтверджено витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 01.06.2024 за № 157: «Панкреатогенний шок. Геморагічний панкреатит», послужило причиною смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується лікарським свідоцтвом про смерть № 267, виданим 02.05.2024 Івано-Франківським обласним бюро судово-медичної експертизи та свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_3 , виданим 07.05.2024 Пасічнянською сільською радою. Захворювання, яке призвело до смерті, та причина смерті, ТАК, пов`язане з проходженням військової служби (а.с.28-29).

Разом з тим, згідно з висновком експерта № 437 від 08.05.2024 при судово-медичному дослідженні крові трупа ОСОБА_5 виявлено етиловий спирт в концентрації відповідно в крові 1.94 г/л (проміле), ліквор 2,77 г/л (проміле), концентрація алкоголю в крові свідчить про те, що ОСОБА_5 на момент настання смерті перебував в стані алкогольного сп`яніння середнього ступеня (а.с.26-27).

Водночас, ані лікарське свідоцтво про смерть, ані матеріали службового розслідування, ані постанова військово-лікарської комісії не містять висновку про те, що безпосередньою причиною смерті ОСОБА_5 стало алкогольне сп`яніння або дії, вчинені ним у такому стані.

Суд повторно вказує, що відповідно до пункту «б» частини першої статті 16-4 Закону № 2011-ХІІ та пункту 19 Порядку № 975 призначення і виплата одноразової грошової допомоги не здійснюються у разі, якщо смерть військовослужбовця є наслідком вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння.

Водночас, суд вважає, що положення статті 16-4 Закону № 2011-ХІІ та пункту 19 Порядку № 975 слід застосовувати з урахуванням того, що одноразова грошова допомога є гарантованою державою соціальною виплатою членам сім`ї загиблого або померлого військовослужбовця, внаслідок чого, обмеження права на її отримання мають тлумачитися не розширено, а відповідно до їхньої мети та за умови встановлення всіх юридично значущих обставин. Сам факт виявлення в організмі військовослужбовця етилового спирту не є самостійною та автоматичною підставою для відмови у призначенні одноразової грошової допомоги.

Юридичне значення для вирішення спору має не сам стан алкогольного сп`яніння, а наявність причинно-наслідкового зв`язку між таким станом, конкретними діями самого військовослужбовця та настанням його смерті. Такий причинний зв`язок не може презюмуватися лише з огляду на показник концентрації алкоголю в крові або інших біологічних рідинах на момент смерті, оскільки останній має бути встановлений на підставі належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів у їх сукупності.

Аналогічні правові підходи є сталими та неодноразово застосованими Верховним Судом, зокрема, у постановах від 04 березня 2020 року у справі № 813/2071/17, від 12 листопада 2020 року у справі № 186/1129/16-а, від 29 червня 2022 року у справі №640/6477/19, від 09 вересня 2025 року у справі № 240/5502/24.

Саме з урахуванням наведеного суд застосовує статтю 16-4 Закону № 2011-ХІІ у взаємозв`язку із загальними положеннями статті 16 цього Закону та виходить з того, що відмова у призначенні одноразової грошової допомоги є правомірною лише тоді, коли компетентним органом встановлено, що смерть військовослужбовця перебуває у прямому причинному зв`язку з його діями у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння або з безпосереднім медичним впливом такого стану на організм.

Таким чином, суд вказує, що передбачене статтею 16-4 Закону № 2011-ХІІ та пунктом 19 Порядку № 975 обмеження може застосовуватися у двох видах фактичних обставин. Перший випадок стосується ситуацій, коли смерть настала внаслідок активних дій (поведінки) самого військовослужбовця у стані сп`яніння, зокрема самовільного залишення місця служби, вчинення небезпечних дій під впливом алкоголю або іншої поведінки, яка у причинному зв`язку призвела до смерті. У такому разі необхідно встановити факт перебування особи у стані сп`яніння, конкретні дії, вчинені у такому стані, та причинний зв`язок між цими діями і смертю.

Такий підхід застосовано Верховним Судом у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 760/9519/17 та від 18 серпня 2022 року у справі № 640/14940/19.

Другий випадок охоплює ситуації, коли смерть є безпосереднім наслідком алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння або патологічного стану, прямо зумовленого таким впливом на організм, зокрема гострого алкогольного або наркотичного отруєння, алкогольної коми або інших безпосередніх медичних наслідків вживання відповідних речовин. Для відмови у призначенні допомоги у такому разі має бути підтверджено належними та допустимими доказами, що саме вживання відповідних речовин чи наслідки зазначених дій стали безпосередньою медичною причиною смерті.

Такий підхід узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 18 березня 2024 року у справі №120/13997/21-а.

Водночас, у випадках, коли смерть військовослужбовця настала внаслідок протиправних дій іншої особи, порушення іншою особою правил поводження зі зброєю, пострілу іншого військовослужбовця, бойового ураження в зоні бойових дій або інших незалежних від самого військовослужбовця обставин, то сам по собі факт перебування загиблого у стані сп`яніння не є достатнім для відмови у призначенні одноразової грошової допомоги. У такому разі необхідним є доведення Міністерством оборони України того, що саме поведінка загиблого перебувала у прямому причинно-наслідковому зв`язку з настанням смерті та була її юридично значущою причиною, а не лише супутньою обставиною відповідної події.

При цьому, наявність у Збройних Силах України особливого режиму військової дисципліни та заборона вживання алкоголю під час проходження військової служби не усувають необхідності застосування саме тих юридичних критеріїв, які визначені статтею 16-4 Закону № 2011-ХІІ. Порушення військової дисципліни, пов`язане з уживанням алкоголю або інших речовин, може бути підставою для відмови лише тоді, коли воно перебуває у причинному зв`язку зі смертю військовослужбовця. Такий підхід забезпечує баланс між дотриманням вимог військової дисципліни та недопущенням позбавлення членів сім`ї загиблого соціальної гарантії лише на підставі формального встановлення наявності алкоголю, наркотичних або токсичних речовин в організмі без доведення їх причинного зв`язку зі смертю.

Зазначений підхід ґрунтується на принципі справедливості, який у цій категорії спорів вимагає розмежування різних за своєю природою випадків смерті військовослужбовця. Смерть під час виконання військового обов`язку, внаслідок захворювання, пов`язаного зі службою, або протиправних дій іншої особи не може прирівнюватися до смерті, що настала внаслідок власної поведінки військовослужбовця у стані сп`яніння. Водночас, висновок про те, що смерть стала наслідком такої поведінки, має ґрунтуватися не на суб`єктивній оцінці особи загиблого, а виключно на правовій оцінці належних і допустимих доказів.

Аналогічне розмежування фактичних моделей здійснено Верховним Судом у постанові від 18 серпня 2022 року у справі № 640/14940/19, у якій Суд відмежував справи, де смерть була наслідком власних дій особи у стані сп`яніння, від справ, де смерть настала внаслідок дій інших осіб або за відсутності доведеного причинного зв`язку з алкоголем.

Суд зазначає, що якщо Міністерство оборони України посилається на статтю 16-4 Закону №2011-XII як на підставу для відмови, саме цей орган має довести наявність усіх обставин, які утворюють відповідну підставу для відмови залежно від її фактичної підстави: у разі посилання на активні дії військовослужбовця у стані сп`яніння - стан сп`яніння, конкретні дії військовослужбовця у такому стані, юридичну значущість цих дій для настання смерті та причинний зв`язок між такими діями і смертю; у разі посилання на стан алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння або спричинений ним патологічний стан як безпосередню медичну причину смерті - факт відповідного стану та прямий медичний причинний зв`язок між ним і смертю.

Водночас, такий підхід не означає покладення на Міністерство оборони України безумовного обов`язку самостійно витребовувати документи, які заявник зобов`язаний подати для розгляду питання про призначення допомоги. Неподання необхідних документів може мати процесуальне значення для розгляду заяви, однак у разі прийняття рішення саме про відмову з підстав, передбачених статтею 16-4 Закону №2011-XII, суб`єкт владних повноважень повинен довести правомірність висновку про наявність відповідного виключення.

Такий підхід узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №822/220/18.

Наведений розподіл обов`язку доказування зумовлює необхідність оцінки не окремих доказів ізольовано, а всієї сукупності наявних доказів, які підтверджують або спростовують наявність причинного зв`язку між станом сп`яніння та смертю військовослужбовця. Саме тому висновок судово-медичної експертизи про концентрацію етилового спирту в крові або інших біологічних матеріалах є важливим доказом, однак сам по собі не є достатнім для твердження про наявність підстав для відмови у призначенні одноразової грошової допомоги, якщо з нього або з інших доказів у сукупності не вбачається причинний зв`язок між станом сп`яніння, діями військовослужбовця або прямою медичною причиною смерті та фактом настання смерті.

Зазначене узгоджується також із принципами адміністративної процедури, закріпленими у Законі України «Про адміністративну процедуру» від 17 лютого 2022 року №2073-IX (далі - Закон № 2073-IX). Відповідно до частин першої та другої статті 8 цього Закону адміністративний орган забезпечує належність та повноту з`ясування обставин справи, безпосередньо досліджує докази та інші матеріали справи, а також враховує всі обставини, що мають значення для її вирішення. Згідно з частиною першою статті 15 цього Закону дії та вимоги особи є правомірними, доки інше не буде доведено під час розгляду та/або вирішення справи, а відповідно до частини першої статті 16 Закону № 2073-IX адміністративний орган зобов`язаний встановлювати обставини, що мають значення для вирішення справи, і за необхідності збирати для цього документи та інші докази з власної ініціативи.

Такий висновок підлягає оцінці у взаємозв`язку з іншими доказами, зокрема, лікарським свідоцтвом про смерть, висновком ВЛК, актом службового або спеціального розслідування, наказом командира військової частини, матеріалами кримінального провадження, вироком суду або постановою про закриття кримінального провадження, показаннями свідків, обставинами виконання службового завдання та характером поведінки самого військовослужбовця.

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 04 березня 2020 року у справі №813/2071/17, де висновок експерта лише констатував стан сп`яніння, але не доводив причинного зв`язку між ним та смертю. Водночас у постанові від 18 серпня 2022 року у справі №640/14940/19 Суд врахував саме сукупність доказів, які підтверджували причинний ланцюг між діями військовослужбовця у стані сп`яніння та настанням смерті.

Саме необхідність комплексної оцінки таких доказів зумовлює підвищені вимоги до мотивування рішення комісії Міністерства оборони України про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги з підстав, передбачених статтею 16-4 Закону № 2011-ХІІ. У такому рішенні має бути зазначено не лише факт виявлення алкоголю або посилання на висновок експерта, а й: які саме дії вчинив військовослужбовець; якими доказами це підтверджено; як саме ці дії спричинили смерть; чому інші встановлені причини смерті не спростовують причинного зв`язку між діями військовослужбовця та його смертю; чому смерть не є наслідком дій іншої особи, бойового ураження, нещасного випадку або іншого зовнішнього фактора. У випадку, коли відмова ґрунтується на твердженні про те, що алкогольне, наркотичне чи токсичне сп`яніння або його наслідки були безпосередньою медичною причиною смерті, рішення має містити посилання на конкретні медичні документи, які підтверджують такий прямий причинний зв`язок, та пояснення, чому встановлена медична причина смерті не є наслідком захворювання, поранення, бойового ураження або дій іншої особи.

Документи про причини та обставини смерті (акти службового або спеціального розслідування, довідки про обставини травми чи смерті, накази командирів, постанови ВЛК, матеріали кримінального провадження, вироки суду, постанови про закриття кримінального провадження, висновки судово-медичних експертиз тощо) мають містити інформацію, достатню для перевірки наявності або відсутності підстав, передбачених статтею 16-4 Закону №2011-ХІІ, і давати змогу встановити не лише медичний стан військовослужбовця, а й фактичний механізм події.

Водночас, у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 822/220/18 Верховний Суд зазначив, що значення мають достовірні документи про причини та обставини одержання поранення, травми чи каліцтва, а неподання таких документів не створює для Міністерства оборони України безумовного обов`язку самостійно їх витребовувати.

Таким чином, у спорах щодо призначення одноразової грошової допомоги членам сім`ї загиблого або померлого військовослужбовця за наявності алкоголю, наркотичних або токсичних речовин в організмі військовослужбовця сам факт їх виявлення не є достатньою підставою для відмови у призначенні та виплаті такої допомоги. Підставою для відмови за умови належного доказування може бути лише:

доведена сукупність таких обставин: перебування військовослужбовця у стані сп`яніння, вчинення ним у такому стані конкретних юридично значущих дій та причинний зв`язок між цими діями і смертю;

доведений прямий медичний причинний зв`язок між алкогольним, наркотичним або токсичним сп`янінням та його безпосередніми наслідками і смертю.

Разом з тим смерть військовослужбовця, яка настала під час виконання військового обов`язку, внаслідок захворювання, пов`язаного зі службою, не може вважатися такою, що підпадає під обмеження статті 16-4 Закону № 2011-XII лише з огляду на виявлення алкоголю, наркотичних або токсичних речовин в організмі загиблого.

Аналогічні правові підходи застосовані Верховним Судом у постанові від 03 червня 2026 року у справі № 640/31619/20.

Суд зазначає, що довідкою про причину смерті від 02 травня 2024 року № 267, лікарським свідоцтвом про смерть № 267 від 02.05.2024, наказом начальника командира військової частини НОМЕР_2 (з основної діяльності) від 23.05.2024 № 2248 «Про результати розслідування за фактом смерті сержанта ОСОБА_5 », витягом з протоколу засідання штатної 11 регіональної ВЛК № 2025-0506-2136-2512-0 від 06.05.2024, висновком експерта № 437 від 08.05.2024 при судово-медичному дослідженні крові трупа ОСОБА_5 встановлено, що смерть ОСОБА_5 настала внаслідок захворювання - «Панкреатогенний шок. Геморагічний панкреатит», яке пов`язане з проходженням військової служби.

Водночас, висновок судово-медичного експерта підтверджує лише перебування ОСОБА_5 на момент смерті у стані алкогольного сп`яніння середнього ступеня, при цьому, матеріали справи не містять висновку про те, що він учинив у такому стані конкретні дії, які спричинили смерть, або що алкогольне сп`яніння чи безпосередньо зумовлений ним патологічний стан стали медичною причиною геморагічного панкреатиту, панкреонекрозу чи панкреатогенного шоку.

Сам по собі факт виявлення етилового спирту у концентрації 1,94 проміле в крові без встановлення конкретного механізму настання смерті, причинного зв`язку між поведінкою ОСОБА_5 у стані сп`яніння та його смертю або висновку про те, що саме алкогольне сп`яніння було безпосередньою медичною причиною смерті, не може вважатися достатньою підставою для застосування обмеження, передбаченого пунктом «б» частини першої статті 16-4 Закону № 2011-ХІІ.

Отже, відповідачем не доведено наявності причинно-наслідкового зв`язку, необхідного для застосування пункту «б» частини першої статті 16-4 Закону № 2011-XII, внаслідок чого, оскаржуване рішення Комісії Міністерства оборони України ґрунтується на формальному ототожненні стану алкогольного сп`яніння зі смертю внаслідок дій у такому стані, не підтверджене належними та достатніми доказами, та є протиправним і підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги в частині зобов`язання комісію Міністерства оборони України з розгляду питань пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум здійснити розгляд заяви та призначити для послідуючої виплати одноразову грошову допомогу у розмірі 500-кратного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому настала смерть, матері ОСОБА_3 та синам ОСОБА_2 , ОСОБА_1 померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок захворювання, пов`язаного із проходженням військової служби, солдата ОСОБА_5 , суд вказує на таке.

Відповідно до частини 4 статті 245 КАС України суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача за умови, що для його прийняття виконано всі визначені законом умови і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У цій справі суд встановив, що застосована відповідачем підстава для відмови у призначенні одноразової грошової допомоги не підтверджена належними та достатніми доказами, оскільки сам факт перебування ОСОБА_5 у стані алкогольного сп`яніння не доводить, що його смерть настала внаслідок учинених ним у такому стані дій.

Водночас, рішення про призначення одноразової грошової допомоги потребує перевірки уповноваженим органом усіх передбачених законом умов її призначення, зокрема, повноти поданих документів, наявності інших осіб, які мають право на її отримання, та визначення належних кожній особі часток. Оскільки зазначені обставини не були предметом повного та належного розгляду відповідача і не встановлені судом у сукупності, вимога про безпосереднє зобов`язання призначити одноразову грошову допомогу є передчасною.

За таких обставин належним та ефективним способом захисту порушених прав позивачів є зобов`язання відповідача повторно розглянути питання про призначення одноразової грошової допомоги з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

Щодо вимоги в частині встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, зобов`язавши подати у встановлений судом строк звіт про його виконання, суд вказує на таке.

Згідно з частиною 1 статті 382 КАС України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

В адміністративних справах з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту та пільг за письмовою заявою заявника суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати звіт про виконання судового рішення.

Суд під час ухвалення рішення суду за власною ініціативою може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене таке рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання рішення суду, якщо суд допускає його негайне виконання (частина 6 статті 382 КАС України).

Крім того, відповідно до частини 1 статті 383 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Аналіз викладеного дає суду підстави сформувати висновки про те, що судовий контроль за виконанням судових рішень здійснюється судом шляхом зобов`язання надати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту про виконання судового рішення, а в разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту та накладенням штрафу. Для застосування наведених процесуальних заходів мають бути наявні відповідні правові умови.

Правовою підставою для зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення є наявність об`єктивних, підтверджених належними і допустимими доказами підстав вважати, що за відсутності такого заходу судового контролю рішення суду залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль.

Така позиція суду узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними ухвалах від 16.09.2020 та від 12.01.2022 у справі № 826/9960/15 (№ 11-1403апп18).

Суд звертає увагу, що судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС України, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.

Таким чином, спосіб судового контролю, передбачений стаття 382 КАС України, спрямований на забезпечення виконання судового рішення суб`єктом владних повноважень, яке залишається невиконаним.

При цьому, аби застосувати вказаний спосіб судового контролю, суд повинен мати обґрунтовані сумніви у виконанні суб`єктом владних повноважень свого конституційного обов`язку - виконання судового рішення.

У свою чергу, особа, яка звертається із заявою про встановлення судового контролю у порядку, передбаченому статтею 382 КАС України, повинна навести достатні аргументи, які б підтверджували необхідність застосування такого виду судового контролю.

Така позиція суду узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними постановах від 21.11.2019 у справі № 802/1933/18-а та від 29.04.2022 у справі № 120/2914/19-а, які є обов`язковими для врахування судом в силу вимог частини 5 статті 242 КАС України.

Беручи до уваги викладене, суд вважає, що станом на час вирішення спору по суті відсутні об`єктивно підтверджені належними і допустимими доказами підстави вважати, що за відсутності такого заходу судового контролю рішення суду залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із нормами частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Водночас, всупереч наведеним вимогам, відповідач як суб`єкт владних повноважень не довів в повному об`ємі правомірності своїх дій.

За таких обставин, заявлені позивачем позовні вимоги є частково обґрунтованими, внаслідок чого, адміністративний позов підлягає до часткового задоволення.

Позивачка звільнена від сплати судового збору на підставі статті 5 Закону України Про судовий збір, а доказів понесення нею будь-яких інших витрат, пов`язаних з розглядом справи суду не надано, відтак, судові витрати розподілу не підлягають.

Окрім того, в позовній заяві сторона позивача просить стягнути з відповідача документально підтверджені судові витрати.

Відповідно до положень частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною п`ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною сьомою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу наведених положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.09.2018 у справі № 810/4749/15.

При цьому, з імперативних положень частини шостої статті 134 КАС України вбачається, що зменшити розмір витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність суд може виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про це. Отже, за відсутності такого клопотання суд не може надавати оцінку співмірності витрат на правничу допомогу за власною ініціативою, а лише перевіряє, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Водночас, надання такої оцінки можливо, виходячи з аналізу частини шостої статті 134 КАС України, виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19.12.2019 у справі № 520/1849/19.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012 № 5076-VI (далі Закон № 5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини 1 статті 1 Закону № 5076).

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону № 5076).

Статтею 19 Закону № 5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до статті 30 Закону № 5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Так, на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу представник позивача до матеріалів справи долучила копію: Договору про надання правової допомоги за № 47/25 від 04.08.2025 (а.с.84-86), рахунок за № 188/1 від 04.08.2025 (а.с.82), опис виконаних робіт (наданих послуг) на підставі Договору про надання правової допомоги за № 47/25 від 04.08.2025 та замовлення № 01 від 04.08.2025 (а.с.83), Акт приймання-передачі послуг від 09.02.2026 за № 187/1 (а.с.87).

Згідно пункту 3.1 Договору про надання правової допомоги за № 47/25 від 04.08.2025 розмір гонорару, який клієнт сплачує Об`єднанню за надану в межах цього Договору правову допомогу, визначається сторонами в Замовленні, яке є невід`ємною частиною цього Договору.

За змістом Акту приймання-передачі послуг від 09.02.2026 за № 187/1 судом встановлено, що вартість послуг становить 8000,00 грн. та включає: підготовка і подання до суду позову; підготовка і подання до суду письмових пояснень, в тому числі відзиву.

Відповідно до наданої копії рахунку за № 188/1 від 04.08.2025 сторона позивача оплатила послуги адвоката в сумі 8 000,00 грн. (а.с.82).

Водночас, відповідач, заперечуючи проти клопотання сторони позивача про стягнення витрат на правничу допомогу, зазначив, що заявлені позивачем витрати на правничу допомогу не підтверджено належним чином, а розрахунок суми витрат на правничу допомогу значно завищений і є неспівмірним відносно втраченого часу представника позивача на участь у розгляді даної справи (а.с.40-41).

Так, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі № 927/237/20).

Такі самі критерії, як зазначено, застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.

При цьому, досліджуючи порядок обчислення гонорару, суд зазначає, що за змістом частини третьої статті 237 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) однією з підстав виникнення представництва є договір.

Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 26 Закону № 5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Так, договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (стаття 1 Закону № 5076-VI).

Закон № 5076-VI формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).

Отже, неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України.

Частинами першою та другою статті 30 Закону № 5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі: фіксованого розміру; погодинної оплати.

Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону № 5076-VI як "форма винагороди адвоката", але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.

Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.

Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Саме такий правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, в якій також зазначено, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.

Суд зазначає, що правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.

Враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

З урахуванням цього, суд констатує, що стверджуючи про неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу, відповідач вправі посилатися на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом.

Суд зазначає, що при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування тощо щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 166 КАС України).

Тобто саме зацікавлена сторона має вчиняти певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Принцип змагальності сторін має свої втілення, зокрема, у наведених положеннях частин п`ятої сьомої статті 134 КАС України, виходячи з яких зменшення внаслідок неспівмірності суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт.

Разом з цим, за наслідками здійсненої оцінки розміру судових витрат, понесених позивачем на правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, через призму критеріїв, встановлених частиною п`ятою статті 134 КАС України, та враховуючи обсяг виконаних адвокатом робіт, суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру витрат на професійну правничу допомогу, надану в суді першої інстанції.

Суд зазначає, що при зменшенні витрат на правову допомогу суд враховує: чи є достатньої складною дана справа; яка кількість епізодів правовідносин підлягала дослідженню та правовому аналізу; чи значний обсяг законодавства регулює правовідносини, що склалися; чи наявна та чи є усталеною практика розгляду судами подібних спорів; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі № 910/20852/20.

Так, зовсім не зменшуючи значення і роль професійного фахівця у галузі права, кваліфікованого адвоката та не втручаючись у його право на самосійне визначення і оцінку вартості власних знань, здобутого досвіду і авторитету як представника у даній справі, досвідченого юриста загалом, надання в інтересах сторони позивача щодо регулювання спірних відносин та забезпечення представництва у справі, на переконання суду, як дії адвоката потребують певної затрати часу та зусилля, втім, суд вважає заявлену суму витрат на правничу допомогу дещо не співмірними із обсягом наданих послуг, складністю та характером даної справи.

З огляду на зазначені обставини та, беручи до уваги заперечення відповідача, суд дійшов висновку, що сума витрат 8 000,00 грн. на професійну правничу допомогу у справі №300/720/26 є непропорційною до: складності справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); обсягу наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; часу, витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), а їх стягнення з відповідача становить надмірний тягар для відповідача, що суперечить принципу розподілу таких витрат.

З урахуванням зазначеного, суд вважає, що розмір понесених позивачем витрат на правничу допомогу адвоката у розмірі 8 000,00 грн. є необґрунтованим та непропорційним до предмета спору та складності справи та є завищеною.

Таким чином, враховуючи принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, критерій розумності їх розміру, а також: характер виконаної адвокатом роботи, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та складності виконаної адвокатом роботи, суд вважає за можливе визначити, як обґрунтований розмір понесених витрати на професійну правничу допомогу по цій справі в сумі 5000,00 грн.

Водночас, з огляду на часткове задоволення позовних вимог, зазначені витрати підлягають розподілу пропорційно до розміру задоволених вимог, відтак, на користь сторони позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2500,00 грн.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов Максімко Марії Миколаївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Визнати протиправними та скасувати рішення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 18 грудня 2025 року № 110/в в частині відмови у виплаті одноразової грошової допомоги матері ОСОБА_3 та синам ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок захворювання, пов`язаного із проходженням військової служби, сержанта ОСОБА_5 .

Зобов`язати Міністерство оборони України (код ЄДРПОУ 00034022, проспект Повітряних Сил, 6, м. Київ, 03168) невідкладно повторно розглянути питання щодо можливості виплати одноразової грошової допомоги матері ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 ) та синам ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок захворювання, пов`язаного із проходженням військової служби, сержанта ОСОБА_5 , з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 00034022, проспект Повітряних Сил, 6, м. Київ, 03168) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2500,00 грн. (дві тисячі п`ятсот гривень 00 копійок).

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається через Івано-Франківський окружний адміністративний суд або безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасники справи:

Позивач:

ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 ), яка діє в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Відповідач:

Міністерство оборони України (код ЄДРПОУ 00034022, проспект Повітряних Сил, 6, м. Київ, 03168).

Суддя /підпис/ Панікар І.В.