Рішення № 138227193, 15.07.2026, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/622/26

Провадження № 2/344/2847/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого-судді Польської М.В.,

секретаря судового засідання Соляник Т.І.,

за участі:

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Микулича І.В.,

відповідача ОСОБА_2 ,

представника відповідача Савчука Р.Р.,

представника третьої особи1 Бітківської Д.Є.,Стефанець Г.Я.,

представника третьої особи2 Важибух Р.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Микулич Ігор Володимирович, до ОСОБА_2 , треті особи які не заявляє самостійних вимог: Орган опіки та піклування виконкому Івано-Франківської міської ради, Міністерство юстиції України про визнання незаконним вивезення та утримування на території України малолітньої дитини, повернення дитини до місця постійного проживання, у разі невиконання судового рішення відібрання дитини, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач, в інтересах якого діє адвокат, у січні 2026 року звернувся до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до ОСОБА_2 , треті особи які не заявляє самостійних вимог: Орган опіки та піклування виконкому Івано-Франківської міської ради, Міністерство юстиції України про визнання незаконним вивезення та утримування на території України ОСОБА_2 малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; повернення дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до місця його постійного проживання - Німеччини, у разі невиконання ОСОБА_2 протягом місяця судового рішення, яке набере законної сили, відібрати дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; встановити порядок виконання судового рішення; стягнути судові витрати.

Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, позивач зазначає, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в шлюбі з 04.08.2016 року укладеного у Федеративній Республіці Німеччина та є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюб розірвано 13.01.2013 року, а з 2021 року сторони почали проживати окремо за різними адресами у Федеративній Республіці Німеччина м.Ремшайд і позивач, як батько, який є громадянином Німеччини з 05.05.2021 року (громадянство України припинено 11.10.2019 року), продовжував брати участь у вихованні та утриманні сина. Однак, відповідач за відсутності згоди батька дитини (позивача), залишила 03.08.2025 року місце постійного проживання в м.Ремшайд Федеративної Республіки Німеччина з восьмирічним (на той час) сином ОСОБА_4 , який є громадянином Німеччини з 05.05.2021 року (громадянство України припинено 28.10.2020 року) та виїхала в Україну. Після цього, вона заперечила можливість повернення дитини в Німеччину, змінила дитині місце навчання школу, хоча син навчався в Німеччині у 3-му класі, та місце постійного проживання, про що позивач повідомив відповідні органи в Німеччині про викрадення дитини, було оголошено сина у розшук. Окрім того, мати дитини не врахувала та порушила рішення суду на належне батьківське виховання, рішення суду про заборону виїзду, після чого рішенням міського суду Ремшайд вирішено передати батькові частину батьківських прав, зокрема і право визначати місце проживання дитини, а в подальшому повністю батьківські права. За наведених обставин та забезпечення якнайкращих інтересів дитини просить позов задовольнити.

Ухвалою суду від 22.01.2026р. забезпечено позов.

03.02.2026р. від третьої особи2 надійшли письмові пояснення.

09.02.2026р. надійшов відзив на позов, в якому вимоги повністю заперечуються. Відповідач проживаючи у Німеччині неодноразово починаючи з 2021 року була змушена звертатися за захистом від дій позивача, зокрема за образи, незаконне переслідування та нанесення тілесних ушкоджень і поліцейським офіцером було задокументовано реальний страх перед позивачем та те, що відповідач обґрунтовано побоюється, що він продовжить бити її в майбутньому. Щодо позивача було винесено обмежувальний припис у порядку законодавства Німеччини про захист від насильства, що є прямим підтвердженням високого рівня небезпеки, яку становить ймовірне повернення сина ОСОБА_4 до Німеччини та подальше проживання його з батьком, так як мати не може повертатись туди. Малолітній ОСОБА_4 був свідком систематичного домашнього насильства. Оскільки дитина має надзвичайно глибокий психологічний зв`язок із матір`ю (яка є її основним опікуном з народження та після окремого проживання подружжя), примусове повернення ОСОБА_4 до Німеччини фактично означатиме його розлучення з матір`ю та передачу під опіку особи (батька), від якої він і матір змушені були шукати захисту в правоохоронних органах. Домінік навчається в Україні з 01.09.2025 року. Хоча на початку навчання спостерігалися незначні труднощі, станом на сьогодні вони «поступово були подолані» завдяки старанності учня в навчальному закладі та підтримці матері. Навички читання та спілкування дитини «сформовані на достатньому рівні та відповідають віковим нормам». Це підтверджує, що українське освітнє середовище є для дитини природним і зрозумілим. Отже, виїзд матері з дитиною не був викраденням, як трактує позивач, а крайньою необхідністю та збереження здоров`я в т.ч. психічного щодо сина. На даний час сину виповнилось 9 років і він сформував чітке небажання повернення в Німеччину, йому подобається навчання в школі України, поточне середовище та місце проживання тут, тому вимоги позову батька, від якого син зазнає стресу, є неприпустимим в інтересах та благополуччя Домініка.

09.02.2026р. надійшла відповідь на відзив. Сторона позивача звертає увагу на те, що сторона відповідача не надала доказів, що повернення сина у Німеччину ускладнить його зв`язок з матір`ю, а також неможливість матері повернутися з дитиною до Німеччини. В Україні зокрема за місцем проживання сина часто лунають повітряні тривоги, що створює ризик для дитини та небезпеку перебування в Україні через війну. Жодних доказів притягнення до відповідальності позивача за дії, які вказані у відзиві, немає, як і не надано доказів вчинення насильства щодо дитини. Натомість є докази притягнення до відповідальності саме відповідача за рішеннями суду. Також відповідачем порушене зобов`язання за рішенням суду на спілкування батька з дитиною у визначений час за встановленим графіком, а також рішення суду на заборону виїзду з Німеччини.

Ухвалою від 12.02.2026р. було вирішено питання переходу від спрощеного провадження на загальне.

Ухвалою від 12.02.2026р. витребувано докази на підставі клопотання позивача.

Ухвалою суду від 06.03.2026р. закрито підготовче провадження.

Ухвалою суду від 09.06.2026р. вирішено забезпечити явку психолога для з`ясування думки дитини.

Позивач та його представник у судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили позов задовольнити.

Відповідач та її представник проти вимог заперечили, просили відмовити у задоволенні вимог, в т.ч. і з підстав позиції дитини, який висловив своє бажання проживати з мамою в Україні.

Представник третьої особи Органу опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради у судовому засіданні зазначила, що дана категорія спору не передбачає надання висновку суду від ООП, а тому слід виходити саме з інтересів дитини. Крім того представник пояснила, що позивач звернувся до навчального закладу, де навчається Домінік зі скаргою, і на запит Ліцею №18 у листопаді 2025 року обстежували місце проживання ОСОБА_4 з мамою, які відповідають інтересам дитини, мати працевлаштована у м.Івано-Франківську. Після отримання позову, повторно у лютому 2026 року здійснили обстеження місця проживання дитини, умови проживання задовільні, дитина забезпечена необхідним. При проведенні бесіди з дитиною (за участю психолога), ОСОБА_4 володіє обома мовами: німецькою та українською, повертатися до Німеччини не бажає, з татом спілкується по телефону (рідко). Про насильство зі сторони позивача щодо відповідача дізнались зі слів останньої.

Представник третьої особи Міністерство юстиції України зазначила суду, що участь представника було можливе в порядку досудового врегулювання спору, шляхом медіації, однак медіація так і не була проведена. Просила також врахувати вирішення спору, виходячи саме з інтересів дитини. При цьому, представник пояснила суду, що відповідач вказала причину виїзду з Німеччини з дитиною саме через психологічне насильство стосовно неї зі сторони позивача. ОСОБА_5 було ознайомлено із Конвенцією про права дитини, Конвенцією з прав людини, Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей та вживалися заходи для добровільного повернення дитини до Німеччини. Проводилися з відповідачем співбесіди 08.10.2025р. та 09.10.2025р. та ознайомлено з процедурою медіації, на яку вона погодилась. Водночас після направлення в Німеччину до відповідного органу щодо можливості медіації зі сторони іншого з батьків, відповіді так і не отримали. При цьому, після з`ясування обставин справи, представник як у письмових поясненнях так і в судових засіданнях зазначила, що Конвенція не ставить питання повернення дитини до місця постійного проживання в залежності саме від громадянства дитини, а це питання пов`язується з місцем проживання дитини та забезпечення її найкращих інтересів.

Суд, заслухавши сторін, їх представників, представників третіх осіб, свідка, вислухавши думку дитини, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення на них, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі укладеного у Федеративній Республіці Німеччина з 04.08.2016 року.

У шлюбі народився ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Свідоцтвом (а.с.24-26 т.1).

Шлюб між сторонами розірвано, що підтверджено рішенням міського суду Ремшайд від 14.10.2022р., яке набрало чинності з 22.12.2022р. (а.с.12-23 т.1). Заявником щодо розірвання шлюбу виступила ОСОБА_6 , а відповідач ОСОБА_7 не заперечував щодо цього.

Обґрунтовуючи вимоги позову, сторона позивача звертала увагу суду на те, що ОСОБА_1 є громадянином Німеччини з 05.05.2021 року (громадянство України припинено 11.10.2019 року), син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Німеччини з 05.05.2021 року (громадянство України припинено 28.10.2020 року), що підтверджується долученими довідками (а.с.27-33,11 т.1).

ОСОБА_2 є громадянкою України, громадянство не припиняла і не змінювала.

Сторони у поясненнях підтвердили, що з червня 2021 року вони почали проживати окремо за різними адресами у Федеративній Республіці Німеччина м.Ремшайд, цей факт також зазначено і в рішенні суду Ремшайд від 14.10.2022р. Разом з тим, сторони також визнали, що з червня 2021 року дитина проживала саме з своєю мамою за адресою, відмінною від проживання батька.

У зв`язку з проблемою мовлення, ОСОБА_4 з 08.08.2023 року відвідував спеціалізовану школу з розвитку мовлення, до серпня 2025 року.

Як пояснила відповідач, оскільки з червня 2021 року часто виникали між нею та батьком дитини непорозуміння щодо домовленостей по участі батька у побаченні та спілкуванні з дитиною, саме вона змушена була звернутись до суду із заявою про визначення чіткого графіку спілкування між батьком та дитиною, а тому рішенням суду Ремшайд у сімейній справі від 15.03.2024 року (№23F 5/24) було затверджено угоду, щодо права відповідача (батька дитини) спілкування з сином ОСОБА_4 у будні дні (двічі на тиждень), у вихідні дні у чітко встановленому місці (кожні другі непарні календарні тижні), в шкільні канікули 2024 року у вказаний період (а.с.38-43 т.1). Кожен випадок порушення як зазначено в рішенні призведе до накладення штрафу.

Разом з тим, як вказували за законодавством Німеччини, усна домовленість між батьками про порядок спілкування з дитиною є абсолютно законною, має юридичну силу, але не має виконавчої сили у разі виникнення конфлікту. Німецьке сімейне право завжди надає пріоритет добровільним дружнім угодам батьків, які базуються на інтересах дитини, однак у разі недосягнення таке визначається судом.

Отже, як на підставі законодавства Федеративної Республіки Німеччини (зокрема, згідно з §1684 Цивільного кодексу), так і за законодавством України батьки зобов`язані утримуватися від будь-яких дій, які ускладнюють спілкування дитини з іншим із батьків, який в т.ч. не проживає разом з дитиною за однією адресою. Це правило діє навіть за наявності суто усної згоди чи письмової угоди підписаної обома батьками або за судовим рішенням.

Законодавством Федеративної Республіки Німеччина є поняття судового затвердження угоди. Суд перевіряє чи відповідає вона інтересам дитини, та виносить відповідне рішення. Якщо компромісу взагалі немає, той із батьків, чиї права порушуються, звертається до Сімейного суду для примусового встановлення чіткого графіка зустрічей. Це право і було використано саме матір`ю дитини шляхом звернення до сімейного суду для встановлення чіткого графіку участі батька у житті сина,оскільки вимоги батька про зустріч з сином у визначений саме батьком час спричиняв труднощі у погодженні такого зі сторони матері.

Разом з тим, з отриманих пояснень судом з`ясовано, що угода затверджена судом діяла на 2024 рік, це випливає і з графіку, в якому вказано в т.ч. канікули 2024 року, а не на інші роки, як стверджував позивач. Інші періоди тобто у наступні роки сторони добровільно досягали усних домовленостей про участь батька у спілкуванні з дитиною, і тільки у разі недосягнення чи конфлікту кожен мав право звернення до суду для затвердження угоди на інший період. На спростування такого висновку іншого матеріали справи не містять.

Позивач доводив, що він з часу окремого проживання продовжував брати участь у вихованні та утриманні сина, однак мати порушувала такий встановлений судом графік та була притягнута до відповідальності за це. Зокрема рішенням суду Ремшайд від 17.01.2025р. у сімейній справі (№23F 5/24) на підставі заяви батька дитини від 08.08.2024р. було накладено на маму дитини штраф у розмірі 200 Євро за те, що під час періоду спілкування батька з дитиною літні канікули 2024р. з 4-го по 6-й тиждень, вона 05.08.2024р. о 13.00год взяла Домініка для купівлі взуття з домовленістю повернути о 15.00год, а потім до 16.00год. Однак перепискою через за мобільний стосунок, мати повідомила що дитина не хоче йти до батька, і повернула дитину тільки 08.08.2024р. (а.с.177-181 т.1).

Отже, рішення стосується також порушення графіку матір`ю за 2024 рік, що підтверджує висновок суду про дотримання встановленого судом графіку протягом 2024 року, в інші періоди порушень саме затвердженого судом Німеччини графіку, при розгляді даної цивільної справи не встановлено.

Натомість відповідач доводила, що через певний характер позивача (постійний контроль її життя та дитини, навіть після фактичного припинення сімейних відносин) при певній нагоді він використав такий затверджений судом графік (як і інші випадки) на можливість притягнення відповідача до відповідальності при незначному недотримання встановленого часу, в т.ч. за небажанням дитини щодо повернення до батька (що описано і в рішенні суду від 17.01.2025р.), при цьому що сплачені в такий спосіб нею кошти як штраф, саме могли спрямовуватись на потреби дитини.

Окрім того, як вбачається з іншого судового рішення, у межах мирової угоди, затвердженої ухвалою районного суду м.Ремшайд від 30.06.2023 року (справа №23F 31/23) учасники справи зобов`язалися, серед іншого, вступати в контакт один з одним в тій мірі, в якій це необхідно для забезпечення інтересів спільної дитини. Однак, за заявою відповідача ОСОБА_1 у даній справі, судом 21.12.2023р. ухвалено рішення про порушення ОСОБА_8 29.07.2023р. такого обов`язку, а саме вона йому подзвонила і дзвінок очевидно не стосувався інтересів дитини і як наслідок було накладено на неї адмінстягнення штраф у розмірі 150 Євро (а.с.182-184 т.1).

Про наявність загострених конфліктів між сторонами суд також переконався і під час розгляду даної цивільної справи, так як неодноразова пропозиція суду дійти добровільної згоди між сторонами стосовно місця проживання дитини, з врахуванням вільного обрання обома батьками проживання у різних країнах та різного громадянства, що унеможливлюватиме без їх добровільної згоди безпосереднього спілкування одного з них з дитиною, результатів не дала.

Дійсно, відповідач за відсутності згоди батька дитини (позивача), залишила 03.08.2025 року місце проживання в м.Ремшайд Федеративної Республіки Німеччина з восьмирічним (на той час) сином, який безперервно там проживав з часу свого народження, та виїхала в Україну.

28.08.2025р. ОСОБА_9 було подано заяву до поліцейського управління про викрадення дитини ОСОБА_4 (а.с.66-68 т.1).

В подальшому, 12.09.2025р. міський суд Ремшайд (сімейний суд) у справі про тимчасові заходи (№23F 73/25) за заявою батька ОСОБА_10 про передачу йому батьківських прав, прийняв рішення: наступні частини батьківських прав щодо неповнолітньої дитини ОСОБА_11 , 2016 р.н. передати батькові, а саме визначати місце проживання, шкільні справи, паспортні справи та право звертатися за допомогою у вихованні. В іншому випадку спільна батьківська опіка залишається в силі (а.с.44-50 т.1). Підставою такого рішення зазначено те, що батьки живуть окремо та мають спільні батьківські права, заява судом була задоволена в частині, в іншому збережене спільне опікунство. Констатовано, що дитина проживає з матір`ю. Мати проти волі батька виїхала з дитиною 03.08.2025р. до України.

Щодо даного рішення про передачу частково опіки батькові в частині певних батьківських прав (справа № 23F 73/25), то за доводами сторони відповідача таке було ініційоване позивачем виключно як процесуальний інструмент після від`їзду дитини до України. Отже, воно не може бути доказом «найкращих інтересів дитини». Відповідач не мала змоги оскаржити вказане рішення в апеляційному порядку, оскільки не була повідомлена про те, що таке рішення було ухвалене, а ознайомилась з ним коли отримала копію позовної заяви позивача з додатками в рамках даного судового провадження

14.11.2025р. міський суд Ремшайд у сімейній справі щодо неповнолітньої дитини ОСОБА_11 , 2016 р.н. (№23F 70/25) за заявою батька ОСОБА_10 , після усних слухань за участю обох батьків, дитини та інших представників, прийняв рішення про повну передачу батьківських прав на дитину ОСОБА_4 батькові (а.с.56-62, 51-55 т.1). Підставою прийняття такого рішення стало те, що відповідач (мати) проти волі батька виїхала 03.08.2025р. з восьмирічною на той час дитиною, який має німецьке громадянство, до України щоб залишитись там назавжди. Вона виключає можливість повернення в Німеччину та повернення дитини батькові. У м. Івано-Франківськ часто лунають тривоги, а енергетичні об`єкти за межами міста атакуються дронами. Таким чином мати піддала дитину потенційній небезпеці його життя, навіть якщо її місце проживання на заході України здається безпечнішим порівняно з зонами бойових дій на сході України. Рівень сприяння освітньому процесу в умовах війни не може зрівнятися з тими освітніми можливостями, які є у батька в Ремшайді, навіть якщо Домініку вдасться швидко підтягнути знання мови.

Заперечуючи щодо даного рішення про передачу повністю опіки батькові, сторона відповідача вказала, що ключовим аргументом суду ФРН стала абстрактна «небезпека війни» на території України, зокрема і у м.Івано-Франківську. При цьому, судом Німеччини не досліджувався реальний стан безпеки в регіоні проживання дитини (м. Івано-Франківськ), який знаходиться у тиловій частині країни, де забезпечено стабільне функціонування закладів освіти (в тому числі Ліцею № 18) та наявні належним чином облаштовані укриття. Позивач не надав іноземному суду жодних доказів того, що дитина перебуває в зоні безпосередньої небезпеки. Визнання факту війни, як автоматичної підстави для передачі дитини під опіку батькові, є проявом формалізму та дискримінації. З огляду на обмеження відповідача у праві на захист, вона дистанційно (онлайн) брала участь (відсутність адвоката в ФРН та мовний бар`єр), залишається невідомим, які саме викривлені докази або твердження надав позивач німецькому суду для формування такої хибної позиції. Судове рішення про зміну опіки було винесено в умовах процесуальної нерівності, без належного дослідження доказів безпекових ризиків для дитини. Посилання позивача на цей акт, як на підставу для повернення дитини, є нікчемним у розумінні ст. 13 Гаазької конвенції, оскільки воно базується на формальному підході та порушенні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак, згідно зі статтею 17 Конвенції 1980 року, сама по собі наявність рішення про опіку не є підставою для повернення дитини. Більше того, це рішення суперечить раніше винесеному обмежувальному припису щодо позивача (справа №23F 31/23) та було прийняте без урахування фактичних обставин насильства в сім`ї, про що вона не могла довести за цих обставин перед судом.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням суду Ремшайд сімейний суд справа №23F 31/23 (дата на рішенні відсутня, однак таке прийнято у 2023 році) у справі про винесення тимчасового (забезпечувального) судового розпорядження за заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , останньому було заборонено погрожувати заявниці, завдавати їй шкоди або іншим чином фізично жорстоко поводитись з нею, наближатися до житла заявниці менше ніж на 20м, підстерігати, вступати в контакт, також з використанням засобів дистанційного зв`язку, включно із соцмережами, організовувати зустріч, окрім випадків коли це необхідно для захисту законних інтересів, зокрема для спілкування з дитиною. Тривалість заборони обмежується до 25.10.2023р.. При цьому, за заявою заявниці вказано, що вона зазнає посягань з боку відповідача з 2016 року та масових посягань з 2021 року (а.с.157-158,190-192 т.1).

Аналогічно у червні 2021р., у квітні 2023р, у травні 2023р. заявниця ОСОБА_6 зверталася в органи поліції із заявою щодо погроз, образ та заподіяння тілесних ушкоджень зі сторони ОСОБА_1 (а.с.159-165,193-204 т.1), а також долучено стороною відповідача протокол складений поліцією 14.03.2022р. про вилучення звукозаписуючого пристрою, диктофону з квартири, де проживала постраждала ОСОБА_6 (а.с.160,196-198 т.1).

Допитаний судом свідок зі сторони відповідача ОСОБА_12 (син відповідача) суду пояснив, що у 2016 році переїхав з мамою в Німеччину і по 2021 рік проживав разом з нею та її чоловіком і молодшим братиком. Він часто бачив конфлікти створені зі сторони ОСОБА_1 , його нецензурне висловлювання в сторону матері, згадав випадок коли плакав 4-х місячний молодший братик свідка, а ОСОБА_7 забороняв брати братика на руки, щоб заспокоївся. При конфліктах, ОСОБА_7 часто штовхав маму, а коли хотів захистити маму з братиком, то позивач і свідка ударив. Підтвердив запальний і неврівноважений характер позивача, зокрема, як в побутових, так і в особистих конфліктах. Після того, як проживали вже окремо мама з своїм чоловіком з 2021 року, то часто позивач писав скарги на відповідача, а при потребі запланованої зустрічі ОСОБА_4 з татом, братик казав, що не хоче йти до батька. Свідок зокрема підтвердив, що насильства батько стосовно свого сина ОСОБА_4 , безпосередньо не вчиняв.

Водночас сторона позивача просила не враховувати показання даного свідка, оскільки в інтересах матері він міг надавати неправдиву інформацію, що відхиляється судом, так як свідок до 2021 року проживав разом зі сторонами та об`єктивно міг надати покази певних подій. Окрім того, між позивачем та свідком є конфлікт, що підтверджується і порушеною за заявою ОСОБА_1 у грудні 2025 року кримінальною справою за фактом погроз зі сторони ОСОБА_13 (а.с.38 т.2), при цьому на переконання сторони відповідача дана справа порушена з метою тиску на сина ОСОБА_14 , якого було заявлено для допиту як свідка у даній цивільній справі.

Згідно отриманої інформації Ліцею №18 Івано-Франківської міської ради «Про психологічне обстеження неповнолітнього ОСОБА_3 щодо з`ясування міжособистісних стосунків в шкільному середовищі, його ставлення до кожного з батьків» (а.с.156 т.1), хлопчик навчається в даному шкільному закладі з вересня 2025 року. На початку навчання спостерігалися незначні труднощі, які подолані. Рівень навчальних досягнень відповідає віковим нормам. Українською мовою володіє на достатньому рівні, спостерігається позитивна динаміка. Мати належним чином виконує батьківські обов`язки, відносини в сім`ї доброзичливі, про батька ОСОБА_4 говорить неохоче, уникає відповідей на запитання, хлопчик не бажає з ним спілкуватися.

Відповідно до Свідоцтва школи «Ан дер Теше» спеціалізованої школи з розвитку мовлення за навчальний 2023/2024 роки хлопчик ОСОБА_4 також активно адаптовувався до шкільного життя, мав хороші стосунки з однокласниками та друзями, виявляв сумлінність (а.с.23-24 т.2).

Згідно психологічної характеристики психоемоційного стану та сімейних відносин ОСОБА_3 , 2016 р.н., наданої Центром психологічної допомоги дітям «Серденько» від 11.02.2026р. (а.с.4-9 т.2) було проведено психологічне дослідження в умовах «зеленої кімнати» центру (без присутності матері). Так, ОСОБА_4 , якому 9 років, повідомив, що хоче проживати з матір`ю та повідомив про часті сварки між батьками коли проживали всі разом. Хлопчик демонструє виражений страх щодо батька, говорить, що той кричить на нього і сварить. При визначенні психологічної характеристики дитини було обрано 8 різних методик, за результатами яких підтверджено, що хлопчик перебуває у стані підвищеної тривожності та страху, особливо у взаємодії з батьком, якого він сприймає як джерело потенційної загрози та небезпеки, водночас зберігаючи позитивне, довірливе та емоційно безпечне ставлення до матері та старшого братика. Домінік демонструє емоційне дистанціювання від батька, є уникання контакту з ним та потребу у психологічному захисті.

Матір`ю в Україні укладена Декларація про медичну допомогу щодо ОСОБА_3 (а.с.205 т.1). Аналогічно по місцю проживання в Німеччині Домінік мав міжнародний сертифікат вакцинації або профілактики (а.с.26-27 т.2), тобто мав належну медичну допомогу при потребі.

Стосовно доводів сторони позивача про те, що відповідач зігнорувала наявне рішення міського суду Ремшайд від 07.06.2021 року у справі про видачу тимчасового розпорядження щодо неповнолітної дитини ОСОБА_3 (справа №23F 39/21), то як вбачається з даного рішення за заявою ОСОБА_1 було заборонено відповідачу ОСОБА_15 виїжджати за межі ФРН зі спільним сином ОСОБА_4 , зокрема вивозити сина в Україну (а.с.41-43 т.2). Разом з тим, дане рішення (як тимчасове розпорядження) втратило в подальшому актуальність при виїзді обох батьків з дитиною в Україну у 2021, 2022р. та у 2023р, 2024р. виїзду матері з дитиною, за згодою батька.

Суд повністю погоджується з доводами сторони позивача, що мати (відповідач) не маючи його усної чи письмової згоди самостійно за власним рішенням виїхала з спільною дитиною за межі Німеччини, чим порушила його права як батька, враховуючи наступне.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Згідно із ст. ст. 3, 9, 18, 27 Конвенції про права дитини від 20.11.1989р., ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1991р., в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М.С. проти України», суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

У рішенні ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року №31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).

Відповідно до п.1 ст.6, ст. ст.8,13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка ратифікована Україною 17.07.1997р. (набрання чинності з 11.09.1997 р) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування врегульовані Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року, яка є чинною для України з 1 вересня 2006 року (Гаазька конвенція 1980р.). Головною цілями Конвенції відповідно до її преамбули та положень є a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

Дана Конвенція виходить з того, що жодна особа, зокрема один із батьків, не має права одноосібно змінювати місце проживання дитини, у тому числі вивозити її до іншої держави, без згоди іншого з батьків або осіб, яким належать права піклування. У разі незаконного переміщення або утримування дитина підлягає негайному поверненню до держави її постійного проживання з метою вирішення питань піклування саме компетентними органами цієї держави.

Відповідно до статті 3 Конвенції переміщення або утримування дитини є незаконним, якщо воно здійснене з порушенням прав піклування, що належать будь-якій особі згідно із законодавством держави постійного проживання дитини, за умови, що такі права фактично здійснювалися або здійснювалися б, якби не відбулося переміщення чи утримування.

Згідно зі статтею 5 Конвенції права піклування включають, зокрема, право визначати місце проживання дитини. Права доступу включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання.

Такі права виникають на підставі законодавства, судового чи адміністративного рішення або угоди, що має юридичні наслідки відповідно до законодавства держави постійного проживання дитини.

Отже, правовідносини між дитиною та особами, яким належать права піклування, визначаються виключно законодавством держави її постійного проживання. Виїзд дитини за кордон, тимчасовий чи постійний, можливий лише за згодою обох батьків, оскільки зміна країни проживання істотно впливає на порядок спілкування з іншим з батьків, участь у вихованні та умови розвитку дитини.

Статтею 12 цієї ж Конвенції вказано, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

А за ст.13 Конвенції незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

Сам факт винесення рішення про піклування або про визнання цього рішення в запитуваній державі не є підставою для відмови в поверненні дитини відповідно до цієї Конвенції, але судові або адміністративні органи запитуваної держави можуть брати до уваги аргументацію такого рішення під час застосування цієї Конвенції (ст..17).

Відповідно до статті 19 Конвенції, жодне з рішень, прийнятих відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини не можна вважати таким, що вирішує будь яке питання про піклування.

Тобто, рішення про повернення дитини не може позбавити права особу, яка зобов`язується повернути дитину в державу її постійного місця проживання, звернутися до суду та отримати рішення по суті питання піклування про дитину чи визначення її місця проживання.

Положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей не застосовуються до випадків викрадення дітей, які містять ознаки кримінального правопорушення.

Позивач у позовній заяві просив визнати незаконним вивезення та утримування на території України ОСОБА_2 малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та повернути дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до місця та країни його постійного проживання Німеччини.

Судом, як вже зазначено вище, встановлено та констатовано факт вивезення (переміщення) та утримання 03.08.2025 року ОСОБА_2 спільної дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без згоди батька ОСОБА_1 , на території України, що за статтею 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей є незаконним та протиправним, оскільки воно здійснене з порушенням прав піклування, що належать також і батькові дитини, як на час такого вивезення, так і на даний час, згідно із законодавством держави постійного проживання дитини, і такі права фактично ним здійснювалися або здійснювалися б, якби не відбулося переміщення дитини без його згоди.

Водночас суд звертає увагу, що дане порушення (вивезення та утримання дитини без згоди батька вимога №1 позову) визначено законом, а способом захисту порушених прав є не саме визнання дій фізичної особи (не державної чи посадової особи) незаконними, що вже передбачено Гаазькою Конвенцією 1980р., а відновлення порушеного права, що в спірних правовідносинах є саме вимога повернення дитини, тобто вимога №2. Тому, на переконання суду додатково визнання судом, за даним позовом не потребує. А за нормами ч.1,2 ст.15, ч.1,2 ст.16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у способи визначені законом.

Стосовно вимоги №2 повернути дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до місця та країни його постійного проживання Німеччини, то суд зазначає таке.

Суд також робить висновки на приписах Гаазької конвенції 1980р., що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини. З огляду на встановлені судом ризики (п. «b» абз.1 ст. 13 Гаазької конвенції), а саме що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, з врахуванням висловленої думки дитини, втручання у право позивача, гарантоване ст. 8 ЄКПЛ, переслідує легітимну мету, а саме захист прав і свобод дитини.

Окрім того, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року).

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (ч. 1 ст. 9 вказаної Конвенції).

Принцип забезпечення найкращих інтересів дитини закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, що відповідають тим інтересам, на які вказують передбачені в цій конвенції винятки, зокрема в разі серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй психічної шкоди ( постанова ВП ВС від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12, провадження № 61-18331св18).

Судом у даній цивільній справі, як зазначено вище в рішенні, встановлено, що дитина ОСОБА_4 з часу його народження не розлучався з матір`ю, проживав з нею постійно, в т.ч. і з часу припинення сімейних відносин подружжя, тобто з 2021 року. Хлопчик досяг 9-ти річного віку, що є ще надто раннім віком, ніколи не проживав довший час з батьком, а тому пропозиція батька про можливе проживання з сином у разі бажання матері залишитися в Україні (хоча спочатку позивач не висловлював бажання самостійного проживання його з сином), а тому, на переконання суду можливе розлучення з матір`ю, яка вже більше 5-ти років з позивачем не проживає та не бажає всупереч своїй волі повертатись в Німеччину, може заподіяти Домініку психологічну шкоду та не відповідатиме його думці та інтересам або іншим шляхом створить нестерпну обстановку для хлопчика, який наразі вже навчається в Україні, має друзів та почувається тут в безпеці поруч з матір`ю. Житла мати на території ФРН не має, мовою вільно не володіє та не може працевлаштуватися, дозвіл на проживання у неї в Німеччині у зв`язку з розірванням шлюбу з позивачем, який на даний час є громадянином Німеччини, відсутній.

У подібних правовідносинах ВС постановою від 06.06.2018р. (справа № 686/15274/14-ц, провадження № 61-20940св18) вказав, що у разі повернення дитини до Федеративної Республіки Німеччини остання буде розлучена з матір`ю, у якої ІНФОРМАЦІЯ_2 закінчився дозвіл на перебування у м. Мюнхені, Федеративна Республіка Німеччина, а розлучення дитини з матір`ю може заподіяти їй фізичної або психічної шкоди.

Як з`ясовано судом позивач і відповідач, проживаючи в Німеччині, були на державному утриманні (в т.ч. житло та витрати на комунальні послуги), тобто не працювали, позивач не працює і на даний час. Водночас, як зазначила відповідач, у неї наразі відсутнє житло у Федеративній Республіці Німеччині, в якому при можливому поверненні вона змогла б проживати, так як на пошук такого житла теж необхідний час, вона є власником житла в Україні, працевлаштована та самостійно фінансово утримує сина, так як позивач з серпня 2025 р. перестав оплачувати аліменти визначені за рішенням суду Німеччини.

Згідно ст. 141 Сімейного кодексу України, мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Згідно з вимогами ст.157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно.

У статті 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна людина, яка законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров`я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першочергово повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об`єктивних обставин спору.

При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини підлягають врахуванню такі базові елементи: (а) погляди дитини; (б) індивідуальність дитини; (в) збереження сімейного оточення і підтримання відносин; (г) піклування; захист і безпека дитини; (ґ) вразливе положення; (д) право дитини на здоров`я; (е) право дитини на освіту (постанова Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19).

Також підлягають врахуванню: (1) спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; (2) стосунки між дитиною і батьками в минулому; (3) бажання батьків бути опікунами; (4) збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання (дім), школу, друзів; (5) бажання дитини.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Стаття 171 СК закріплює положення про те, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї.

Суд має враховувати висловлену думку системно, з`ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну правову оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню спірного, тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків.

При вирішенні питань, які стосуються життя дитини, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини надається належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Судом також не встановлено протиправну поведінку матері - відповідача у справі у відношенні до малолітньої дитини ОСОБА_4 , як і не встановлено протиправної поведінки і батька позивача, однак дитина висловила як перед судом, так і за психологічним дослідженням перед психологами, перестроги та острах стосовно батька, уникнення частої розмови та спілкування з батьком. Домінік висловився перед судом і щодо небажання повернення в Німеччину. Мати за законодавством України не позбавлялася батьківських прав, а рішення суду Німеччини про передачу повністю одноосібно прав батькові щодо дитини (яке не визнане на території України до виконання) суперечить праву матері на опіку над дитиною, яка з нею постійно проживала та проживає.

Ураховуючи встановлені обставини, зокрема те, що дитина проживає з матір`ю (проти чого позивач і не заперечує, оскільки саме така домовленість існувала між батьками до виїзду, судового рішення щодо визначення місця проживання дитини не виносилось), яка забезпечує їй повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також рівень життя, необхідний для такого розвитку, враховуючи факт, що дитина ніколи не розлучалася з матір`ю з часу її народження, тобто є міцний емоційний зв`язок між ними, заслухавши думку дитини та урахувавши те, що дитина бажає й на далі залишатися з матір`ю саме в Україні і не бажає повернення в Німеччину, враховуючи першочергово найвищі інтереси дитини, в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову в частині вимоги №2, оскільки на переконання суду наявні передбачені Конвенцією виключні підстави для відмови у поверненні дитини у Німеччину.

Суд у даних правовідносинах також застосовує Закону України «Про міжнародне приватне право», оскільки позивачем є громадянин Німеччини. Між Україною та Німеччиною немає окремого двостороннього договору про загальну правову допомогу. Натомість обидві держави співпрацюють на основі багатосторонніх міжнародних договорів, зокрема конвенцій Ради Європи та Гаазької конвенції.

За ст.16,22,66 Закону України «Про міжнародне приватне право» особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.

До особистих немайнових прав застосовується право держави, у якій мала місце дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про захист таких прав, якщо інше не передбачено законом.

Права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.

При цьому, розділ IX цього закону (колізійні норми сімейного права) не містить інших статтей, які можливо застосувати до даних правовідносин.

Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів (ст..73 даного закону).

Проте, за ст..81,82 цього ж закону в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України.

Як зазначено вище, рішення суду Німеччини у сімейних відносинах стосовно передачі одноосібно батьківських прав стосовно Домініка, не визнані та не підлягають за вказаними нормами виконанню в Україні на час ухвалення даного рішення у цивільній справі. Мати за законодавством України не є ні позбавленою батьківських прав, ні відсутнє рішення щодо заборони проживання (перебування під опікою) дитини з матір`ю. При цьому, не зважаючи на введення в Україні воєнного стану м.Івано-Франківськ не відноситься до зони бойових дій, тут досить рідко лунають тривоги, при тому, кожен громадянин дотримується вимог безпеки.

Щодо вимоги відібрання дитини у разі добровільного невиконання рішення суду відповідачем, то така вимога не підлягає задоволенню.

Відповідно до цивільного процесуального законодавства України, виконання рішення суду є окремою стадією процесу, яка розпочалася лише після набрання рішенням законної сили. Вимога про примусове відібрання дитини на стадії розгляду справи по суті є передчасною, оскільки вона ґрунтується на припущенні про майбутнє правопорушення, яке ще не відбулося і може ніколи не відбутися. Суд не може приймати рішення щодо санкцій за правопорушення, яке є гіпотетичним.

Питання примусового відібрання дитини (як окрема вимога, а не як вимога у разі невиконання судового рішення за іншими вимогами) регулюється статтею 163 Сімейного кодексу України за участі відповідних органів, якщо добровільне виконання боржником є неможливим.

Вимога №4 позову теж стосується виконання рішення суду в разі його задоволення.

А отже, позов не підлягає до задоволення в цілому.

Інші доводи сторін не потребують деталізації та не впливають на висновок суду у даній цивільній справі.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому зсіданні дослідити кожен доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п.27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009р. №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).

Пленум Верховного Суду України у п.11 постанови від 18.12.2009 р. №11 «Про судове рішення у цивільній справі» роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

За ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

На підставі наведеного, Конвенції про права дитини, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, ст..16,22,66,73,81,82 Законом України «Про міжнародне приватне право», ст.141,157,171 Сімейного кодексу України, Законом України «Про охорону дитинства» та керуючись ст. ст. 3,4,13, 89,263-265, 268 Цивільно-процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Микулич Ігор Володимирович до ОСОБА_2 , треті особи які не заявляє самостійних вимог: Орган опіки та піклування виконкому Івано-Франківської міської ради, Міністерство юстиції України про визнання незаконним вивезення та утримування на території України ОСОБА_2 малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; повернення дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до місця його постійного проживання - Німеччини, у разі невиконання ОСОБА_2 протягом місяця судового рішення, яке набере законної сили, відібрати дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; встановити порядок виконання судового рішення; стягнути судові витрати.

Рішення може бути оскаржене до Івано-Франківського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Мирослава ПОЛЬСЬКА