Рішення № 138180674, 30.06.2026, Крюківський районний суд м. Кременчука

Провадження № 2/537/159/2026

Справа № 537/6142/25

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30.06.2026 року м. Кременчук

Крюківський районний суд м. Кременчука у складі:

головуючої судді Мурашової Н.В.,

за участю секретаря Дейнеки В.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань у приміщенні суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення з боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання по договору кредиту, встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми,

у с т а н о в и в:

Короткий зміст позовних вимог.

29.09.2025 року ТОВ «Він Фінанс» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просило стягнути з відповідача на його користь збитки за прострочення виконання рішення Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі №537/6454/14-ц у розмірі 74782,05 грн., а також судові витрати на судовий збір в розмірі 2422,40 грн.

В обґрунтування позову зазначено, що рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі №537/6454/14-ц стягнули з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором №32/39/06-А від 14.07.2006 рокуу розмірі 242340,73 грн. З момету набрання рішенням законної сили вчинялись дії щодо примусового виконання рішення суду, але воно так і не було виконано в розумінні чинного законодавства. Таким чином вказане судове рішення не виконувалося відповідачем. Тому відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України з ОСОБА_2 має стягуватися за прострочення виконання грошового зобов`язання в розмірі 242340,73 грн. за рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі №537/6454/14-ц в період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 року 3% річних 21790,75 грн., інфляційні втрати 52991,30 грн., що в сумі становить 74782,05 грн.

14.07.2006 року між АКБ «УкрСибБанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір №32/39/06-А. Первісний кредитор АКБ «УкрСибБанк» відступив своє право вимоги до ОСОБА_2 за цим кредитним договором ПАТ «Дельта Банк». А ПАТ «Дельта Банк» відступив своє право вимоги до ОСОБА_2 за цим кредитним договором ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» на підставі договору купівлі -продажу права вимоги №1930/К від 18.09.2019 року. 08.11.2019 року Крюківський районний суд м. Кременчука ухвалою у справі №537/6454/14-ц підтверджено перехід права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором №32/39/06-А від 14.07.2006 року до ТОВ «ФК «Довіра і Гарнатія». 25.07.2024 року на загальних зборах учасників ТОВ «ФК «Довіра і Гарантія» (ЄДРПОУ 38750239) було вирішено змінити найменування ТОВ «ФК «Довіра і Гарантія» на ТОВ «Він Фінанс», що підтверджується протоколом зборів учасників №1706, на виконання якого за наказом №55-к від 25.07.2024 року внесено зміни про перейменування до облікових та інших документів Товариства. Зміна назви ТОВ «ФК «Довіра і Гарантія» на ТОВ «Він Фінанс» також підтверджується випискою з ЄДР №140801500422 від 26.07.2024 року. За таких обставин позивач ТОВ «Він Фінанс» має право вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором №32/39/06-А від 14.07.2006 року.

ТОВ «Він Фінанс» вважали, що звернулися до суду з вказаною позовною вимогою в межах строку позовної давсності, враховуючи положення ст.ст.253, 257, 256, п.12 та п.19 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК України.

Оскільки ОСОБА_2 в добровільному порядку не виконала своїх зобов`язань за Кредитним договором №32/39/06-А від 14.07.2006 року, не виконала рішення Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі №537/6454/14-ц про стягнення заборгованості за цим Кредитним договором, правонаступник первісного кредитора ТОВ «Він Фінанс» звернувся до суду з позовом про стягнення з Боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми. З цих підстав позивач ТОВ «Він Фінанс» поніс судові витрати на судовий збір, сплачений при поданні позову, в розмірі 2422,4 грн., який просив стягнути на його користь з відповідача ОСОБА_2 .

Короткий зміст відзиву на позов.

26.11.2025 року до суду надійшов відзив відповідача ОСОБА_2 , поданий її представником адвокатом Варавіним С.Д., в якому просили відмовити в задоволенні позовних вимог ТОВ «Він Фінанс» про стягнення з Боржника ОСОБА_2 за прострочення виконання грошового зобов`язання встановлений індекс інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

В обгрунтування відзиву зазначено, що позивач ТОВ «Він Фінанс» пропустив строк пред`явлення виконавчого листа для примусового виконання рішення Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі №537/6454/14-ц. З цих підстав правовідносини між сторонами трансформувались у натуральне зобов*язання. Вимога позивача є задавненою, оскільки пропущено строк звернення до виконання судового рішення. З цих підстав відсутні правові підстави про стягнення з ОСОБА_2 індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, визначеної рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі №537/6454/14-ц .

За таких обставин просили відмовити в задоволенні позову вимог ТОВ «Він Фінанс» про стягнення з Боржника ОСОБА_2 індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми з виконання грошового зобов`язання рішення Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі №537/6454/14-ц.

Відповідь на відзив.

01.12.2025 року позивач ТОВ «Він Фінанс» надав відповідь на відзив відповідача ОСОБА_2 , в якому доводив пропуск установленого законом та судом поданого її представником відзиву на позов.

Відповідач ОСОБА_2 не виконала рішення Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі №537/6454/14-ц, не подала належних та допустимих доказів про виконання вказаного судового рішення. Відсутність відомостей про виконавчі провадження про примусове виконання вказаного судового рішення не підтверджують відсутність заборгованості на його виконання, не спростовують наявність боргу. Оскільки ОСОБА_2 добровільно не виконала судове рішення, вимоги ТОВ «Він Фінанс» про стягнення з ОСОБА_2 індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми, визначеної рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі №537/6454/14-ц відповідають положенням ч.2 ст.625 ЦК України.

За таких обставин позовні вимоги є законними та обгрунтованими, просили суд їх задовольнити.

Рух справи.

Ухвалою Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.10.2025 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін. (а.с.21-22).

Ухвалою Крюківського районного суду м. Кременчука від 09.12.2025 року за клопотанням представника відповідача адвоката Варавіна С.Д. зупинено провадження у справі до перегляду судового рішення Великою Палатою Верховного Суду у справі №754/511/23.

Ухвалою Крюківського районного суду м. Кременчука від 27.03.2026 року поновлено провадження у справі, призначено судове засідання.

Позиція учасників справи в судовому засіданні.

Позивач ТОВ «Він Фінанс» не направив в судове засідання представника, хоча був належним чином повідомлений про місце і час розгляду справи. Від представника позивача Романенка М.Е. надійшла заява, в якій він просив розглянути справу без їх участі, позовні вимоги задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 та її представника адвокат Варавін С.Д. не з`явилися в судове засідання, хоча були належним чином повідомлені про місце і час розгляду справи. Від представника відповідача Варавіна С.Д. надійшла заява, в якій він просив розглянути справу без їх участі, відмовити в задоволення позовних вимог з підстав, наведених у відзиві, враховуючи правову позицію ВП ВС у постанові від 11.02.2026 року у справі №754/511/23.

Фактичні обставини, установлені судом.

14.07.2006 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та відповідачкою ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 32/39/06-А, на надання кредиту в сумі 32621,51 дол. США строком по 13.07.2011 року, зі сплатою 13,5% річних.

20.05.2013 року між ВАТ «Кредитпромбанку» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого до ПАТ «Дельта Банк» перейшло право вимоги за кредитними договорами, в тому числі і до ОСОБА_2 по кредитному договору № 32/39/06-А від 14.07.2006 року.

Заочним рішенням Крюківського районного суду м.Кременчука від 13.01.2015 року, яке набрало законної сили 01.02.2015 року, задовольнили позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Стягнули з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором № 32/39/06-А від 14.07.2006 року в сумі 239941,32 грн. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк» сплачений судовий збір в сумі 2399,41 грн.

ПАТ «Дельта Банк» звернулось до суду із заявою про видачу виконавчого листа по вказаній справі лише 14.11.2016 року, у звязку із чим 14.11.2016 року Крюківським районним судом міста Кременчука видано виконавчий лист №537/6454/14-ц про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованості за договором кредиту №32/39/06-А від 14 липня 2006 року в сумі 239941,32 грн. та про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк» суми сплаченого судового збору в розмірі 2399,41 грн.

Ухвалою Крюківського районного суду м. Кременчука від 26.12.2016 року у справі №537/6454/14-ц, провадження № 6/537/130/2016, відмовлено в задоволенні заяви ПАТ «Дельта Банк» про поновлення пропущеного строку для предявлення виконавчого листа до виконання згідно рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області №537/6454/14-ц за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Відсутні відомості про оскарження чи скасування цієї ухвали суду.

29.09.2025 року ТОВ «Він Фінанс», як правонаступник ПАТ «Дельта Банк» пред`явило цей позов до ОСОБА_2 про стягнення з неї відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов`язання в розмірі 242340,73 грн. за рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі №537/6454/14-ц в період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 року 3% річних 21790,75 грн., інфляційні втрати 52991,30 грн., що в сумі становить 74782,05 грн.

Суду не подано належних та допустимих доказів про виконання вказаного рішення Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі №537/6454/14-ц.

Мотиви, з яких виходить суд, застосовані норми права та праві позиції Верховного Суду, зокрема Великої Палати у поставі від 21.02.2026 року у справі №754/511/23.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) [частина перша статті 530 ЦК України].

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК Українив разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного судуу постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

В указаній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення 3% річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3% річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 904/6892/17 зроблено такий правовий висновок: «Незважаючи на те, що за змістом положень статей 549, 625 ЦК України і статті 230 ГК України кредитор має право нараховувати пеню, інфляційні втрати і 3% річних за допущене боржником прострочення виконання основного зобов`язання, яке (основне зобов`язання) не припинилося у встановленому порядку, наявність такого, що набрало законної сили, судового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення основного боргу в зв`язку з необґрунтованістю відповідного позову, ухваленого за наслідками розгляду судом іншої справи між тими ж самими сторонами, унеможливлює подальше притягнення кредитором боржника до відповідальності у виді штрафної санкції (пені), оскільки її практичне застосування є додатковим зобов`язанням, яке випливає з основного зобов`язання (сплати основного боргу), тоді як підтверджена рішенням суду остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов`язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги. Адже, натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.02.2026 року у справі №754/511/23 погодилася з наведеними висновками та щодо спірних правовідносин, які є предметом розгляду цієї справи, виходила з таких міркувань.

Устатті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші].

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).

Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.02.2026 року у справі №754/511/23 врахувала, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності. Разом з тим у спірній ситуації керувалася таким.

Згідно із частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.

З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).

За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.

Щодо суті позовних вимог і доводів відзиву на позов.

У справі, яка розглядається, спір стосується вимог ТОВ «Він Фінанс», як правонаступника первісного кредитора, пред`явлених до суду 29.09.2025 року на підставі ч.2 ст.625 ЦК України до ОСОБА_2 про стягнення з неї відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов`язання в розмірі 242340,73 грн. за рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі №537/6454/14-ц в період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 року 3% річних 21790,75 грн., інфляційні втрати 52991,30 грн., що в сумі становить 74782,05 грн.

Як уже зазначалося вище, передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

Водночас Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі №366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі №420/2411/19, у постанові від 11.02.2026 року у справі №754/511/23 виснувала, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.

За установлених судом обставин розмір заборгованості встановлений рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 13.01.2015 року у справі № 537/6454/14-ц, яке набрало законної сили 01.02.2015 року та яким, зокрема, стягнуто з відповідача ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором № 32/39/06-А від 14.07.2006 року в сумі 239941,32 грн., з яких 164191,34 грн. тіло кредиту, 75749,98 грн. відсотки. І саме на цю суму правонаступник первісного кредитора, згідно з позовною заявою нарахував три проценти річних та інфляційні втрати за ч.2 ст.625 ЦК України за період з 23.02.2019 року до 23.02.2022 року.

Проте, як установив суд, ПАТ «Дельта Банк» звернулося до суду за виконавчим листом лише 14.11.2016 року, тобто з пропуском установлного на той час строку для його пред`явленн для примусового виконання. Суд видав ПАТ «Дельта Банк» виконавчий лист у день звернення, тобто 14.11.2016 року.

Проте ухвалою Крюківського районного суду м. Кременчука від 26.12.2016 року у справі №537/6454/14-ц було відмовлено у задоволенні заяви ПАТ «Дельта Банк» про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання згідно рішення Крюківського районного суду міста Кременчука №537/6454/14-ц за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Вказане судове рішення (про відмову в поновленні строку пред`явлення виконавчого листа до виконання) засвідчує, що стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу. Тобто у такому випадку основна вимога позивача про примусове стягнення боргу, підтверджена судовим рішенням, не може бути виконана в примусовому порядку, а тому до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦКУкраїни.

Факт не перебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби в сукупності з відмовою суду в задоволенні заяви позивача про поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.

Тому з врахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11.02.2026 року у справі №№754/511/23, суд вважає, що необхідно відмовити в задоволенні позовних вимог ТОВ «Він Фінанс» про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за невиконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, виходячи з того, що у зв`язку зі спливом строку, наданого законом для пред`явлення виконавчого листа до виконання, відмовою суду у поновленні цього строку, немає і обов`язку відповідача у грошовому зобов`язанні, який би міг бути виконаний примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення можливого похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд відмовив у задоволенні позовних вимоги, то відсутні підстави для їх відшкодування позивачу за рахунок стягнення з відповідача.

Керуючись ст.ст. 5, 10, 13, 19, 76, 77, 81, 141, 258-259, 263-265, 268, 272, 273, 352, 354 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

Відмовити в задоволення позову позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс» до ОСОБА_3 про стягнення з боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання по договору кредиту, встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Інформація про учасників:

Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс», ЄДРПОУ 38750239, місце розташування за адресою: 04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд.8.

Відповідач ОСОБА_2 (після зміни прізвища ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , після зміни РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення виготовлено 13.07.2026 року.

Суддя: Мурашова Н.В.