Рішення № 138169609, 13.07.2026, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/12099/26

Провадження 2/127/3495/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі головуючого судді Борисюк І.Е., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Діагностичний центр «Меділабс» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького міського суду Вінницької області звернувся ОСОБА_1 з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Діагностичний центр «Меділабс» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 30.04.2025 позивача було звільнено з посади юрисконсульта ТОВ «Діагностичний центр «Меділабс» на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін, відповідно до наказу про звільнення № 91/К від 15.04.2025. Разом з тим, під час проведення розрахунку із позивачем у зв`язку із звільненням, відповідачем не проведено повний розрахунок, а саме не нараховано та не виплачено компенсацію заборгованості за недоплату заробітної плати у період з 26.03.2022 по 19.07.2022 у сумі 51 232, 48 гривень. Постановою Вінницького апеляційного суду від 24.02.2026 у справі № 127/4825/25 апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено частково; рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11.11.2025 скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовну заяву ОСОБА_1 до ТОВ «Діагностичний центр «Меділабс» про стягнення недоотриманої заробітної плати задоволено частково і стягнуто з ТОВ «Діагностичний центр «Меділабс» на користь ОСОБА_1 недоплачену заробітну плату у період з 26.03.2022 по 19.07.2022 в сумі 51 232, 48 гривень, компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у сумі 13 866, 17 гривень, а також моральну шкоду у сумі 5 000, 00 гривень. На виконання вказаного судового рішення відповідач через Перший відділ державної виконавчої служби у місті Вінниці Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України 08.04.2026 здійснив виплату на картковий рахунок позивача компенсації заборгованості за недоплату заробітної плати у період з 26.03.2022 по 19.07.2022 у сумі 51 232, 48 гривень. Однак, відповідач, виконуючи вказане судове рішення, не здійснив виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка обчислюється з 01.05.2025 (наступного дня після звільнення позивача) по 31.10.2025. Відповідно до обрахунку строк затримки розрахунку становить 182 календарних дні (шестимісячний період, визначений ст. 117 КЗпП України, з 01.05.2025 по 31.10.2025. Відтак, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року, загальна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку становить 186 666, 48 гривень (1 025, 64 гривень х 182 календарних дні). У даній справі підстави для зменшення розміру відшкодування відсутні, оскільки розмір заборгованості відповідача перед позивачем є істотним та становить 51 232, 48 гривень, що підтверджено постановою апеляційного суду, яка набрала законної сили, а отже ця сума не є незначною та становить суттєву частину доходу позивача. Затримка виплати має тривалий характер, оскільки остаточний розрахунок проведено лише 08.04.2026 при обов`язку здійснити його ще 30.04.2025.

Вищевикладене й стало підставою для звернення до суду позивача із вимогою про стягнення на його користь з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме з 01.05.2025 до 31.10.2025 в сумі 186 666, 48 гривень.

Ухвалою суду від 21.04.2026 вищевказану заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Також, даною ухвалою запропоновано учасникам справи надати суду заяви по суті справи та докази у строк, встановлений судом.

На виконання вимог ч. 7 ст. 43 і абз. 2 ч. 1 ст. 177 ЦПК України позивачем надано разом із позовом, поданим до суду в електронній формі, докази надсилання відповідачу до його електронного кабінету позовної заяви із доданими до неї документами.

Згідно квитанції № 6657181 вищевказані документи були доставлені до електронного кабінету відповідача 10.04.2026 об 11 год. 40 хв. (а.с. 35-35зв.)

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 12.04.2026 підсистемою «Електронний суд» до електронного кабінету відповідача автоматично було доставлено позовну заяву із доданими до неї документами, що підтверджується відповідною довідкою. (а.с. 47)

Також з матеріалів справи вбачається, що ухвала суду від 21.04.2026 того ж дня була надіслана до електронного кабінету відповідача і доставлена до нього 24.04.2026 о 04 год. 00 хв., що підтверджується відповідною довідкою. (а.с. 43)

Враховуючи положення ст. 128 ЦПК України, вважається, що відповідач був належним чином повідомленим про розгляд справи. Також, враховуючи положення п. 2 ч. 6 ст. 272 ЦПК України, ухвала суду від 21.04.2026 вважається врученою відповідачу 24.04.2026.

08.05.2026, у строк встановлений ухвалою суду від 21.04.2026, від відповідача надійшов відзив на позовну заяву із викладеними у ньому запереченнями щодо задоволення позовних вимог. Так, у відзиві представник відповідача зазначив, що визначений позивачем розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 186 666, 48 гривень є необґрунтованим, завищеним та таким, що не відповідає принципам розумності, справедливості і пропорційності. Представник відповідача просив звернути увагу, що у справі № 127/4825/25 на користь позивача вже було стягнуто не лише суму недоплаченої заробітної плати, а й компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків її виплати у сумі 13 866, 17 гривень та моральну шкоду у сумі 5 000, 00 гривень. Отже, на думку представника відповідача, негативні наслідки несвоєчасної виплати заробітної плати вже були частково компенсовані позивачу, а томк стягнення додатково суми 186 666, 48 гривень призведе до очевидно непропорційного майнового навантаження на відповідача і матиме фактично каральний характер, що не відповідає правовій природі ст. 117 КЗпП України. Також представник відповідача зазначив, що твердження позивача про тривалий характер затримки не може оцінюватися виключно як наслідок поведінки відповідача, адже тривалість спору та тривалість неврегульованості питання щодо суми 51 232, 48 гривень була зумовлена також тим, що позивач тривалий час не звертався до суду з вимогою про стягнення цієї суми, хоча знав або повинен був знати про відповідні обставини ще у 2022 році. На думку представника відповідача, розрахунок середнього заробітку, здійснений позивачем, є помилковим та штучно завищеним, а дії позивача мають ознаки зловживання процесуальними правами та штучного дроблення позовних вимог. Крім того, представник відповідача вважає, що позивач пропустив встановлений законом строк звернення до суду з даним позовом. Представник відповідача просив відмовити позивачу у задоволенні його позовних вимог.

Вищевказаний відзив було доставлено позивачу до його електронного кабінету 08.05.2026. (а.с. 53, 62)

12.05.2026, у строк встановлений ухвалою суду від 21.04.2026, від позивача надійшла відповідь на відзив із викладеними у ній поясненнями, міркуваннями і аргументами щодо наведених представником відповідача у відзиві заперечень і мотиви їх відхилення.

Вищевказану відповідь на відзив було доставлено до електронного кабінету відповідача 12.05.2026. (а.с. 74зв.)

14.05.2026, у строк встановлений ухвалою суду від 21.04.2026, від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив із викладеними у них поясненнями, міркуваннями і аргументами щодо наведених позивачем у відповіді на відзив пояснень, міркувань і аргументів і мотивами їх відхилення.

Вищевказані заперечення було доставлено позивачу до його електронного кабінету 14.05.2026. (а.с. 80-80зв.)

Ухвалою суду від 21.05.2026 було відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Враховуючи вищевикладене та положення ст. 279 ЦПК, суд розглядає справу за наявними у справі матеріалами.

Варто зазначити, що дата ухвалення цього рішення обумовлюється тим, зокрема, що в період з 15.06.2026 до 03.07.2026 суддя Борисюк І.Е. перебувала у відпустці.

При розгляді справи судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03.04.2025 у справі № 127/1239/25 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Діагностичний центр «Меділабс» про зобов`язання відновити виплату та стягнення заборгованості із виплати середнього заробітку, яке набрало законної сили 17.06.2025 згідно постанови Вінницького апеляційного суду, у задоволенні позовних вимог було відмовлено.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 24.02.2026 у справі № 127/4825/25 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Діагностичний центр «Меділабс» про стягнення недоотриманої заробітної плати було скасовано рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11.11.2025 та ухвалено нове рішення, яким позовну заяву задоволено частково і стягнуто з ТОВ «Діагностичний центр «Меділабс» на користь ОСОБА_1 недоплачену заробітну плату у період з 26.03.2022 по 19.07.2022 в сумі 51 232, 48 гривень, компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у сумі 13 866, 17 гривень, а також моральну шкоду у сумі 5 000, 00 гривень.

Вищевказаними судовими рішеннями було встановлено наступне.

Наказом ТОВ «Діагностичний центр «Меділабс» № 309-к від 08.09.2021 прийнято ОСОБА_1 на посаду юрисконсульта 09.09.2021 з посадовим окладом 9 700,00 гривень за основним місцем роботи.

На підставі витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 26.03.2022 № 73 ТОВ «Діагностичний центр «Меділабс» 28.03.2022 прийнято наказ № 75/к, яким увільнено ОСОБА_1 , юрисконсульта, від роботи з 26.03.2022 у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації, на особливий період, зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку на період проходження військової служби.

Відповідно до ст. 119 КЗпП України зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-ІХ ТОВ «Діагностичний центр «Меділабс» прийнято наказ № 189/к від 19.07.2022, яким наказано Відділу бухгалтерії припинити з 19.07.2022 нарахування та виплату середнього заробітку ОСОБА_1 , юрисконсульту, який проходить військову службу під час мобілізації.

Нарахування та виплата заробітної плати ОСОБА_1 здійснювалась з вересня 2021 року по липень 2022 року включно.

Вищевказані обставини у відповідності до положень ч. 4 ст. 82 ЦПК України не потребують доказування у даній справі.

30.04.2025 ОСОБА_1 був звільнений з посади юрисконсульта ТОВ «Діагностичний центр «Меділабс» на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін, відповідно до наказу про звільнення № 91/К від 15.04.2025. (а.с. 27)

Позивач вважає свої права порушеними відповідачем, оскільки повний розрахунок при звільненні із ним у встановлений чинним законодавством строк проведено не було.

Згідно із ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Так, ч. 2 ст. 233 КЗпП України визначено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Згідно із ч. 1 та ч. 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1 ч. 3 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви, а відповідач - разом з поданням відзиву.

Сторонами по справі у відповідності до ч. 4 ст. 83 ЦПК України не було повідомлено про неможливість подання доказів у встановлений законом строк. Заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, до суду не надходили.

Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи.

Також, судом в ухвалі від 21.04.2026 було роз`яснено сторонам по справі наслідки ненадання суду доказів по справі, дії в разі неможливості надання доказів, а також право і порядок звернення до суду із заявами та клопотаннями.

Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.

Згідно із ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з п. 2, п. 4, п. 6 п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Згідно із ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд, дослідивши письмові пояснення, викладені сторонами по справі в заявах по суті справи, та оцінивши, відповідно до ст. 89 ЦПК України, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів, наявних в справі, у їх сукупності, прийшов до переконання в тому, що позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

В ході розгляду справи судом встановлено, що позивач перебував у трудових відносинах із відповідачем з 09.09.2021 до 30.04.2025. На виконання вимог ст. 47 КЗпП України відповідач у день звільнення позивача - 30.04.2025 письмово повідомив його про нараховані суми належні працівникові при звільненні, що підтверджується відповідним повідомленням із розпискою позивача, наданим останнім разом із позовом. (а.с. 33) Як вбачається із даного повідомлення-розрахунку, до виплати позивачу належало 7 045, 22 гривень.

Згідно із ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, установлена ст. 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Судом встановлено, що станом на час звільнення позивача, між ним та роботодавцем існували спори щодо заробітної плати, які були вирішені судом 17.06.2025 і 24.02.2026 (справи № 127/1239/25і № 127/4825/25). Доказів того, що неоспорювана позивачем сума, нарахована йому при звільненні відповідачем, не була виплачена останнім своєчасно - суду не надано.

За змістом ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 24.02.2026 у справі № 127/4825/25 стягнуто з відповідача на користь позивача, зокрема, недоплачену заробітну плату у період з 26.03.2022 по 19.07.2022 в сумі 51 232, 48 гривень і 13 866, 17 гривень компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушення строків виплати.

Отже, відповідач зобов`язаний був нарахувати і виплатити позивачу в день звільнення:

- 7 045, 22 гривень компенсації за невикористані відпустки;

- 51 232, 48 гривень заробітної плати у період з 26.03.2022 по 19.07.2022.

Судом прийнято до уваги, що стягнута за вищевказаним судовим рішенням сума компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушення строків виплати також входить до структури заробітної плати у відповідності до ст. 2 Закону України «Про оплату праці». Однак, у відповідності до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. В даному випадку, як вбачається з вищевказаного судового рішення, відповідач не визнавав порушення трудових прав позивача, встановлення чого судом стало наслідком стягнення відповідної заборгованості і компенсації. Отже, якби дана компенсація була стягнута судом до звільнення позивача, то її розмір підлягав би нарахуванню і виплаті позивачу в день звільнення.

01.04.2026 було відкрите виконавче провадження № 80644535 про примусове виконання виконавчого листа, виданого 31.03.2026 Вінницьким міським судом Вінницької області за вказаним судовим рішенням, про що головним держаним виконавцем Першого відділу державної виконавчої служби у місті Вінниці Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Стромило О.С. винесено відповідну постанову. (а.с. 74)

В ході примусового виконання вищевказаного судового рішення 08.04.2026, як повідомив позивач, відповідачем було проведено з ним повний розрахунок. Відповідачем не спростовано дану обставину.

Відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому ст. 117 КЗпП України.

У відповідності до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (надалі Порядок), який застосовується, зокрема, у інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати (пп. «л» п. 1).

Відповідно до п. 2 вищевказаного Порядку середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, як у даному випадку, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Час, протягом якого працівник згідно із законодавством не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду. Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього - п`ятого пункту 4 цього Порядку.

Згідно з п. 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до абз. 1 п. 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Судом встановлено, що позивач протягом двох місяців перед звільненням не працював внаслідок проходження військової служби з 26.03.2022 і не отримував заробітну плату. Заробіток зберігався за позивачем частково з 26.03.2022 до 18.07.2022, який відповідно до п. 2 Порядку виключається з розрахункового періоду. Однак розрахунковий період, визначений Порядком, наявний. Відповідно, обчислення середньої заробітної плати має відбуватися виходячи з виплат за попередні два місяці роботи, тобто за січень і лютий місяці 2022 року.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 24.02.2026 у справі № 127/4825/25 встановлено розмір виплат належних позивачу за січень і лютий місяці 2022 року і число робочих днів, що враховуючи положення ч. 4 ст. 82 ЦПК України не потребує доказування.

Так, враховуючи положення Порядку, середньоденна заробітна плата позивача становить 1 025, 64 гривень ((20 000, 00 гривень + 20 000, 00 гривень)/39).

Судом враховано, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, загалом є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Як встановлено судом, остаточний розрахунок із позивачем відповідачем проведено 08.04.2026.

Згідно із ст. 2411 КЗпП України строки виникнення і припинення трудових прав та обов`язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями; строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку; якщо кінець строку, обчислюваного місяця, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця.

Отже, загальний розмір середнього заробітку за час затримки з 01.05.2025 до 31.10.2025 (шість місяців з моменту виникнення прострочення виконання зобов`язання) складає: 188 717, 76 гривень (1 025, 64 гривень х 184 дні), а не 186 666, 46 гривень, як визначено позивачем за 182 дні.

Твердження представника відповідача, викладене у відзиві про те, що «позивач у даній справі фактично просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у зв`язку із несвоєчасною виплатою іншої суми, яка також була обчислена як середній заробіток за період мобілізації». Тобто позивач фактично просить застосувати механізм «середнього заробітку на середній заробіток»» не заслуговують на увагу, адже поняття середнього заробітку, який підлягав виплаті працівникові на підставі ст. 119 КЗпП України в редакції, чинній до 18.07.2022, і середнього заробітку, який передбачено ст. 117 КЗпП України, що є предметом даного спору, не є тотожними.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно зі стягненням збитків, порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг би зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

Встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Висновок щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15 (провадження № 14-623цс18), яка відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Така правова позиція застосована також Верховним Судом і у справі № 165/622/20 (постанова від 20 травня 2021 року).

Зі змісту наведеної норми Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення юридичної визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблеми можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути, безумовно, стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, та сформулювала правовий висновок, за яким обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до ст. 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Верховний Суд у постанові від 06.04.2026 у справі № 560/17619/24 виснував, що розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо), для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Верховний Суд зазначив, що аналіз правового врегулювання дає змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів ч. 1 ст. 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується, відповідно, розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Подібний підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом, зокрема, й у справі № 489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23).

При вирішенні вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, судом враховано, зокрема: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, який перевищує заборгованість відповідача перед позивачем по заробітній платі (належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством); частку коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частку коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; остаточне погашення заборгованості відповідачем станом на день звернення позивача до суду із даним позовом; період затримки розрахунку із позивачем, враховуючи обставини тривалості такого періоду (спір щодо належних позивачеві сум, що вирішувався судом); поведінку сторін.

Доводи представника відповідача на недобросовісну поведінку позивача, яка, на його думку, має ознаки зловживання процесуальними правами та штучного дроблення позовних вимог, зважаючи, зокрема на отримання позивачем компенсації втрати частини доходів в сумі 13 866, 17 гривень та моральної шкоди в сумі 5 000, 00 гривень, є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Конституцією України передбачається низка гарантій прав людини і громадянина, однією із яких є право судового захисту, що встановлено ст. 55 Конституції Україн, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

У відповідності до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Вищевказане означає, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Водночас, зважаючи на доводи представника відповідача, суд зауважує, що цивільне судочинство, у відповідності до ст. 12 ЦПК України, здійснюється на засадах змагальності сторін.

Присудження судом вищевказаної компенсації та моральної шкоди стало наслідком порушення відповідачем трудового законодавства в частині своєчасної виплати належної заробітної плати позивачу в період перебування позивача із відповідачем у трудових відносинах. Компенсація була стягнута на підставі ст. 34 Закону України «Про оплату праці» і Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», а моральна шкода на підставі ст.ст. 23 і 1167 ЦК України та ст. 2371 КЗпП України.

Середній же заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, що є предметом спору у даній справі, як вже зазначав суд, носить компенсаційний характер майнових втрат колишнього працівника, яких той зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним повного розрахунку (усіх належних працівнику виплат) при звільненні з боку роботодавця.

На відміну від компенсації працівнику втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не є компенсаційною виплатою, яка входить до структури заробітної плати у розумінні ст. 2 Закону України «Про оплату праці», що узгоджується із висловленою позицією Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16 та Верховним Судом, зокрема у постанові від 20.03.2024 у справі № 181/1681/23.

Так, порушення роботодавцем трудового законодавства тягне за собою різні юридичні наслідки.

У трудових правовідносинах, як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачених трудовим законодавством та трудовим договором.

Реалізуючи права і виконуючи обов`язки, суб`єкти трудових правовідносин зобов`язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Під зловживанням трудовим правом для сторін трудових відносин варто розуміти особливу недобросовісну поведінку, пов`язану з навмисним створенням для працівника та/або роботодавця ситуації правової невизначеності за межами права, з порушенням принципів справедливості, добросовісності та розумності.

Згідно із ст. 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Статтею 43 Конституції України передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про оплату праці» своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості. Забороняється будь-яким способом обмежувати працівника вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, крім випадків, передбачених законодавством, відповідно до ст. 25 Закону України «Про оплату праці».

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, справа «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та 71378/10, справа «Ганс-Адам II проти Німеччини», заява № 942527/98 тощо) «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи «право вимоги» відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання»/«правомірне очікування» (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності.

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що володінням, на яке поширюються гарантії ст. 1 Протоколу № 1 є також майнові інтереси, вимоги майнового характеру, соціальні виплати, щодо яких особа має правомірне очікування, що такі вимоги будуть задоволені.

Таким чином, з огляду на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами КЗпП України, Законом України «Про оплату праці», а при звільненні позивач не отримав усі належні йому виплати, на отримання яких він мав право відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством на момент звільнення, вимоги спрямовані на одержання цих виплат, відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики Європейського Суду.

Згідно із п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Суд також враховує, що одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загально людських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, на Рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004.

Тому, враховуючи вищенаведене, з метою дотримання критеріїв справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця, який допустив порушення трудового законодавства та законодавства про оплату праці, суд дійшов висновку, що обставини даної справи дають підстави для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до 165 901, 80 гривень, що становить 87, 91 % суми середнього заробітку, який відповідає відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала позивачеві при звільненні, тим самим не допустивши понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат.

Суд не погоджується із доводами представника відповідача про те, що позивачем пропущено тримісячний строк звернення до суду, визначений ст. 233 КЗпП України, із даним позовом, виходячи з наступного.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Частиною другою статті 233 КЗпП України передбачено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-2426цс15 зроблено висновок, що «статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду)».

У рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу Конституційний Суд України вказав, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Крім того, правовий висновок про необхідність застосування тримісячного строку для звернення колишнього працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні викладено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19) та від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21). Верховний Суд України свого часу також дотримувався цього принципу, про що зазначав у постановах від 26 грудня 2011 року у справі № 6-77цс11, від 24 червня 2015 року у справі № 6-116цс15, від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16, від 11 жовтня 2017 року у справі № 311/136/16, від 08 листопада 2017 року у справі № 202/4914/16-ц.

Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється за правилами, визначеними нормами ст. 233 КЗпП України. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (ч. 3 ст. 267 ЦК України) (постанови Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18, від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20, від 26 жовтня 2022 року у справі № 757/62971/19-ц, від 16 листопада 2022 року у справі № 240/19150/20, від 09 травня 2023 року у справі № 398/1985/22).

Вищевикладене узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 12.11.2025 у справі № 306/2708/23.

Відповідно до ст.ст. 116, 117 КЗпП України обов`язок роботодавця провести з працівником повний розрахунок виникає у день звільнення, і саме невиконання цього обов`язку у визначений законом строк є підставою для виникнення відповідальності у вигляді виплати середнього заробітку за час затримки. У разі якщо виплата належних сум здійснюється не одноразово, а частинами, така поетапність не змінює правової природи порушення, яке виникло в момент звільнення, а лише свідчить про його часткове усунення у відповідних частинах.

Кожна окрема виплата є юридичним фактом, який припиняє затримку розрахунку лише у межах відповідної частини заборгованості, та водночас породжує для працівника право на звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки саме щодо цієї частини.

Як вже зазначав суд, відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України, має компенсаційний характер і спрямована на відшкодування працівникові втрат, зумовлених несвоєчасною виплатою належних сум, а тому її застосування пов`язується з фактом проведення відповідної виплати, яка фіксує момент припинення порушення у певній частині.

Крім того, наявність спору щодо розміру належних сум або ухвалення судових рішень з цього приводу не впливає на визначення початку перебігу строку звернення до суду, оскільки визначальним є сам факт фактичної виплати відповідних сум, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

У випадку поетапної виплати належних сум при звільненні строк звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку обчислюється окремо щодо кожної такої виплати з моменту її фактичного здійснення, а очікування працівником проведення «остаточного розрахунку» не є підставою для відтермінування перебігу цього строку.

Вищевикладене узгоджується із позицією Верховного Суду, висловленою від 12.03.2026 у справі № 420/9470/25.

Таким чином, виходячи із обставин встановлених судом у даній справі, суд прийшов до висновку, що відповідно до наведених вище положень ст. 233 КЗпП України позивач звернувся до суду із даним позовом у строк встановлений законом.

Отже, враховуючи вищевикладене, а також ст. 16 ЦК України, згідно якої суд може захистити цивільне право або інтерес у спосіб, що встановлений договором або законом, суд приходить до висновку, що в даному випадку існують підстави та необхідність для захисту прав позивача шляхом стягнення на його користь з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 165 901, 80 гривень з утриманням з цієї суми податків та інших обов`язкових платежів.

В задоволенні решти позовних вимог, а саме в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 20 764, 68 гривень, слід відмовити, враховуючи вищенаведене.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, суд прийшов до наступного висновку.

Судом встановлено сплату позивачем при зверненні до суду судового збору в сумі 1 493, 33 гривень (із застосуванням коефіцієнту 0,8 відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір»), що підтверджується платіжним дорученням від 17.04.2026. (а.с. 42)

Враховуючи положення ч. 1 ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в сумі 1 327, 30 гривень, пропорційно розміру задоволених позовних вимог (88, 88 %). Решту судового збору в сумі 166, 03 гривень слід залишити за позивачем.

До ухвалення рішення у справі ні позивач, ні відповідач не повідомили суд про неможливість надання доказів, що підтверджують розмір понесених інших витрат; про причини неможливості надання таких доказів. Відповідно суд, ухвалюючи рішення у справі, не має підстав та обов`язку вирішувати питання щодо встановлення учасникам справи терміну для надання суду доказів щодо розміру понесених витрат, як і призначати засідання для вирішення питання про судові витрати, вказуючи про це у резолютивній частині рішення (п. 5 ч. 7 ст. 265 ЦПК України).

Отже, доказів понесення учасниками справи інших судових витрат суду не надано.

Враховуючи вищенаведене та керуючись Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, Законом України «Про оплату праці», ст.ст. 47, 94, 116, 117, 233, 2371, 238, 2411 КЗпП України, Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, ст.ст. 3, 12, 13, 15, 16 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 10-13, 76-83, 89, 133, 141, 229, 258, 259, 263-265, 279, 354, 355 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Діагностичний центр «Меділабс» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 165 901, 80 гривень з утриманням з цієї суми податків та інших обов`язкових платежів.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Діагностичний центр «Меділабс» на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 1 327, 30 гривень.

Судовий збір в сумі 166, 03 гривень залишити за ОСОБА_1 .

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

ОСОБА_1 : ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ; місце проживання: АДРЕСА_1 .

Товариство з обмеженою відповідальністю «Діагностичний центр «Меділабс»: ЄДРПОУ 38444806; місцезнаходження: м. Вінниця, вул. Матроса Кішки, буд. 10-Г.

Рішення суду складено 13.07.2026.

Суддя