Рішення № 138143469, 13.07.2026, Арбузинський районний суд Миколаївської області

Справа № 467/1444/25

2/467/45/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.07.2026 року Арбузинський районний суд Миколаївської області в складі:

головуючого - судді Явіци І.В.

за участю секретаря судового засідання - Рожкової Т.М.

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представників відповідача ОСОБА_3 , адвоката Петрини О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в с-щі Арбузинка у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Дослідне господарство «Агрономія» Миронівського інституту пшениці імені В.М. Ремесла Національної академії аграрних наук України» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ :

Вимоги і аргументи позивача

Представник позивача, діючи в інтересах останнього, обґрунтувала указаний позов тим, наказом № 168-к від 11 серпня 2025 року позивач був звільнений з посади заступника директора ДП «Дослідне господарство «Агрономія» Миронівського інституту пшениці імені В.М. Ремесла Національної академії агарних наук України» за власним бажанням.

У день звільнення позивач перебував на роботі, однак, відповідач у порушення вимог ст. 116, 117 КЗпП України не здійснив виплату усіх належних йому сум при звільненні і провів фактичний розрахунок із позивачем лише 20 серпня 2025 року.

Тим самим, відповідач винен позивачу 64 069, 59 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11 серпня 2025 року (день звільнення) по 02 жовтня 2025 року (день звернення із цим позовом), тобто, за 39 робочих днів, з урахуванням шестиденного робочого тижня на підприємстві і того, що середньоденна заробітна плата позивача становить 1 642, 81 грн.

Окрім цього, такими діями відповідача позивачу було спричинено моральну шкоду, так як він відчував душевні страждання у зв`язку з додатковими зусиллями для організації свого життя та життєвих потреб.

З цим представник позивача просила стягнути із відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11 серпня 2025 року по 02 жовтня 2025 року у розмірі 64 069,59 грн., моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн. та витрати на професійну правничу допомогу також у розмірі 10 000,00 грн.

Основні процесуальні дії, учинені судом у межах справи

Ухвалою від 13 жовтня 2025 року позовну заяву було залишено без руху через несплату судового збору за вимогу про стягнення моральної шкоди.

Після усунення указаного недоліку спрощене позовне провадження у справі було відкрите ухвалою від 20 жовтня 2025 року, якою визначено строк для подання сторонами заяв по суті справи.

Ухвалою від 17 листопада 2025 року було відмовлено представнику позивача у забезпеченні її участі у справі в режимі відеоконференції через недотримання вимог ЦПК України при зверненні такою заявою.

Ухвалою від 18 грудня 2025 року, з рештою, було забезпечено участь представника позивача в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Ухвалою від 26 лютого 2026 року було викликано свідка сторони відповідача.

Позиція учасників справи

В судовому засіданні представник позивача та безпосередньо сам позивач позов підтримали.

Позивач, зокрема, вказав, що має неповнолітню дитину, яка потребує щоденного лікування у зв`язку із хворобою.

Щоправда, докази про таке в судовому засіданні надати відмовився.

Будь яких інших пояснень щодо його душевних страждань, їх характеру чи глибини у зв`язку із несвоєчасним розрахунком при звільненні не надав, у т.ч. щодо докладених ним додаткових зусиль для організації свого життя.

У частині несвоєчасного розрахунку при звільненні вказав, що в останній робочий день знаходився на роботі, заявляв про необхідність розрахунку із ним, однак, йому сказали, що в касі немає коштів.

Бухгалтер підприємства ОСОБА_4 дійсно телефонувала йому через декілька днів після його звільнення, однак, мова про розрахунок не велась, вона сказала прийти на роботу для розмови із директором, після якої із ним розрахунок також не провели.

Ще через кілька днів ОСОБА_4 знову зателефонувала йому, але він перебував поза межами села.

Точно коли не пам`ятає, але розрахунок отримав на банківську картку.

З роботи звільнився за власним бажанням, але через зміну відношення до нього з боку директора підприємства.

Загалом, позивач був небагатослівний, чітких та послідовних пояснень в судовому засіданні не надавав, запитань до інших учасників справ, у т.ч. й до свідка, не мав.

Представник відповідача адвокат Петрина О.В. викладену у відзиві позицію повністю підтримала.

Вказала, що наразі відповідач не має жодної заборгованості перед позивачем, а тому вимога про стягнення середнього заробітку на цей час є безпідставною.

Тоді як твердження щодо спричинення відповідачем моральної шкоди взагалі не доведені, так само як і понесені позивачем витрати на правничу допомогу.

З зв`язку із цим просила у позові відмовити.

Представник відповідача Чмирь С.М. проти позову заперечив з цих самих підстав.

Додав, що позивач звільнився з роботи за власним бажанням у день подачі ним відповідної заяви, а через декілька днів влаштувався на іншу роботу.

Стосовно належних йому сум при звільненні, то підприємство повністю розрахувалось, а моральну шкода йому взагалі не могла бути спричинена, ураховуючи й те, що він не передав товарно матеріальні цінності на момент звільнення, а через декілька днів влаштувався на іншу роботу.

Представники відповідача підтвердили звільнення позивача із займаної посади 11 серпня 2025 року за власним бажанням та факт проведеного із ним розрахунку при звільненні лише 20 серпня 2025 року.

У відзиві посилались на те, що 13 жовтня 2025 року за приписом Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці позивачу було виплачено середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку у сумі 8 845,75 грн. (після вирахування ПДФО та військового збору) , тобто, за період з 12 серпня 2025 року (наступний за днем звільнення день) по 19 серпня 2025 року ( день, що передує дню остаточного розрахунку), за виключенням вихідних днів, виходячи із його середньоденної заробітної плати, яка становить 1 642,81 грн.

Тому розрахунки сторони позивача є безпідставними і не ґрунтуються на законі.

Щодо стягнення моральної шкоди, то сторона позивача посилалась на відсутність причинного зв`язку між діями відповідача та заявленими стражданнями, незначний термін затримки та відсутність відповідного умислу у відповідача, а так само і недоведеність моральних страждань належними і допустимим доказами та добровільним погашенням заборгованості перед позивачем 20 серпня 2025 року.

Установлені судом фактичні обставини цієї справи

Суд, заслухавши пояснення сторін і їх представників, заслухавши показання свідка, проаналізувавши усі наявні у справі письмові докази, оцінивши їх як кожен окремо, так і в цілому, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, у т.ч. через призму належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв`язку у їх сукупності, встановив таке.

Позивач ОСОБА_1 працював у ДП «Дослідне господарство «Агрономія» Миронівського інституту пшениці імені В.М. Ремесла Національної академії аграрних наук України» з 26 листопада 2021 року.

21 березня 2024 року був переведений на посаду заступника директора.

Однак, 11 серпня 2025 року був звільнений із займаної посади наказом в.о. директора ДП №168-к за власним бажанням, але в день звільнення 11 серпня 2025 року знаходився на роботі.

Відповідач визнає факт несвоєчасного розрахунку із позивачем при звільненні, який фактично мав місце 20 серпня 2025 року, тобто із затримкою 9 календарних днів.

У тому числі Приписом про усунення виявлених порушень законодавства про працю №ПД/МК/17535/158/П від 15 вересня 2025 року підтверджується, що відповідач виплатив усі належні позивачу кошти у сумі 17 906,22 грн. 20 серпня 2025 року.

При цьому, на день проведення перевірки головним державним інспектором відділу з питань праці Управління інспекційної діяльності у Миколаївській області, що була ініційована за заявою позивача, було встановлено, що станом на 20 серпня 2025 року позивачу не було виплачено середній заробіток за весь час затримки розрахунку по день його фактичного проведення відповідно до ст. 117 КЗпП.

Тим самим, в ході перевірки було установлено порушення вимог ч.1 ст. 117 КЗпП та вимог ч.1 ст. 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» №2136 від 15 березня 2022 року.

Усуваючи допущені порушення законодавства про працю відповідно до указаного припису, відповідач нарахував для позивача 11 499,67 грн., із яких вирахував 2 069,94 грн. податку на доходи фізичних осіб та 574,98 грн. військового збору, після чого 13 жовтня 2025 року виплатив останньому 8 854,75 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

При цьому відповідач виходив із того, що середньоденна заробітна плата позивача становить 1 642,81 грн., а період затримки розрахунку при звільненні триває з 12 серпня 2025 року по 19 серпня 2025 року включно, тобто, 7 робочих днів із виключенням, у даному випадку, одного вихідного дня.

Власне, проведення відповідачем розрахунку 20 серпня 2025 року у сумі 17 906,22 грн. та отримання 13 жовтня 2025 року середнього заробітку у сумі 8 854, 75 грн. позивач не заперечував.

Свідок сторони відповідача ОСОБА_4 бухгалтер ДП, допитана в судовому засіданні у порядку ст.230 ЦПК України, однак, її показання для цієї справи суд оцінює як нейтральні, які не спростовують і не підтверджують ніяких значущих обставин, які підлягали доказуванню з огляду на характер правовідносин, що виникли між сторонами.

Загалом, свідок підтвердила обставини, що й так простежуються із письмових доказів, а решта її показань, зокрема, що вона телефонувала позивачу для отримання виплат, не мають ніякого значення у процесі доказування заперечень відповідача, у т.ч. й тому, що не підтверджуються будь якими іншими доказами, зокрема, роздруківками скрін -шотів з телефону.

Правове регулювання правовідносин, що виникли між сторонами, і мотиви прийнятого судом рішення

У даному випадку між сторонами виникли правовідносини з приводу розрахунку з працівником при звільненні та цивільної відповідальності роботодавця у виді відшкодування моральної шкоди звільненому працівнику.

Тож, суд має вдатись до аналізу правових норм, якими регулюються указані правовідносини, та дійсних фактичних обставини цієї справи з тим, щоб установити чи були порушені права позивача та чи доказане таке порушення і що саме винен відповідач позивачу на цей час.

Стосовно вимоги про стягнення середнього заробітку

Статтею 116 КЗпП України унормовано, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Установлено та не заперечується сторонами, що позивач звільнився з роботи 11 серпня 2025 року і цього дня перебував на роботі.

У день звільнення відповідач не виплатив позивачу усіх сум, що належали йому при звільненні, проте, провів остаточний розрахунок із ним аж 20 серпня 2025 року у сумі 17 906,22 грн.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у цю суму не входив, позаяк, відповідач його станом на 20 серпня 2025 року не нарахував і не виплатив.

Тим самим, відповідач порушив приписи ч.1 ст. 116 КЗпП України на рахунок того, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Суд хоча і враховує, що у касі підприємства не було готівки, а на рахунках коштів для розрахунку із позивачем, у т.ч й указані представниками обставини, які цьому сприяли, однак, вважає, що це не звільняє роботодавця від відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Така відповідальність, зокрема, установлена статтею 117 КЗпП, відповідно до якої у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Однак, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні позивачу було виплачено 13 жовтня 2025 року у сумі 8 854,75 грн. за період з 12 серпня 2025 року по 19 серпня 2025 року включно, тобто, за 7 робочих днів, виходячи із того, що його середньоденна заробітна плата становить 1 642,81 грн.

При цьому, суд повністю погоджується із позицією сторони відповідача щодо суми середнього заробітку і періоду, за який його було виплачено.

Суд виходить із того, що розмір середньоденної заробітної плати позивача у 1 642,81 грн. не заперечується сторонами і підтверджується матеріалами справи.

При цьому, суд погоджується із тим, що період затримки розрахунку при звільненні становить 7 робочих днів, з урахуванням того, 11 серпня 2025 року позивач був на роботі, а фактичний розрахунок із ним було проведено вже 20 серпня 2025 року.

Отже, слід погодитись із відповідачем, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні було виплачена за період з 12 серпня 2025 року ( наступний за днем звільнення день) по 19 серпня 2025 року включно, тобто, по день фактичного розрахунку, як того й вимагають приписи ч.1 ст. 117 КЗпП.

З урахуванням того, що згідно абзацу сьомого пункту 2 розділу ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ за №100 від 08 лютого 1995 року, час, протягом якого працівник згідно із законодавством не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.

Тобто, у період затримки розрахунку при звільненні не входять вихідні дні, яким у даному випадку було 17 серпня 2025 року.

Відповідно розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за яким 1 642,81 грн. (середньоденна заробітна плата позивача) х 7 днів (період затримки) = 11 499,67 грн., а після вирахування 18 % РДФО та 5% військового збору становить 8 854,75 грн., є правильним.

Тим самим, достовірно установлено, що відповідач виплатив усі належні позивачу суми при звільненні 20 серпня 2025 року у розмірі 17 906, 22 грн., а 13 жовтня 2025 року компенсував йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 8 854,75 грн.

Тим самим, з 13 жовтня 2025 року відповідач нічого не винен позивачеві, як звільненому працівнику.

Незважаючи на це, сторона позивача, ігноруючи очевидні факти і зловживаючи своїми правами, протягом тривалого часу продовжувала підтримувати безпідставну вимогу про стягнення середнього заробітку за період з 11 серпня 2025 року по 02 жовтня 2025 року, що не грунтується на фактичних обставинах справи.

Докази щодо вимоги про стягнення моральної шкоди у справі відсутні, що виключає можливість їх оцінки.

Щодо питання моральної шкоди

Відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (частина перша статті 237-1 КЗпП України).

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Суд визначає розмір грошового відшкодування моральної шкоди з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (частини третя, четверта статті 23 ЦК України).

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (справа «Stankov v. Bulgaria», заява № 68490/01, пункт 62, 12 липня 2007 року).

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц).

Гроші є еквівалентом моральної шкоди. Кошти як загальний еквівалент всіх цінностей в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен хоча б наближено бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. Під час визначення компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, а при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 ).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 вказано: «Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати.».

У постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 зазначено: «Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. […] Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.».

При цьому, у спорах про відшкодування шкоди відбувається розподіл тягаря доказування: позивач повинен довести наявність шкоди та причинний зв`язок; відповідач доводить відсутність протиправності та вини (постанова Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 522/8849/19).

У постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12 зроблено висновок, що КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин, то висновок суду касаційної інстанції, викладений у судових рішеннях у справі, яка переглядається, є законним і обґрунтованим. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

У цій справі стороною позивача заявлено при спричинення моральної шкоди через порушення його трудових прав, зокрема, несвоєчасною виплатою належних при звільненні сум.

Зокрема, у позовній заяві йдеться, що позивач обґрунтовує завдану йому моральну шкоду душевними стражданнями у зв`язку з додатковими зусиллями для організації його життя та життєвих потреб.

Однак, в судовому засіданні позивач лише зіслався лише на наявність у нього дитини, яка потребує щоденного лікування, але які додаткові зусилля він докладав для організації свого життя у зв`язку із цим пояснити не міг.

Тоді як жодного доказу на підтвердження моральних страждань через додаткові зусилля, хоча б копії свідоцтва про народження дитини чи то довідки з медичної установи щодо стану її здоров`я, сторона позивача до суду не надала.

Що, власне, представник позивача відкрито це визнала в судовому засіданні.

Тим самим було порушене одне із головних правил змагального процесу «Affirmanti non neganti incumbit probatio» - «Тягар доведення лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує», закріплене, зокрема, у ч.3 ст. 12 ЦПК України, згідно якої кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У даному випадку сторона позивача не звільнена від обов`язку доказування обставин, які б свідчили про характер і глибину душевних страждань, у т.ч. й необхідність і обсяг ужиття додаткових зусиль для організації життя позивача у зв`язку із несвоєчасною виплатою належних йому сум.

Суд, установивши факт порушення трудових прав позивача, не виключає і може припускати наявність у позивача певних втрат немайнового характеру, однак, суд не може за нього вирішувати якого саме виду і роду, а так само і обсягу були ці втрати, щоб, бодай, могти визначити співмірність і розумність відшкодування.

З урахуванням і того, що суд ухвалює рішення на підставі достатнього обсягу належних, допустимих і достовірних доказів, а не власних припущень.

Тож, слід констатувати, що сторона позивача, висуваючи вимогу про відшкодування моральної шкоди, не спромоглась не те, що доказати її обгрунтованість, а навіть хоч якось чином мотивувати відповідні обставини чи то хоч пояснити суть і зміст моральних страждань позивача.

Зокрема, залишається невідомим, які саме негативні емоції відчував позивач через протиправну бездіяльність відповідача, як виразилось приниження його честі чи гідності чи втрата внутрішнього спокою, чи мала місце втрата нормальних життєвих зв`язків, неможливість після звільнення знайти іншу роботу чи заробіток, організувати свій побут у звичному режимі, чи вплинули ці страждання на фізичний стан позивача чи стан його здоров`я чи його близьких родичів.

Запевнити суд у спричинених душевних стражданнях може виключно наявність вагомих доказів, які підтвердили б слова позивача, та які, окрім цього, мали б відображати причинний зв`язок між протиправною поведінкою відповідача та наслідками, які така поведінка спровокувала.

Однак, суд не мав у своєму розпорядженні ані показань свідків, які б могли засвідчити зміни у поведінці та у повсякденному житті позивача у зв`язку із невчасною виплатою йому коштів, до прикладу, замкнутість, емоцій нестабільність, втрату соціальної активності, ані висновку якогось лікаря на підтвердження емоційного стану, не кажучи вже про висновок експерта із даного питання, ані будь яких інших доказів, про надання яких мала б подбати сторона позивача.

Сам по собі факт наявності неповнолітньої дитини і потреби її щоденному лікуванні не є підставою для відшкодування моральної шкоди у даному випадку, позаяк, не доведено як саме позначилась невиплата відповідачем коштів протягом семи днів на погіршенні стану здоров`я дитини і які зусилля у зв`язку із цим докладав позивач, чи на неможливості придбати для неї ліки, адже не доведено відсутності у позивача інших джерел доходів чи незадовільного майнового стану.

Відсутні докази того, що позивач не міг знайти іншу роботу, тоді звільнився за власним бажанням у день подання ним відповідної заяви роботодавцю і майже відразу був працевлаштований.

Тож, за відсутності чіткого обґрунтування позиції з питання стягнення моральної шкоди та будь яких доказів на її підтвердження, суд має відмовити й у задоволенні цієх вимоги про стягнення моральної шкоди.

Висновки

Тому за наслідками розгляду цієї справи суд висновує, що вимога про стягнення середнього заробітку стала очевидно безпідставною ще з 13 жовтня 2025 року, а вимога про стягнення моральної шкоди недоведеною внаслідок недобросовісного поводження сторони позивача щодо доказів, що зумовлює залишення позову без задоволення.

Інші питання, які вирішуються судом при ухваленні рішення

За правилами ч.1ст. 141 ЦПК України із відповідача на користь позивача не підлягають стягненню ні судовий збір у розмірі 2 422,40 грн., ні витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн., квитанція про які, до речі, суду надана не була.

Про інші судові витрати сторони не заявляли.

З цих мотивів, керуючись ст.ст. 258, 259,263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Державного підприємства «Дослідне господарство «Агрономія» Миронівського інституту пшениці імені В.М. Ремесла Національної академії аграрних наук України» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до безпосередньо Миколаївського апеляційного суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Ірина Явіца