Рішення № 138119699, 10.06.2026, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/15091/23

Провадження № 2/369/891/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.06.2026 року м.Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючої судді Козак І.А.,

при секретарі Кавун Є.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» про визнання протиправним і скасування наказу та стягнення заробітної плати, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2023 року позивач звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області з даним позовом, в якому просила суд:

визнати протиправним та скасувати наказ Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» від 06.05.2022 № 495/ос в частині призупинення трудового договору, укладеного між ОСОБА_2 (працівником) та Акціонерним товариством «Українська залізниця» (роботодавцем);

стягнути з Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 суму коштів за вимушений прогул в розмірі 657 238,80 грн.

Свої позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала наступним.

Позивач ОСОБА_1 була прийнята на роботу до відповідача Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» з 27.06.2018 на умовах безстрокового трудового договору на посаду головного фахівця відділу забезпечення роботи апарату голови правління та організаційного забезпечення Департаменту адміністративного забезпечення згідно наказу № 1308/ос від 26.06.2018.

У подальшому позивач була переведена як головний фахівець до відділу організації нарад Департаменту адміністративного забезпечення з 19.03.2019, а згодом на посаду начальника відділу радників та взаємодії з органами державної влади Департаменту адміністративного забезпечення з 27.03.2020. З 02.04.2021 позивач була переведена на посаду менеджера до структурного підрозділу Офіс голови правління.

24.02.2022, у день початку воєнної агресії, позивач прямувала на роботу. Проте, по дорозі на роботу персонал філії отримав розпорядження щодо повернення додому - до наступних розпоряджень щодо подальших дій. Далі, у телефонному режимі (засобом додатку WhatsApp Позивачу було направлено повідомлення), як зазначає позивач, вона отримала інформацію від роботодавця щодо запровадження режиму простою згідно з наказом № Ц-42/6 від 24.02.2022.

Відповідно до наказу відповідача від 24.02.2022 №Ц-42/6-В у редакціях наказів від 24.03.2022 №Ц-42/12-В та від 11.07.2022 №Ц-42/38 Позивач перебувала у режимі простою протягом періоду: 24.02.2022 08.05.2022.

У відповідності до наказу № 495/ос від 06.05.2022 позивачу менеджеру Офісу голови правління було припинено простій, введений наказом від 24.02.2022 № Ц-42/6 (зі змінами) та повідомлено, що відповідно до ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» з 09.05.2022 до припинення або скасування воєнного стану в Україні з нею призупинено дію трудового договору.

Позивач вказала, що вказаний період часу вона не працювала, а копія наказу не була направлена їй поштою, лише було повідомлення за допомогою додатку WhatsApp, сфера використання якого не регламентована на нормативно-правовому рівні. Позивач наголосила, що на підтвердження того факту, що їй було дійсно призупинено дію трудового договору з 09.05.2022 вказує відсутність будь-якої оплати праці.

Згідно зі свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 від 06.08.2022 Позивач змінила прізвище на ОСОБА_3 .

У відповідності до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 24.03.2023 №598/ос відновлено дію трудового договору з позивачем - менеджером Офісу голови правління.

Відповідно до заяви позивача наказом ПАТ «Укрзалізниця» від 28.03.2023 № 619/ос визначено ОСОБА_4 , менеджера Офісу голови правління, у зв`язку з укладанням шлюбу вважати ОСОБА_1 .

Згідно з наказом відповідача №1401/ос від 17.07.2023 ОСОБА_1 з 27.07.2023 переведена на посаду менеджера начальника відділу з контролю та роботи зі зверненнями громадян Департаменту адміністративного забезпечення та продовжує працювати.

Позивач вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню наказ відповідача №495/ос від 06.05.2022 в частині призупинення дії трудового договору, укладеного між нею та ПАТ «Українська залізниця» з 09.05.2022 до припинення або скасування воєнного стану в Україні.

На думку позивача, трудові відносини з нею були протиправно призупинені роботодавцем, оскільки будівля та приміщення, в якому вона працювала, не були пошкоджені чи зруйновані, при цьому відповідач не зупиняв господарської діяльності, а її трудові функції в подальшому виконувались іншими працівниками, отже, були відсутні обставини, передбачені ч. 1 ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Як наслідок, Позивачу відповідачем не було донараховано та виплачено всі належні їй кошти.

Вказані обставини змусили позивача звертатись до суду за захистом своїх трудових прав, порушених відповідачем.

Наказом відповідача від 06.05.2022 №495/ос, який не був направлений позивачу, а був витребуваний представником позивача разом з усіма іншими наказами, позивачу було припинено простій з 08.05.2022, введений наказом відповідача № Ц-42/6 від 24.02.2022 та з 09.05.2022 до припинення або скасування воєнного стану в Україні з позивачем призупинено дію трудового договору.

Позивач зазначила, що про призупинення дії трудового договору відповідач повідомив їй засобами електронного зв`язку (месенджером).

Офіс голови правління, де працювала позивач менеджером Офісу голови правління, на час початку збройної агресії проти України 24.02.2022 працював, проте було призупинено дію трудового договору з ОСОБА_1 з 09.05.2022 до припинення або скасування воєнного стану в Україні.

Позивач зазначила, що її трудову функцію було розподіллено між іншими працівниками, що підтверджує та свідчить про можливість виконання роботи працівниками Офісу голови правління АТ «Українська залізниця» з 09.05.2022 під час воєнного стану, який було введено в Україні з 24.02.2022.

Позивач вказала, що вона виявляла бажання та мала об`єктивну можливість працювати та виконувати свої обов`язки на робочому місці.

Водночас, на думку позивача, у відповідача були можливості відновлення надання роботи, адже Офіс голови правління працював і працівники свої функції виконували, дані про те, що робоче місце позивача знищене в результаті бойових дій, відсутні.

Належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, що виключають можливість виконання обов`язків обома сторонами трудового договору, не існує.

Крім цього, позивач зазначила, що оскільки наказ від 06.05.2022 №495/ос є протиправним в частині призупинення з нею трудового договору, вона має право на стягнення з відповідача заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позивач наголосила, що з 09.05.2022 по 24.03.2023 вона не отримувала заробітну плату від відповідача.

Таким чином, на думку позивача, період з 09.05.2022 по 24.03.2023 є для неї у цій ситуації вимушеним прогулом.

З огляду на вказане відповідачем не оплачена ОСОБА_1 заробітна плата за період з 09.05.2022 по 24.03.2023, що становить 230 робочих днів.

Позивач вказала, що її заробітна плата за січень-лютий 2022 року становила 74 296,66 грн., середньомісячна заробітна плата складає 55 722,42 грн., середньоденна заробітна плата складає 2 857,56 грн.

Так, за підрахунками позивача, заробітна плата за час вимушеного прогулу становить: 2 857,56 грн. (середньоденна заробітна плата) * 230 (робочі дні вимушеного прогулу) = 657 238,8 грн.

Ухвалою суду від 28.09.2023 було відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, розпочато підготовче провадження.

Відповідачем було подано відзив на позовну заяву.

У відзиві відповідач зазначив, що позивач пропустила строк звернення до суду із цим позовом. Вказане відповідач обґрунтовував тим, що про призупинення дії трудового договору Позивачу стало відомо в день видачі оскаржуваного наказу - 06.05.2022. Відповідач наголосив, що з поданої Позивачем до АТ «Укрзалізниця» заяви від 24.03.2023 вбачається, що їй було відомо про призупинення з нею дії трудового договору і в даній заяві вона просить вважати її такою, що стала до роботи з 24.03.2023. Відповідач вважає, що станом на день призупинення дії трудового договору - 09.05.2022 Позивачу було відомо про даний факт. Таким чином, відповідач вважає, що строк звернення до суду з позовом слід обраховувати з 10.05.2022. Відповідач наголосив, що у відповідності до ч. 1 ст. 233 КЗпП України строк звернення до суду з даним позовом мав би закінчитись 10.08.2022, оскільки конструкція пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України передбачає продовження строку звернення до суду на період дії карантину, а не зупинення чи переривання строку.

Щодо законності призупинення дії трудового договору з позивачем, відповідач зазначив, що обсяги господарської діяльності АТ «Укрзалізниця» у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України критично зменшилися, що підтверджується консолідованими фінансово-економічними показниками по АТ «Укрзалізниця» за 1 квартал 2022 року. Так, у 1 кварталі 2022 року збитки склали 2 034 230 тис. грн., що на 247,9 % більше очікуваних показників і на 121 % більше порівняно з аналогічним періодом 2021 року. Відповідач наголосив, військова агресія проти України призвела до значних руйнувань залізничної інфраструктури, втрати майна та активів Товариства. Так, станом на 18.08.2022 внаслідок збройної агресії російської федерації кількість зруйнованого та пошкодженого майна Товариства становила 4 770 од., залишковою вартістю 5 145 648 тис. грн. Крім того, відповідач вказав, що обсяги вантажних перевезень у 2022 році зменшилися на 52.1 % або на 163,7 млн. т. Відповідач зазначив, що станом на дату введення в Україні воєнного стану позивач займала посаду менеджера Офісу голови правління АТ «Укрзалізниця», яка не належала до основних професій, без яких не може функціонувати товариство, оскільки менеджери Офісу голови правління не були задіяні у перевізному процесі та не мали критично важливих завдань. Організувати інші процеси діяльності товариства, крім основного перевізного процесу, в умовах військової (збройної) агресії було неможливо. Відповідач вказав, що вже станом на 24.02.2022 Позивач не виконувала жодної роботи у зв`язку з її відсутністю, що зумовлено військовою агресією російської федерації проти України. Функціонування АТ «Укрзалізниця» з 24.02.2022 зазнало значних змін, евакуація населення здійснювалася безкоштовно. Кількість знищеного та пошкодженого майна з кожним днем лише зростала, що потребувало значних ресурсів для відбудови пошкодженої інфраструктури. АТ «Укрзалізниця» від початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України евакуювала понад 4 млн. людей та транспортувала більш як 300 тис. тон гуманітарної допомоги. Також, перевезено до України та з України більше 200 іноземних делегацій (дані станом на 04.11.2022). Всі сили та ресурси АТ «Укрзалізниця» в умовах війни спрямовані виключно на забезпечення життєдіяльності та обороноздатності країни. Тобто, з початком військової агресії російської федерації проти України АТ «Укрзалізниця» не могло надати роботу всім працівникам, у зв`язку з чим було запроваджено режим простою.

Відповідач вважає, що відсутність організаційної можливості надати позивачу роботу, обумовлену трудовим договором, зумовлена критичним зменшенням обсягів господарської діяльності АТ «Укрзалізниця» через військову агресію російської федерації проти України, інша робота, на яку Позивача можна було б перевести за її згодою, станом на травень 2022 року була відсутня. Відповідач звернув увагу суду на те, що з даного до позовної заяви скріншоту листування в додатку WhatsApp вбачається, що Позивач не вбачала можливості у переведенні на іншу роботу станом на 06.05.2022.

Відповідач вказав, що позивач, ні при її повідомленні про призупинення дії трудового договору, ні в подальшому не заявляла, що бажає та готова працювати за своїм робочим місцем у м. Києві.

Зазначає, що 24.03.2023 Позивач звернулася до АТ «Укрзалізниця» з заявою, в якій просила вважати її такою, що стала до роботи з 24.03.2023.

Відповідач вважає, що наведені обставини свідчать, що неможливість надання та виконання позивачем роботи зумовлена військовою агресією, і як тільки у роботодавця з`явилася можливість надати роботу, а у працівника її виконувати, дія трудового договору позивача була відновлена.

Відповідач заперечує щодо того, що трудові функції Позивача було розподілено між іншими працівниками та в подальшому виконувались іншими працівниками.

Відповідач посилається на положення ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та вважає, що встановивши, що роботодавець у зв`язку зі збройною агресією перебуває у таких умовах, коли не може надати відповідному працівнику роботу, працівник автоматично є таким, що не може виконувати роботу, оскільки робота для такого працівника відсутня і навпаки.

Разом з тим, на думку відповідача, оскільки позовна вимога про стягнення суми коштів за вимушений прогул є похідною від вимоги про визнання незаконним та скасування в частині наказу АТ «Укрзалізниця» від 06.05.2022 №5495/00, то вона також не підлягає задоволенню у зв`язку з законністю вказаного наказу та пропуском строку звернення до суду з такою вимогою.

Також відповідач посилається на положення частин 1, 2 ст. 235 КЗпП України, ч. 1 ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Вважає, що у зв`язку з тим, що позивача не було незаконно звільнено або переведено на іншу роботу, підстави для застосування ч. 2 ст. 235 КЗпП України відсутні.

Також відповідач вважає, що позивачем невірно включено до розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу дату - 24.03.2023. Наказом АТ «Укрзалізниця» від 24.03.2023 № 598/ос ОСОБА_1 відновлено дію трудового договору з 24.03.2023. У вказаний день позивач працювала та отримала заробітну плату, тому до розрахунку 24.03.2023 братися не може. Відповідно, у періоді з 09.05.2022 по 23.03.2023 (включно) було 229 робочих днів.

Посилаючись на викладене та вимоги законодавства, відповідач просив суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Також, у відзиві, в порядку, передбаченому статтею 93 ЦПК України, відповідач поставив позивачу, наступні запитання:

1. Чи виїздила Позивач за межі території України у період часу з 24.02.2022 по 24.03.2023? Якщо так, то в який період часу Позивач перебувала за межами території України та в якій країні?

2. Які конкретні докази стали підставою для викладення у позовній заяві твердження про розподіл трудової функції Позивача між іншими працівниками? Про розподіл яких конкретних трудових функцій йдеться у позовній заяві та між якими працівниками (зазначити прізвище, ім`я, по батькові)?

Позивачем було подано відповідь на відзив на позовну заяву.

У своїй відповіді на відзив позивач зазначила, що, враховуючи положення п. 1 Прикінцевих положень КЗпП України, строк звернення до суду, який мав почати свій відлік під час дії карантину продовжується на час дії карантину, тобто починає перебіг з дня наступного за днем скасування карантину, тобто з 01.07.2023. Позивач вказала, що відповідач неправильно тлумачить п. 1 Прикінцевих положень КЗпП України, вказуючи, що строк звернення до суду розпочався під час дії карантину та має закінчуватись під час дії карантину, оскільки такого формулювання прикінцеві положення КЗпП України не містять. Позивач наголосила, що звернулася до суду з позовною заявою в межах встановленої законом до спірних правовідносин позовної давності.

Позивач ще раз наголосила, що у період з 09.05.2022 по 24.03.2023 вона не працювала. Копія наказу не була направлена їй поштою, а лише було вказане повідомлення за допомогою додатку WhatsApp, сфера використання якого не регламентована на нормативно-правовому рівні. Факт видання оскаржуваного наказу підтверджено відповідачем у відзиві на позовну заяву.

Позивач зауважила, що трудові відносини з нею були протиправно призупинені роботодавцем, оскільки будівля та приміщення, в якому вона працювала не були пошкоджені чи зруйновані, при цьому Відповідач не зупиняв господарської діяльності, а її трудові функції в подальшому виконувались іншими працівниками, отже, були відсутні обставини, передбачені ч. 1 ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Як наслідок, Позивачу Відповідачем не було донараховано та виплачено всі належні їй кошти. Натомість, офіс голови правління, де працювала позивач менеджером Офісу голови правління, на час початку збройної агресії проти України 24.02.2022 працював. Позивач наголосила, що посилання відповідача у відзиві на фінансові збитки та складнощі ведення господарської діяльності у зв`язку із запровадженням в Україні воєнного стану ніяким чином не зменшує протиправність оскаржуваного наказу. Позивач зазначила, що її трудову функцію виконували інші працівники відповідача, що підтверджує та свідчить про можливість виконання роботи працівниками Офісу голови правління АТ «Українська залізниця» з 09.05.2022 під час воєнного стану, який було введено в Україні з 24.02.2022, проте з незрозумілих причин було призупинено дію трудового договору саме з позивачем. Позивач вказала, що одними з її функціональних обов`язків були реєстрація вхідної та вихідної кореспонденції Офісу голови Правління відповідача та складання табелю обліку робочого часу Офісу голови Правління відповідача та керівництва відповідача (Голова правління, члени правління та функціональні директори). На думку позивача, враховуючи, що Офіс голови правління відповідача та керівництво відповідача продовжували працювати, відповідно, відбувалось листування, працівники та керівництво отримували заробітну платню, тож очевидним є те, що це не можливо без реєстрації кореспонденції, складання та подання до бухгалтерії табелю обліку робочого часу.

Спростовуючи твердження відповідача стосовно того, що позивач не виявляла бажання продовжувати працювати, позивач зазначила, що нею було отримано від відповідача попередження про наступне вивільнення від 10.11.2022 № ЦПК-100 (отримане 05.12.2022), яким повідомлено, що посада, яку вона обіймала підлягає скороченню у зв`язку зі змінами № 37 від 15.09.2022 до штатного розпису апарату управління АТ «Укрзалізниця», затвердженого 29.12.2021 та введеного в дію 01.12.2021. Вказаним попередженням позивачу було запропоновано іншу роботу на її вибір згідно з переліком вакантних посад, зазначених у додатку. Позивачем, у свою чергу, надано згоду на переведення на посаду «Економіст 1 категорії» «Філії центр забезпечення виробництва» та написана відповідна заява на переведення.

Позивач також наголосила, що зверталась 14.04.2022, 06.05.2022 та 15.07.2022 до директора Офісу голови правління відповідача Джулії Абдураман та начальника управління адміністративного забезпечення Офісу голови правління відповідача Мірошниченко Наталії Олександрівни з ініціативою приступити до виконання своїх функціональних обов`язків.

Вказане на думку позивача, підтверджує, що вона виявляла бажання та мала об`єктивну можливість працювати та виконувати свої обов`язки на робочому місці. Водночас, у відповідача були можливості надання позивачу роботи, адже Офіс голови правління відповідача та Керівництво відповідача працювали, дані про те, що робоче місце позивача знищене в результаті бойових дій чи передане в розпорядження іншого працівника тощо, відповідачем не надано. Позивач наголосила , що належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, що виключають можливість виконання обов`язків обома сторонами трудового договору, не існує.

Стосовно посилань відповідача на: постанову Дніпровського апеляційного суду від 04.07.2023 у справі № 201/791/23; рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 05.10.2022 у справі № 551/448/22; рішення Київського районного суду м. Полтави від 29.11.2022 у справі №552/2776/22, рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 01.09.2023 у справі №2 279/4120/23, постанову Київського апеляційного суду від 13.07.2023 у справі №752/17624/22, постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 13.07.2023 у справі №2 360/2160/22, позивач зазначила, що вказані судові рішення не є джерелами висновків щодо застосування відповідних норм права, так як такі висновки можуть бути викладені лише в постановах Верховного Суду.

Позивач також зазначила, що, оскільки нею спростовані заперечення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, щодо законності оскаржуваного наказу та пропуску строку звернення до суду, то має право на існування похідна позовна вимога про стягнення з відповідача заробітної плати за час вимушеного прогулу.

На думку позивача, у спірних правовідносинах, вирішуючи питання відшкодування позивачу заробітної плати за вказаний період, слід застосувати аналогію закону частини 2 статті 235 КЗпП України, відповідно до якої при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Як вказує позивач, період з 09.05.2022 по 24.03.2023 є для неї у цій ситуації вимушеним прогулом, а тому не сплачена позивачу відповідачем заробітна плата за вказаний період становить 230 робочих днів.

З огляду на те, що заробітна плата за час вимушеного прогулу становить 2 857,56 грн. (середньоденна заробітна плата) * 230 (робочі дні вимушеного прогулу), позивач вважає, що на її користь з відповідача має бути стягнуто 657 238,8 грн.

Також у судовому засіданні 30.11.2023 до суду надійшла заява свідка (у порядку ст. 93 ЦПК України) від позивача з відповідями на поставлені відповідачем запитання. Щодо першого запитання позивач зазначила, що у період часу з 24.02.2022 по 24.03.2023 вона не виїздила за межі території України. На друге запитання відповідача позивач вказала, що її позовні вимоги та обставини, якими вона обґрунтовую свій позов, з огляду на зміст відзиву на позовну заяву, відповідач не визнає і не надає доказів на спростування її тверджень. Позивач зазначила, що докази, які свідчать, що її трудові функції під час призупинення трудового договору виконували інші працівники перебувають у розпорядженні відповідача, тому вона змушена буде просити суд витребувати їх у порядку ст. 84 ЦПК України. Саме тоді і стане відомо, які саме конкретні докази стали підставою для викладення у позовній заяві твердження про розподіл її трудової функції між іншими працівниками. Також позивач вказала, що вона залишається працівником відповідача, тому знає, що її робота під час призупинення трудового договору виконувалась іншими працівниками, наприклад, ОСОБА_5 , але не виключено, що й іншими, проте їх прізвища, імена та по-батькові їй наразі точно не відомі. Позивач зазначила, що одними з її функціональних обов`язків, поруч з іншими, були реєстрація вхідної та вихідної кореспонденції Офісу голови Правління відповідача та складання табелю обліку робочого часу Офісу голови Правління відповідача та керівництва відповідача (Голова правління, члени правління та функціональні директори), що підтверджується посадовою інструкцією.

Відповідачем було подано заперечення на відповідь на відзив.

У самих запереченнях відповідач знову наголосив на тому, що позивачем було пропущено строк позовної давності при зверненні до суду з даним позовом, оскільки ч. 1 Глави ХІХ КЗпП України не містить умов, що строки, передбачені ст. 233 КЗпП України зупиняються. Відповідач вважає, що станом на 01.07.2023 позивач пропустила строк звернення до суду із цим позовом, оскільки відлік строку не починає обраховуватися спочатку, з закінченням дії карантину він теж закінчується. В обґрунтування законності призупинення трудового договору з ОСОБА_1 відповідач у своїх запереченнях зазначив, що твердження позивача, що у відповідача була можливість надати позивачу роботу, є голослівним та спростовується доданими до відзиву доказами, які підтверджують, в якому стані було товариство навесні 2022 року та його значний внесок в оборону країни (в тому числі, шляхом здійснення безкоштовних евакуаційних заходів, що не могло проводитись менеджером ОСОБА_1 в силу її професії та роду занять). На думку відповідача, для застосування призупинення дії трудового договору не є необхідним повне зупинення діяльності роботодавця, оскільки ст. 13 ЗУ «Про організацію трудовий відносин в умовах воєнного стану» такої умови не містить. Відповідач вказав, що трудову функцію позивача під час призупинення дії її трудового договору інші працівники не виконували.

Відповідач зазначив, що у листі № ЦА-15/357 від 04.12.2023 зазначається, що згідно з електронним журналом реєстрації посадових інструкцій Офісу голови правління, ведення якого було розпочато із 09.09.2021, посадова інструкція на посаду менеджера Офісу голови правління АТ «Укрзалізниця», на яку була призначена ОСОБА_2 , відсутня. Відповідно в Департаменті адміністративного забезпечення відсутня можливість підтвердити достовірність наданої ОСОБА_1 копії посадової інструкції. Таким чином, відповідач не визнає достовірність доданої до відповіді на відзив копії посадової інструкції, оскільки її оригінал в АТ «Укрзалізниця» відсутній.

Крім цього, листом № ЦА-15/357 від 04.12.2023 та листом від 29.09.2021 № Ц-6- 91/3853-21 (додається) до вказівки від 18.12.2018 № Ц-6-26-3397-18 (зі змінами) спростовується твердження позивача, що до її функціональних обов`язків входила реєстрація вхідної та вихідної кореспонденції Офісу голови правління та складання табелю обліку робочого часу Офісу голови правління та керівництва відповідача

Згідно з інформацією, наданою листом від 29.09.2021 № Ц-6-91/3853-21 до вказівки від 18.12.2018 № Ц-6-26-3397-18 (зі змінами) щодо призначення відповідальних за ведення та підписання табеля обліку використання робочого часу у структурних підрозділах апарату АТ «Укрзалізниця», внесено таку зміну до Переліку відповідальних осіб за ведення та підписання табеля обліку використання робочого часу у структурних підрозділах апарату управління АТ «Укрзалізниця»: у графі «Відповідальний за ведення табеля основний» у пункті 59 (підрозділ «Правління + Керівництво + ЦАдод. + ЦОГ») вилучено «Менеджер ОСОБА_4 » та зазначено «Помічник директора ОСОБА_5 ».

Таким чином, з 29.09.2021 по 27.06.2023 відповідальною особою за подання табеля обліку використання робочого часу за підрозділами «Правління + Керівництво + ЦАдод. + ЦОГ» було визначено помічника директора / менеджера Збризьку О.М.

Щодо реєстрації вхідної та вихідної кореспонденції, то згідно із вибірковим аналізом вхідної та вихідної кореспонденції Офісу голови правління, починаючи з вересня 2021 року реєстрацію кореспонденції здійснювала ОСОБА_5 .

Відповідач зазначив, що таким чином, ще до дати введення воєнного стану в Україні функції щодо реєстрації кореспонденції Офісу голови правління та ведення табеля обліку використання робочого часу підрозділами «Правління + Керівництво + ЦАдод. + ЦОГ» здійснювала ОСОБА_5 , а позивач таких функцій не мала. Відповідач вказав, що листами № ЦА-15/357 від 04.12.2023 та № ЦПК-22/1780 від 04.12.2023 підтверджується та обставина, що заява позивача від 11.01.2023 щодо переведення на іншу посаду до АТ «Укрзалізниця» нею не подавалася.

Відповідач зазначив, що вживав заходи щодо надання позивачу роботи на тих посадах, де вона була наявною, проте позивач своєї згоди на переведення на запропоновані їй посади не надала, в тому числі і щодо посади економіста 1 категорії філії «Центр забезпечення виробництва». Проте, середній заробіток Позивач просить стягнути на свою користь, в тому числі, і за період часу з 05.12.2022 по 24.03.2023, вважаючи такий період вимушеним прогулом, хоча вина роботодавця у зволіканні позивача з переведенням на іншу роботу повністю виключається.

Відповідач заперечив проти посилань позивача на правову позицію Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 149/1089/22 за позовом до АТ «Укрзалізниця», зазначивши, що позивач жодним чином не обґрунтовує як саме висновок про незаконність призупинення дії трудового договору із заступником директора з лікувальної роботи ВСП «Санаторій «МЦРЗ» та за сумісництвом лікарем-невропатологом вищої категорії (0,25 ставки) може бути застосованим до її справи.

Відповідач також заперечив щодо можливості застосування 2 ст. 235 КЗпП України за аналогією, оскільки спірні правовідносини є повністю врегульованими. Так, на думку відповідача, законодавство передбачає право працівника на оскарження наказу про призупинення дії трудового договору, при цьому право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при скасуванні такого наказу за працівником не закріплює, що свідчить про врегульованість спірних правовідносин шляхом відсутності права працівника на таку виплату.

Натомість, ч. 3 ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», в попередній редакції та ч. 4 даної статті даного Закону у новій редакції, відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.

Відповідач також вчергове звернув увагу на те, що Позивачем невірно включено до розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу 24.03.2023. Наказом АТ «Укрзалізниця» від 24.03.2023 №598/ос ОСОБА_1 відновлено дію трудового договору з 24.03.2023 (копію наказу додано до позовної заяви). У вказаний день Позивач працювала та отримала заробітну плату, тому до розрахунку 24.03.2023 братися не може. Відповідно, у періоді з 09.05.2022 по 23.03.2023 (включно) було 229 робочих днів.

29.01.2024 на підставі розпорядження керівника апарату Києво-Святошинського районного суду Київської області № 68, у зв`язку з мобілізацією судді Дубас Т.В. було проведено повторний автоматизований розподіл справи № 369/15091/23 (провадження № 2/369/2271/24), та призначеного нового суддю Волчка А.Я.

Ухвалою судді від 31.01.2024 було вказану справу прийнято до провадження, призначено підготовче засідання.

28.02.2024 через підсистему «Електронний суд» до суду від представника позивача надійшли письмові пояснення на заперечення відповідача на відповідь на відзив на позовну заяву.

У своїх поясненнях позивач зауважила, що відповідно до рекомендацій Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду, якщо процесуальний строк почав перебіг під час дії карантину, то його тривалість має складати: кількість днів до закінчення карантину + визначений законом процесуальний строк. Тобто на період дії карантину обчислення процесуальних строків зупиняється. Крім того, як зазначив позивач, в чинному законодавстві України досі містяться норми про продовження строків, що само по собі свідчить, що процесуальний строк не закінчується із закінченням карантину, як помилково вважає відповідач. Позивач наголосила, що звернулася до суду з позовною заявою в межах встановленої законом до спірних правовідносин позовної давності. Також позивач зазначила, що посилання відповідача на постанову Верховного Суду України від 05.07.2017 у справі № 758/9773/15-ц, в якій зазначаються правові висновки щодо строків звернення до суду є неактуальним та не відповідає нинішнім обставинам, оскільки був зроблений задовго до встановлення карантину та без урахування особливостей, що склалися у зв`язку із його запровадженням. Про неактульність вказаного висновку, на думку позивача, свідчить зокрема і те, що такий висновок Верховного Суду йде в розріз із актуальною рекомендацією щодо застосування норм права, наданою самим же Верховним Судом.

Позивач зазначила, що відповідач не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, що виключають можливість виконання обов`язків обома сторонами трудового договору. Разом з тим, позивач вважає, що відповідач у свої запереченнях сам підтверджує, що у період призупинення дії трудового договору у нього була можливість забезпечити позивача роботою, яка безпосередньо входить до функціональних обов`язків позивача. Водночас, посилання відповідача на фінансові збитки та складнощі ведення господарської діяльності у зв`язку із запровадженням в Україні воєнного стану ніяким чином не зменшує протиправність оскаржуваного наказу та не вказує на неможливість відповідача забезпечити позивача роботою, а свідчить про намагання відповідача за рахунок воєнного стану вирішити свої кадрові питання. Позивач звернув увагу суду на те, що твердження відповідача про те, що ще до дати введення воєнного стану в Україні функції щодо реєстрації кореспонденції Офісу голови правління та ведення табеля обліку використання робочого часу підрозділами «Правління + Керівництво + ЦАдод. + ЦОГ» здійснювала ОСОБА_5 , а позивач таких функцій не мала, не відповідають дійсності. Позивач наголосила, що про подання та отримання відповідачем її заяви від 11.01.2023 щодо переведення останньої на іншу посаду свідчить друковане повідомлення про вручення поштового відправлення від 17.01.2023, що містить позначку про отримання відповідачем 17.01.2023 поштового відправлення, а також опис вкладення такого поштового відправлення, в якому вказано, що в повідомлення було вкладено заяву позивача від 11.01.2023 щодо переведення останньої на іншу посаду. Крім того, про надання позивачем згоди на переведення на посаду «Економіст 1 категорії» «Філії центр забезпечення виробництва» свідчить відповідний запис про надання згоди із підписом позивача на попередженні про наступне вивільнення від 10.11.2022 № ЦПК-100.

Разом з тим, отримання відповідачем згоди позивача на переведення на посаду «Економіст 1 категорії» «Філії центр забезпечення виробництва» підтверджується друкованим повідомленням про вручення поштового відправлення від 13.12.2022, що містить позначку про отримання відповідачем 13.12.2022 поштового відправлення, а також опис вкладення такого поштового відправлення, в якому вказано, що в повідомлення було вкладено попередження про наступне вивільнення від 10.11.2022 № ЦПК-100 із зазначенням згоди на посаду «Економіст 1 категорії» «Філії центр забезпечення виробництва», а також вкладено Перелік вакантних посад. Крім того, отримання відповідачем згоди позивача на переведення на посаду «Економіст 1 категорії» «Філії центр забезпечення виробництва» також підтверджується перепискою із відділом кадрів відповідача у Viber. Зазначене, на думку позивача, свідчить про безпідставне зволікання саме відповідача з переведенням позивача на іншу роботу. З огляду на вказане, Позивач вважає, що її вимога про стягнення на свою користь середнього заробітку в тому числі, і за період часу з 05.12.2022 по 24.03.2023 є цілком логічною та обґрунтованою. Щодо тверджень відповідача, що у листі № ЦА-15/357 від 04.12.2023 зазначається, що згідно з електронним журналом реєстрації посадових інструкцій Офісу голови правління, ведення якого було розпочато із 09.09.2021, посадова інструкція на посаду менеджера Офісу голови правління АТ «Укрзалізниця», на яку була призначена ОСОБА_2 , відсутня, тому відповідач не визнає достовірність доданої до відповіді на відзив копії посадової інструкції, позивач зазначила, що її посадова інструкція була затверджена 01.07.2021, доказів того, що її не існує або що до неї було внесено зміни, відповідачем не надано. Тому, така позиція відповідача, на думку позивача, є голослівною й базується лише на припущеннях.

В дійсності, як зазначає позивач, з квітня 2021 року саме вона виконувала функціональні обов?язки щодо реєстрації вхідної та вихідної кореспонденції Офісу голови Правління АТ «Українська залізниця» та складання табелю обліку робочого часу Офісу голови Правління АТ «Українська залізниця» та керівництва АТ «Українська залізниця», що закріплено у її посадовій інструкції від 01.07.2021, наявній у матеріалах справи.

Позивач також повторно наголосила на тому, що у даних спірних правовідносинах, вирішуючи питання відшкодування позивачу заробітної плати за вказаний період, слід застосувати аналогію закону частини 2 статті 235 КЗпП України, відповідно до якої при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

16.05.2024 у судовому засіданні суд задовольнив клопотання позивача про витребування доказів, що було подане разом з відповіддю на відзив на позовну заяву у судовому засіданні 30.11.2023. Суд також задовольнив клопотання про витребування доказів, що було подане разом з письмовими поясненнями позивача.

Ухвалою суду від 16.05.2024 було закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті.

На виконання ухвали суду від 16.05.2024 Публічним акціонерним товариством «Укрзалізниця» направлено витребувані матеріали на адресу Києво-Святошинського районного суду Київської області заявою щодо виконання ухвали суду про витребування доказів від 28.08.2024.

Згідно з розпорядженням керівника апарату Києво-Святошинського районного суду Київської області щодо призначення повторного автоматичного розподілу справи від 03.10.2024 № 1316 та протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 07.10.2024, який проведено відповідно до пунктів 2.3.49, 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, дану справу передано для розгляду судді Козак І.А.

Ухвалою судді від 03.01.2025 було вказану справу прийнято до провадження, призначено судове засідання.

26.05.2025 через підсистему «Електронний суд» від представника позивача надійшли додаткові письмові пояснення, у яких позивач звернув увагу суду на те, що за результатами розгляду справи № 758/4178/22 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду прийшов до висновку, що при незаконному призупиненні дії трудового договору роботодавець зобов`язаний виплатити працівнику середній заробіток за час вимушеного прогулу за аналогією із застосуванням ст. 235 КЗпП України. На підставі вказаного, позивач зазначила, що судом при розгляді цієї справи має бути враховано правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.05.2025 у справі № 758/4178/22, оскільки вони безпосередньо стосуються питання застосування ч. 2 ст. 235 КЗпП України при призупинення дії трудового договору та стягнення у зв`язку із цим середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У судове засідання 10.06.2026 року учасники справи не з`явилися, не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

У зв`язку з неявкою сторін в силу ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, з`ясувавши думку учасників процесу, дослідивши матеріали справи та письмові докази в їх сукупності, оцінивши їх відповідно до ст. 89 ЦПК України, дійшов висновку про часткове задоволення позову, з огляду на наступне.

Згідно з наказом № 1308/ос від 26.06.2018 позивач була прийнята на роботу до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» з 27.06.2018 на умовах безстрокового трудового договору на посаду головного фахівця відділу забезпечення роботи апарату голови правління та організаційного забезпечення Департаменту адміністративного забезпечення.

З 19.03.2019 позивач була переведена на посаду головного фахівця до відділу організації нарад Департаменту адміністративного забезпечення.

З 27.03.2020 позивач була переведена на посаду начальника відділу радників та взаємодії з органами державної влади Департаменту адміністративного забезпечення.

З 02.04.2021 позивач була переведена на посаду менеджера до структурного підрозділу Офіс голови правління.

З 27.07.2023 позивач була переведена на посаду менеджера-начальника відділу з контролю та роботи зі зверненнями громадян Департаменту адміністративного забезпечення.

Вищезазначене підтверджується відомостями з трудової книжки позивача, а також відповідними наказами, що містяться у матеріалах справи.

Згідно з наказом АТ «Укрзалізниця» від 24.02.2022 № ЖЦ-42/6-В встановлено режим простою з 24.02.2022 до відміни для працівників апарату управління відповідно до додатка 1.

Наказами АТ «Укрзалізниця» від 24.03.2022 № Ц-42/12-В та від 11.07.2022 № Ц-42/38 внесені зміни до додатку 1 наказу від 24.02.2022 № Ц-42/6-В «Про запровадження режиму простою», виклавши його у новій редакції.

Згідно з додатком 1 до наказу від 24.02.2022 № Ц-42/6-В (в редакції наказу від 11.07.2022 № Ц-42/38) ОСОБА_1 встановлено режим простою з 24.02.2022 по 08.05.2022.

У відповідності до наказу № 495/ос від 06.05.2022 позивачу менеджеру Офісу голови правління було припинено простій, введений наказом від 24.02.2022 № Ц-42/6 (зі змінами) та повідомлено, що відповідно до ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» з 09.05.2022 до припинення або скасування воєнного стану в Україні з нею призупинено дію трудового договору.

Згідно зі свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 від 06.08.2022 Позивач змінила прізвище на ОСОБА_3 .

У відповідності до наказу відповідача від 24.03.2023 № 598/ос з 24.03.2023 було відновлено дію трудового договору з позивачем - менеджером Офісу голови правління.

З довідки від 11.09.2023 № 364, а також з довідки Пенсійного фонду України вбачається, що позивач не отримувала дохід з червня 2022 року по березень 2023 року. Крім цього, з вказаних довідок вбачається також те, що у травні 2022 року та у березні 2023 року позивач отримала не повні виплати.

Доказів того, що відповідач за вказаний період часу сплачував заробітну плату позивачу суду надано не було.

Відповідно до заяви позивача наказом ПАТ «Укрзалізниця» від 28.03.2023 № 619/ос визначено ОСОБА_4 , менеджера Офісу голови правління, у зв`язку з укладанням шлюбу вважати ОСОБА_1 .

Згідно з наказом відповідача № 1401/ос від 17.07.2023 ОСОБА_1 з 27.07.2023 переведена на посаду менеджера начальника відділу з контролю та роботи зі зверненнями громадян Департаменту адміністративного забезпечення.

Попередженням про наступне вивільнення від 10.11.2022 № ЦПК-100 позивача було повідомлено, що посаду, яку вона обіймала підлягає скороченню у зв`язку зі змінами № 37 від 15.09.2022 до штатного розпису апарату управління АТ «Укрзалізниця», затвердженого 29.12.2021 та введеного в дію 01.12.2021. Вказаним попередженням позивачу було запропоновано іншу роботу на її вибір згідно з переліком вакантних посад, зазначених у додатку. Позивачем, у свою чергу, надано згоду на переведення на посаду «Економіст 1 категорії» «Філії центр забезпечення виробництва» та написана відповідна заява на переведення, що також підтверджується заявою позивача до голови правління АТ «Укрзалізниця» від 11.1.2023.

Відповідно до довідки Відповідача № 363 від 11.09.2023 заробітна плата Позивача за січень-лютий 2022 року становила 74 296,66 грн.

З роздруківок скрін-шотів переписок у WhatsApp та Viber, що містяться у матеріалах справи вбачається, що позивач зверталась 14.04.2022, 06.05.2022 та 15.07.2022 до директора Офісу голови правління відповідача Джулії Абдураман та начальника управління адміністративного забезпечення Офісу голови правління відповідача ОСОБА_6 з ініціативою приступити до виконання своїх функціональних обов`язків.

Згідно з посадовою інструкцією, яка міститься у матеріалах справи, завданнями та обов`язками позивача на посаді менеджера Офісу голови правління АТ «Укрзалізниця» були: повинен знати організацію та зміст роботи директора Офісу; працює з документами необхідними для взаємодії структурних підрозділів Офісу; отримує від структурних підрозділів необхідні директору Офісу відомості, викликає за його дорученнями працівників. Вчасно доводить до керівника зареєстровані документи, що надходять; здійснює роботу з підготовки та проведення засідань і нарад, які проводить директор Офісу, у разі потреби за його дорученням веде протоколи; веде табелі обліку використання робочого часу працівників Офісу та керівного складу Товариства; отримує кореспонденцію, адресовану директору Офісу, здійснює її попередній розгляд та підготовку для розгляду керівником. Після розгляду директором Офісу доводить до виконавців згідно з резолюцією; отримує службову кореспонденцію з грифом «Для службового користування», «Комерційна таємниця» та надає її на розгляд директору Офісу; веде діловодство в системі корпоративного електронного документообігу (СКЕДО) відповідно до порядку, встановленого в Товаристві; контролює терміни виконання доручень, взятих на контроль, інформує директора Офісу про стан їх виконання; приймає документи на підпис директору Офісу, перевіряє правильність їх оформлення відповідно до інструкцій з діловодства та внутрішніх нормативних документів з документообігу Товариства; забезпечує оперативне візування та підписання документів директором Офісу; складає номенклатуру справ Офісу; дотримується положень нормативних документів з діловодства та архівної справи; виконує окремі доручення директора Офісу в межах компетенції.

Зважаючи на встановлені обставини, суд вважає за необхідне проаналізувати наступні правові норми.

Згідно із ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Виходячи зі змісту ст. 55 Конституції України, кожному гарантується захист його прав і свобод у судовому порядку.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У відповідності до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Основоположні права громадян, пов`язані з реалізацією права на працю, передбачені статтями 43-46 Конституції України.

Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Статтею 4 Конвенції МОП № 158 1982 року передбачено, що трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України № 2102-ІХ від 24.02.2022, в Україні введено воєнний стан, який діє до теперішнього часу.

Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

15.03.2022 прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» , яким визначені особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Статтею 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено, що цей Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Частинами першою та другою статті 1 Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»(тут і надалі в редакції на час винесення оспорюваного наказу) встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом (частини друга, третя статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» .

Частиною 1 статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» визначено, що призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором. Дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин.

Призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб (частина 2 статті 13 вказаного Закону).

Згідно із частиною 3 статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 21.02.2024 у справі № 638/14165/21 (провадження № 61-13363сво23)).

Згідно з положеннями ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.06.2023 у справі №149/1089/22 вказано, що:

«наведена спеціальна норма права надає роботодавцю право тимчасово призупинити дію трудового договору з працівником у разі неможливості у зв`язку із військовою агресією проти України забезпечити працівника роботою. Водночас таке право не є абсолютним. Для застосування цієї норми права роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати працівнику роботу, а працівник не може виконати роботу. Зокрема, у випадку, якщо необхідні для виконання роботи працівником виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва знищені в результаті бойових дій або їх функціювання з об`єктивних і незалежних від роботодавця причин є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи за дистанційною формою організації праці неможливо.

… суди встановили, що як на час видачі оспорюваного наказу про призупинення дії трудового договору, так і на час розгляду справи, ВСП «Санаторій «МЦРЗ» здійснював свій основний вид діяльності та надавав медичні й санаторно-курортні послуги. До роботи були залучені 225 працівників. Дію трудових договорів відповідач призупинив лише з позивачем та ще вісьмома працівниками (чотирма медичними сестрами та чотирма медичними сестрами з масажу). Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що призупинення дії трудового договору з позивачем є незаконним, оскільки обставин неможливості відповідача у зв`язку з військовою агресією проти України надати позивачу роботу, а останній її виконувати в цій справі не встановлено.

Також, установивши, що незаконні дії відповідача позбавили позивача можливості працювати, суди обґрунтовано поклали на відповідача обов`язок відшкодувати їй середню заробітну плату за час її перебування у вимушеному прогулі, тому доводи касаційної скарги про те, що такий обов`язок покладається на державу, що здійснює збройну агресію, в даному випадку безпідставні».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.01.2024 у справі №161/8196/22 вказано, що «оскільки районний суд дійшов вірного висновку, що підстав для застосування статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» немає, то й не підлягає застосуванню частина четверта цієї статті про те, що відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам за час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України. У КЗпП України відсутня норма права, яка б у даній ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, так як це не є ні простоєм, ні звільненням працівника. Разом з тим, відповідно до статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України, яку суд першої інстанції вірно застосував. Отже, установивши, що незаконні дії відповідача позбавили позивача можливості працювати, суд першої інстанції обґрунтовано поклав на відповідача обов`язок відшкодувати йому середню заробітну плату за час його перебування у вимушеному прогулі, тому доводи відзиву на касаційну скаргу про те, що такий обов`язок покладається на державу, що здійснює збройну агресію, в цьому випадку безпідставні».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.10.2024 у справі №761/14792/22 зазначено, що «у КЗпП України відсутня норма права, яка б регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору. Водночас частиною дев`ятою статті 10 ЦПК України передбачено, що якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах. Ураховуючи, що незаконні дії відповідача позбавили ОСОБА_1 можливості працювати та призвели до порушення її конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю, суди попередніх інстанцій обґрунтовано застосували до спірних правовідносин приписи частини другої статті 235 КЗпП України, яка регулює подібні за змістом відносини, та поклали на відповідача обов`язок відшкодувати позивачці середній заробіток за час її перебування у вимушеному прогулі. Такий висновок суду узгоджується з висновком, викладеним Верховним Судом у постановах від 21.06.2023 в справі № 149/1089/22, від 31.01.2024 у справі № 161/8196/22, від 27.03.2024 у справі № 753/12518/22».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.05.2025 у справі № 758/4178/22 (провадження № 61-6935сво24) зроблено такі висновки:

«сам по собі факт військової агресії проти України не є безумовною підставою для призупинення роботодавцем дії трудового договору. Формулювання положень статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час винесення наказу АТ «НАК «Нафтогаз України» №75 від 14.04.2022 «Про призупинення дії трудового договору»), що дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи, й використання сполучника «та» дозволяє зробити висновок, що саме настання цих двох обставин одночасно дозволяє використовувати призупинення трудового договору з працівником як тимчасову виключну подію;

обов`язковість одночасного настання обставин неможливості роботодавця надати роботу і неможливості виконувати роботу працівником для застосування положень статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час винесення наказу АТ «НАК «Нафтогаз України» №75 від 14.04.2022 «Про призупинення дії трудового договору») є визначальною, оскільки можливість продовження виконання умов трудового договору хоча б однією із сторін та пов`язані з такою можливістю правові наслідки для іншої сторони - не породжують правові наслідки у зв`язку із призупиненням дії трудового договору, й в кінцевому результаті нівелюють необхідність/можливість застосування цієї норми закону;

у КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, оскільки це не є ні простоєм, ні звільненням працівника. Разом з тим, з урахуванням положень статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України;

відновлення порушеного права працівника на працю повинно здійснюватись не тільки визнанням наказу про призупинення дії трудового договору з працівником незаконним й поновленням дії трудового договору, а так само виплатою роботодавцем працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу, застосовуючи норми статті 235 КЗпП України;

відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам за час призупинення дії трудового договору в повному обсязі покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України, у випадку обґрунтованості призупинення дії трудового договору. Якщо ж незаконні дії роботодавця (незаконне призупинення дії трудового договору) позбавили працівника можливості працювати, то на роботодавця покладається обов`язок відшкодувати працівнику середню заробітну плату за час його перебування у вимушеному прогулі.

При передачі справи на розгляд Об`єднаної палати колегія суддів вважала необхідним відступити від висновків щодо застосування статті 235 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.01.2024 у справі № 161/8196/22 (провадження № 61-6897св23) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.10.2024 у справі № 761/14792/22 (провадження № 61-7969св24). У вказаних постановах суд касаційної інстанції застосував статтю 235 КЗпП України за аналогією закону до правовідносин у зв`язку із призупиненням дії трудового договору. За таких обставин, з урахуванням викладеного, Об`єднана палата вважає, що немає підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.01.2024 у справі № 161/8196/22 (провадження № 61-6897св23) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.10.2024 у справі № 761/14792/22 (провадження № 61-7969св24) щодо застосування статті 235 КЗпП України у подібних правовідносинах».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.11.2022 у справі № 488/2652/20 колегія суддів погодилась з висновками суду апеляційної інстанції про те, що з урахуванням положень абзацу 4 пункту 2 Порядку розмір середнього заробітку слід визначати, виходячи з виплат за два останні місяці, що передували оголошенню простою на підприємстві та звільненню позивача, та вказала, що «у період із 24 березня по 13 травня 2020 року (включно), з 15 по 19 травня 2020 року (включно) та з 21 травня по 22 липня 2020 року (день звільнення) позивачка перебувала у простої зі збереженням заробітної плати у розрахунку 2/3 тарифної ставки встановленого їй окладу. Згідно з абзацом 6 пункту 2 Порядку № 100 час, протягом якого працівники згідно з чинним законодавством або з інших причин не працювали і за ними не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду. Враховуючи, що з 24 березня по 22 липня 2020 року позивачка перебувала у простої та за нею був збережений заробіток частково, то вказаний період, на думку колегії суддів, не може бути включений до розрахункового періоду для визначення середнього заробітку».

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд сприяє всебічному та повному з`ясуванню обставин по справі, роз`яснює їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їх прав у випадках передбачених цим Кодексом.

З огляду на ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності з приписами статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Згідно з ч.ч. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З урахуванням проаналізованих правових норм та правових висновків Верховного Суду в розрізі встановлених обставин у справі суд приходить до наступних висновків.

Оцінивши надані сторонами докази, суд виходить із того, що відповідачем не доведено наявності передбачених законом підстав для призупинення дії трудового договору з позивачем. Як вбачається з матеріалів справи, робоче місце позивача існувало, її функціональні обов`язки фактично виконувались іншими працівниками, господарська діяльність відповідача не була припинена. Тому сама по собі обставина зменшення обсягів господарської діяльності та фінансових надходжень після введення воєнного стану не може свідчити про абсолютну неможливість відповідача забезпечити позивача роботою.

Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 149/1089/22, від 06.11.2024 у справі № 359/6714/23, від 11.12.2024 у справі № 932/2934/23.

Верховний Суд у своїх постановах від 31.01.2024 у справі № 161/8196/22, від 28.02.2024 у справі № 465/3919/22, від 14.08.2024 у справі № 359/3911/22 неодноразово висловлював позицію щодо обов`язку суду з`ясовувати, а відповідача довести неможливість надання та виконання роботи.

Призупинення дії трудового договору може вважатися правомірним лише у разі доведення абсолютної неможливості виконання обов`язків сторонами трудового договору тобто, що існувала абсолютна неможливість роботодавця надати роботу, а працівника виконувати її. У даній справі таких обставин не встановлено. Таким чином, наказ відповідача про призупинення дії трудового договору з позивачем є незаконним і підлягає скасуванню.

Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах від 06.11.2024 у справі № 359/6714/23, від 20.09.2024 у справі № 444/2538/23, від 21.05.2025 у справі № 462/5822/23, від 23.07.2025 у справі № 545/2504/23.

Верховний Суд також зауважував, що у КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, оскільки це не є ані простоєм, ані звільненням працівника. Разом з тим, відповідно до статті 43 Конституції України найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України (постанови Верховного Суду від 14.02.2024 у справі № 464/2944/22, від 28.02.2024 у справі № 465/3919/22, від 27.11.2024 у справі № 465/4855/23, від 06.11.2024 у справі № 359/6714/23).

Середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.

Відновлення порушеного права працівника на працю повинно здійснюватися не тільки визнанням наказу про призупинення дії трудового договору з працівником незаконним й поновленням дії трудового договору, а так само виплатою роботодавцем працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу, із застосуванням статті 235 КЗпП України.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.05.2025 у справі № 758/4178/22 зроблено висновок про те, що відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам за час призупинення дії трудового договору в повному обсязі покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України, у випадку обґрунтованості призупинення дії трудового договору. Якщо ж незаконні дії роботодавця (незаконне призупинення дії трудового договору) позбавили працівника можливості працювати, то на роботодавця покладається обов`язок відшкодувати працівнику середню заробітну плату за час його перебування у вимушеному прогулі.

Установивши, що незаконні дії відповідача позбавили позивача можливості працювати та отримувати заробітну плату, суд вважає обґрунтованою вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З наданих у справі довідок вбачається, що з 09.05.2022 по 24.03.2023 позивачу фактично не виплачувалась заробітна плата, що відповідачем не спростовано. Водночас саме вказаний період відповідає часу дії оспорюваного наказу від дати призупинення до моменту поновлення трудових відносин. Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що позивач перебувала у вимушеному прогулі, проте не протягом 230 робочих днів, а протягом 229 робочих днів і тому наданий нею розрахунок середнього заробітку за цей час є частково обґрунтованим і підлягає зменшенню та перерахунку на 1 робочий день. З огляду на вказане заробітна плата за час вимушеного прогулу позивача становить: 2 857,56 грн. (середньоденна заробітна плата) * 229 (робочі дні вимушеного прогулу) = 654 381,24 грн.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю та на своєчасне одержання винагороди за неї. Оскільки у КЗпП України відсутня спеціальна норма, яка б прямо регулювала порядок компенсації у разі незаконного призупинення дії трудового договору, найбільш подібним за змістом є застосування частини другої статті 235 КЗпП України. Верховний Суд у справі № 758/4178/22 підтвердив, що у випадку незаконного призупинення трудового договору обов`язок виплатити працівнику середній заробіток за період призупинення покладається на роботодавця. Виходячи з цього, суд приходить до висновку, що позовні вимоги у цій частині також підлягають задоволенню.

Щодо заперечень відповідача суд зазначає, що посилання на пропуск позивачем строку звернення до суду є необґрунтованим. Згідно з пунктом 1 Прикінцевих положень КЗпП України строки звернення до суду продовжувалися на період дії карантину. Тому позов подано у межах визначеного законом строку. Інші доводи відповідача, зокрема про фінансові труднощі та особливості господарської діяльності у період воєнного стану, не підтверджують наявності передбачених законом обставин, які б виключали можливість виконання сторонами своїх трудових обов`язків, а отже, не підтверджують правомірність видання оспорюваного наказу.

Із урахуванням наведеного, виходячи із встановлених обставин справи та визначених відповідно до них правовідносин, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а також належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, достатність та взаємний зв`язок доказів в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги про визнання незаконним та скасування наказу про призупинення дії трудового договору, а також про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є обґрунтованими та доведеними, оскільки відповідачем було порушено вимоги чинного трудового законодавства, у зв`язку з чим є всі підстави для часткового задоволення позовних вимог (з урахуванням коригування розрахунку позивача на 1 робочий день).

У постанові Верховного Суду від 18.10.2024 справа № 757/27799/21-ц (провадження № 61-11515св24) викладено правовий висновок про те, що податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та вираховуються при виплаті працівнику. Отже, присуджена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів при її виплаті.

З огляду на зазначене з присудженої позивачу суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід утримати установлені законодавством України податки і збори.

У ході розгляду справи встановлено, що 31 жовтня 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято рішення про зміну типу Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» з публічного на приватне та його перейменування в Акціонерне товариство «Українська залізниця». На зазначені обставини звернув увагу представник позивача у поданій до суду заяві, зазначивши, що ідентифікаційні дані відповідача, зокрема код ЄДРПОУ та місцезнаходження, залишилися незмінними.

З огляду на наведене, суд вважає, що зміна типу акціонерного товариства та його найменування не вплинула на правосуб`єктність юридичної особи. У зв`язку з цим вірним найменуванням відповідача у справі суд вважає - Акціонерне товариство «Українська залізниця» (ЄДРПОУ:40075815, адреса: 03150, м. Київ, вул. Єжи Ґедройця, буд. 5).

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Наявною в матеріалах справи квитанцією підтверджується факт сплати позивачем судового збору у розмірі 7 645,99 грн., тому з огляду на часткове задоволення позовних вимог з відповідача на користь позивача слід стягнути 7 612,75 грн. судового збору.

При цьому, з огляду на низку тверджень сторін, що не стали предметом аналізу в даному рішенні, суд вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010).

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

На підставі викладеного, у відповідності до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 43, 55, 64 Конституції України, ст.ст. 9, 15, 16 ЦК України, ст.ст. 47, 116, 233, п.п. 1 та 2 Прикінцевих положень КЗпП України , керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76-82, 141, 259, 263-268, 351, 352, 354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання протиправним і скасування наказу та стягнення заробітної плати задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Акціонерного товариства «Українська залізниця» від 06.05.2022 № 495/ос в частині призупинення трудового договору, укладеного між ОСОБА_2 (працівником) та Акціонерним товариством «Українська залізниця»(роботодавцем).

Стягнути із Акціонерного товариства «Українська залізниця», код ЄДРПОУ 40075815, на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , суму коштів за вимушений прогул в розмірі 654 381,24 грн. з утриманням з цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.

У решті позову відмовити.

Стягнути із Акціонерного товариства «Укрзалізниця», код ЄДРПОУ 40075815, на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , судовий збір у розмірі 7 612,75 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , громадянка України, адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця», код ЄДРПОУ 40075815, адреса: 03150, 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, буд. 5.

Повний текст рішення складено 10.06.2026 року.

Суддя Ірина КОЗАК