Рішення № 138096583, 01.07.2026, Святошинський районний суд міста Києва

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

ун. № 759/13745/25

пр. № 2/759/1217/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 липня 2026 року м. Київ

Святошинський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Єросової І.Ю.,

при секретарі Біляку М.О.,

за участі представника позивача Домбровської В.О.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача - адвоката Кордій Н.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у порядку спрощеного позовного провадження із викликом (повідомленням) учасників справи цивільну справу за позовом Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36) до ОСОБА_1 (останнє відоме місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення,

ВСТАНОВИВ:

20.06.2025 представник Київської міської ради Домбровська В.О. завернулася до Святошинського районного суду м. Києва з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, в якому просить усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_2 , виселити із вказаної квартири ОСОБА_1 без надання іншого житлового приміщення, а також покласти на відповідача понесені судові витрати.

Даний позов представник позивача обґрунтовує тим, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23.11.2023 у справі №759/1753/23 квартиру АДРЕСА_2 визнано відумерлою спадщиною після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та передано у власність Київській міській раді.

Відповідно до витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03.06.2025 власником квартири є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради.

18.04.2024 представниками ЖЕД №8 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» здійснено вихід до даного житлового приміщення та виявлено, що у квартирі проживає ОСОБА_1 зі своєю родиною, оскільки, як повідомив останній, він є спадкоємцем.

У той же час, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11.02.2019 у справі №759/12554/17 ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні заяви про встановлення факту родинних відносин із ОСОБА_2 , яка була власницею спірного приміщення, та яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дане рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 16.05.2019 та постаново Верховного Суду від 12.12.2019 року.

16.05.2025 Департаментом будівництва та житлового забезпечення міста Києва було здійснено вихід до квартири АДРЕСА_2 , за результатами якого встановлено, що у вказаній квартирі проживають люди, але двері ніхто не відкриває. Квартиру було опечатано та попереджено мешканців про необхідність її звільнити упродовж 14 днів. У подальшому опечатування було пошкоджене, а із КМР ніхто не зв`язався для вирішення питання.

Крім того, на обґрунтування пред`явлених до ОСОБА_1 позовних вимог представник позивача вказує, що відповідач має на праві власності садовий будинок, в якому може проживати у разі задоволення позову.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.06.2025 для розгляду даного позову визначено суддю Святошинського районного суду м. Києва Єросову І.Ю.

Ухвалою від 08.07.2025 відкрито провадження у справі, розгляд вирішено проводити у порядку спрощеного позовного провадження із викликом учасників справи у судове засідання.

На виконання вимог сторонам провадження було скеровано копію ухвали про відкриття провадження. Враховуючи, що місце реєстрації проживання відповідача ОСОБА_1 не вдалося встановити під час відкриття провадження, судом проінформовано останнього про здійснення щодо нього судового провадження шляхом розміщення виклику на сайті «Судова влада України».

У постанові Верховного Суду від 18.04.2022 у справі №522/18010/18 витлумачено, що обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє є реалізацією однієї із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства.

Відповідно до ч. 11 ст. 128 ЦПК України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.

Таким чином, суд доходить висновку про належне сповіщення відповідача ОСОБА_1 про розгляд щодо нього даного позову, забезпечення останньому можливості реалізувати своє право на подачу відзиву, яким останній у наданий судом строк не скористався.

21.04.2026 від представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Кордій Н.Г. надійшли письмові пояснення, в яких остання зауважує на тому, що ОСОБА_1 разом із сім`єю більше десяти років проживають за адресою: АДРЕСА_3 , за декілька років до смерті ОСОБА_2 , яка була власницею спірної квартири, здійснювали за нею догляд та проживали спільно однією сім`єю, але за життя спадкодавець не встигла скласти заповіт або в інший спосіб вирішити долю належного їй майна шляхом переходу права власності на користь відповідача.

При зверненні до суду із даним позовом КМР не врахувала той факт, що відповідач є військовослужбовцем, учасником бойових дій та особою, яка потребує поліпшення житлових умов. З 06.06.2025 відповідач перебуває у лавах ЗСУ, боронить територію України, безпосередньо бере участь у заходах із відсічі збройної агресії рф.

Також адвокат зауважує, що ОСОБА_1 не має іншого житла, в якому міг би проживати. Садовий будинок, про який вказує позивач, не призначений для постійного проживання у ньому, більше того, останній було пошкоджено внаслідок одного із обстрілів території України.

Підсумовуючи, представник відповідача вказує, що ОСОБА_1 разом із сім`єю понад десять років проживають у спірній квартирі, останній добросовісно та відкрито володіє даною квартирою, здійснював догляд за попереднім власником житла, проживав з нею однією сім`єю. Відповідач не має іншого придатного для проживання житла. Більше того, останній є діючим військовослужбовцем, учасником бойових дій, а також особою, яка потребує поліпшення житлових умов.

23.04.2026 через систему «Електронний суд» надійшло клопотання представника відповідача про долучення доказів - довідки форми 5, яка підтверджує перебування ОСОБА_1 із 06.06.2025 на військовій службі у лавах ЗСУ, лист від 25.11.2025 №10623 щодо днів відпочинку, які було надані ОСОБА_1 під час проходження військової служби, а також довідка Садівничого товариства «Урожай» від 14.04.2026 №14-04/1, якою підтверджується, що садовий будинок, який перебуває у власності відповідача, є будівлею для літнього (сезонного) використання, яка після обстрілу 23.01.2024 не є придатною для проживання у ньому.

11.06.2026 засобами поштового зв`язку до суду надійшли додаткові пояснення позивача, підписані уповноваженим представником Статкевич В.В. , в яких остання вказує, що відповідачем та його представником не надано суду доказів того, що ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій. Надані суду документи свідчать лише про фактичне перебування відповідача на військовій службі, але статус військовослужбовця (без отримання статутсу УБД) не надає особі додаткових пільг.

Щодо тверджень сторони відповідача про відсутність у ОСОБА_1 іншого придатного для проживання житла представник позивача зазначає про те, що відповідач не обмежений у праві здійснити переведення садового будинку у житловий, що чітко регламентовано чинним законодавством України. Відтак, останній у подальшому матиме повноцінний житловий об`єкт.

Крім того, відповідач, як вбачається із Реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, не звертався із заявою про надання компенсації за знищене чи пошкоджене майно. При цьому, відповідно до положень Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військові, які не мають статусу УБД, забезпечуються житлом виключно у порядку загальної черги. Сам по собі статус військового не надає права на позачергове чи примусове утримання спірного майна в обхід існуючих черг.

Також наголошує на тому, що сторона відповідача не скористалася наданим судом правом на мирне вирішення спору. Всупереч висловленому у суді, відповідач та його представник не зв`язувалися із уповноваженими особами КМР для врегулювання даного питання.

23.06.2026 через систему «Електронний суд» надійшло клопотання представника відповідача про долучення доказів, до якого адвокат долучила низку документів, які підтверджують доводи сторони відповідача про наявність у ОСОБА_1 статусу учасника бойових дій, участь у бойових діях (довідка форми 6).

23.06.2026 через систему «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення представника відповідача Бартковського В.А., в яких адвокат обґрунтовує позицію сторони відповідача, посилаючись на положення Конституції України, практику Верховного Суду, зокрема, у справі №522/15146/22, а також позицію Європейського суду з прав людини.

У судовому засіданні представник позивача Домбровська В.О. просить задовольнити позов, вказуючи на його обґрунтованість. Законом встановлено черговість отримання житла у власність чи користування, яку відповідач не дотримується.

Представник відповідача заперечує щодо задоволення позову, зауважуючи на тому, що звернення КМР містить формальний характер. ОСОБА_1 має особливий статус - УБД, який підтверджується наданими у ході розгляду справи документами. У відповідача наявний міцний зв`язок із спірним житловим приміщенням. Просить врахувати конституційно закріплене право особи на житло. Звертає увагу, що відповідач не має у власності іншого житла, яке б могло бути використане ним для постійного проживання. Більше того, тривалий час ОСОБА_1 здійснював догляд за попереднім власником квартири, однак остання не встигла здійснити перехід права власності за життя. Наголошує на висновках, які зробив Верховний Суд у постанові від 17.04.2026 у справі №522/15146/22, а також позиції ЄСПЛ із питання виселення. Вказує, що відповідач не бажав скористуватися правом на зупинення провадження, оскільки хотів вирішити спір по суті. Також вказує, що відповідач після проходження медичних оглядів та підтримання належного стану здоров`я буде реалізувати своє право на набуття у власність житла як УБД - саме спірної квартири.

Відповідач ОСОБА_1 підтримує позицію свого адвоката, просить відмовити у задоволенні позову. Щодо обставин справи зазначає, що здійснював догляд за ОСОБА_2 , оскільки знав її чоловіка, який помер раніше. ОСОБА_4 померла у грудні 2016 року . Більше п`яти років до дня смерті здійснював за нею догляд. Проживав на період догляду із ОСОБА_2 , дружина спільно з ними не проживала (мешкала у квартирі своїх батьків). Квартира є однокімнатною, із ним залишилася проживати донька, яка теж допомагала доглядати за ОСОБА_2 . Після смерті останньої продовжував проживати в квартирі, звертався до суду із заявою про встановлення факту родинних відносин. Був впевнений, що мав право на квартиру, оскільки тривалий час здійснював догляд за власницею квартири.

Суд, вислухавши позиції сторін справи, дослідивши наявні у розпорядженні суду матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази у сукупності, дійшов таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Приписами ст. 13 ЦПК України закріплено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

В силу вимог ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Приписами ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У ст. 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 у справі №569/4373/16-ц зауважила, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №569/4373/16, від 13.10.2020 у справі №447/455/17).

Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й необхідним та є співмірним із переслідуваною метою.

Велика Палата Верховного Суду, наголошуючи на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування, зазначила, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

У ході розгляду справи встановлено, що ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , була власницею квартири АДРЕСА_2 .

Враховуючи, що упродовж визначеного законом строку спадкоємці не звернулися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини та відкриття спадкової справи, то рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23.11.2023 у справі №759/1753/23 дане житлове приміщення визнано відумерлою спадщиною (т. 1 а.с. 10).

Як вбачається із Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, датованого 03.06.2025, квартира АДРЕСА_2 належить на праві власності територіальній громаді м. Києва в особі КМР (т. 1 а.с. 9).

Перевіривши дані в Єдиному державному реєстрі судових рішень, судом встановлено, що рішення від 23.11.2023 про визнання спадщини відумерлою не було оскаржено учасниками справи у наданий законом строк, а тому воно набрало законної сили та станом на день розгляду даної справи є чинним.

Всупереч вимогам судового рішення, не маючи правових підстав для зайняття спірного житлового приміщення, ОСОБА_1 самовільно займає квартиру, чим перешкоджає законному власнику у реалізації своїх прав.

Позивачем, як вбачається із долучених до позову доказів, вживалися заходи щодо досудового врегулювання спору - шляхом винесення попередження про необхідність залишення спірної квартири упродовж чотирнадцяти днів, на яке реакції з боку відповідача не було (т. 1 а.с. 6, 7).

Також судом встановлено, що ОСОБА_1 після смерті попереднього власника квартири вживав заходів з метою набуття статусу спадкоємця за законом. Так, останній звертався до суду із заявою про встановлення факту родинних відносин між ним та ОСОБА_2 , яка була власницею квартири. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11.02.2019 у задоволенні такої заяви відмовлено, вказане рішення залишено без змін судами вищих інстанції - 16.05.2019 апеляційним судом та 12.12.2019 касаційним судом. Даними судовими рішеннями констатовано відсутність доказів спільного проживання ОСОБА_1 із спадкодавцем.

Станом на день розгляду справи відповідачем не надано суду підтверджень того, що ОСОБА_1 та члени його сім`ї тривалий час проживають у спірному житловому приміщенні, тобто мають із ним стійкий зв`язок.

При цьому, покази ОСОБА_1 щодо тривалості проживання у спірній квартирі різняться. Так, у рішенні суду від 11.02.2019 встановлено, що відповідач проживав із померлою приблизно із 2007 року, однак у судовому засіданні ОСОБА_1 вказав, що проживав із власницею спільно трохи більше п`яти років. Крім того, останній під час надання свідчень у суді не зміг самостійно вказати на дату смерті попереднього власника квартири ОСОБА_2 (зробив це лише із підказки свого адвоката).

Також суд звертає увагу, що як вбачається із рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.11.2023 у справі №759/1753/23, ОСОБА_1 подав заяву про прийняття спадщини за законом лише 31.07.2017, тобто після спливу шестимісячного строку для її прийняття. Наведене ставить під сумнів твердження сторони відповідача про те, що відповідач тривалий час проживав постійно із померлою. Так само суд враховує, що останнім відомим місцем реєстрації проживання ОСОБА_1 є АДРЕСА_4 .

Окрім того, тривалість проживання та міцний зв`язок із спірним житловим приміщенням не підтверджується ні сплатою за житлово-комунальні послуги, ні наявним облаштуванням житлового приміщення, ні проведенням ремонтних робіт у ньому. Жодного доказу, який би підтверджував міцний, тривалий зв`язок відповідача та членів його сім`ї зі спірним житловим приміщенням суду не надано. Суд також ставить під сумнів твердження відповідача про те, що він та члени його сім`ї (дружина та донька) проживали разом із ОСОБА_2 у однокімнатній квартирі останньої. Як свідчать пояснення відповідача, надані у ході судового розгляду, його дружина наразі проживає у квартирі своїх батьків.

Суд вважає доведеним те, що ОСОБА_1 є військовослужбовцем, має статус учасника бойових дій, що підтверджується долученим до матеріалів справи посвідченням серії НОМЕР_1 від 11.05.2026, а отже, має певні гарантії соціального захисту з боку держави.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Вимоги ст. 1-2 даного закону закріплюють, що у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Згідно з приписами ст. 12 Закону держава забезпечує військовослужбовців житлом або за їхнім бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання житло відповідно до цього Закону та інших законів України.

Нормою ч. 3 ст. 12 Закону визначено, що за військовослужбовцями, прийнятими або призваними на військову службу, зберігається право на житло, яке вони займали до прийняття або призову на військову службу.

Положеннями ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачено, що учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються пільги, зокрема 5-процентна знижка плати за користування житлом (квартирна плата) в межах норм, передбачених чинним законодавством (21 кв. метр загальної площі житла на кожну особу, яка постійно проживає у житловому приміщенні (будинку) і має право на знижку плати, та додатково 10,5 кв. метра на сім`ю), першочергове забезпечення жилою площею осіб, які потребують поліпшення житлових умов, та першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва, першочерговий ремонт жилих будинків і квартир цих осіб та забезпечення їх паливом.

Тобто законодавством України чітко визначено та врегульовано процедуру набуття військовослужбовцем у власність або у користуванні житлового приміщення.

У ході розгляду справи судом не було отримано від відповідача відомостей про звернення до уповноважених органів з метою вирішення житлового питання, із врахуванням статусу військовослужбовця та УБД.

Суд звертає увагу на недостовірності тверджень сторони відповідача про наявність у ОСОБА_1 статусу особи, яка потребує поліпшення житлових умов, оскільки документального підтвердження такого суду не надано. Більше того, представник відповідача у судовому засіданні підтвердила, що станом на день розгляду справи ОСОБА_1 не звертався до уповноважених органів з метою оформлення статусу особи, яка потребує поліпшення житлових умов.

При цьому, суд погоджується із доводами представника позивача про те, що ОСОБА_1 не обмежений у праві звернутися до КМР з метою вирішення питання щодо оформлення орендних відносин на спірну квартиру, а також реалізації права на отримання у власність іншого житлового приміщення у встановленому законом порядку із дотриманням встановленої законом процедури.

Щодо наявності у власності ОСОБА_1 іншого житлового приміщення суд погоджується із доводами сторони позивача, що відповідач та члени його сім`ї не позбавлені можливості здійснити переобладнання садового будинку, відновити його, аби у подальшому мати повноцінний житловий об`єкт.

Суд звертає увагу, що посилання представника відповідача на постанову Верховного Суду від 17.04.2026 у справі №522/15146/22 не є релевантним, оскільки у справі, що була предметом розгляду Верховим Судом, судами попередніх інстанцій було достовірно встановлено тісний тривалий зв`язок відповідача із спірним житловим приміщенням та відсутність у власності відповідача іншого житлового приміщення, в якому він міг би проживати.

У даній же справі стороною відповідача не надано суду жодних підтверджень, що ОСОБА_1 із певного періоду і до дня розгляду справи по суті дійсно утримує квартиру АДРЕСА_2 , сплачує комунальні платежі, підтримує квартиру у придатному для використання стані. Із наявних у розпорядженні суду матеріалів неможливо встановити дійсний період користування ОСОБА_1 квартирою, що свідчить про недоведеність наявності тісного тривалого зв`язку відповідача із спірним житловим приміщенням.

При цьому, згадана представником відповідача постанова Верховного Суду стосується саме приватного житла, у той час, як у даній справі предметом спору є квартира, яка рішенням суду визнана відумерлою спадщиною та перебуває у комунальній власності, а виселення ОСОБА_1 необхідне з метою облаштування та передачі такого житла соціальне незахищеним категоріям населення, зокрема внутрішньо переміщеним особам або особам, які внаслідок військової агресії рф втратили своє єдине житло.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В силу приписів ч. 1, 2 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожен доказ повинен відповідати законодавчо закріпленим вимогам, а саме - бути належними, допустимими, достатніми та достовірними.

Так, відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У свою чергу, в силу вимог ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наведене являє собою критерій допустимості наданих стороною доказів.

Згідно з ч. 1 ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Приписами ст. 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Європейський суд з прав людини у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Враховуючи встановлені у ході розгляду справи обставини, суд вважає, що позов підлягає задоволенню, а рішення про виселення ОСОБА_1 не призведе до порушення його права на житло, відповідатиме інтересам суспільства, буде справедливим по відношенню до сторін справи та відповідатиме визначеним ЄСПЛ критеріям пропорційності, необхідності у демократичному суспільстві, пропорційності втручання у права особи. Захист прав власника житлового приміщення необхідне з метою недопущення у суспільстві хибної думки про можливість зайняття будь-якого житлового приміщення без достатньої правової підстави та відсутність процесуальних заходів впливу до таких осіб.

Щодо вимог позивача про стягнення із відповідача судових витрат суд звертає увагу на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

В силу приписів ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій.

Беручи до уваги, що позивач, звертаючись до суду із даним позовом, сплатив судовий збір у розмірі 3 028 грн. 00 коп., що підтверджується долученою до справи платіжною інструкцією №960 від 10.06.2025 (т. 1 а.с. 17), а суд за результатами розгляду справи дійшов висновку про необхідність задоволення даного позову у повному обсязі, водночас відповідач ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується наявним у матеріалах справи посвідченням серії НОМЕР_1 від 11.05.2026, суд вважає за необхідне покласти витрати позивача щодо сплати судового збору на державу.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 4, 5, 12, 13, 76-83, 133, 141, 258, 259, 263-265, 273, 352-355 ЦПК України, ст.ст. 15, 16, 317, 319, 383, 391, 395 ЦК України, ст.ст. 41, 47 Конституції України, ст. 5 Закону України "Про судовий збір", суд

УХВАЛИВ:

Позовну заяву Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36) до ОСОБА_1 (останнє відоме місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення - задовольнити.

Усунути Київській міській ради перешкоди у користуванні та розпоряджанні квартирою АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса реєстрації місця проживання невідома, із квартири АДРЕСА_2 .

Стягнути із Державного бюджету України на користь Київської міської ради, код ЄДРПОУ 24378016, адреса місцезнаходження: 01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, судовий збір у розмірі 3 028 грн. 00 коп.

Рішення суду може бути оскаржене протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення сторін зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи якому рішення не було вручене у день його складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Київського апеляційного суду.

Відповідно до п.п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 року до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.

Суддя Єросова І.Ю.