Рішення № 138033849, 30.06.2026, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.06.2026 Справа № 914/2584/25

Господарський суд Львівської області у складі судді Запотічняк О.Д.

за участю секретаря судового засідання Мархоцької В. І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу

за позовом: Заступника керівника Франківської окружної прокуратури у м. Львова в інтересах держави в особі Позивача: Львівської міської ради, м. Львів

до відповідача: Обслуговуючого кооперативу Гаражно-будівельний кооператив Пікап, с. Зелів, Львівська обл.,

про: витребування земельної ділянки

за участю представників сторін:

від прокуратури: Германович Ю.А.;

від позивача: Гордєєва О.В..;

від відповідача: Попов Д.І.;

встановив:

Хід розгляду справи.

Заступник керівника Франківської окружної прокуратури звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави в особі Львівської міської ради до Обслуговуючого кооперативу Гаражно-будівельний кооператив Пікап про витребування земельної ділянки.

Ухвалою від 27.08.2025 суд відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Подальший хід розгляду справи викладено в ухвалах суду та протоколах судових засідань.

Зокрема, ухвалою від 31.03.2026 суд відмовив у задоволенні клопотань відповідача про залишення позовної заяви у справі без руху та без розгляду, закрив підготовче провадження у справі та призначити розгляд справи по суті в судовому засіданні на 14.04.2026.

Розгляд справи неодноразово відкладався. Так, ухвалою від 15.05.2026 суд відклав судове засідання на 30.06.2026.

В судове засідання 30.06.2026 з`явилися прокурор, представники сторін, які надали свої пояснення та заперечення.

Беручи до уваги предмет та підстави позову у даній справі, закінчення процесуальних строків, суд дійшов висновку, що матеріали справи містять достатньо документів, необхідних для вирішення спору по суті та прийняття обґрунтованого рішення.

В судовому засіданні 30.06.2026 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Правова позиція прокурора.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Франківською окружною прокуратурою міста Львова в ході здійснення представницької діяльності встановлено факт незаконного набуття права приватної власності на земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:12:005:0014 площею 2,5457 га.

Прокурор зазначає, що рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області № 4360 від 01.10.2020 вказану земельну ділянку було протиправно передано у власність Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» для будівництва та обслуговування гаражів за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення із земель запасу.

На думку прокурора, спірна земельна ділянка хоча і була передана у комунальну власність Рясне-Руської сільської ради, однак це не змінило факт її фактичного місцезнаходження в межах території міста Львова, що підтверджується Генеральним планом м. Львова, структурою кадастрового номера, а також тим, що первинно цією ділянкою розпорядилася саме Львівська міська рада. В межі діючого генплану с.Рясне-Руська Яворівського району спірна земельна ділянка не входила, відтак і план зонування та детальний план території розроблені не були. Відтак, за твердженням прокурора, набуття Обслуговуючим кооперативом Гаражно-будівельний кооператив Пікап, права власності на земельну ділянку відбулось всупереч ст. 41 Земельного кодексу України, за відсутності такої можливості у затвердженій містобудівній документації.

Прокурор посилається на частину 3 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та наголошує, що за відсутності плану зонування або детального плану території передача земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування для містобудівних потреб забороняється.

Крім того, прокурор зазначає про порушення вимог щодо цільового призначення земель, які можуть передаватися гаражно-будівельним кооперативам. Стаття 41 Земельного кодексу України знаходиться в главі «Землі житлової та громадської забудови», а відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель для колективного гаражного будівництва надаються ділянки з кодом КВЦПЗ 02.05 та 02.06. Відтак, кооперативам земельні ділянки можуть надаватися безкоштовно у власність лише з цією категорією, тоді як відповідачу передано землю за категорією земель промисловості та транспорту з кодом КВЦПЗ 12.04, що суперечить статті 41 ЗК України.

Крім того, як ствердив прокурор, за його аналізом положень установчого документа відповідача - обслуговуючого кооперативу Гаражно-будівельний кооператив Пікап встановлено, що останній не має на меті здійснення виключно гаражного будівництва для забезпечення потреб його членів, а є юридичною особою, створеною з метою отримання прибутку.

Вважає, що у даному випадку, наявні підстави для заявлення позовної вимоги про витребування майна (земельної ділянки) з незаконного володіння ОК Гаражно-будівельний кооператив Пікап, на підставі ст.387 ЦК України, оскільки спрямовуватиметься на поновлення порушеного права власника Львівської міської територіальної громади.

Правова позиція позивача.

Позивач в особі Львівської міської ради позовні вимоги прокурора підтримує в повному обсязі та просить їх задовольнити.

Львівська міська рада вказує на недобросовісну поведінку Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» при отриманні спірної земельної ділянки.

Вважає, що дії відповідача є доказом недобросовісної поведінки, оскільки в жодному

випадку отримані земельні ділянки зазначеною площею не можуть задовільняти потреби трьох осіб на будівництво та обслуговування гаражів.

Правова позиція відповідача.

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує в повному обсязі, вважає їх немотивованими, безпідставними та не підтвердженими належними доказами. Обслуговуючий кооператив «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» зазначає, що спірна земельна ділянка на момент її передачі у власність кооперативу рішенням від 01.10.2020 близько року на законних підставах перебувала у комунальній власності Рясне-Руської сільської ради на підставі розпорядчих актів Львівської ОДА та зареєстрованого речового права, а тому сільська рада володіла усіма повноваженнями щодо розпорядження цим майном. Відповідач, звертаючись із заявою, діяв сумлінно у межах правового простору і мав усі законні підстави вважати, що орган місцевого самоврядування є належним суб`єктом повноважень.

На думку відповідача, спростування правового титулу лише на підставі територіальних сумнівів прокурора щодо меж є недопустимим. Посилаючись на практику ЄСПЛ та принцип «належного урядування», відповідач вказує, що ризик будь-якої помилки державного органу чи органу місцевого самоврядування повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок приватних осіб, які покладалися на легітимність дій влади. Зміщення акценту відповідальності на кооператив є непропорційним втручанням у право на мирне володіння майном. Крім того, оскільки первинне вибуття майна з володіння ЛМР до державної власності відбулося добровільно за її власною ініціативою та клопотанням, наявність волі власника на відчуження майна повністю унеможливлює подальшу віндикацію.

Відповідач вважає помилковими твердження прокурора про порушення статті 41 ЗК України, оскільки дана норма не містить заборон щодо передачі кооперативам земель транспорту з кодом КВЦПЗ 12.04.

Відповідно до статті 71 ЗК України, до земель автомобільного транспорту прямо віднесено землі гаражного господарства. Посилання прокурора на статтю 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» відповідач відхиляє, оскільки у законодавстві відсутнє чітке нормативне визначення поняття «містобудівні потреби», а норми, що обмежують права, не можуть тлумачитися розширено. Стосовно меж, відповідач наголошує, що офіційні межі між містом Львів та с. Рясне-Руське досі не встановлені, що підтверджується постановою ВС від 19.08.2021 у справі № 813/479/17 та ухвалою ЛМР № 2588 від 16.11.2017 про затвердження Меморандуму, яким сторони визнали існування багаторічного конфлікту через непогодження меж.

Відповідач заперечує висновки про комерційний характер своєї діяльності, зазначаючи, що жодна норма статуту ОК «ГБК «Пікап» не передбачає розподілу прибутків між засновниками, а наявність широкого переліку видів діяльності є лише інструментом для забезпечення утримання гаражного комплексу. Посилання прокурора на обмеження площі нормою у 0,01 га згідно зі статтею 121 ЗК України відповідач вважає безпідставними, оскільки ця стаття регулює виключно приватизацію земель фізичними особами-громадянами, тоді як кооператив є юридичною особою, щодо якої діє спеціальна норма статті 41 ЗК України, яка обмежень площі не містить.

Також, за твердженням відповідача, оскільки орган місцевого самоврядування є безпосереднім джерелом порушення, його участь у процесі виключно в ролі позивача у справі суперечить принципу процесуальної рівності сторін і є процесуальним порушенням.

Також відповідач просить застосувати строки позовної давності, зазначаючи, що трирічний строк з моменту прийняття рішення та реєстрації права власності у жовтні 2020 року на момент подання позову у серпні 2025 року безумовно сплинув. Також відповідач вказує на неналежність обраного способу захисту та процесуальні порушення прокурора.

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

14.02.2019 Львівською міською радою, беручи до уваги ухвали міської ради від 16.11.2017 № 2588 «Про затвердження меморандуму про порозуміння між Львівською міською радою та Рясне-Руською сільською радою» та від 07.12.2017 № 2677 «Про внесення змін до ухвал міської ради від 14.07.2015 №4968 та від 01.10.2015 № 5143», звернення Рясне-Руської сільської ради Яворівського району від 17.12.2018 № 1132, прийнято ухвалу № 4647 від «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації частини земель міста Львова», згідно з якою затверджено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації частини земель міста Львова орієнтовною площею 209,0 га (території, які межують з Рясне-Руською сільською радою), зокрема земельної ділянки № 10 площею 2,5457 га (кадастровий номер 4610137500:12:005:0014), у тому числі площею 0,0026 га у межах червоних ліній вулиці, (код КВЦПЗ 16.00 землі запасу) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (п. 1.9).

Пунктом 3 вказаної ухвали вирішено передати зазначені землі комунальної власності

Львівської міської ради, в тому числі передбачену у пункті 1.9 цієї ухвали земельну ділянку № 10 площею 2,5457 га (кадастровий номер 4610137500:12:005:0014), до земель державної власності та пунктом 5 - рекомендувати Львівській обласній державній адміністрації розглянути питання прийняття зазначених земельних ділянок у державну власність з подальшою передачею цих земель у комунальну власність територіальної громади Рясне-Руської сільської ради Яворівського району.

Згідно з даними Державного реєстру прав на нерухоме майно, 19.03.2019 зареєстровано право комунальної власності Львівської міської ради на земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:12:005:0014.

Розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 23.08.2019 № 916/0/5-19 «Про прийняття земельних ділянок комунальної власності у державну власність», до земель державної власності із земель комунальної власності Львівської міської ради прийнято, зокрема, земельну ділянку площею 2,5457 га (кадастровий номер 4610137500:12:005:0014, КВЦПЗ - 16.00).

29.11.2019, відповідно до даних Державного реєстру прав на нерухоме майно, зареєстровано право державної власності Львівської обласної державної адміністрації на земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:12:005:0014.

Розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 13.12.2019 № 1483/0/5-19 «Про передачу земельних ділянок з державної власності у комунальну власність», передано до земель комунальної власності Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області земельні ділянки державної власності, серед яких і земельна ділянка з кадастровим номером 4610137500:12:005:0014.

Рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області від

18.12.2019 № 3365 «Про прийняття земельних ділянок у комунальну власність» прийнято у комунальну власність, зокрема, земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:12:005:0014, та 19.12.2019 зареєстровано право комунальної власності.

01.10.2020 рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області № 4360 земельну ділянку площею 2,5457 га (кадастровий №4610137500:12:005:0014), Львівська область, м. Львів, (територія, що межує з Рясне-Руською сільською радою) передано у власність Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» для будівництва та обслуговування гаражів (код КВЦПЗ 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, із земель запасу, що не надані у власність або користування громадянам чи іншим юридичним особам.

05.10.2020 зареєстровано право власності вказаного кооперативу на спірну земельну ділянку.

При цьому, як підтверджується витягом з Державного земельного кадастру, наявним в матеріалах реєстраційної справи, згідно якого власником земельної ділянки є Львівська обласна державна адміністрація, земельній ділянці за кадастровим номером 4610137500:12:005:0014, відповідно до Класифікатора видів цільового призначення земель, затвердженого наказом Державного комітету України із земельних ресурсів №548 від 23.07.2010, надано код КВЦПЗ 16.00 - землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам).

Згідно з витягом з Державного земельного кадастру, що наявний в матеріалах реєстраційної справи (долучений 16.06.2021), де власником земельної ділянки зазначено вже Відповідача, земельна ділянка кадастровий номер 4610137500:12:005:0014 відноситься до цільового призначення код КВЦПЗ 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства.

Оцінка суду.

Щодо порушення інтересів держави та наявність підстав для звернення прокурора.

Відповідно до статті 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладено функцію представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з частинами 1, 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99 у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді щодо визначення поняття "інтереси держави" висловлено позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, territorial цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів (пункт 4 мотивувальної частини).

Верховний Суд у справі № 804/4585/18 (постанова від 05.11.2019) сформулював правову позицію, відповідно до якої "інтереси держави" є оціночним поняттям, що охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом; надмірна формалізація поняття "інтереси держави", особливо у сфере публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 804/4585/18, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 17.10.2018 у справі № 910/11919/17).

Чинним законодавством чітко не визначено, що необхідно розуміти під "нездійсненням або неналежним здійсненням субєктом владних повноважень своїх функцій", у зв\язку із чим прокурор у кожному випадку обґрунтовує та доводить наявність відповідних фактів самостійно з огляду на конкретні обставини справи. При цьому враховуються висновки Верховного Суду, зроблені при розгляді інших справ за участю прокурора (ухвали від 07.05.2018 у справі № 910/18283/17, від 10.07.2018 у справі № 812/1689/16, постанови від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 13.06.2018 у справі № 687/379/17-ц, № 924/1256/17).

Так, у постанові Верховного Суду від 16.04.2019 у справі № 910/3486/18 суд дійшов висновку, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється у разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює відповідний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів. Відповідна правова позиція викладена також в постановах Верховного Суду від 18.04.2019 у справі № 906/506/18, від 11.04.2019 у справі № 904/583/18, від 13.02.2019 у справі № 914/225/18, від 21.05.2019 у справі № 921/31/18.

На думку Верховного Суду, нездійснення захисту полягає у тому, що уповноважений суб`єкт владних повноважень за наявності факту порушення інтересів держави, маючи відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся. Така поведінка (бездіяльність) уповноваженого державного органу може вчинятися з умислом чи з необережності; бути наслідком об`єктівних (відсутність коштів на сплату судового збору, тривале не заповнення вакантної посади юриста) чи суб`єктівних (вчинення дій на користь можливого відповідача, інших корупційних або кримінально караних дій) причин.

Прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема: повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також іншими документами, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.

Велика Палата Верховного Суду у постанові по справі № 912/2385/18 від 26.05.2020 дійшла висновку про те, що бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних насідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`зано повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Окремо слід вказати, що Верховний Суд у постанові від 08.02.2019 у справі № 915/20/18 дійшов висновку про можливість представництва органами прокуратури в суді органів місцевого самоврядування.

Згідно з частиною 3 статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Як закріплено у статтях 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу.

Отже, правовідносини, пов`язані з витребуванням земельної ділянки з чужого незаконного володіння становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а бездіяльність Львівської міської ради такому «суспільному», «публічному» інтересу не відповідає. За таких обставин у даній справі «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою про витребуванням земельної ділянки з чужого незаконного володіння є задоволення суспільної потреби у відновленні правомочностей Львівської міської ради як власника земельної ділянки та захист суспільних інтересів загалом.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».

У спірних правовідносинах, які становлять предмет даного позову, органом, який має здійснювати захист інтересів держави є Львівська міська рада. У разі нездійснення або здійснення неналежним чином органом місцевого самоврядування відповідних повноважень, прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

Згідно із ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Позивачем є Львівська міська рада, яка у відповідності до статті 12 Земельного кодексу України наділена повноваженнями у галузі земельних відносин, зокрема, розпоряджатися землями територіальних громад, передавати земельні ділянки комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надавати земельні ділянки у користування із земель комунальної власності, вилучати земельні ділянки із земель комунальної власності.

Отже, саме Львівська міська рада є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах щодо земельної ділянки кадастровий номер 4610137500:12:005:0014, площею 2,5457 га.

З метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у вказаних правовідносинах, Франківською окружною прокуратурою м. Львова у порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» листом від 30.04.2025 № 14.51/04-14-3228ВИХ-25 повідомило Львівську міську руку про порушення інтересів територіальної громади м. Львова внаслідок протиправного набуття у власність Обслуговуючим кооперативом «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» земельної ділянки кадастровий номер 4610137500:12:005:0014.

23.05.2025 Юридичним департаментом Львівської міської ради у листі № 2901-вих-75786 надано інформацію про те, що Львівська міська рада позбавлена можливості виступати самостійним позивачем у судових справах із позовними вимогами про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, які вибули з власності територіальної громади на підставі рішень Рясне-Руської сільської ради.

Окрім того, протягом тривалого часу інтереси територіальної громади залишаються порушеними та не захищеними, оскільки відповідний позов на даний час не пред`явлено, що у свою чергу свідчить про неналежне здійснення Львівською міською радою захисту інтересів територіальної громади м. Львова.

Відтак підставою для представництва інтересів держави в особі Львівської міської ради шляхом подання позову є факт протиправного вибуття земельної ділянки із комунальної власності, що призводить до заподіяння шкоди інтересам територіальної громади, при тривалому незверненні до суду уповноваженим органом, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

На виконання вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» окружною прокуратурою листом № 14.51/04-14-5571ВИХ-25 від 28.07.2025 повідомило Львівську міську раду про звернення із позовом до суду в її інтересах до Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап".

Суд також відхиляє доводи відповідача про неналежного статусу Львівської міської ради як позивача у цій справі. Оскільки Львівська міська рада є універсальним правонаступником приєднаної Рясне-Руської сільської ради відповідно до ухвал від 29.12.2020 № 6 та № 7, саме вона наділена процесуальними повноваженнями на представництво майнових прав територіальної громади. При цьому, у відповідності до правових висновків Великої Палати Верховного Суду (постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц та від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18), визначення уповноваженого органу позивачем у спорах про витребування майна у приватну власність є правильним процесуальним позиціонуванням, оскільки речове право у разі задоволення віндикації відновлюється безпосередньо за державою або територіальною громадою в особі її чинного представницького органу.

Враховуючи вищевикладене та контекст обгрунтування позову, суд погоджується з доводами прокурора про необхідність у даній справі здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Щодо способу захисту.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес яка порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювались Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування. Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018р. у справі № 925/1265/16).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають быть захищені судом у спосіб, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340).

При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.

Як встановлено судом, право власності відповідача Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап" на земельну ділянку за кадастровим номером 4610137500:12:005:0014, площею 2,5457 га зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Витягом з реєстру: реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1794324846101, номер запису про право власності: 38508305. Відтак належним та ефективним способом захисту прав та інтересів позивача у даній справі має бути віндикаційний позов.

Такий спосіб захисту є найбільш ефективним засобом (способом), оскільки призводить до потрібних результатів, про що неодноразово наголошував Верховний Суд, а саме у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.02.2025 року у справі № 914/1334/22, колегія суддів зазначила, що «серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 52 ЗК України). Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, зокрема землями, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.

Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна (подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).

Суд відхиляє заперечення відповідача щодо необхідності надання експертно-грошової оцінки спірного майна для підтвердження ціни позову та судового збору. Позивачем до матеріалів позовної заяви долучено Витяг № НВ-9971170412025 із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, згідно якого оцінка становить 12 068 496,32 грн. Згідно з положеннями Закону України «Про судовий збір» та статті 163 ГПК України, нормативна грошова оцінка є офіційним документом та належним базисом для розрахунку судових витрат у спорах щодо земельних ділянок комунальної чи державної власності, а обов`язковість проведення експертної ринкової оцінки у даній категорії судових справ процесуальним законодавством не передбачена.

Прокурором обґрунтовано обрано спосіб захисту шляхом витребування майна у недобросовісного набувача, як слідує з підстав позову.

Щодо клопотання відповідача про залишення позову без розгляду.

Відповідачем у відзиві на позовну заяву було заявлено клопотання про залишення позову заступника керівника Франківської окружної прокуратури м. Львова без розгляду на підставі пункту 2 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України. Вказане клопотання обґрунтовано тим, що позов підписано та подано особою, яка не має належних повноважень, оскільки матеріали справи не містять копії службового посвідчення прокурора. Крім того, відповідач посилався на відсутність процесуальної дієздатності Львівської міської ради у спірних правовідносинах, стверджуючи, що оскільки міська рада є правонаступником Рясне-Руської сільської ради, яка ухвалила оскаржуване рішення про передачу землі, цей орган місцевого самоврядування є безпосереднім джерелом порушення, а тому не може виступати в ролі позивача у справі. На думку відповідача, наведене свідчить про ситуацію процесуального несумісництва та є самостійною підставою для залишення позову без розгляду.

Прокурор та представник позивача у судовому засіданні проти задоволення вказаного клопотання заперечили, вважаючи його безпідставним.

Суд зазначає, що протокольною ухвалою Господарського суду Львівської області від 31.03.2026 було відмовлено у задоволенні клопотань Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» про залишення позовної заяви без руху та без розгляду.

Однак відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Керуючись вимогами ч. 5 ст. 236 ГПК України, суд вважає за необхідне викласти вичерпні мотиви відхилення аргументів відповідача.

Надаючи оцінку доводам відповідача про відсутність процесуальної дієздатності Львівської міської ради та неможливість її визначення позивачем у цій справі, суд виходить із такого.

Процесуальна дієздатність, відповідно до приписів статті 44 Господарського процесуального кодексу України, є здатністю особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді. Львівська міська рада є юридичною особою публічного права, створеною у встановленому законом порядку, і володіє повним обсягом як процесуальної правоздатності, так і процесуальної дієздатності, що дозволяє їй брати участь у господарському процесі.

Заперечення відповідача ґрунтуються на помилковому ототожненні процесуальної дієздатності юридичної особи із матеріально-правовим питанням щодо належності чи неналежності позивача у конкретному спорі. Відповідач безпідставно посилається на висновки Великої Палати Верховного Суду, зокрема у справі № 925/1133/18 від 11.06.2024 року, намагаючись довести, що за наявності порушень з боку ради, вона має визначатися виключно відповідачем, а прокурор повинен позиціонуватись як самостійний позивач.

Предметом цього спору є матеріально-правова вимога прокурора про витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 387 Цивільного кодексу України. За своєю суттю, віндикація є речово-правовим способом захисту, який може бути пред`явлений виключно власником майна, котрий позбавлений фактичного володіння річчю, до особи, яка цим майном незаконно володіє.

Ухвалами Львівської міської ради від 29.12.2020 року № 6 та № 7 Рясне-Руську сільську раду було припинено шляхом приєднання до Львівської міської ради, а Львівську міську раду визначено правонаступником всього майна, прав та обов`язків приєднаної ради. Таким чином, єдиним законним носієм права власності та розпорядником спірної земельної ділянки від імені Львівської міської територіальної громади на даний час виступає саме Львівська міська рада.

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, у разі задоволення віндикаційного позову, поданого прокурором, витребування нерухомого майна та введення у володіння відбувається виключно на користь держави або територіальної громади, від імені яких відповідний компетентний орган може діяти тільки як представник власника. При цьому фактичним позивачем у таких спорах виступає сама держава (громада), а прокурор виконує субсидіарну роль, замінюючи у процесі компетентний орган, який усвідомлював факт порушення інтересів громади, але всупереч цим інтересам до суду не звернувся.

Воля територіальної громади як власника майна може виражатися виключно в таких діях її представницького органу, які повністю відповідають вимогам законодавства та публічним інтересам. Прийняття Рясне-Руською сільською радою протиправного рішення № 4360 від 01.10.2020, внаслідок якого земля незаконно вибула у приватну власність, суперечило закону та інтересам громади, а тому не може розцінюватись як дійсне вираження волі самого власника (територіальної громади) на відчуження землі.

Оскільки захист речового права власності громади на спірну ділянку шляхом її витребування на підставі статті 387 ЦК України може бути здійснений лише на користь законного титульного володільця, визначення прокурором Львівської міської ради як позивача у цій справі є єдино правильним та процесуально обґрунтованим підходом, що повністю кореспондується з положеннями статті 53 ГПК України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та практикою Верховного Суду.

Пасивна позиція Львівської міської ради, викладена у листі № 2901-вих-75786 від 23.05.2025, та її посилання на неможливість самостійного звернення до суду через наявність нескасованих рішень свідчить про неналежне виконання радою своїх повноважень та підтверджує бездіяльність компетентного органу, що й зумовило законні підстави для вступу прокурора у справу.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про повну безпідставність заперечень відповідача, а тому у задоволенні клопотання про залишення позову без розгляду слід відмовити за відсутністю підстав, передбачених статтею 226 ГПК України.

Щодо суті спору.

Відповідно до статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 Цивільного кодексу України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних (а так само інших зобов`язальних) відносин, і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У такому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною правочину, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, визначених частиною першою статті 388 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Верховний Суд у своїй практиці послідовно дотримується принципу venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), який базується на давньоримській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Основою цієї доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).

Таким чином, висновок про те, що сторона не може після тривалого прийняття певного правового стану посилатися на протилежну правову позицію, відповідає загальновизнаному в сучасному приватному праві стандарту добросовісності та правової визначеності.

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках.

Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол) та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.

У статті 1 Першого Протоколу містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/West Alliance Limited v. Ukraine").

Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.

Стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні у справі "Fressoz and Roire V. France" ЄСПЛ зазначає, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.

Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі. Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності.

Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.

Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

У практиці ВС сформовані такі критерії недобросовісності: 1) порушення імперативних норм права виключає добросовісність: абсолютна заборона закону не може бути спростована добросовісністю; 2) якщо не порушуються імперативні норми, проте дії є зловживанням права, добросовісність відсутня. Недопустимість зловживання правом поширюється як на особу, яка посилається на добросовісність, а також її контрагента. Зловживанню правом можна протиставити добросовісність; 3) заборона суперечливої поведінки (доктрина venire contra factum proprium) може спростовувати добросовісність. В основі знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Земельний кодекс України, в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин, у статті 41 встановлював, що гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

Відтак, гаражно-будівельним кооперативам земельні ділянки для гаражного будівництва можуть передаватись виключно у разі наявності затвердженої містобудівної документації та відповідно встановлення останньою можливості передачі земельної ділянки для будівництва гаражів.

Відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій. До видів містобудівної документації відносяться: генеральний план населеного пункту, план зонування території, детальний план території. Генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту (ст. 17 вищевказаного Закону). При цьому, план зонування та детальний план території розробляються на основі та уточнюють генеральний план.

Як встановлено судом, 01.10.2020 рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області № 4360 земельну ділянку площею 2,5457 га (кадастровий номер 4610137500:12:005:0014), Львівська область, м. Львів, (територія, що межує з Рясне-Руською сільською радою) передано у власність Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» для будівництва та обслуговування гаражів. Передача здійснена за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, із земель запасу, що не надані у власність або користування громадянам чи іншим юридичним особам, яким згідно умов рішення сільської ради та подальших відомостей ДЗК присвоєно вид використання за кодом КВЦПЗ 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства.

Згідно з даними Державного реєстру прав на нерухоме майно 05.10.2020 зареєстровано право власності Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап" на земельну ділянку за кадастровим номером 4610137500:12:005:0014.

Відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів № 548 від 23.07.2010, для будівництва індивідуальних гаражів та для колективного гаражного будівництва надаються земельні ділянки з кодом КВЦПЗ 02.05 та 02.06 відповідно, що належать до земель категорії землі житлової та громадської забудови.

Відтак, гаражно-будівельним кооперативам, в порядку статті 41 ЗК України, земельні ділянки можуть надаватись лише для гаражного будівництва і лише з цільовим призначенням землі житлової та громадської забудови. Водночас, рішенням Рясне-Руської сільської ради № 4360 від 01.10.2020, відповідачу передано у власність земельну ділянку за категорією земель землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, яким присвоєно код КВЦПЗ 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства.

Відповідно до статті 22 Закону України «Про кооперацію» земля кооперативу складається із земельних ділянок, наданих йому в оренду або придбаних ним у власність. Землі загального користування дачного кооперативу безоплатно передаються йому у власність із земель державної або комунальної власності відповідно до закону. Кооперативи придбавають земельні ділянки відповідно до Земельного кодексу України.

Суд дійшов висновку про те, що має місце порушення імперативної норми права статті 41 Земельного кодексу України, що виключає добросовісність набувача земельної ділянки Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап".

Згідно з Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Обслуговуючий кооператив "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап", зареєстровано 14.09.2020. Засновниками (учасниками) кооперативу є 3 особи.

Як встановлено судом, 30.09.2020 керівником Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» подано сільському голові Рясне-Руської сільської ради звернення про можливість передачі у власність Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» земельної ділянки площею 2,5457 га (КВЦПЗ 12.04) для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства (для розміщення та обслуговування гаражного кооперативу), яка знаходиться в м. Львові на території, що межує з Рясне-Руською сільською радою.

Як також встановлено судом, 11.11.2020 керівником Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» подано Рясне-Руської сільської ради звернення про можливість передачі у власність Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» земельних ділянок: 4 земельних ділянок площею 0,0982 га, земельної ділянки площею 0,1239 га, земельної ділянки площею 0,1000 га, 5 земельних ділянок площею 0,10 га, земельної ділянки площею 3, 2914 га.

Як слідує із змісту звернення та преамбули рішення сільської ради, підтверджуючі документи про кількість членів кооперативу на час виділення земельних ділянок та обґрунтування необхідності передачі гаражному кооперативу саме такої кількості земельних ділянок відсутні.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про кооперацію» обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу.

Відповідно до статті 6 цього закону, кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про кооперацію» чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи. При створенні кооперативу складається список членів та асоційованих членів кооперативу, який затверджується загальними зборами.

Згідно з наявним у матеріалах справи протоколом № 01 установчих зборів засновників Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» від 10.09.2020 року, відповідно до пункту 2 якого створено кооператив, у зборах брало участь 3 особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .. Пунктом 4 протоколу затверджено Статут кооперативу.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про кооперацію» вступ до кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви. Особа, яка подала заяву про вступ до кооперативу, вносить вступний внесок і пай у порядку та розмірах, визначених його статутом. Рішення правління чи голови кооперативу про прийняття до кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами його членів. Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначається статутом кооперативу.

Доказів про членство в кооперативі інших осіб як на час надання земельних ділянок, так і в подальшому під час розгляду справи суду не надано.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 вказано, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону. Крім того, у постанові Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 916/1533/21 зазначено, що у спорах про витребування земельних ділянок добросовісність набувачів підлягає обґрунтованому сумніву з огляду на те, що вони не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних знали або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що ділянки вибули з володіння з порушенням вимог закону.

При цьому, слід звернути увагу, що при визначенні розміру земельної ділянки, необхідної для здійснення гаражного будівництва в розрахунку на 1 члена, варто взяти до уваги статті 121 Земельного кодексу України, згідно якої норма безоплатної приватизації землі на 1 особу для будівництва індивідуальних гаражів становить не більше 0,01 га. Суд відхиляє доводи відповідача про безпідставність посилань на ст. 121 ЗК України. Незважаючи на те, що норми цієї статті регулюють безоплатне надання ділянок громадянам, вони виступають об`єктивним правовим орієнтиром для оцінки співмірності та обґрунтованості площ, що виділяються кооперативам для задоволення особистих потреб тих самих громадян членів кооперативу.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про кооперацію» метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходов, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю. Основними завданнями кооперації є: підвищення життєвого рівня членів кооперативів, захист їх майнових інтересів і соціальних прав; створення системи економічної і соціальної самодопомоги населення та суб`єктів господарювання; залучення у виробництво товарів, робіт, послуг, додаткових трудових ресурсів, підвищення трудової і соціальної активності населення; створення і розвиток інфраструктури, необхідної для провадження господарської та іншої діяльності кооперативів з метою зростання матеріального добробуту їх членів та задоволення потреб у товарах і послугах; сприяння сталому розвитку та становленню засад демократичного розвитку суспільства.

Відповідно до пункту 2.1. статуту Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» метою Кооперативу є задоволення потреб його членів та мешканців прилеглих територій шляхом здійснення будівництва гаражів та супутніх споруд для обслуговування автотранспорту та провадження господарської діяльності на збудованих об`єктах.

Основними видами діяльності відповідача відповідно до пункту 2.2. статуту є: будівництво та експлуатація гаражних комплексів; будівництво та експлуатація автозаправних станцій, пунктів по ремонту та обслуговуванню автотранспортних засобів, автосервісів тощо; капітальне будівництво промислових та громадських споруд, пусконалагоджувальні роботи, постачання устаткування та обладнання; будівельна діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж; будівництво, обладнання та експлуатація автостоянок сервісного обслуговування й автозаправок, доріг; будівництво інших будівель та споруд; виробництво та реалізація будівельних матеріалів; здійснення операцій з нерухомістю, втому числі оренда, купівля-продаж, обмін житла та нежитлових приміщень; посередницькі послуги з купівлі, продажу або надання в оренду нерухомого майна; надання в оренду та управління власним або орендованим нерухомим майном; здійснення усіх видів операцій з нерухомим майном; організація готелів, кемпінгів, мотелів та інших закладів, призначених для тимчасового проживання громадян та відпочинку; надання інфраструктури та послуг для розміщення (хостингу); технічне обслуговування, ремонт автотранспортних засобів; ремонт, відновлення, продаж, оренда та сервісне обслуговування автомобілів, а також надання транспортно-експедиторських послуг; оптова та роздрібна торгівля паливо-мастильними матеріалами; організацію навчання водінню автомобілів з метою одержування прав водіїв усіх категорій; надання транспортних засобів для розважальних цілей; внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом; охоронна діяльність; надання інформационных послуг; надання допоміжних комерційних послуг; оптова та роздрібна торгівля; громадське харчування; організація громадського харчування через власні бари, їдальні, кафе, ресторани тощо; надання послуг іноземним суб`єктам господарської діяльності, в тому числі виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України; інші види діяльності, які кооператив має право здійснювати відповідно до чинного законодавства.

Засновниками та членами кооперативу є 3 особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , тобто загальна площа земельної ділянки, яка могла бути надана безоплатно у власність вказаним особам становить 0,03 га.

Суд погоджується з доводами прокуратури та позивача, що звертаючись до органу місцевого самоврядування Обслуговуючий кооператив «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» просив передати у власність кооперативу 13 земельних ділянок загальною площею 7,1597 га, що безумовно свідчить про завідомо незаконне бажання відповідача отримати у власність вказані земельні ділянки, в тому числі спірну, очевидно не для задоволення мінімальних соціальних потреб.

У постанові Верховного Суду від 01.05.2025 у справі № 369/1457/22 суд, аналізуючи добросовісність дій відповідача при набутті у власність земельної ділянки, зазначив, що «відповідачка, проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям права власності на земельні ділянку, повинна була знати про її статус. Вона повинна була враховувати можливі обмеження щодо використання таких земель, неможливість їх набуття в рамках цивільно-правової угоди, а отже мала можливість утриматися від її укладення.

Суд дійшов висновку, що враховуючи стислі терміни розгляду питання про створення кооперативу, його реєстрації, звернення до органу місцевого самоврядування про виділення значної кількості земельних ділянок на трьох осіб без обґрунтування такої необхідності та відсутності списку членів кооперативу, прийняття відповідного рішення без проходження процедури його погодження, суперечить меті та завданням створення кооперативу, а відтак такі дії оцінюються як зловживанням правом, де відсутня добросовісність отримання земельних ділянок саме з метою задоволення потреб кооперативу і для статутних цілей і мети його створення. Недопустимість зловживання правом поширюється як на особу, яка посилається на добросовісність, а також її контрагента..

Як прописано у пункті 1.11. статуту Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» кооператив має право засновувати (створювати) інші юридичні особи (у т.ч. створювати дочірні підприємства), створювати (відкривати) філії та представництва, інші відокремлені і невідокремлені підрозділи як на території України, так і за її межами (за кордоном). Кооператив має право створювати спільно з іншими українськими та іноземними юридичними і фізичними особами на території України та за її межами (за кордоном) гаражні кооперативи, господарські товариства, спільні підприємства, інші види юридичних осіб, брати участь в об`єднаннях, союзах, асоціаціях і т.п.. Кооператив має право набувати цінні папери, паї, частки статутному капіталі, корпоративні права інших юридичних осіб. Кооператив може входити (вступати) до складу інших юридичних осіб.

Пунктом 1.16. статуту встановлено, що кооператив має право здійснювати підприємницьку (господарську) та іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству України. Кооператив самостійно планує та здійснює свою діяльність. Кооператив самостійно визначає ціни на власну продукцію (товари, послуги, роботи). Кооператив має право в установленому чинним законодавством України порядку брати участь у зовнішньоекономічній діяльності (у т.ч. самостійно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність) та самостійно або при посередництві інших суб`єктів господарювання здійснювати операції по експорту та імпорту товарів (робіт, послуг) як в Україні, так і за її межами. Кооператив вправі самостійно укладати всі види зовнішньоекономічних договорів (угод, контрактів тощо).

Для досягнення передбаченої даним статутом мети кооператив має право, зокрема, набувати у власність або орендувати земельні ділянки і технічні засоби, набувати земельні ділянки в органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, державних органів товари, необхідні для своєї діяльності (пункт 2.3. статуту).

Для забезпечення мети своєї діяльності кооператив, зокрема, набуває у власність, отримує в оренду чи користування приміщення, споруди, обладнання, техніку, комплектуючі вироби, товари, сировину, інші основні і оборотні засоби та земельні ділянки у порядку, передбаченому чинним законодавством (пункт 6.2. статуту).

Суд, аналізуючи питання добросовісності чи недобросовісності набуття майна, звертає увагу на теоретичні та практичні аспекти розуміння цих понять, зазначений у судові практиці та доходить висновку: 1) порушення імперативних норм права виключає добросовісність: абсолютна заборона закону не може бути спростована добросовісністю; 2) якщо не порушуються імперативні норми, проте дії є зловживанням права, добросовісність відсутня. Недопустимість зловживання правом поширюється як на особу, яка посилається на добросовісність, а також її контрагента. Зловживанню правом можна протиставити добросовісність; 3) заборона суперечливої поведінки (доктрина venire contra factum proprium) може спростовувати добросовісність. В основі знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

У п. 26 рішення від 15.05.2008 Європейського суду з прав людини у справі Надточій проти України суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином, враховуючи наведені норми законодавства та встановлені судом обставини, суд дійшов висновку про те, що позов у даній справі є обґрунтований, підтверджений матеріалами справи, не спростований відповідачем, з огляду на що підлягає задоволенню повністю. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б підтверджували добросовісне набуття відповідачем права власності на земельні ділянки для задоволення потреб гаражно-будівельного кооперативу.

Крім того необхідно зазначити, що статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Право на справедливий суд) хоч і зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, однак його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року)» (Постанови КЦС ВС від 07.10.2020 року у справі № 465/3586/17, від 08.10.2020 у справі № 712/22134/12, від 05.10.2020 у справі № 347/637/18, від 27.10.2020 у справі № 243/11349/18).

За таких обставин суд зазначає, що судом надано відповіді на всі істотні доводи, які викладені сторонами у заявах по суті спору.

Щодо строків позовної давності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 12.03.2020 на всій території України карантин.

Відповідно до п. 5 р. I Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби COVID-19» від 30.03.2020 № 540-ІХ, який набрав чинності з моменту його опублікування в газети «Голос України» № 62 від 02.04.2020, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Отже, у пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30.03.2020 № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності.

Строк дії карантину неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України та був відмінений з 24 год. 00 хв. 30.06.2023р. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Відтак, строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, були продовжені на час дії в України карантину для всіх суб`єктів цивільних правовідносин.

Аналогічна правова позиція щодо визначення перебігу строку позовної давності відповідно до положень статей 256, 258 та пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладена Верховним Судом у постановах від 25.08.2021 у справі № 914/1560/20, від 06.05.2021 у справі № 903/323/20, від 31.05.2022 у справі № 926/1812/21, від 22.06.2022 у справі № 916/1157/21, від 13.07.2022 у справі № 910/8669/21, від 26.09.2023 у справі № 914/1896/22.

Крім того, 17.03.2022 набрав чинності Закон України № 2120 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», відповідно до п. 3 «Прикінцевих та перехідних положень» якого розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено 19 такого змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії».

Надалі, 30.01.2024 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» № 3450, яким змінено формулювання п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та викладено пункт 19 в такій редакції: «У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану».

З огляду на вищевказані обставини, позов скеровано до суду в межах строків позовної давності.

З огляду на викладене вище, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

Відповідачем не наведено належних та допустимих доказів добросовісного набуття у власність земельних ділянок для задоволення потреб гаражно-будівельного кооперативу.

На підставі викладеного, враховуючи доведення прокурором позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані прокурором, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Судові витрати.

Відповідно до ст. 123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що витрати по сплаті судового збору в розмірі 144 821, 96 грн слід покласти на відповідача та стягнути на користь Львівської обласної прокуратури.

Керуючись ст. ст. 74, 76-80, 129, 237, 238, 241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задоволити повністю.

2. Витребувати з незаконного володіння Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» ((81083, Львівська обл., Яворівський р-н, село Зелів, вул. Центральна, будинок 347, код ЄДРПОУ 43815360) у комунальну власність Львівської територіальної громади в особі Львівської міської ради (пл. Ринок, 1, м. Львів, 79006, код ЄДРПОУ 04055896) земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:12:005:0014, площею 2,5457 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1794324846101, номер запису про право власності: 38508305.

3. Стягнути з Обслуговуючого кооперативу Гаражно-будівельний кооператив Пікап (81083, Львівська обл., Яворівський р-н, село Зелів, вул. Центральна, будинок 347; код ЄДРПОУ 43815360) на користь Львівської обласної прокуратури (79005, Львівська обл., місто Львів, проспект Шевченка, будинок 17/19; ідентифікаційний код 02910031) 144 821,96 грн судового збору.

Накази видати після набрання судовим рішенням законної сили в порядку ст. 327 ГПК України.

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Західного апеляційного господарського суду в порядку, встановленому розділом IV ГПК України.

Повний текст рішення складено та підписано 08.07.2026.

Суддя Запотічняк О.Д.