Рішення № 137997483, 06.07.2026, Харківський районний суд Харківської області

Справа № 635/8336/24

Провадження № 2/635/953/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2026 року сел. Покотилівка Харківської області

Харківський районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Бондаренка І.Е.,

секретаря судового засідання Козлюк Е.І.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін за наявними письмовими матеріалами цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія "Еліт Фінанс"» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

ВСТАНОВИВ:

I. Процедура.

Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на укладення кредитного договору між банком та відповідачем, подальше відступлення права вимоги за договором факторингу на користь позивача та невиконання відповідачем обов`язку з повернення кредиту і сплати нарахувань.

У позовній заяві заявлено клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами.

Справу відкрито та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження; ухвалою про відкриття провадження сторонам визначено строки для подання заяв по суті справи та доказів. Позивач подав позов із доданими матеріалами, однак після відкриття провадження додаткових доказів не подав і клопотань про подання доказів поза встановленими строками або про витребування доказів не заявив. Відповідно до ч. 5 ст. 177 та ч. 2 ст. 83 ЦПК України позивач зобов`язаний подати всі наявні у нього докази разом із позовною заявою, а згідно з ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик наслідків невчинення процесуальних дій. Суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках; збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду (ст. 13 ЦПК України), а витребування доказів здійснюється, зокрема, за клопотанням учасника справи у встановлені строки (ст. 84 ЦПК України). За відсутності таких клопотань та додаткових подань суд ухвалює рішення, виходячи з наявних у матеріалах справи доказів, поданих разом із позовом, оцінюючи їх у сукупності. Додатково суд зазначає, що спрощені процедури та спрощений і стандартизований формат процесуальних документів у малозначних і споживчих спорах покликані полегшити доступ до правосуддя для споживача, тоді як професійний кредитор, ініціюючи такий процес, має бути спроможний одразу подати повний і перевірюваний пакет доказів на підтвердження своїх вимог.

Відповідач відзиву не подав, доказів на спростування позовних вимог не надав; однак відсутність відзиву не звільняє позивача від обов`язку доведення підстав та розміру заявлених вимог.

Вирішуючи спір, суд застосовує імперативні приписи законодавства, спрямовані на захист слабшої сторони у споживчих правовідносинах, з власної ініціативи, виходячи з установлених у справі обставин і поданих доказів.

ІI. Факти.

Сторони та предмет спору.

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія "Еліт Фінанс"», код ЄДРПОУ 40340222, місцезнаходження: 03035, м. Київ, пл. Солом`янська, 2.

Відповідач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 .

Посилання позивача на первісний кредитний договір.

Позивач стверджує, що 03.03.2020 між банком та відповідачем укладено договір про надання кредиту № 500828099, за умовами якого надано кредит у сумі 61 366,91 грн. строком на 36 місяців зі споживчою метою, із процентною ставкою 23,00 відсотків річних.

До матеріалів подано копію «оферти» з викладом умов споживчого кредиту (сума 61 366,91 грн.; процентна ставка 23,00 відсотків річних; строк 36 місяців).

Розрахунок заборгованості та ціна позову: суперечності.

У позовній заяві зазначено ціну позову 74 238,87 грн..

Разом з тим, у матеріалах містяться різні числові показники структури боргу:

в акті приймання-передачі реєстру боржників (у межах відступлення) наведено загальний розмір заборгованості за основним договором 83 143,07 грн., де окремо зазначено суму основного боргу 61 366,91 грн., суму нарахованих процентів 21 776,16 грн., а штрафні санкції визначені як нульові;

водночас у поданому позивачем розрахунку (табличний додаток) фігурує загальна сума позовних вимог 74 238,87 грн. та її інша структура порівняно з показниками акта приймання-передачі.

Таким чином, матеріали містять внутрішньо неузгоджені дані щодо суми та складових боргу, а спосіб переходу від показників реєстру до суми позову в цій справі документально не пояснено.

Факторинг та перехід права вимоги.

Позивач посилається на договір факторингу № 3 від 20.09.2021, укладений між банком та позивачем, за яким відступлено права вимоги до відповідача за кредитним договором № 500828099.

У матеріалах наявні: копія договору факторингу; акт приймання-передачі реєстру боржників; відомості (реєстр) із параметрами вимоги.

Судові витрати позивача.

Позивач заявляє про сплату судового збору 3 028,00 грн. та про витрати на професійну правничу допомогу 7 100,00 грн., на підтвердження чого подано копії платіжних документів, договір про надання правничої допомоги та акт наданих послуг.

III. Право.

III. ПРАВО.

Відповідно до ч. 3 ст. 1054 ЦК України «особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом». У системному зв`язку зі ст. 6 та ч. 2 ст. 627 ЦК України це означає, що свобода договору у сфері споживчого кредитування обмежується імперативними приписами спеціального законодавства. Тому суд при вирішенні спору зобов`язаний застосовувати не лише загальні положення цивільного законодавства, а насамперед, з урахуванням пріоритету спеціальної норми над загальною, спеціальні норми Закону України «Про споживче кредитування», Закону України «Про електронну комерцію» та законодавства про захист прав споживачів, які визначають обов`язкові вимоги до змісту умов кредитування, порядку електронного укладення договору, інформування споживача та доведеності факту належного доведення таких умов до його відома до моменту укладення договору.

Суд кваліфікує спірні правовідносини як правовідносини у сфері споживчого кредитування, у яких предметом судової перевірки є не лише наявність грошової вимоги як такої, а весь ланцюг юридично значущих дій професійного кредитодавця: переддоговірне інформування споживача, оцінка його кредитоспроможності, доведення індивідуальних умов кредиту, належне оформлення приєднання, фактичне надання кредитних коштів, післяукладене інформування, настання прострочення та правильність і прозорість розрахунку заявленої до стягнення суми. Саме тому у таких спорах суд застосовує імперативні приписи спеціального законодавства з власної ініціативи, оскільки кредит у значенні грошової суми є лише результатом правовідносин, тоді як споживче кредитування є врегульованим законом процесом, кожна істотна ланка якого підлягає перевірці судом.

10.06.2017 набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», який було прийнято зокрема, з метою імплементації європейських стандартів захисту споживачів фінансових послуг та запобігання непрозорим і агресивним практикам споживчого кредитування.

Одним із ключових законодавчих запобіжником від таких практик є частина сьома статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» відповідно до якої зміна умов договору про споживчий кредит можлива лише за згодою сторін, а умова договору про можливість внесення до нього змін в односторонньому порядку є нікчемною. Після змін, внесених Законом №3498-IX від 22.11.2023, законодавець не відмовився від принципу необхідності згоди сторін на зміну умов договору про споживчий кредит. Навпаки, запровадивши спеціальне регулювання для договорів про споживчий кредит у формі кредитування рахунку та кредитної лінії, законодавець прямо визначив випадок, порядок і гарантії, за яких можливе продовження строку користування кредитом, зокрема обов`язок завчасного інформування споживача про відповідні зміни та надання йому права відмовитися від такого продовження. Це свідчить про те, що навіть у спеціально передбачених законом випадках зміна умов кредитування пов`язується не з пасивною поведінкою споживача, а з необхідністю забезпечення його належної поінформованості та реальної можливості прийняти самостійне рішення щодо подальшого користування кредитом.

У статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» поновлювана кредитна лінія визначена як вид споживчого кредиту, за яким після повернення споживачем використаної частини кредитних коштів він отримує право повторно користуватися кредитом у межах встановленого кредитодавцем кредитного ліміту. Наведене визначення пов`язує поновлюваність кредитної лінії з відновленням можливості користування кредитним ресурсом після погашення заборгованості та відмежовує її від питань зміни розміру кредитного ліміту чи інших умов кредитування, які регулюються окремими положеннями Закону.

Закон України «Про споживче кредитування» (ст. 2, 8-11) встановлює обов`язок кредитодавця надати споживачу повну, зрозумілу та персоналізовану переддоговірну інформацію про кредит та його повну вартість, а також до укладення договору здійснити оцінку кредитоспроможності споживача. Ці вимоги формують предмет доказування у спорі про стягнення заборгованості, оскільки стосуються як усвідомленості приєднання, так і відповідальності професійного кредитодавця за прозорість і перевірюваність умов кредиту.

За абз. 2-3 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про споживче кредитування» у разі укладення договору в електронній формі кредитодавець зобов`язаний забезпечити передання споживачу одного з оригіналів договору (змін до договору), а також додатків у спосіб, що дозволяє ідентифікувати особу, яка отримала примірник, зокрема із використанням контактних даних, наданих споживачем під час укладення договору. Обов`язок доведення того, що один з оригіналів договору (змін до договору) був переданий споживачу, покладається на кредитодавця. Саме доведеність такого передання у належний спосіб є складовою доведення належного інформування та усвідомленості приєднання.

Частина 4 ст. 16 Закону України «Про споживче кредитування» визначає умови дострокового повернення споживчого кредиту: кредитодавець має діяти у встановленому законом порядку, зокрема шляхом належного повідомлення споживача та надання строку для усунення порушення, якщо закон пов`язує з цим можливість вимоги дострокового повернення. Доведеність такого повідомлення та дотримання процедури входить до предмета доказування у разі, якщо позовні вимоги обґрунтовуються достроковістю виконання.

Стаття 21 Закону України «Про споживче кредитування» визначає особливості відповідальності споживача за договором про споживчий кредит і встановлює обмеження щодо застосування неустойки та інших платежів у разі прострочення (зокрема, граничні розміри пені, загальне обмеження сукупної неустойки та інших платежів, а також заборону застосування штрафу і пені за одне й те саме порушення). У спорах про стягнення заборгованості це означає, що кредитодавець (або правонаступник) зобов`язаний надати прозорий, поелементний та перевірюваний розрахунок нарахувань із чітким розмежуванням тіла кредиту, процентів, комісій та санкцій, із зазначенням конкретних періодів і підстав нарахування, без "накладання" кількох видів відповідальності за один і той самий період.

Частина 4 ст. 3 Закону України «Про споживче кредитування» встановлює особливий режим для мікрокредиту, однак не звільняє кредитодавця від обов`язків щодо переддоговірного інформування, оцінки кредитоспроможності, належного оформлення договору та доведення передання споживачу примірника договору і додатків.

Закон України «Про захист прав споживачів» (ст. 19) забороняє нечесну (оманливу) підприємницьку практику. Для суду це має значення як орієнтир оцінки добросовісності кредитодавця та прозорості його доказової бази: споживач не може бути поставлений у становище, коли реальні умови кредиту, повна вартість і механізм нарахувань не піддаються перевірці судом.

Стаття 415 Угоди про асоціацію Україна - ЄС закріплює напрям високого рівня захисту прав споживачів та узгодження підходів із правом Європейського Союзу. У цій площині суд враховує як орієнтир підходи Суду Справедливості ЄС (зокрема у справі Radlinger та інших) щодо необхідності забезпечення дієвості захисту споживача і перевірки дотримання імперативних вимог про інформування та повну вартість кредиту, незалежно від процесуальної активності слабшої сторони.

Норми про електронні правочини та електронні документи (загальна рамка)

У системному зв`язку зі спеціальними приписами Закону України «Про споживче кредитування» (зокрема абз. 2-3 ч. 1 ст. 13) суд враховує загальні правила цивільного обороту щодо електронних правочинів та електронних документів. Зокрема, Закон України «Про електронну комерцію» визначає порядок укладення електронного договору та акцепту (ст. 11), передбачає, що електронний договір, підписаний у порядку, визначеному законом, прирівнюється за правовими наслідками до договору у письмовій формі (ч. 12 ст. 11), а момент підписання електронного правочину пов`язує з використанням електронного підпису (у тому числі електронного підпису одноразовим ідентифікатором) або інших передбачених законом засобів (ст. 12).

Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» визначає електронний документ як документ з обов`язковими реквізитами (ст. 5), встановлює, що оригіналом електронного документа є електронний примірник з обов`язковими реквізитами, зокрема з електронним підписом або підписом, прирівняним до власноручного (ст. 7), а юридична сила та допустимість електронного документа як доказу не можуть заперечуватися лише через електронну форму (ст. 8).

Закон України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» закріплює, що кваліфікований електронний підпис має таку саму юридичну силу, як і власноручний підпис, та має презумпцію його відповідності власноручному підпису (ч. 4 ст. 18).

Отже, у дистанційній моделі саме наявність і відтворюваність електронного сліду (ідентифікація особи, факт акцепту/підпису визначеним законом способом, цілісність і справжність електронного документа, підтвердження передання/одержання примірника договору та додатків) є тим юридичним механізмом, який робить електронний договір рівним письмовому; тому паперові роздруківки без підтверджуваних електронних реквізитів та без можливості перевірки цілісності й походження не замінюють передбачене законом доказування.

Суд зазначає, що перевірка дотримання кредитодавцем вимог спеціальних законів у сфері споживчого кредитування та захисту прав споживачів не є виходом за межі позовних вимог і не є проявом розсуду чи «забаганкою» суду. Це - обов`язок суду застосувати імперативні норми матеріального права з власної ініціативи, оскільки інакше права споживача як слабкої сторони стали б суто декларативними, а професійний кредитодавець отримував би процесуальну перевагу лише через пасивність споживача. Саме тому суд перевіряє, чи доведено належне інформування споживача, належне укладення договору та прозорість розрахунку, і дає цим обставинам правову оцінку незалежно від того, чи заявляв споживач відповідні заперечення.

За ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, і несе ризик наслідків їх недоведення; спрощене позовне провадження не змінює ані предмета доказування, ані стандарту належності, допустимості та достовірності доказів. За ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, установлених Кодексом.

Електронні докази визначені ст. 100 ЦПК України як інформація в електронній (цифровій) формі; такі докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом; учасники справи мають право подавати електронні докази і в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом, однак паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Подання електронного доказу у паперовій формі саме по собі не усуває потреби перевірити його походження, цілісність і зв`язок із конкретними обставинами справи, а також не звільняє сторону, яка посилається на такий доказ, від обов`язку вказати на наявність оригіналу електронного доказу та забезпечити можливість його перевірки у разі спору щодо достовірності.

Відповідно до ст. 100 ЦПК України у разі посилання кредитора на дистанційне укладення договору суд очікує первинні електронні дані, а професійний кредитор, який працює в режимі «електронного банкінгу», з огляду на вимоги регулятора (зокрема, щодо внутрішніх процедур, обліку та контролю за операціями) має об`єктивну можливість їх формувати, зберігати та відтворювати.

Суд лише зазначає, що сучасна дистанційна модель об`єктивно допускає існування перевірюваних електронних даних зокрема, для підтвердження показу умов і волевиявлення можуть бути подані журнали подій у форматах CSV/JSON (коли, кому і яку редакцію документа показано; подія прийняття; технічні ідентифікатори сесії), а для підтвердження одноразового ідентифікатора - такі самі файли з даними про створення, надсилання, доставку та введення коду і прив`язку цих подій до акцепту. Якщо заявляється підписання кваліфікованим електронним підписом, належним носієм може бути PDF з вбудованим підписом або пара документ + файл підпису (P7S) чи контейнер ASiC, що дозволяє перевірити підписувача, час і незмінність документа. Для доведення фактичної видачі та руху коштів можуть бути подані електронні виписки/реєстри операцій у PDF/CSV, а для зручності передачі до суду - один архів ZIP з переліком файлів і контрольними цифровими відбитками, який може бути поданий через «Електронний суд» або на електронному носії, що забезпечує відтворювану перевірку.

Суд наводить ці приклади не як обов`язковий стандарт доведення, а лише як ілюстрацію об`єктивної можливості існування та надання перевірюваних електронних доказів у межах дистанційної моделі кредитування.

Для небанківських кредитодавців (фінкомпаній, МФО) Положення НБУ №199 вимагає, щоб облікові системи забезпечували збереження та реєстрацію договорів (у т. ч. в електронній формі), можливість копіювання та друку, а також відновлення інформації шляхом збереження документів, які стали підставою для формування бази даних.

Для банків це Положення про забезпечення безперервного функціонування інформаційних систем Національного банку України та банків України, затверджене постановою НБУ від 17.06.2004 № 265.Саме вимоги про структуру електронних архівів і резервних копій баз даних, зберігання копій у віддаленому пункті та можливість відновлення виконаних банківських операцій були додані та уточнені постановою НБУ від 25.05.2015 № 337.

У системному зв`язку норми ЦК України та спеціального законодавства про споживче кредитування встановлюють стандарт відповідального кредитування: професійний кредитодавець повинен забезпечити прозорість умов і повної вартості кредиту, до укладення договору здійснити оцінку кредитоспроможності споживача та мати можливість підтвердити, що споживач отримав повну персоналізовану інформацію і примірник договору з додатками у спосіб, який дозволяє ідентифікувати одержувача. Недодержання або недоведеність виконання цих обов`язків не створює для кредитодавця процесуальної переваги, а навпаки - означає, що ризик наслідків непрозорості та прогалин доказування покладається на сторону, яка заявляє вимогу.

У зв`язку з наведеним суд виходить із того, що «прибуткові» нарахування (проценти, комісії та інші платежі, які становлять винагороду кредитодавця) можуть бути стягнуті лише за умови доведеності належного переддоговірного інформування, належного укладення договору (у тому числі у частині електронного приєднання), передання споживачу примірника договору з додатками у встановлений законом спосіб, а також за наявності прозорого, поелементного і перевірюваного розрахунку. Якщо ж кредитодавець не довів виконання обов`язку оцінки кредитоспроможності та інших імперативних переддоговірних вимог, суд не має підстав вважати доведеною та законною заявлену винагороду кредитодавця у вигляді «прибуткових» нарахувань, оскільки за таких прогалин неможливо перевірити ані усвідомленість приєднання до ціни кредиту, ані правомірність і розмір заявлених нарахувань; ризик такої недоведеності несе професійний позивач.

Питання судових витрат на правничу допомогу вирішується з урахуванням того, що такі витрати не є автоматичними: вони мають бути підтверджені належними доказами та відповідати критеріям необхідності й розумності. При оцінці суд враховує баланс інтересів сторін, статус відповідача як слабшої сторони, а також регуляторні вимоги до професійного кредитора щодо належної організації діяльності та внутрішніх процедур, у тому числі вимог щодо належного обліку та документування операцій і вимог.

Для оцінки доведеності електронної форми волевиявлення та належного інформування суд виходить з того, що професійний кредитор має довести не загальні твердження, а конкретні перевірювані факти: що саме було показано споживачу до приєднання, коли, у якій редакції, і що споживач усвідомлено погодився з умовами, які визначають повну вартість кредиту та межі його ризиків.

У разі, коли кредитодавець фактично поєднує паперові та дистанційні елементи взаємодії зі споживачем, суд оцінює доведеність істотних умов окремо для кожного етапу: первинного приєднання та подальших змін умов. Паперовий документ з графічним підписом підтверджує факт підписання саме цього документа, але не замінює доказів електронної частини процесу, якщо банк посилається на дистанційні механізми підтвердження і доставки повідомлень. Відсутність відтворюваних службових записів та фіксації редакцій умов унеможливлює перевірку того, які умови діяли та які саме зміни були прийняті, а ризик такої невизначеності несе професійний кредитодавець.

IV. ОЦІНКА СУДУ.

Суд враховує, що перевірка вимог про стягнення заборгованості за споживчим кредитом передбачає послідовне з`ясування трьох взаємопов`язаних питань: які саме обставини входять до предмета доказування, чому ці обставини мають істотне значення для захисту прав споживача та якими доказами вони повинні підтверджуватися відповідно до законодавства про споживче кредитування та діяльність професійних кредиторів.

Суд виходить із того, що справа про стягнення заборгованості за споживчим кредитом не може розглядатися відокремлено від усієї процедури споживчого кредитування у конкретній справі. Заявлена до стягнення сума є лише кінцевим результатом попередніх юридично значущих дій кредитодавця: належного інформування споживача, визначення індивідуальних умов кредиту, оформлення приєднання, фактичного надання кредитних коштів, супроводу договору, фіксації прострочення та формування прозорого розрахунку. Тому суд перевіряє не тільки арифметичний підсумок вимог, а й доведеність кожної істотної ланки, від переддоговірного інформування до розрахунку боргу, без якої заявлений борг не може вважатися належно підтвердженим.

Суд виходить із того, що у сфері споживчого кредитування усвідомлена згода споживача є ключовою умовою правомірності покладення на нього грошового зобов`язання, що узгоджується з підходами Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини, які вимагають реальної поінформованості особи про економічні наслідки прийнятого рішення. Така згода не презюмується з факту підписання документів і підлягає перевірці судом за сукупністю об`єктивних критеріїв, зокрема: видимості ризику до приєднання, індивідуалізації умов, часової узгодженості документів, належного підтвердження волевиявлення, прозорості механізму формування боргу та передбачуваності його наслідків. За відсутності доведеності цих критеріїв суд не має підстав вважати, що споживач надав усвідомлену згоду на відповідні фінансові наслідки.

Суд враховує, що діяльність із надання споживчих кредитів є професійною та регульованою діяльністю на ринку фінансових послуг. Відповідно до Законів України «Про споживче кредитування», «Про фінансові послуги та фінансові компанії», «Про організацію формування та обігу кредитних історій», «Про банки і банківську діяльність», Постанови Правління Національного банку України від 11.06.2018 № 64 «Про затвердження Положення про організацію системи управління ризиками в банках України та банківських групах», Положення про авторизацію надавачів фінансових послуг та умови провадження ними діяльності з надання фінансових послуг, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 29.12.2023 № 199, Постанови Правління Національного банку України від 30.06.2016 № 351 «Про затвердження Положення про визначення банками України розміру кредитного ризику за активними банківськими операціями» та інших нормативно-правових актів Національного банку України щодо управління ризиками, обліку операцій та зберігання інформації, професійний кредитор зобов`язаний формувати, вести та зберігати кредитну документацію (справу/досьє) щодо кожного кредитного зобов`язання. Такий обов`язок є імперативним та становить невід`ємну складову належної та добросовісної підприємницької практики на ринку споживчого кредитування. Кредитна справа (досьє) може вестися у паперовій або електронній формі залежно від організації діяльності кредитора, однак незалежно від форми ведення вона повинна забезпечувати можливість перевірки всіх істотних етапів кредитних правовідносин, зокрема ідентифікації споживача, оцінки його кредитоспроможності, укладення договору, фактичного отримання кредитних коштів, належності платіжного засобу позичальнику, обліку заборгованості, управління кредитним ризиком, супроводження кредитного активу та подальшого відступлення права вимоги. Відомості щодо фактичного отримання споживачем кредитних коштів є складовою такої кредитної справи/досьє та повинні існувати незалежно від виникнення судового спору. За таких умов суд оцінює докази, що походять із кредитної справи/досьє або повинні були бути сформовані та збережені у її складі. Водночас судовий розгляд не призначений для створення, доповнення чи формування тих складових кредитної справи (досьє), які професійний кредитор був зобов`язаний сформувати та зберігати під час здійснення своєї господарської діяльності. Саме по собі посилання на відсутність таких відомостей, необхідність їх додаткового отримання або неможливість їх подання до суду не узгоджується з моделлю належної та добросовісної підприємницької практики професійного кредитора, для якого формування та ведення кредитної справи/досьє є імперативним обов`язком, а не дією, що здійснюється лише у зв`язку з виникненням судового спору.

1.Суд виходить з того, що у спорах про споживче кредитування застосування імперативних приписів спеціального законодавства є обов`язком суду та здійснюється з власної ініціативи, незалежно від процесуальної активності відповідача. Такий підхід зумовлений статусом споживача як слабшої сторони та спрямований на забезпечення реальності, а не декларативності його прав.

Оцінюючи подані докази, суд перевіряє не лише наявність формальних документів, а й доведеність виконання кредитодавцем обов`язків відповідального кредитування, зокрема щодо переддоговірного інформування, оцінки кредитоспроможності, належного укладення договору та прозорості розрахунку. Ризик наслідків недоведеності цих обставин покладається на сторону, яка заявляє вимогу.

2. Переддоговірне інформування та усвідомленість приєднання.

Позивач посилається на укладення договору споживчого кредиту та подає паперові копії документів, які, за твердженням позивача, відображають умови кредитування. Водночас, з огляду на заявлену дистанційну модель укладення договору, саме доведеність належного переддоговірного інформування є ключовою ланкою предмета доказування.

Суд констатує, що матеріали справи не містять відтворюваних електронних даних, які б підтверджували:

які саме умови кредиту та у якій редакції були доведені до відома відповідача до моменту приєднання;

факт і спосіб ознайомлення відповідача з повною персоналізованою інформацією про кредит та його повну вартість;

зв`язок між показом умов і подальшим волевиявленням відповідача.

За відсутності таких доказів суд не має можливості перевірити усвідомленість приєднання споживача до умов кредиту та ціни кредиту. Це означає, що виконання обов`язку переддоговірного інформування не доведене.

3. Оцінка кредитоспроможності.

Закон прямо покладає на кредитодавця обов`язок до укладення договору здійснити оцінку кредитоспроможності споживача. Така оцінка є елементом відповідального кредитування і спрямована на запобігання нав`язанню фінансового зобов`язання, яке споживач об`єктивно не здатний виконати.

У матеріалах справи відсутні будь-які дані, які б свідчили про проведення такої оцінки щодо відповідача: не надано ані результату оцінки, ані використаних даних, ані внутрішнього рішення кредитодавця. За таких обставин суд фіксує, що обов`язок оцінки кредитоспроможності не доведений, а ризик наслідків цієї прогалини не може бути перекладений на споживача.

4. Індивідуальні умови та акцепт у дистанційній моделі.

Позивач стверджує, що договір був укладений у дистанційний спосіб. За такого способу укладення саме наявність і відтворюваність електронного сліду робить електронний договір рівним письмовому.

Однак подані матеріали обмежуються паперовими копіями документів, поданими через підсистему подання документів до суду. Вони не містять підтверджуваних електронних реквізитів, які дозволяли б перевірити:

факт акцепту визначеним законом способом;

ідентифікацію особи, яка здійснила акцепт;

цілісність та незмінність документа;

час вчинення електронного правочину;

передання споживачу примірника договору та додатків у спосіб, що дозволяє ідентифікувати одержувача.

За таких умов суд доходить висновку, що належне укладення договору в електронній формі та передання споживачу його примірника не доведені.

5. Фактична видача кредитних коштів.

Суд виходить із того, що обов`язок повернути кредитні кошти може виникнути лише за умови доведеності факту їх фактичного надання конкретному споживачу. Саме тому обставина видачі кредиту входить до предмета доказування незалежно від того, чи оспорює її відповідач.

У цій справі позивач посилається на надання відповідачу кредиту у сумі 61 366,91 грн., однак належних та перевірюваних доказів фактичного отримання відповідачем цих коштів суду не надано.

Матеріали справи не містять первинних документів або первинних електронних даних, які б дозволяли встановити:

на який саме рахунок або платіжний засіб були зараховані кредитні кошти;

кому належав відповідний рахунок або платіжний засіб на момент зарахування коштів;

дату та суму фактичного зарахування кредитних коштів;

призначення платежу;

зв`язок між конкретною операцією з перерахування коштів та кредитним договором, на який посилається позивач.

Також позивач не надав автентичних банківських виписок, платіжних документів, електронних реєстрів операцій або інших первинних облікових даних, які б дозволяли перевірити факт руху коштів від кредитодавця до відповідача та відокремити кредитні кошти від інших фінансових операцій.

Окремо суд враховує, що позивач не лише не подав зазначених відомостей, а й не навів жодних пояснень щодо причин їх відсутності, хоча саме професійний кредитодавець та його правонаступник повинні мати можливість підтвердити одну з основних обставин кредитних правовідносин - фактичну передачу коштів позичальнику.

Суд враховує, що відомості про видачу кредитних коштів є складовою кредитної справи (досьє), формування та зберігання якої є обов`язком професійного кредитодавця. Тому відсутність у матеріалах справи доказів фактичного надання кредиту не може компенсуватися припущеннями, посиланням на саме існування договору або на подальше відступлення права вимоги.

За таких обставин суд доходить висновку, що факт фактичного надання відповідачу кредитних коштів у заявленому розмірі належними та допустимими доказами не доведений.

6. Післядоговірне інформування та прострочення.

Позивач обґрунтовує вимоги наявністю заборгованості та прострочення. Водночас матеріали справи не містять доказів належного післядоговірного інформування споживача про стан заборгованості, структуру нарахувань та зміну умов, що є складовою відповідального кредитування.

Так само відсутні належні докази дотримання процедури, передбаченої частиною четвертою статті 16 Закону України «Про споживче кредитування», якщо позовні вимоги пов`язуються з достроковістю виконання. Доведеність належного повідомлення та надання строку для усунення порушення судом не встановлена.

7. Розрахунок заборгованості та "прибуткові" нарахування.

Суд звертає увагу, що подані матеріали містять неузгоджені числові показники та не дають змоги перевірити логіку формування суми позовних вимог. Відсутній прозорий, поелементний і перевірюваний розрахунок із чітким розмежуванням тіла кредиту, процентів, комісій і санкцій за конкретні періоди без накладання кількох видів відповідальності за один і той самий період.

За відсутності доведеного переддоговірного інформування, оцінки кредитоспроможності, належного укладення договору та прозорого розрахунку суд не має підстав вважати доведеною законність "прибуткових" нарахувань. Ризик такої недоведеності несе професійний позивач.

8. Правонаступництво.

Подані документи про відступлення права вимоги підтверджують лише заявлений перехід прав, однак не усувають необхідності доведення первісних підстав зобов`язання та його розміру. За відсутності доведених умов, акцепту, видачі коштів і прозорого розрахунку сам факт правонаступництва не створює підстав для задоволення позову.

9. Підсумкова оцінка.

Сукупна оцінка доказів свідчить про відсутність у матеріалах справи ключових ланок, які складають стандарт відповідального кредитування. Суд не вправі заповнювати ці прогалини припущеннями. За таких обставин заявлені вимоги не доведені належними та допустимими доказами.

V. Висновки.

Інститут споживчого кредитування має суспільну вагу, оскільки забезпечує доступ громадян до фінансових послуг і водночас впливає на довіру до фінансової системи та порядок на ринку фінансових послуг. Саме тому захист споживача у кредитних правовідносинах суд розглядає як складову публічного порядку: держава встановила для фінансових установ як професійних кредиторів підвищені вимоги прозорості, відповідального надання кредиту та перевірності нарахувань, бо для них кредитування є підприємницькою практикою. У цьому значенні "публічний порядок" означає не абстрактну категорію, а вимогу забезпечити дію обов`язкових правил поведінки професійного кредитодавця на ринку фінансових послуг, встановлених законом для захисту слабшої сторони та для підтримання фінансового порядку. У такій моделі професійний кредитор зобов`язаний дотримуватися не окремих зручних положень, а законодавства про споживче кредитування у його цілісності, підтверджуючи це належними доказами. Тому суд не погоджується з формулою, за якою "наявність підсумкової суми боргу сама по собі автоматично означає стягнення всіх нарахувань", а перевіряє, чи кредитодавець виконав обов`язкові вимоги, спрямовані на прозорість умов і реальну поінформованість споживача. Якщо позивач не довів виконання таких вимог або не надав перевірного розрахунку, суд має підстави відмовити у позові повністю чи частково навіть без заяв слабшої сторони, оскільки рішення у таких справах впливає не лише на приватний інтерес сторін, а й на суспільний інтерес у підтриманні фінансового порядку та недопущенні практик, що підривають довіру до ринку фінансових послуг.

Вимога надати докази виконання кредитодавцем обов`язкових правил споживчого кредитування не є надмірним стандартом і не створює для фінансової установи непропорційного тягаря доказування. Професійний кредитор сам обирає масову модель укладення та супроводу договорів, формує умови продукту, організовує процедури приєднання, ідентифікації клієнта, доведення інформації, надсилання примірника договору та повідомлень, а також веде облік операцій і нарахувань. Саме тому він об`єктивно зобов`язаний мати і зберігати первинні дані, які підтверджують виконання цих процедур у конкретній справі, і саме ці дані становлять звичайний зміст його ділової організації та внутрішнього контролю. За відсутності таких доказів суд не може підміняти їх припущеннями, оскільки це означало б перекласти ризик недокументованої підприємницької практики на споживача та легалізувати нарахування, перевірюваність яких не забезпечена.

Отже, якщо загальні норми ЦК України визначають загальну модель зобов`язання з повернення коштів, то Закон України «Про споживче кредитування» визначає спеціальні умови, за яких професійний кредитодавець може вимагати стягнення боргу саме у заявленому розмірі та саме у заявлений спосіб.

Ці самі підходи та вимоги до доведеності поширюються і на наступних кредиторів, які набули право вимоги за цесією або факторингом, оскільки разом із правом вимоги вони приймають на себе обов`язок підтвердити його обсяг і підстави та несуть ризик відсутності або неповноти документів і первинних даних щодо дотримання правил споживчого кредитування.

Суд підсумовує:

Доведено подання позивачем позову, заявлення ціни позову та посилання на кредитний договір і факторинг; наявність у матеріалах копій документів, якими позивач обґрунтовує відступлення права вимоги.

Не доведено належне переддоговірне інформування споживача у спосіб, що дозволяє перевірити, які саме умови й у якій редакції були доведені до відповідача, проведення оцінки кредитоспроможності;належний акцепт індивідуальних умов кредиту із перевірними підтвердженнями;фактична видача «тіла» кредиту на користь відповідача за допомогою автентичних виписок; післядоговірне інформування та дотримання порядку вимоги при простроченні за частиною четвертою статті 16; поелементний, логічно узгоджений розрахунок боргу без внутрішніх суперечностей.

За такого дефіциту доказів суд не має права підмінити доказування припущеннями. Імперативні гарантії споживача, які складають зміст відповідального кредитування, не можуть бути нівельовані посиланням на пасивність відповідача.

Без шкоди праву на інше звернення:

Відмова у задоволенні позову з підстав недоведеності заявлених вимог у цьому провадженні не позбавляє позивача права звернутися до суду з іншими вимогами за наявності належно оформлених і належно доведених правовідносин або за інший період, інший предмет чи інші підстави позову, за умови дотримання закону та без порушення остаточності судового рішення.

VI. Судові витрати.

Оскільки в позові відмовлено повністю, сплачений позивачем судовий збір залишається за позивачем.

Витрати на професійну правничу допомогу за цією справою не підлягають стягненню з відповідача у зв`язку з відмовою в позові.

Окремо суд враховує, що відповідно до Положення про авторизацію надавачів фінансових послуг та умови здійснення ними діяльності із надання фінансових послуг, затвердженого постановою Правління НБУ № 199 від 29.12.2023 (та більш ранніми редакціями), професійний кредитор зобов`язаний мати належно організовану систему управління кредитним ризиком, у тому числі достатній штатний персонал, внутрішні політики та процедури, які забезпечують належний облік, класифікацію та моніторинг прострочених вимог, а також збереження та відтворюваність документів щодо кожної вимоги.

Передаючи права вимоги за договором факторингу, первісний кредитор передає фактору пакет документів та облікові відомості щодо кожної вимоги, зокрема щодо її статусу (у тому числі простроченої, сумнівної, безнадійної). Отже новий кредитор, як професійний учасник ринку, усвідомлено набуває портфель вимог підвищеного ризику, а ризик їх неповернення та витрати, пов`язані з обраною моделлю стягнення, є елементом його підприємницького рішення і, як правило, враховуються у ціні відступлення.

За таких умов саме по собі залучення новим кредитором сторонніх юристів є його правом та бізнес-рішенням, однак не породжує автоматичного права на переклад відповідних витрат на споживача. При цьому суд враховує, що у спрощеному позовному провадженні участь адвоката не є обов`язковою, а справа може бути належно вирішена на підставі письмових матеріалів без професійного представництва сторін. Для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу позивач повинен довести їх фактичність, необхідність і розумність, а також причинний зв`язок із розглядом цієї справи, з урахуванням характеру спору, обсягу виконаних робіт і того, що професійний кредитор за регуляторними вимогами має бути організаційно та кадрово спроможним забезпечити типові процеси стягнення і супроводу проблемної заборгованості.

Оскільки у цій справі не надано належних доказів необхідності залучення сторонніх юристів саме як об`єктивно потрібного способу захисту прав позивача (з огляду на типовість спору, стандартність процесуальних документів та відсутність підтвердження унікальної складності чи спеціальних обставин), а також не доведено розумності заявленої суми витрат у співвідношенні з предметом спору та фактичним обсягом робіт, суд доходить висновку, що вимога про відшкодування витрат на правничу допомогу є недоведеною.

Крім того, покладення на споживача витрат, які за своєю природою становлять системні витрати організації діяльності професійного кредитора та обраної ним моделі масового стягнення (зокрема у форматі фіксованих «пакетних» гонорарів без індивідуалізації обсягу робіт у конкретній справі), суперечило б засадам справедливості та добросовісності і не узгоджується з підходом до захисту слабшої сторони у споживчих правовідносинах. Тому суд відмовляє у стягненні витрат на професійну правничу допомогу.

Керуючись статтями 6, 627 частиною другою, 1054 частиною третьою Цивільного кодексу України, статтями 2, 8-11, 13 частиною першою абзацами другим-третім, 16 частиною четвертою, 21 Закону України «Про споживче кредитування», статтею 19 Закону України «Про захист прав споживачів», статтею 415 Угоди про асоціацію Україна - ЄС, а також нормами цивільного процесуального законодавства про доказування та розподіл судових витрат, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія "Еліт Фінанс"» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 74 238,87 грн.- відмовити повністю.

Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду протягом строку, встановленого Цивільним процесуальним кодексом України.

Реквізити сторін:

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія "Еліт Фінанс"», код ЄДРПОУ 40340222, адреса: 03035, м. Київ, пл. Солом`янська, 2, засіб зв`язку: НОМЕР_2, електронна пошта: fcelitefinance@gmail.com

Відповідач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Суддя: І.Е.Бондаренко