Рішення № 137994387, 23.06.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

23.06.2026Справа № 910/8188/25За позовом заступника керівника Оболонської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Приватне акціонерне товариство «КОНЦЕРН «ФРЕШ АП»

про усунення перешкод у розпорядженні та користуванні земельною ділянкою

Суддя Карабань Я.А.

Секретар судових засідань Дубина Т.М.

представники учасників справи:

від прокуратури: Кривошея С.В.;

від позивача: Ступак О.І.;

від відповідача: Дорофеєв Д.А., Козирь Т.О.;

від третьої особи: Савенко О.І.;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник керівника Оболонської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради (надалі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» (надалі - відповідач), в якому просить суд:

- зобов`язати відповідача знести самочинно збудований об`єкт нерухомого майна - виробничо-складську базу площею 333,4 кв.м, яка розташована на земельній ділянці площею 0,1115 га на вулиці Вербовій, 2-А у Оболонському районі міста Києва (кадастровий номер 8000000000:78:129:0002);

- скасувати державну реєстрацію права власності за відповідачем на виробничо-складську базу площею 333,4 кв.м, яка розташована на земельній ділянці площею 0,1115 га на вулиці Вербовій, 2-А у Оболонському районі міста Києва (кадастровий номер 8000000000:78:129:0002), з припиненням такого права із закриттям розділу та реєстраційної справи в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1105907780000);

- зобов`язати відповідача повернути територіальній громаді м. Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,1115 га на вулиці Вербовій, 2-А у Оболонському районі міста Києва (кадастровий номер 8000000000:78:129:0002), привівши її у придатний для використання стан;

- скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:78:129:0002 у Державному земельному кадастрі та закрити щодо неї поземельну книгу.

Позовні вимоги, з посиланням на ст.15, 16, 182, 202, 203, 228, 256, 316, 317, 319, 328, 331, 334, 375, 376, 391, 626 Цивільного кодексу України, ст. 9, 79-1, 90, 95, 102-1, 152 Земельного кодексу України, ст. 2, 3, 10, 12, 14, 18, 22, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, ст. 5 Закону України «Про містобудування», ст. 4 Закону України «Про архітектурну діяльність», ст. 29 Закону України «Про планування і забудову територій», ст. 1, 22, 24, 25 Закону України «Про Державний земельний кадастр», ст. 1, 35, 57 Закону України «Про землеустрій», ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст. 1, 4, 16, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» мотивовані тим, що на земельній ділянці площею 0,1115 га (кадастровий номер 8000000000:78:129:0002) розташована на вул. Вербовій, 2-А у Оболонському районі м. Києва, власником якої є територіальна громада столиці в особі Київської міської ради, здійснено самочинну забудову загальною площею 333,4 кв. м, право власності на яку було зареєстровано 23.11.2016 за Приватним акціонерним товариством «КОНЦЕРН «ФРЕШ АП».

Разом з позовом прокурором подано заяву про забезпечення позову, в якій останній просив суд:

- до набрання рішенням законної сили в справі накласти арешт на об`єкт нерухомості - виробничо-складську базу: літ. (А,Б,б,В,в,в1,Г) загальною площею 333,4 кв.м за адресою: вулиця Вербова, будинок 2а в Оболонському районі міста Києва (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1105907780000, номер відомостей про речове право 19025489);

- до набрання рішенням законної сили в справі заборонити державним реєстраторам прав на нерухоме майно в розумінні Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також будь-яким іншим особам, уповноваженим на виконання функцій державних реєстраторів, будь- яким суб`єктам державної реєстрації прав та нотаріусам вчиняти будь-які дії, пов`язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно - виробничо- складську базу: літ. (А,Б,б,В,в,в1,Г) загальною площею 333,4 кв.м за адресою: вулиця Вербова, будинок 2а в Оболонському районі міста Києва, в тому числі приймати рішення про державну реєстрацію, здійснювати будь-яку державну реєстрацію змін стосовно вказаного нерухомого майна та вносити будь-які записи про такі зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1105907780000, номер відомостей про речове право 19025489).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.07.2025 заяву заступника керівника Оболонської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради про забезпечення позову задоволено.

01.07.2025 від представника відповідача надійшли заперечення на заяву про забезпечення позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.07.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі №910/8188/25, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 30.07.2025.

23.07.2025 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній заперечує проти позову та, зокрема, зазначає, що виробничо-складська база набута ним у власність на законних підставах за договором купівлі-продажу від 15.02.2017, право власності належним чином зареєстроване, а користування земельною ділянкою під належним йому нерухомим майном не може вважатися самовільним зайняттям лише через відсутність оформленого права користування. При цьому відповідач зазначив, що з 2017 року неодноразово звертався до Київської міської ради щодо оформлення права оренди земельної ділянки, однак відповідне рішення тривалий час не приймалося з причин, які від нього не залежали. Крім того, відповідач заперечив наявність ознак самочинного будівництва, зазначивши, що спірний об`єкт був збудований та введений в експлуатацію ще у радянський період, а надані прокурором листи органів державної влади не підтверджують незаконності його спорудження чи істотних порушень будівельних норм. Також відповідач вказав, що прокурором обрано неналежний спосіб захисту, оскільки вимоги про скасування державної реєстрації права власності не відповідають способам захисту, передбаченим статтею 376 Цивільного кодексу України та правовим висновкам Верховного Суду.

23.07.2025 від представника відповідача надійшло клопотання про витребування доказів.

23.07.2025 від представника відповідача надійшло клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи.

25.07.2025 від представника позивача надійшли додаткові пояснення.

28.07.2025 від представника прокуратури надійшла відповідь на відзив, у якій останній заперечує проти викладених відповідачем доводів у відзиві на позов, посилаючись на те, що право власності відповідача на виробничо-складську базу виникло на підставі документів, які не підтверджують законності створення та набуття спірного об`єкта нерухомості. Прокурор вказує, що наказ Міністерства промисловості України від 19.05.1993 № 97 не містить відомостей про передачу спірної виробничо-складської бази, технічний паспорт не є правовстановлюючим документом, а матеріали реєстраційної справи не підтверджують виникнення права власності у попередніх власників. Крім того, прокурор посилається на відсутність у КП «Київське міське БТІ», Департаменті містобудування та архітектури, Департаменті державного архітектурно-будівельного контролю та інших уповноважених органах будь-яких відомостей щодо відведення земельної ділянки, видачі дозвільної документації на будівництво, прийняття об`єкта в експлуатацію та присвоєння йому адреси, що, на його думку, свідчить про самочинний характер спірного будівництва. Також прокурор заперечує доводи відповідача щодо застосування принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній нерухомості, зазначаючи, що такий принцип не може поширюватися на об`єкт, який має ознаки самочинного будівництва, оскільки відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України особа не набуває права власності на самочинно збудоване нерухоме майно. На переконання прокурора, реєстрація права власності сама по собі не легалізує самочинне будівництво, а обраний спосіб захисту у вигляді скасування державної реєстрації речових прав, знесення об`єкта та повернення земельної ділянки відповідає статтям 16, 391 Цивільного кодексу України, статті 152 Земельного кодексу України та усталеній практиці Верховного Суду щодо захисту прав власника земельної ділянки від самочинної забудови.

29.07.2025 від представника відповідача надійшло клопотання про залучення до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, Приватного акціонерного товариства «КОНЦЕРН «ФРЕШ АП» разом із клопотанням про відкладення підготовчого засідання в справі на іншу дату.

У підготовче засідання 30.07.2025 з`явилися представник прокуратури, представник позивача та представник відповідача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.07.2025 зупинено провадження в справі №910/8188/25 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи №908/2388/21 та опублікування повного тексту постанови.

17.02.2026 від представника прокуратури надійшло клопотання про поновлення провадження в справі, з посиланням на те, що опубліковано повний текст постанови Великої Палати Верховного Суду по справі №908/2388/21.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.03.2026 поновлено провадження в справі та призначено підготовче засідання на 24.03.2026.

09.03.2026 від представника відповідача надійшло клопотання про повернення позовної заяви.

09.03.2026 від представника відповідача надійшли клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

09.03.2026 від представника прокуратури надійшли письмові пояснення.

18.03.2026 від представника прокуратури надійшли заперечення на клопотання відповідача про повернення позовної заяви.

У підготовче засідання 24.03.2026 з`явилися представники прокуратури та відповідача, представник позивача в засідання не з`явився, про дату, час та місце проведення засідання повідомлявся належним чином. Суд протокольними ухвалами долучив до матеріалів справи відзив на позов від 23.07.2025, пояснення позивача від 25.07.2025 та відповідь на відзив від 28.07.2025 та задовольнив клопотання відповідача від 29.07.2025 про залучення до участі в справі третьої особи і залучив Приватне акціонерне товариство «КОНЦЕРН «ФРЕШ АП» (надалі - третя особа) до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача. Крім цього, суд протокольними ухвалами долучив до матеріалів справи заперечення прокуратури від 18.03.2026 на клопотання відповідача про повернення позовної заяви та відмовив у задоволенні клопотання відповідача про повернення позовної заяви від 07.03.2026, яке надійшло до суду 09.03.2026 та долучив до матеріалів справи пояснення прокуратури від 09.03.2026. Суд протокольною ухвалою у порядку ст.74 ГПК України витребував у Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департаменту з питань державного архітектурно - будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) належним чином завірені копії документів. Також витребував у Київської міської ради письмові пояснення і продовжив строк підготовчого провадження на 30 днів та залишив без розгляду клопотання відповідача про долучення доказів до матеріалів справи від 07.03.2026, які надійшли до суду 09.03.2026.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.03.2026 відкладено підготовче засідання в справі на 22.04.2026.

02.04.2026 від представника третьої особи надійшло клопотання про повернення позову та пояснення щодо позову.

02.04.2026 від Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), на виконання вимог ухвали суду, надійшов лист.

06.04.2026 від Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), на виконання вимог ухвали суду, надійшов лист.

07.04.2026 від представника відповідача надійшла відповідь на пояснення третьої особи.

08.04.2026 від Департаменту з питань державного архітектурно - будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), на виконання вимог ухвали суду, надійшов лист.

09.04.2026 від представника прокуратури надійшли докази направлення копії позову третій особі та заперечення на клопотання третьої особи про повернення позову

10.04.2026 від представника позивача надійшла заява щодо направлення Київською міською радою запиту до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) щодо проведення обстеження земельної ділянки.

13.04.2026 від Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), на виконання вимог ухвали суду, надійшла копія реєстраційної справи.

16.04.2026 від Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», на виконання вимог ухвали суду, надійшов лист.

У підготовче засідання 22.04.2026 з`явилися представники позивача, відповідача та третьої особи, представник прокуратури в засідання не з`явився, про дату, час та місце проведення засідання повідомлявся належним чином. Суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні клопотання третьої особи про поновлення строку для подання пояснень, оскільки пояснення подані третьою особою в строк встановлений ухвалою суду, долучив пояснення третьої особи від 02.04.2026 до матеріалів справи та відмовив у задоволенні клопотання третьої особи від 02.04.2026 про повернення позову. Суд протокольними ухвалами долучив до матеріалів справи листи Департаменту з питань державного архітектурно - будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 02.04.2026, які надійшли до суду 02.04.2026 та 08.04.2026, лист Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 06.04.2026, лист Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 15.04.2026, який надійшов до суду 16.04.2026 та копію реєстраційної справи, яка надійшла 13.04.2026 від Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), а також долучив відповідь відповідача на пояснення третьої особи від 07.04.2026 та докази направлення копії позову третій особі, які надійшли 09.04.2026 від представника прокуратури. У підготовчому засіданні представник відповідача заявив усне клопотання про поновлення процесуального строку на подання доказів та долучення доказів до матеріалів справи, яке суд протокольною ухвалою задовольнив та долучив подані представником відповідача докази до матеріалів справи. Також, суд у порядку ст.74 ГПК України витребував у Оболонської окружної прокуратури м. Києва письмові пояснення.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 відкладено підготовче засідання в справі на 26.05.2026.

11.05.2026 від представника прокуратури надійшли додаткові пояснення, разом із клопотанням про долучення доказів.

У підготовче засідання 26.05.2026 з`явилися представники позивача, відповідача та третьої особи, представник прокуратури в засідання не з`явився, про дату, час та місце проведення засідання повідомлявся належним чином. Суд протокольною ухвалою долучив до матеріалів справи додаткові пояснення прокурора від 11.05.2026 та відмовив у задоволенні клопотання прокурора про долучення доказів до матеріалів справи та залишив додані прокурором до додаткових пояснень від 11.05.2026 докази без розгляду, як такі, що подані з пропуском строку. У підготовчому засіданні, представник позивача заявив усне клопотання про відкладення підготовчого засідання на іншу дату, у задоволенні якого суд протокольною ухвалою відмовив. Також суд відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача про призначення судової будівельно-технічної експертизи від 23.07.2025.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.05.2026 враховуючи, що судом під час підготовчого провадження, та зокрема, у підготовчому засіданні було вчинено всі дії, які необхідно вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті, сторонам надавалось достатньо часу для надання доказів та пояснень по суті спору, окрім того, не було зазначено про неможливість надання доказів чи заявлення клопотань, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 23.06.2026.

У судове засідання 23.06.2026 з`явились прокурор, представники позивача, відповідача та третьої особи. Прокурор у судовому засіданні надав пояснення по суті позовних вимог, позов просив задовольнити, представник позивача позов просив задовольнити, представники відповідача та третьої особи заперечували проти задоволення позову.

У судовому засіданні 23.06.2026 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №433167683 від 27.06.2025 (т.1 а.с.22), 23.11.2016 державним реєстратором Комунального підприємства Новопетрівської сільської ради «Результат» Храбаном С.І. зареєстровано право власності Приватного акціонерного товариства «КОНЦЕРН «ФРЕШ АП» (третя особа у даній справі) на виробничо-складську базу літ. А, Б, б, В, в, в1, Г загальною площею 333,4 кв.м за адресою: м. Київ, вул. Вербова, 2-А (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №32724341 від 05.12.2016, номер запису про речове право 17819686, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1105907780000).

У подальшому, 15.02.2017 Товариство з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» (відповідач у даній справі) набуло право власності на зазначений об`єкт нерухомого майна на підставі договору купівлі-продажу виробничо-складської бази №284 від 15.02.2017, укладеного з Приватним акціонерним товариством «КОНЦЕРН «ФРЕШ АП», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим О.С., про що прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15.02.2017 (індексний номер 33868843).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор, зокрема, зазначає, що земельна ділянка площею 0,1115 га, кадастровий номер 8000000000:78:129:0002, розташована по вул. Вербовій, 2-А в Оболонському районі міста Києва, належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради та посилається на відсутність відомостей щодо прийняття Київською міською радою рішення про передачу Приватному акціонерному товариству «КОНЦЕРН «ФРЕШ АП» земельної ділянки по вул. Вербовій, 2-А у користування, а також вказує, що інформація про таке відведення відсутня на офіційному веб-сайті Київської міської ради.

Також прокурор вказує, що договір купівлі-продажу виробничо-складської бази від 15.02.2017 № 284 є нікчемним, оскільки його предметом було відчуження самочинно збудованого об`єкта нерухомості, право власності на який зареєстровано всупереч вимогам законодавства. На думку прокурора, такий правочин порушує публічний порядок у розумінні статті 228 Цивільного кодексу України, а тому не створює правових наслідків та не міг бути підставою для виникнення у відповідача права власності на спірне майно.

За твердженням прокурора, державна реєстрація права власності спочатку за Приватним акціонерним товариством «КОНЦЕРН «ФРЕШ АП», а в подальшому за Товариством з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» здійснена з порушенням вимог законодавства, оскільки спірний об`єкт нерухомого майна є самочинним будівництвом, розташованим на земельній ділянці комунальної власності без належних правових підстав.

Посилаючись на приписи статті 376 Цивільного кодексу України, статті 212 Земельного кодексу України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Закону України «Про Державний земельний кадастр», прокурор просить суд скасувати державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» на виробничо-складську базу із припиненням права власності, скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:78:129:0002, закрити Поземельну книгу, зобов`язати відповідача знести виробничо-складську базу та повернути Київській міській раді земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан.

Враховуючи, що з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах держави, суд вважає за необхідне спочатку дослідити питання щодо наявності/відсутності підстав прокурора для звернення до суду з даним позовом.

Згідно з ч. 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до ч. 3 ст. 41 Господарського процесуального кодексу України у господарських справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Приписами частин 3, 4, 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, зокрема, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, від 05 березня 2020 року у справі № 9901/511/19, від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21).

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України «Про прокуратуру» визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону Прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Частини третя та четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» серед іншого встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Так, згідно з частиною 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю медіа, а також політичних партій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Частиною 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Конституційний Суд України в рішенні №3-рп/99 від 08.04.1999 у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

«Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18).

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Як убачається з матеріалів справи, Київська міська прокуратура на адресу Київської міської ради та Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) скеровувала лист від 10.06.2025 № 54-4108ВИХ-25, у якому повідомляла про виявлені порушення інтересів держави щодо незаконної реєстрації права власності на самочинний об`єкт нерухомого майна, який розташований на земельній ділянці по вул. Вербовій, 2-А у Оболонському районі міста Києва, а також зазначала, що за наявності підстав для судового захисту, такі заходи будуть вжиті Київською міською прокуратурою відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Разом з тим, Київською міською радою зазначений лист передано на розгляд до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА).

На виконання доручення заступника голови Київської міської державної адміністрації з питань здійснення самоврядних повноважень від 12.06.2025 №08/26434, Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) 17.06.2025 надано відповідь, згідно якої зазначено, що заходи цивільно правового характеру щодо порушених у листі Оболонської окружної прокуратури м. Києва Київською міською радою та вказаним Департаментом не вживалися. При цьому, Департамент не заперечує щодо вжиття Оболонською окружною прокуратурою м. Києва заходів позовного характеру щодо скасування вказаної державної реєстрації на спірний об`єкт нерухомого майна самостійно, а також виразив готовність до сприяння окружній прокуратурі у наданні наявної інформації для звернення до суду.

Вказане вище, відповідно до ст. 53 Господарського процесуального кодексу України та ст.23 Закону України «Про прокуратуру», є підставою для захисту інтересів держави в особі Київської міської ради шляхом звернення до суду з даним позовом.

Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 Цивільного кодексу України).

Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 Цивільного кодексу України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 Цивільного кодексу України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини першої статті 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Згідно із частиною першою статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 Цивільного кодексу України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.

Стаття 376 Цивільного кодексу України розміщена у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.

З огляду на викладене, самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 Цивільного кодексу України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з`явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови від 07.04.2020 у справі №916/2791/13; пункти 53-56 постанови від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

У той же час, згідно з частиною 3 статті 376 Цивільного кодексу України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 Цивільного кодексу України).

При цьому знесення самочинного будівництва водночас є й ефективним способом захисту, так і крайньою мірою, що можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Вимога про знесення спорудженого на спірній земельній ділянці об`єкта нерухомості спрямована на усунення власнику перешкод у фактичному користуванні та розпорядженні цим майном є різновидом негаторного позову та відповідає способу захисту, передбаченому статтею 391 Цивільного кодексу України та пунктом «б» частини 3 статті 152 Земельного кодексу України. Її задоволення залежить, зокрема, від того, чи поверне суд у володіння власника спірну земельну ділянку, а також від дотримання критеріїв правомірного втручання держави у права на повагу до житла (пункт 2 статті 8 Конвенції) та на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Така правова позиція викладена у постанові Великої палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі №488/2807/17.

Негаторний позов подається у випадках, коли власник або титульний володілець (в тому числі орендар) має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.10.2020 у справі №911/3454/17).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2022 у справі №922/3166/20 зауважила, що негаторний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин він може бути пред`явлений лише для захисту абсолютного суб`єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою у договірних чи в інших зобов`язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності. Речове право захищається за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов`язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично - з необмеженого кола осіб) і не створює саме по собі зобов`язального правовідношення.

Вказане відображається в правових висновках Великої Палати Верховного Суду. У постанові від 18.12.2019 у справі №522/1029/18, зокрема, встановлено, що позов власника майна про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов) відповідає способу захисту, визначеному у пункті 3 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, - припинення дії, яка порушує право. Цей спосіб захисту пов`язаний зі вчиненням іншою особою незаконних дій, спрямованих на порушення права, належного особі. Однієї з умов застосування негаторного позову є відсутність між сторонами спору договірних відносин.

Натомість, якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов`язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не може бути заявлено, а право власника має захищатися за допомогою зобов`язально-правових способів.

Отже, зміст негаторного позову становлять вимоги власника (титульного володільця) про усунення порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння, при цьому, між позивачем та відповідачем відсутній будь-який договір або недоговірне зобов`язання.

З огляду на зазначене вище, позов про знесення самочинного будівництва не може бути звернений власником земельної ділянки до її користувача, адже в такій ситуації вимога про знесення буде мати іншу природу, обумовлену характером та змістом договірних (здебільшого) правовідносин вказаних осіб.

Власник земельної ділянки може заявити вимогу про знесення об`єкта самочинного будівництва лише за умови, якщо він не втратив володіння відповідною земельною ділянкою адже негаторний позов як такий може бути заявлений власником виключно за умови, що власник зберігає володіння річчю.

Також із цих причин власник земельної ділянки не може заявити вимогу про знесення об`єкта самочинного будівництва як негаторний позов до користувача такої ділянки, зокрема - до орендаря.

Так, відповідно до частини 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Цьому положенню цілком відповідають приписи Закону України «Про оренду землі», а саме:

- оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1);

договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13).

Отже, орендодавець земельної ділянки, передавши її орендарю на підставі відповідного договору оренди, в силу самого факту передачі позбавляється володіння цією земельною ділянкою. Через це такий орендодавець взагалі не має права заявляти негаторний позов до будь-якої особи протягом усього періоду перебування орендованої земельної ділянки у володінні орендаря.

Так, судом установлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі № 910/12093/24, залишеним без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.08.2025, яке набрало законної сили 20.08.2025, визнано укладеним між Київською міською радою (як орендодавцем) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» (як орендарем) договір оренди земельної ділянки площею 0,1115 га, кадастровий номер 8000000000:78:129:0002, розташованої по вул. Вербовій, 2-А у місті Києві (надалі - договір оренди).

Відповідно до п.1.1. договору оренди земельної ділянки, орендодавець передає, а Орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку площею 0,1115 га (кадастровий номер 8000000000:78:129:0002) (надалі - об`єкт оренди або земельна ділянка), для експлуатації та обслуговування виробничо-складської бази (код виду цільового використання - 11.02) на вулиці Вербовій, 2а в Оболонському районі міста Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва, у зв`язку з набуттям орендарем права власності на нерухоме майно, яке зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15.02.2017, номер відомостей про речове право: 19025489.

Згідно з п.2.1. договору оренди земельної ділянки, об`єктом оренди відповідно до відомостей Державного земельного кадастру та цього договору є Земельна ділянка з наступними характеристиками:

- кадастровий номер - 8000000000:78:129:0002;

- місце розташування - вулиця Вербова, 2а в Оболонському районі міста Києва;

- цільове призначення - 11.02 для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості;

- категорія земель - землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення;

- вид використання - для експлуатації та обслуговування виробничо-складської бази;

- розмір (площа) - 0,1115 га.

Відповідно до п.5.1.-п.5.3. договору оренди земельної ділянки, земельна ділянка передається в оренду - для експлуатації та обслуговування виробничо-складської бази.

Цільове призначення земельної ділянки - для експлуатації та обслуговування виробничо-складської бази.

Умови збереження стану об`єкта оренди - використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.

Із наведених умов договору оренди земельної ділянки вбачається, що суди під час вирішення справи № 910/12093/24 виходили з того, що земельна ділянка кадастровий номер 8000000000:78:129:0002 передається відповідачу у зв`язку з набуттям ним права власності на виробничо-складську базу, право власності на яку зареєстровано 15.02.2017, а єдиною метою її використання визначено експлуатацію та обслуговування саме цього об`єкта нерухомого майна.

Отже, судовим рішенням, яке набрало законної сили, остаточно визначено правову долю спірної земельної ділянки та встановлено обов`язок Київської міської ради передати її відповідачу в оренду саме з метою експлуатації та обслуговування виробничо-складської бази, що є предметом заявлених у даній справі вимог про знесення.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Аналогічний припис закріплено у статтях 18 та 326 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних та фізичних осіб та підлягають безумовному виконанню на всій території України.

Частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 та підтверджені постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.08.2025 юридичні факти мають преюдиційне значення для розгляду даної справи і не можуть бути поставлені під сумнів шляхом повторної оцінки доказів чи переоцінки вже встановлених судами обставин.

Як убачається із постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.08.2025, предметом касаційного перегляду було не лише питання щодо наявності у відповідача права вимагати укладення договору оренди земельної ділянки, а й перевірка усіх юридичних фактів, з якими закон пов`язує виникнення такого права.

Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/12093/24 дослідив правові підстави набуття Товариством з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» (відповідачем у даній справі) права власності на виробничо-складську базу, поведінку відповідача щодо оформлення прав на земельну ділянку, дотримання ним передбаченої законом процедури, а також перевірив існування чи відсутність обставин, які відповідно до частини одинадцятої статті 120 Земельного кодексу України могли виключати виникнення у відповідача права на отримання земельної ділянки у користування.

Зокрема, під час розгляду справи № 910/12093/24 судами встановлено, що після набуття на підставі договору купівлі-продажу № 284 від 15.02.2017 права власності на виробничо-складську базу Товариство з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» реалізувало передбачене статтею 120 Земельного кодексу України право на оформлення користування земельною ділянкою, на якій розташований належний йому об`єкт нерухомого майна.

Як установлено судами, відповідач, починаючи з 2017 року, неодноразово звертався до Київської міської ради із клопотаннями про передачу земельної ділянки в оренду, замовив та за власний рахунок забезпечив розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, здійснив формування земельної ділянки як окремого об`єкта цивільних прав, у встановленому законом порядку забезпечив присвоєння їй кадастрового номера 8000000000:78:129:0002 та внесення відповідних відомостей до Державного земельного кадастру, після чого повторно подав до Київської міської ради повний пакет документів, необхідний для прийняття рішення про передачу земельної ділянки в оренду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 20.08.2025 у справі № 910/12093/24 окремо звернув увагу, що матеріалами справи підтверджено численні звернення Товариства з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» до Київської міської ради протягом 2017-2024 років, у тому числі щодо затвердження розробленого проєкту землеустрою та надання сформованої земельної ділянки в оренду. Незважаючи на належне виконання відповідачем усіх передбачених законом дій та подання необхідних документів, Київська міська рада протягом тривалого часу не приймала рішення щодо передачі земельної ділянки у користування, чим фактично ухилялася від виконання покладеного на неї законом обов`язку.

Оцінюючи наведені обставини, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/12093/24 дійшов висновку, що після набрання чинності частиною одинадцятою статті 120 Земельного кодексу України орган місцевого самоврядування не наділений дискреційними повноваженнями щодо вирішення питання про передачу земельної ділянки власнику розташованого на ній нерухомого майна. За змістом наведеної норми, за відсутності встановлених законом перешкод Київська міська рада була зобов`язана передати сформовану земельну ділянку відповідачу в оренду, а не вирішувати це питання на власний розсуд.

Саме встановлення судами факту належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» усіх передбачених законом дій щодо оформлення права користування земельною ділянкою, відсутності будь-яких законодавчо визначених підстав для відмови у її передачі та безпідставного невиконання Київською міською радою покладеного на неї законом обов`язку стало підставою для визнання судом укладеним договору оренди земельної ділянки та залишення такого рішення в силі Верховним Судом.

Особливого значення для правильного вирішення спору в даній справі набувають правові висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладені у пунктах 5.38.-5.39. постанови від 20.08.2025 у справі № 910/12093/24, оскільки саме в межах зазначеної справи касаційним судом було надано оцінку тим юридичним обставинам, на які прокурор посилається як на підставу заявлених у даній справі вимог.

Так, Верховний Суд прямо зазначив, що після набрання чинності частиною одинадцятою статті 120 Земельного кодексу України орган місцевого самоврядування вправі відмовити власнику нерухомого майна у передачі земельної ділянки або заперечувати проти укладення договору оренди лише за наявності та доведеності визначених законом обставин, які виключають виникнення у такої особи права на отримання земельної ділянки. До таких обставин суд касаційної інстанції відніс, зокрема, наявність ознак самочинного будівництва придбаного нерухомого майна, недотримання власником установленої законом процедури оформлення права користування земельною ділянкою, неподання необхідних документів, їх неповноту, а також необґрунтованість сформованої земельної ділянки чи її невідповідність вимогам земельного законодавства.

Дослідивши подані сторонами докази, Верховний Суд дійшов висновку, що жодної із зазначених обставин під час розгляду справи № 910/12093/24 судами не встановлено. Навпаки, місцевим господарським судом було встановлено відсутність будь-яких юридичних фактів, які могли б бути перешкодою для передачі відповідачу спірної земельної ділянки в оренду, а суд апеляційної інстанції таких висновків не спростував. Саме неврахування зазначених обставин та помилковий висновок апеляційного суду про наявність у Київської міської ради дискреційних повноважень стали підставою для скасування його постанови та залишення в силі рішення Господарського суду міста Києва.

Отже, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 20.08.2025 у справі № 910/12093/24 фактично констатував, що станом на момент вирішення питання про укладення договору оренди земельної ділянки були відсутні будь-які передбачені законом юридичні перешкоди для реалізації Товариством з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» права, гарантованого частиною одинадцятою статті 120 Земельного кодексу України. Зокрема, судами в справі № 910/12093/24 не встановлено ні ознак самочинного будівництва спірної виробничо-складської бази, ні порушень процедури оформлення земельної ділянки, ні інших обставин, які відповідно до закону могли б бути підставою для відмови у передачі земельної ділянки в оренду.

При цьому Верховний Суд наголосив, що відповідно до статей 13 та 74 Господарського процесуального кодексу України саме сторона, яка посилається на існування таких обставин як на підставу своїх заперечень, зобов`язана довести їх належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, а недоведеність відповідних фактів покладає на таку сторону ризик настання несприятливих процесуальних наслідків.

З огляду на приписи частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України, зазначені обставини, встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 та підтверджені постановою Верховного Суду від 20.08.2025 у справі № 910/12093/24, мають для даної справи преюдиційне значення та не можуть бути поставлені під сумнів шляхом повторного дослідження чи переоцінки тих самих юридичних фактів.

Крім того, у пунктах 5.36.-5.37. постанови Верховний Суд у справі № 910/12093/24 застосував принцип superficies solo cedit, який знаходить нормативне закріплення у статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України та усталеній практиці Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якого юридична доля земельної ділянки є похідною від юридичної долі розташованого на ній об`єкта нерухомості.

Саме тому суд касаційної інстанції визнав за Товариством з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» (відповідачем у даній справі) право на оформлення користування земельною ділянкою, як правовий наслідок правомірного набуття ним права власності на виробничо-складську базу.

За таких обставин суд дійшов висновку, що заявлені прокурором у даній справі позовні вимоги фактично спрямовані на досягнення правового результату, який не лише суперечить правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 20.08.2025 у справі № 910/12093/24, а й фактично нівелює юридичні наслідки судового рішення, що набрало законної сили, та ставить під сумнів встановлені ним преюдиційні обставини.

Так, у межах даного спору прокурор одночасно просить зобов`язати відповідача повернути Київській міській раді земельну ділянку, щодо якої рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2024, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 20.08.2025, встановлено обов`язок Київської міської ради укласти з відповідачем договір оренди та передати її у користування, а також знести виробничо-складську базу, для експлуатації та обслуговування якої цим самим судовим рішенням визнано укладеним договір оренди спірної земельної ділянки та визначено її цільове використання.

Отже, предмет заявлених прокурором вимог перебуває у безпосередній суперечності із правовими наслідками судового рішення у справі № 910/12093/24, оскільки його задоволення фактично призвело б до усунення тих прав та обов`язків сторін, які вже встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, без його перегляду у передбаченому процесуальним законом порядку.

Фактично задоволення позову означало б існування двох судових рішень, які породжують взаємовиключні, несумісні між собою та об`єктивно невиконувані правові наслідки. Так, одним судовим рішенням підтверджується право Товариства з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» користуватися земельною ділянкою площею 0,1115 га з кадастровим номером 8000000000:78:129:0002 саме для експлуатації та обслуговування виробничо-складської бази, тоді як іншим рішенням ця ж земельна ділянка підлягала б поверненню її власнику, а виробничо-складська база, для обслуговування якої земельну ділянку передано в оренду, - знесенню. Очевидно, що одночасне виконання таких судових рішень є юридично та фактично неможливим.

Більше того, задоволення заявлених вимог фактично призвело б до опосередкованого перегляду рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі № 910/12093/24, залишеного без змін постановою Верховного Суду від 20.08.2025, поза межами встановлених законом процедур його перегляду, що є неприпустимим. У межах даної справи суд не наділений повноваженнями переоцінювати юридичні факти, які вже встановлені іншим судовим рішенням, що набрало законної сили, або ставити під сумнів його законність чи обґрунтованість.

Такий підхід суперечив би принципу правової визначеності (res judicata) як складовій принципу верховенства права, який гарантує остаточність судового рішення та неприпустимість повторного розгляду вже вирішених судом питань, а також положенням статті 129-1 Конституції України, відповідно до якої судове рішення є обов`язковим до виконання, статтям 18, 75 та 326 Господарського процесуального кодексу України, які закріплюють обов`язковість судових рішень та преюдиційність установлених ними обставин.

Крім того, задоволення позову не узгоджувалося б із застосованим Верховним Судом у справі № 910/12093/24 принципом superficies solo cedit (єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній об`єкта нерухомого майна), який знайшов своє нормативне закріплення у статтях 120 Земельного кодексу України та 377 Цивільного кодексу України. Адже передача земельної ділянки в оренду для експлуатації конкретного об`єкта нерухомості та одночасне знесення цього самого об`єкта є взаємовиключними правовими наслідками, що руйнують саму сутність зазначеного принципу.

Поряд з цим, стосовно тверджень прокурора про нікчемність договору купівлі-продажу виробничо-складської бази №284 від 15.02.2017, суд зазначає таке.

Відповідно до положень статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У постанові від 14.11.2018 року в справі № 2-383/2010 (провадження №14-308цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що стаття 204 Цивільного кодексу України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 Цивільного кодексу України).

Згідно з приписами частин 1-3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов`язань, що в ньому закріплені.

Верховний Суд, зокрема, у постанові від 26.03.2025 року в справі № 729/559/21 зазначив, що нікчемний правочин (частина 2 статті 215 Цивільного кодексу України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio - «з початку»), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure - «по закону», «у силу закону»). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх.

Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio - «на підставі своєї посади»), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (аналогічний висновок містять постанови Верховного Суду, зокрема, від 08.02.2023 року в справі № 359/12165/14-ц, від 31.05.2023 року в справі № 635/5911/18). При цьому, наслідки нікчемності правочину наступають для сторін також у силу вимог закону і суд може їх застосувати з власної ініціативи, що врегульовано частиною 5 статті 216 Цивільного кодексу України.

Суд має повноваження з власної ініціативи робити висновок про нікчемність договору навіть якщо жодна із заінтересованих осіб на це не покликається та не вимагає. Такий підхід застосований Верховним Судом у справах № 524/5152/15-ц (постанова від 09.12.2019 року) та № 616/137/16-ц (постанова від 15.03.2018 року), в якій суд касаційної інстанції, серед іншого, зазначив: «Верховним Судом з`ясовано, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тому факту, що зазначений договір, про розірвання якого позивач повідомив відповідача, є юридично нікчемним в цілому в силу порушення імперативних вимог щодо його обов`язкового нотаріального посвідчення, хоча судом першої інстанції вірно визначено, що зазначений договір є змішаним договором, який поєднує в собі, в тому числі ознаки договору найму транспортного засобу».

Відповідно до частин 1, 2 статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду України від 13.04.2016 року в справі № 6-1528цс15, Верховного Суду від 10.03.2020 року в справі № 910/24075/16, від 02.07.2020 року в справі № 910/4932/19.

Суд зазначає, що в матеріалах даної справи відсутні будь-які належні, допустимі та достатні докази, які б свідчили про те, що договір купівлі-продажу виробничо-складської бази від 15.02.2017 № 284 є нікчемним у силу прямої вказівки закону, укладений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або був спрямований на незаконне заволодіння майном чи інше порушення публічного порядку. Відсутнє також судове рішення, яке б визнавало зазначений договір недійсним чи встановлювало обставини, що свідчать про його нікчемність.

Більше того, суд враховує, що саме цей договір був предметом оцінки судами під час розгляду справи № 910/12093/24. Визнаючи укладеним договір оренди земельної ділянки між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ», суди всіх інстанцій, у тому числі Верховний Суд у постанові від 20.08.2025, виходили з чинності та правомірності договору купівлі-продажу від 15.02.2017 № 284 як належної правової підстави набуття відповідачем права власності на виробничо-складську базу. Саме наявність у відповідача чинного права власності була визначальною юридичною передумовою для застосування положень статті 120 Земельного кодексу України та покладення на Київську міську раду обов`язку укласти договір оренди земельної ділянки.

Отже, доводи прокурора про нікчемність договору купівлі-продажу фактично спрямовані на спростування юридичного факту, який уже був покладений в основу судових рішень у справі № 910/12093/24, що набрали законної сили, без існування будь-якого рішення про недійсність цього договору та без надання належних доказів на підтвердження підстав його нікчемності.

За таких обставин суд дійшов висновку, що договір купівлі-продажу виробничо-складської бази від 15.02.2017 № 284 є правомірним відповідно до положень статті 204 Цивільного кодексу України, не є нікчемним у розумінні статей 215 та 228 цього Кодексу, а тому є належною та достатньою правовою підставою виникнення у Товариства з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» права власності на спірний об`єкт нерухомого майна.

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Салов проти України» від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Надточий проти України» від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Принцип змагальності передбачає покладення тягаря доказування на сторони, однак не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню у спосіб, який дозволить дотриматись переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної стороною обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17.

Велика палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (п. 81 зазначеної постанови) вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона, якщо інша сторона не надала доказів протилежного. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18 (п. 41).

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Так, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України).

У пунктах 8.15- 8.22 постанови Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 922/51/20 зазначено таке: « 8.15. Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були».

Суд зазначає, що прокурором не подано жодного належного, допустимого, достовірного та достатнього доказу у розумінні статей 73-79 Господарського процесуального кодексу України, який би спростовував установлені рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі № 910/12093/24, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 20.08.2025, преюдиційні обставини, свідчив про виникнення після набрання зазначеними судовими рішеннями законної сили нових юридично значущих фактів або підтверджував існування передбачених законом підстав для неврахування чи подолання їх правових наслідків.

При цьому доводи прокурора фактично зводяться до повторної оцінки тих самих юридичних фактів та доказів, які вже були предметом повного та всебічного судового дослідження у справі № 910/12093/24 і щодо яких судами всіх інстанцій сформовано остаточні правові висновки. Водночас процесуальний закон не допускає можливості повторного вирішення спору шляхом переоцінки встановлених судом обставин поза межами передбачених законом процедур перегляду судових рішень.

За відсутності належних і допустимих доказів, які б спростовували преюдиційні обставини, встановлені судовими рішеннями, що набрали законної сили, а також з огляду на обов`язковість таких судових рішень відповідно до статті 129-1 Конституції України, статей 18, 75 та 326 Господарського процесуального кодексу України, суд не вбачає правових підстав для ухвалення рішення, яке б суперечило висновкам, покладеним в основу судових рішень, які набрали законної сили, що фактично означало б неврахування їх обов`язковості та нівелювання встановлених ними юридичних наслідків, що є неприпустимим.

З огляду на викладене, оцінивши подані сторонами докази в їх сукупності відповідно до вимог статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновку, що прокурором не доведено наявності передбачених законом фактичних і правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог.

Враховуючи встановлені судом обставини, відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження доводів прокурора, а також преюдиційні обставини, встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі № 910/12093/24, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 20.08.2025, суд не вбачає правових підстав для:

- зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «ІМС КОНСАЛТИНГ» знести виробничо-складську базу площею 333,4 кв. м, розташовану на земельній ділянці площею 0,1115 га по вул. Вербовій, 2-А у Оболонському районі міста Києва (кадастровий номер 8000000000:78:129:0002);

- скасування державної реєстрації права власності відповідача на зазначений об`єкт нерухомого майна із припиненням такого права та закриттям відповідного розділу і реєстраційної справи в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

- зобов`язання відповідача повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,1115 га з кадастровим номером 8000000000:78:129:0002, привівши її у придатний для використання стан;

- скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:78:129:0002 у Державному земельному кадастрі та закриття щодо неї Поземельної книги.

Отже, заявлені прокурором позовні вимоги є необґрунтованими, не підтверджені належними, допустимими та достатніми доказами, не узгоджуються із встановленими у справі обставинами та вимогами чинного законодавства, а відтак задоволенню не підлягають у повному обсязі.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах № 910/13407/17, № 915/370/16 та № 916/3545/15.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

Підсумовуючи наведене, суд у повному обсязі відмовляє в задоволенні позову заступника керівника Оболонської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради.

Судові витрати відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Також відповідно до ч.ч.9, 10 ст. 145 Господарського процесуального кодексу України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову, суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.

Враховуючи відмову в задоволенні позову в повному обсязі, суд приходить до висновку, що правові підстави для подальшого існування вжитих в межах даної справи заходів забезпечення позову відсутні не в залежності від волі учасників справи (в т.ч. особи, на захист матеріально-правового інтересу якої вони були вжиті).

З огляду на викладене, враховуючи наявність підстав, з якими приписи ч.9 ст.145 Господарського процесуального кодексу України пов`язують обов`язок суду скасувати вжиті ним заходи забезпечення позову, та надану приписами ч.1 ст.145 вказаного Кодексу суду можливість вчинення таких дій за власною ініціативою, то вжиті ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.07.2025 у даній справі заходи забезпечення позову підлягають скасуванню.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.07.2025 у справі № 910/8188/25.

3. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Повне рішення складено та підписано 06.07.2026.

Суддя Я.А.Карабань