Рішення № 137994382, 23.06.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

23.06.2026Справа № 910/5363/24За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «РІМФО»

до Київської міської ради,

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «СПБ-ІНВЕСТ»

про встановлення сервітуту та визнання договору укладеним

Суддя Карабань Я.А.

Секретар судових засідань Дубина Т.М.

представники учасників справи:

від позивача: Безносик А.О.;

від відповідача: не з`явився;

від третьої особи: Косогова Л.О.;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «РІМФО» (надалі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Київської міської ради (надалі - відповідач), в якому просить суд:

- встановити на користь позивача безоплатний, безстроковий земельний сервітут щодо земельної ділянки за адресою: місто Київ, бульвар Тараса Шевченка, 4 (літери А,Г) у Шевченківському районі міста Києва, кадастровий номер 8000000000:76:031:0007, яка належить на праві власності Територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради та перебуває в оренді Товариства з обмеженою відповідальністю «СПБ-ІНВЕСТ» з метою проходу та проїзду до нерухомого майна, яке перебуває у власності позивача згідно технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту позивача (земельна ділянка на бульвар Тараса Шевченка, 4 (літери А, Г) у Шевченківському районі м. Києва);

- визнати укладеним між позивачем та відповідачем договір про встановлення земельного сервітуту, у редакції наведеній в прохальній частині позову.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок дій Товариства з обмеженою відповідальністю «СПБ-ІНВЕСТ» щодо перекриття проходу та проїзду через орендовану земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:76:031:0007 позивач фактично позбавлений можливості безперешкодного доступу до належної йому на праві власності нежитлової будівлі за адресою: м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 4 (літ. В). Позивач зазначає, що ним вжито передбачених законом заходів для встановлення земельного сервітуту у позасудовому порядку, однак згоди із власником земельної ділянки та її землекористувачем не досягнуто, у зв`язку з чим, посилаючись на положення статей 15, 16, 401, 402 Цивільного кодексу України, статей 98- 100, 124-1 Земельного кодексу України, просить суд встановити на його користь земельний сервітут щодо спірної земельної ділянки для забезпечення проходу та проїзду до належного йому нерухомого майна, а також визнати укладеним договір про встановлення земельного сервітуту у редакції, запропонованій у позовній заяві.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.05.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в справі №910/5363/24, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання в справі на 03.06.2024.

Розпорядженням керівника апарату Господарського суду міста Києва №01.3-16/1180/24 від 16.10.2024 призначено повторний автоматизований розподіл матеріалів судової справи №910/5363/24, у зв`язку зі звільненням судді ОСОБА_1 .

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.10.2024 справу передано для розгляду судді Карабань Я.А.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.10.2024 прийнято справу № 910/5363/24 до свого провадження, розгляд справи постановлено здійснювати в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 26.11.2024.

04.11.2024 від представника третьої особи надійшли письмові пояснення, у яких останній просить відмовити в задоволенні позову та, зокрема, зазначає, що позивач не довів наявності обов`язкової умови для встановлення сервітуту - неможливості задоволення своїх потреб іншим способом. Вказує, що твердження позивача про те, що арка з боку бульвару Тараса Шевченка є єдиним проходом та проїздом до належної йому будівлі, не відповідає дійсності, оскільки існує альтернативний прохід та проїзд через арку біля будинку №25 по вул. Євгена Чикаленка, який забезпечує доступ до будівлі позивача. Альтернативний прохід проходить через земельні ділянки комунальної власності, які не передані у користування третім особам. Також зазначає, що технічний паспорт будівлі позивача підтверджує наявність окремої вхідної групи з боку проходу через вул. Євгена Чикаленка. Крім цього, вказує, що огородження, на яке посилається позивач як на перешкоду доступу, є самовільно встановленою сіткою, яка легко відкривається або демонтується. Також зазначає, що позивач не виконав передумову для звернення до суду з вимогою про встановлення сервітуту, оскільки не довів вчинення належних дій щодо досягнення домовленості про встановлення сервітуту з користувачем земельної ділянки. Лист третьої особи від 22.01.2020, на який посилається позивач, не містить відмови у встановленні сервітуту та стосується виключно порядку використання іншого об`єкта нерухомості - будівлі літ. Б. Вказує, що з огляду на наявність альтернативного доступу до будівлі позивача та недоведеність необхідності встановлення сервітуту, у задоволенні позову слід відмовити повністю.

25.11.2024 від представника третьої особи надійшло клопотання про долучення доказів.

26.11.2024 від представника третьої особи надійшла заява про встановлення додаткового строку для подання висновку експертизи.

У підготовче засідання 26.11.2024 з`явились представники учасників справи, суд, протокольною ухвалою долучив до матеріалів справи письмові пояснення та докази третьої особи. Також, суд, за клопотанням представника третьої особи, протокольною ухвалою відклав підготовче засідання на 14.01.2025.

У підготовче засідання 14.01.2025 з`явились представники учасників справи. Представник третьої особи заявила клопотання про долучення до матеріалів справи висновку експерта №848 за результатами проведення будівельно-технічної експертизи від 13.01.2025, яке суд протокольно задовольнив та долучив зазначений висновок експерта до матеріалів справи і відклав підготовче засідання на 29.01.2025.

27.01.2025 від представника позивача надійшли клопотання про виклик експерта та про призначення судової земельно-технічної експертизи, з переліком питань, проведення якої просив суд доручити Товариству з обмеженою відповідальністю «Центр судових експертиз «АЛЬТЕРНАТИВА».

У підготовче засідання 29.01.2025 з`явились представники учасників справи, суд, протокольною ухвалою відклав підготовче засідання на 25.02.2025.

29.01.2025 від представника третьої особи надійшла заява, в якій остання заперечує проти задоволення клопотання позивача про призначення судової земельно-технічної експертизи.

У підготовче засідання 25.02.2025 з`явилися представники учасників справи, представник позивача в засіданні просила суд задовольнити подане нею клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.02.2025 клопотання позивача про призначення судової експертизи задоволено частково, призначено в справі №910/5363/24 судову земельно-технічну експертизу, проведення якої доручено Київському науково-дослідному інституту судових експертиз, у задоволенні іншої частини клопотання відмовлено. Провадження в справі на час проведення судової експертизи та отримання висновку.

21.04.2025 на адресу суду надійшло клопотання судових експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Вікторії Салтанової та Олександра Дощечкіна про надання роз`яснень та дозволу, необхідних для проведення судової земельно-технічної експертизи №2933/25-41.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.04.2025 поновлено провадження в справі та задоволено клопотання судових експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. Надано дозвіл на отримання експертом Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, як сертифікованим інженером-геодезистом відомостей Державного земельного кадастру. Роз`яснено експертам, що після отримання відомостей з Державного земельного кадастру експерту необхідно надати суду відповідь на питання №1 ухвали від 25.02.2025.

26.03.2026 від Київського науково-дослідного інституту судових експертиз надійшов висновок експертів №2933/25-41 від 20.03.2026, разом з матеріалами справи №910/5363/24.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.04.2025 поновлено провадження в справі №910/5363/24 та призначено підготовче засідання на 05.05.2026.

07.04.2026 від Київського науково-дослідного інституту судових експертиз надійшов лист.

16.04.2026 від представника позивача, на виконання вимог ухвали суду, надійшли додаткові пояснення.

17.04.2026 від представника третьої особи, на виконання вимог ухвали суду, надійшли додаткові пояснення.

У підготовче засідання 05.05.2026 з`явились представники позивача та третьої особи, представник відповідача в засідання не з`явився, про дату, час та місце проведення засідання повідомлявся належним чином. Суд протокольними ухвалами долучив до матеріалів справи додаткові пояснення позивача від 16.04.2026 та додаткові пояснення третьої особи від 17.04.2026.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.05.2026 враховуючи, що судом під час підготовчого провадження, та зокрема, в підготовчому засіданні було вчинено всі дії, які необхідно вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті, сторонам надавалось достатньо часу для надання доказів та пояснень по суті спору, окрім того, не було зазначено про неможливості надання доказів чи заявлення клопотань, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 23.06.2026.

У судове засідання 23.06.2026 з`явились представники позивача та третьої особи, представник відповідача в засідання не з`явився, про дату, час та місце проведення засідання повідомлявся належним чином. Представник позивача в судовому засіданні надала пояснення по суті позовних вимог, позов просила задовольнити, представник третьої особи у задоволенні позову просила відмовити.

Одночасно, статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.

Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Суд зауважує, що він надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень.

Судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, у першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення в справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Отже, враховуючи те, що явка представника відповідача у судове засідання обов`язковою не визнавалась, останній повідомлений про хід розгляду справи в встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку, судом, у межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції в спорі та надання відповідних доказів, суд вважає за можливе розглянути справу в цьому судовому засіданні без участі представника відповідача за наявними матеріалами.

У судовому засіданні 23.06.2026 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з?ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об?єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

24.06.2004 Київська міська рада прийняла рішення №339/1549 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» (надалі - рішення №339/1549 від 24.06.2004) (т.1 а.с.10-20).

Пунктом 48 рішення №339/1549 від 24.06.2004 вирішено передати Закритому акціонерному товариству «СПБ ІНВЕСТ» за умови виконання п. 48.1. цього рішення, у довгострокову оренду на 15 років земельну ділянку площею 0,16 га для реконструкції, експлуатації та обслуговування готельно-офісного комплексу з об`єктами соціально-побутового призначення на бульв. Тараса Шевченка, 4 (літери А, Г) у Шевченківському районі м. Києва за рахунок земель міської забудови.

16.03.2005 між Київською міською радою, як орендодавцем та Закритим акціонерним товариством «СПБ- ІНВЕСТ», як орендарем укладено договір оренди земельної ділянки за адресою: бульв. Тараса Шевченка, 4 (літ. А, Г) у Шевченківському районі міста Києва, який зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в книзі записів державної реєстрації договорів від 11.04.2005 за № 91-6-00430 (надалі - договір оренди) (т.1 а.с.21-26).

Відповідно до п. 3.1. договору оренди, його укладено на 15 років.

Відповідно до п. 8.4. договору оренди та п. 48 рішення №339/1549 від 24.06.2004 орендар, зокрема, зобов`язаний забезпечити вільний доступ для прокладання нових, ремонту та експлуатації існуючих інженерних мереж та споруд, розміщених у межах земельної ділянки, завершити реконструкцію об`єкта, який знаходиться на земельній ділянці в строки, встановлені проектною документацією на реконструкцію, але не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації договорів.

Відповідно до висновку Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) від 04.06.2004 №03-23/669-В (т.1 а.с.37), який міститься в проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орендар зобов`язаний забезпечувати умови вільного доступу до існуючих інженерних мереж та виконувати вимоги ст. 96 Земельного кодексу України.

Згідно висновку Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) щодо умов використання земельної ділянки, наявних містобудівних обмежень та обтяжень, які мають враховуватись при затвердженні проекту відведення земельної ділянки від 08.04.2004 №19-3106 (т.1 а.с.38), що міститься в проекті відведення земельної ділянки, землекористувач, окрім вищезазначених обов`язків та обмежень, зобов`язаний питання майново-правового характеру вирішувати у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 13.01.2011 діяльність Закритого акціонерного товариства «СПБ-ІНВЕСТ» була припинена, а правонаступником зареєстровано Товариство з обмеженою відповідальністю «СПБ-ІНВЕСТ» (третя особа у даній справі).

30.04.2021 між Київською міською радою, як орендодавець та Товариством з обмеженою відповідальністю «СПБ-ІНВЕСТ», як орендарем укладено договір про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, який зареєстровано приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Наталією Петрівною в реєстрі за №382 (надалі - договір про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк) (т.1 а.с.27-30).

Пунктом 3.1. договору про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк визначено строк його дії 15 років.

Відповідно до п. 8.4. договору про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, орендар зобов`язаний, зокрема, забезпечити вільний доступ до земельної ділянки представнику контролюючих органів, дотримуватися умов надання земельної ділянки, визначених рішенням Київської міської ради від 24.06.2004 № 339/1549.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Рімфо» (позивач у даній справі) є власником нежилої будівлі за адресою: м. Київ, бульв. Тараса Шевченка, 4 (літ. В), що підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів від 13.01.2010 № 8164632 (т.1 а.с.34).

Як зазначає позивач у позові, він є сусіднім землекористувачем, права якого грубо порушуються орендарем земельної ділянки з кадастровим номером: 8000000000:76:031:0007 шляхом блокування проходу, проїзду, перегородження арочного простору, що є єдиним проходом з бульвару Тараса Шевченка.

Також позивач вказує, що 13.05.2020 листом за вих.№24 (т.1 а.с.36) до позивача звернувся орендар вищезазначеного майна (Товариство з обмеженою відповідальністю «К Рентсервіс»), який повідомив про те, що до суборендаря звернулися представники третьої особи з попередженням та порадою стосовно того, щоб суборендар терміново зібрав свої речі та виїхав з орендованих приміщень, бо на наступний день прохід буде перекрито. Після зазначеного вище двері до приміщень що належать на праві власності позивачу, були перекриті металевими перекриттями через що власник, орендар та суборендар повністю позбавлені можливості доступу до вищевказаних приміщень та будівлі в цілому. На звернення щодо поясненнь до представника ТОВ «СПБ-Інвест», представник зазначив, що на ТОВ «Рімфо» було офіційне звернення, де вони пояснювали та попереджали, що перекриють прохід до приміщень.

У подальшому, як зазначає позивач, 14.05.2020 його представник, прибувши до нежилої будівлі за адресою: м. Київ, бульв. Тараса Шевченка, 4 (літ. В) виявив, що єдині вхідні двері до приміщення повністю замуровані цеглою. Так, 27.07.2018 будівельники, які здійснювали будівельні роботи з реконструкції готелю «Санкт-Петербург», яка знаходиться за адресою: м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, буд. 4 літ. А, Г, незаконно обмежили доступ до будівель, в т.ч. до будівлі, що належить ТОВ «Рімфо», шляхом перегородження єдиного проходу з бульвару Тараса Шевченка та забороною проходу для громадян. Таким чином, будівельники позбавили товариство та інших громадян права на безперешкодний прохід до вищевказаних будівель, а також повністю обмежили доступ для відповідних служб, у разі настання екстреної необхідності доступу до вказаних будівель (швидка, пожежники, поліція тощо). Дані обставини викладені в скарзі від 30.07.2018 №157 Товариства з обмеженою відповідальністю «Гвіденс» (т.1 а.с.39), який є орендарем вищезазначеної будівлі.

Підсумовуючи зазначене, позивач вказує, що третя особа з 2018 року постійно всупереч установленому законом порядку, вчиняє дії якими обмежує та порушує права власників та користувачів сусіднього нерухомого майна, порушує благоустрій за адресою: м. Київ, бульв. Тараса Шевченка, 4, порушує умови договору оренди та договору про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, а з 13.05.2020 своїми діями позбавив позивача доступу до власного нерухомого майна, а орендарів до орендованого нерухомого майна та речей, що в ньому залишились. Таким чином, на думку позивача, третя особа позбавила його, інших товариств та інших громадян права на безперешкодний прохід до вищезазначених будівель, а також повністю обмежили доступ для відповідних служб, у разі настання екстреної необхідності доступу до вказаних будівель (службам швидкої допомоги, пожежникам, поліції тощо).

З метою встановлення сервітуту, на підставі резолюції заступника міського голови-секретаря Київської міської ради від 19.10.2021 № 08/25200 (т.1 а.с.50) було розроблено Технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту ТОВ «РІМФО» (земельна ділянка на бульв. Тараса Шевченка, 4 (літери А, Г) у Шевченківському районі м. Києва (т.1 а.с.51-86), яку позивачем було направлено (07.07.2023) для розгляду до власника земельної ділянки - Київській міській раді.

Листом від 24.08.2023 № 05702-11262 (т.1 а.с.88-89) Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повернув Технічну документацію на доопрацювання.

Листом від 19.09.2023 № 08/134/2023 (т.1 а.с.90) позивач звернувся до третьої особи з проханням погодити укладення земельного сервітуту згідно кадастрового плану із зазначенням меж частини земельної ділянки на яку поширюється право сервітуту, що підтверджується описом вкладення в цінний лист №0308300186933 та накладною АТ «Укрпошта» від 20.09.2023 (т.1 а.с.91).

Відповіді на вказаний лист матеріали справи не містять.

Листом від 15.11.2023 № 09-134/2023 (т.1 а.с.92) позивачем повторно направлено Технічну документацію з усуненими недоліками та проєкт договору про встановлення земельного сервітуту до Київської міської ради.

Листом від 20.12.2023 № 05702-17129 (т.1 а.с.93) Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повернув Технічну документацію, у зв`язку з ненаданням нотаріального погодження ТОВ «СПБ ІНВЕСТ» щодо встановлення земельного сервітуту.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує, що використав всі можливі дії з метою встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди із власником ділянки та користувачем, щодо якої планується встановити сервітут, тому виникла необхідність звернення до суду за встановленням сервітуту.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач просить суд:

- встановити на користь позивача безоплатний, безстроковий земельний сервітут щодо земельної ділянки за адресою: місто Київ, бульвар Тараса Шевченка, 4 (літери А.Г) у Шевченківському районі міста Києва, кадастровий номер 8000000000:76:031:0007, яка належить на праві власності Територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради та перебуває в оренді Товариства з обмеженою відповідальністю «СПБ-ІНВЕСТ» з метою проходу та проїзду до нерухомого майна, яке перебуває у власності позивача згідно технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту позивача (земельна ділянка на бульвар Тараса Шевченка, 4 (літери А, Г) у Шевченківському районі м. Києва);

- визнати укладеним між позивачем та відповідачем договір про встановлення земельного сервітуту, в редакції наведеній в прохальній частині позову.

Щодо позовної вимоги про встановлення на користь позивача безоплатного, безстрокового земельного сервітуту, суд зазначає наступне.

За змістом статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Пункт 6 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

За змістом статті 14 Конституції України, з якою кореспондуються приписи частин першої, другої статті 373 Цивільного кодексу України та статті 1 Земельного кодексу України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються приписами Земельного кодексу України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

Згідно із частинами першою-третьою статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Частинами першою, другою статті 83 Земельного кодексу України визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

За змістом статті 144 Конституції України, статей 12, 122 Земельного кодексу України, статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції, зокрема, міських рад належить вирішення питань про надання у власність земельних ділянок із земель комунальної власності відповідних територіальних громад.

Також відповідно до пункту «в» статті 9 Земельного кодексу України до повноважень Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин належить, зокрема, передача земельних ділянок комунальної власності у користування громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до абзацу 1 частин першої, другої статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частини 1 статті 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Аналогічні положення щодо права оренди землі містить стаття 1 Закону України «Про оренду землі».

Згідно статті 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам, іноземцям і особам без громадянства, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам (частина 2 статті 93 Земельного кодексу України).

Як установлено судом, рішенням Київської міської ради від 24.06.2004 №339/1549 Закритому акціонерному товариству «СПБ-ІНВЕСТ», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «СПБ-ІНВЕСТ», передано у довгострокову оренду земельну ділянку площею 0,16 га, кадастровий номер 8000000000:76:031:0007, для реконструкції, експлуатації та обслуговування готельно-офісного комплексу з об`єктами соціально-побутового призначення.

На виконання зазначеного рішення 16.03.2005 між Київською міською радою та Закритим акціонерним товариством «СПБ-ІНВЕСТ» укладено договір оренди земельної ділянки, який у подальшому Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «СПБ-ІНВЕСТ» поновлено договором про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк від 30.04.2021 строком ще на п`ятнадцять років.

Отже, на момент виникнення спірних правовідносин земельна ділянка, щодо якої позивач просить встановити сервітут, перебувала у законному користуванні третьої особи, яка здійснює права землекористувача на підставі чинного договору оренди.

Разом із тим судом встановлено, що позивач є власником нежилої будівлі за адресою: м. Київ, бульв. Тараса Шевченка, 4 (літ. В), що підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів від 13.01.2010 № 8164632 (т.1 а.с.34).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що під час проведення третьою особою реконструкції готельно-офісного комплексу було перекрито арковий прохід з боку бульвару Тараса Шевченка, який, на думку позивача, був єдиним можливим доступом до належної йому будівлі. У зв`язку з цим позивач вважає, що використання його нерухомого майна стало неможливим без встановлення земельного сервітуту на частину земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:76:031:0007.

Відповідно до статті 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Згідно зі статтями 91, 96 Земельного кодексу України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Відповідно до статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. (стаття 100 Земельного кодексу України).

У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (стаття 402 Цивільного кодексу України).

Статтею 404 Цивільного кодексу України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 03.03.2026 по справі №910/15400/24 зазначив, що у розумінні наведених положень потреба у встановленні сервітуту може виникнути тоді, коли неможливо задовольнити відповідній особі власні потреби будь-яким іншим способом. Договір про встановлення сервітуту має бути направлений на реалізацію зазначеної потреби і слугувати цілі за якої нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки.

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою його встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб (схожі висновки викладено в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.09.2021 у справі № 325/329/19, від 29.01.2020 у справі № 304/873/16-ц, від 06.06.2018 у справі № 539/1427/16-ц).

Отже, земельний сервітут встановлюється у виняткових випадках - коли в інший спосіб неможливо задовольнити потреби особи, в інтересах якої встановлюється сервітут, при цьому встановлення земельного сервітуту не може призводити до позбавлення власника (землекористувача) земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, права володіння, користування та розпорядження нею (постанова Верховного Суду від 16.01.2024 у справі № 918/86/22).

Згідно з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 23.09.2020 у справі № 917/133/17, від 13.07.2021 у справі № 914/427/20 потреба у встановленні сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом; договір про встановлення сервітуту має бути направлений на реалізацію зазначеної потреби і слугувати цілі, за якої нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. Юридична конструкція земельного сервітуту передбачає, що потреби, які можуть бути задоволені за рахунок користування чужим майном, повинні мати характер вимушених, зумовлювати неможливість або утруднення користування сусідньою або іншою земельною ділянкою.

Отже, сервітут встановлюється лише коли користування чужою ділянкою є вимушеним та неминучим, а потреба не може бути задоволена іншим способом (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 03.03.2026 по справі №910/15400/24).

Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Так, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України).

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно, цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.

Для виконання вимог ст.86 Господарського процесуального кодексу України необхідним є аналіз доказів та констатація відповідних висновків за результатами такого аналізу. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Водночас 17.10.2019 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема, внесено зміни до Господарського процесуального кодексу та змінено назву ст. 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування «вірогідність доказів».

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Аналогічний підхід до стандарту доказування «вірогідність доказів» висловлено Касаційним господарським судом у постановах від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 31.03.2021 у справі № 923/875/19, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18.

Так, з метою з`ясування обставин, що мають значення для справи, за клопотанням позивача ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.02.2025 у справі призначено судову земельно-технічну експертизу, на вирішення якої поставлено наступні питання:

1) Які технічно можливі варіанти для влаштування проїзду та проходу по земельній ділянці до майна Товариства з обмеженою відповідальністю «РІМФО», а саме: нежилої будівлі за адресою: місто Київ, бульвар Тараса Шевченка, 4 (літ. В)?

2) Чи є технічна можливість встановлення земельного сервітуту на земельній ділянці по бульвару Тараса Шевченка, 4 (літери А, Г) у Шевченківському районі міста Києва? Якщо так, то надати варіанти встановлення земельного сервітуту.

3) Чи існує на час проведення експертизи проїзд/прохід з боку вулиці Євгена Чикаленка (через арочний проїзд/прохід (біля будинку 25 по вулиці Євгена Чикаленка) до нежитлового будинку за адресою: місто Київ, бульвар Тараса Шевченка, 4 (літера В)?

За результатами проведення експертизи експертами Київського науково-дослідного інституту судових експертиз складено висновок №2933/25-41 від 20.03.2026 (т.2 а.с. 206-226).

Із висновку комісійної судової земельно-технічної експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз №2933/25-41 від 20.03.2026 убачається, що експертами проведено комплексне дослідження матеріалів справи, технічної документації із землеустрою, правовстановлюючих документів на земельні ділянки та об`єкти нерухомості, відомостей Державного земельного кадастру, здійснено натурне обстеження місцевості, інструментальні вимірювання, фотофіксацію існуючих шляхів доступу та графічне моделювання можливих варіантів проходу і проїзду до належної позивачу будівлі.

За результатами проведених досліджень експерти дійшли висновку, що до нежитлової будівлі ТОВ «РІМФО» за адресою: м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 4 (літ. «В») існують два самостійні технічно можливі варіанти проходу та проїзду.

Перший варіант передбачає доступ із боку бульвару Тараса Шевченка через земельні ділянки з кадастровими номерами 8000000000:76:031:0007, 8000000000:76:031:0031 та 8000000000:76:031:0037, тобто саме через земельну ділянку, щодо якої позивач просить встановити земельний сервітут.

Водночас експертами встановлено існування іншого, самостійного та незалежного маршруту, а саме з боку вулиці Євгена Чикаленка через земельні ділянки з кадастровими номерами 8000000000:76:031:0005, 8000000000:76:031:0028, 8000000000:76:031:0020 та 8000000000:76:031:0038.

Відповідаючи на третє питання, поставлене судом, експерти категорично зазначили, що на момент проведення експертизи такий прохід і проїзд фактично існує, є фізично доступним та забезпечує можливість проходу і проїзду до будівлі позивача. Зазначений висновок ґрунтується не на припущеннях чи аналізі лише документації, а підтверджений результатами безпосереднього натурного обстеження місцевості, виконаного експертами, інструментальними вимірюваннями параметрів проходів та аркових проїздів, а також фотофіксацією (фото №№ 7- 10 дослідницької частини висновку).

Крім того, експерти встановили, що належна позивачу будівля має дві окремі вхідні групи, одна з яких орієнтована саме у напрямку альтернативного маршруту з боку вулиці Євгена Чикаленка. Такий висновок узгоджується з технічним паспортом будівлі, який був поданий самим позивачем до матеріалів справи, що додатково підтверджує можливість фактичного використання зазначеного маршруту для доступу до об`єкта нерухомості.

Разом із цим, відповідаючи на друге питання, поставлене судом, експерти дійшли висновку про наявність технічної можливості встановлення земельного сервітуту щодо частини земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:76:031:0007 та запропонували відповідний технічний варіант визначення меж такого сервітуту.

Однак суд звертає увагу, що предметом експертного дослідження були виключно питання, які потребують спеціальних знань у сфері землеустрою та земельно-технічних досліджень. Висновок експертів щодо технічної можливості встановлення сервітуту не є висновком про наявність правових підстав для його встановлення та не може підміняти собою правову оцінку суду, оскільки відповідно до статей 98, 99 Земельного кодексу України та статті 401 Цивільного кодексу України вирішення питання щодо існування передбачених законом підстав для встановлення земельного сервітуту належить виключно до компетенції суду.

Статтею 1 Закону України «Про судову експертизу» передбачено, що судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Частиною 2 ст. 9 Закону України «Про судову експертизу» встановлено, що особа або орган, які призначають або замовляють судову експертизу, можуть доручити її проведення тим судовим експертам, яких внесено до державного Реєстру атестованих судових експертів, або іншим фахівцям з відповідних галузей знань, якщо інше не встановлено законом.

Тобто судова експертиза може проводитись як на підставі рішення суду, так і за ініціативою сторін процесу. При цьому, таку експертизу мають право проводити державні спеціалізовані установи, а також окремі судові експерти, що не є працівниками цих установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань.

Відповідно до ст. 98 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.

Згідно з приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Порядок проведення експертизи та складення висновків експерта за результатами проведеної експертизи визначається відповідно до чинного законодавства України про проведення судових експертиз. У висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права та обов`язки, що і експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду.

Відповідно до статті 104 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Оцінюючи висновок експертів №2933/25-41 від 20.03.2026, суд встановив, що він відповідає вимогам статті 98 Господарського процесуального кодексу України, містить детальний опис проведених досліджень, перелік використаних матеріалів, мотивовані відповіді на всі поставлені судом питання, графічні матеріали, координати поворотних точок, фототаблиці та результати інструментальних вимірювань. Висновок є логічним, послідовним, внутрішньо несуперечливим, ґрунтується на безпосередньому дослідженні об`єктів експертизи та не викликає у суду сумнівів щодо його повноти, об`єктивності й достовірності.

Будь-яких належних та допустимих доказів, які б спростовували наведені експертами висновки або свідчили про неповноту чи неправильність проведеного дослідження, учасниками справи суду не подано. Клопотань про призначення додаткової чи повторної судової експертизи також не заявлено.

За наведених обставин суд приймає висновок комісійної судової земельно-технічної експертизи №2933/25-41 від 20.03.2026 як належний, допустимий та достовірний доказ у справі.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що висновок комісійної судової земельно-технічної експертизи №2933/25-41 від 20.03.2026 не лише не підтвердив основний довід позивача про повне блокування доступу до належної йому будівлі та відсутність будь-якої альтернативної можливості користування нею, а навпаки - за результатами проведеного натурного обстеження місцевості, інструментальних вимірювань, аналізу технічної документації та відомостей Державного земельного кадастру об`єктивно встановив існування реального, технічно можливого та фактично наявного альтернативного проходу і проїзду до спірного об`єкта нерухомості.

При цьому суд звертає увагу, що зазначена судова експертиза була призначена саме за клопотанням позивача з метою підтвердження його доводів про відсутність іншого способу доступу до належної йому будівлі. Однак результати проведеного експертного дослідження таких доводів не підтвердили, а, навпаки, спростували їх, встановивши існування альтернативного маршруту доступу з боку вулиці Євгена Чикаленка.

Відтак ключова обставина, на яку позивач посилався як на підставу своїх позовних вимог, а саме неможливість користування належним йому нерухомим майном без встановлення сервітуту на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:76:031:0007, не знайшла свого підтвердження під час судового розгляду.

Суд також враховує, що всупереч вимогам статей 13, 74, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України позивач не надав жодного належного, допустимого та достовірного доказу, який би свідчив про неможливість використання встановленого експертами альтернативного проходу чи про його непридатність для забезпечення доступу до належної йому будівлі.

Доводи позивача про те, що альтернативний маршрут є виключно пожежним проїздом, проходить через зелену зону або не забезпечує можливості повноцінної експлуатації належної йому будівлі, суд оцінює критично, оскільки такі твердження ґрунтуються виключно на власному тлумаченні позивача та не підтверджені жодними технічними документами, висновками спеціалістів, містобудівною документацією, матеріалами інвентаризації чи будь-якими іншими належними доказами.

Більше того, зазначені твердження безпосередньо суперечать висновку судової експертизи, в якому не встановлено жодних обставин, що свідчили б про непридатність або неможливість використання альтернативного маршруту, його спеціальне призначення виключно для потреб пожежної безпеки чи існування будь-яких технічних або правових перешкод для здійснення через нього проходу та проїзду до будівлі позивача.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює кожний доказ окремо та у сукупності з іншими доказами, виходячи з його належності, допустимості, достовірності та достатності. Оцінивши висновок експертів у взаємозв`язку з іншими матеріалами справи, суд дійшов висновку, що саме цей доказ встановлює обставини наявності альтернативного доступу до нерухомого майна позивача, тоді як будь-яких належних доказів, які б спростовували відповідні висновки експертів, матеріали справи не містять.

Сам по собі той факт, що альтернативний маршрут є довшим або менш зручним для позивача порівняно із запропонованим ним способом доступу, не свідчить про неможливість користування належним йому майном та не може вважатися тією винятковою обставиною, з якою закон пов`язує можливість встановлення земельного сервітуту.

Сервітут не є способом забезпечення найбільш зручного, найкоротшого чи економічно вигідного користування нерухомістю. Його правова природа полягає у забезпеченні мінімально необхідного обсягу користування чужою земельною ділянкою виключно тоді, коли іншим способом реалізувати право власності є об`єктивно неможливо.

Суд також відхиляє посилання позивача на принцип здійснення сервітуту способом, найменш обтяжливим для власника або землекористувача земельної ділянки, передбачений частиною четвертою статті 98 Земельного кодексу України.

Зазначений принцип регулює порядок здійснення вже встановленого сервітуту та вибір способу його реалізації, однак не усуває необхідності доведення первинної юридичної передумови його встановлення - неможливості задоволення потреб особи будь-яким іншим способом. Інше тлумачення фактично призвело б до можливості встановлення сервітуту щоразу, коли особа вважає один із можливих способів доступу більш зручним, що суперечить статті 401 Цивільного кодексу України та статтям 98-100 Земельного кодексу України.

Фактично із матеріалів справи вбачається, що позивач просить встановити сервітут не через відсутність доступу до належної йому будівлі, а через бажання користуватися більш коротким та зручним маршрутом. Разом із тим, такі обставини не свідчать про існування правової необхідності у встановленні сервітуту та не можуть бути підставою для обмеження прав власника земельної ділянки і законного землекористувача.

За таких обставин встановлення земельного сервітуту фактично призвело б до безпідставного обмеження прав законного землекористувача щодо користування орендованою земельною ділянкою за відсутності передбачених законом виняткових умов для такого обмеження, а також не відповідало б принципу справедливого балансу між інтересами сторін спірних правовідносин.

Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що позивач не довів існування сукупності юридичних фактів, необхідних для встановлення земельного сервітуту, зокрема не довів неможливості задоволення своїх потреб іншим способом, що є обов`язковою умовою застосування статті 401 Цивільного кодексу України та статей 98-100 Земельного кодексу України. Відтак правові підстави для задоволення позовної вимоги про встановлення земельного сервітуту відсутні.

Щодо позовної вимоги про визнання укладеним договору про встановлення земельного сервітуту, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з договорів та інших правочинів, а також з рішень суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом статей 638, 640 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди щодо всіх його істотних умов, а у випадках, встановлених законом, укладення договору пов`язується з виконанням спеціальної процедури.

Особливості укладення договору про встановлення земельного сервітуту щодо земель державної та комунальної власності визначені спеціальними нормами земельного законодавства, а саме статтями 98-100, 124-1 та 186 Земельного кодексу України.

Відповідно до частини другої статті 100 Земельного кодексу України земельний сервітут встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником або землекористувачем земельної ділянки, а статтею 124-1 Земельного кодексу України визначено спеціальний порядок укладення такого договору щодо земель державної та комунальної власності.

Відповідно до частини першої статті 124-1 Земельного кодексу України особа, заінтересована у встановленні земельного сервітуту, звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про його встановлення. До такого клопотання обов`язково додаються документи, визначені законом, а у випадку, коли земельна ділянка перебуває у користуванні іншої особи, - письмове погодження землекористувача, справжність підпису на якому засвідчується нотаріально (пункт «б» частини першої статті 124-1 Земельного кодексу України).

Наведена норма є імперативною та не допускає можливості її довільного тлумачення чи незастосування. Надання зазначеного документа є обов`язковою передумовою розгляду компетентним органом питання щодо встановлення земельного сервітуту стосовно земельної ділянки, яка перебуває у користуванні іншої особи.

Як установлено судом, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:76:031:0007 на момент виникнення спірних правовідносин перебувала у законному користуванні третьої особи на підставі договору оренди земельної ділянки від 16.03.2005, укладеного на виконання рішення Київської міської ради від 24.06.2004 №339/1549, строк дії якого поновлено договором від 30.04.2021 ще на 15 років. Вказані обставини підтверджуються дослідженими судом договорами оренди та сторонами не заперечуються.

Матеріалами справи підтверджується, що після розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, позивач звернувся до Київської міської ради із відповідним клопотанням.

Однак листом Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради за вих. №05702-11262 від 24.08.2023 (т.1 а.с.88-89) подану технічну документацію було повернуто на доопрацювання із зазначенням конкретних зауважень, серед яких, зокрема, необхідність погодження технічної документації із землекористувачем, подання проєкту договору про встановлення земельного сервітуту та усунення інших недоліків. При цьому у зазначеному листі прямо вказано, що після усунення наведених зауважень Департамент повернеться до розгляду порушеного питання у встановленому законом порядку.

Надалі позивач листом за вих.№08-154/2023 від 19.09.2023 (т.1 а.с.90) звернувся до третьої особи із проханням погодити встановлення земельного сервітуту, однак доказів отримання нотаріально посвідченого погодження землекористувача, яке прямо передбачене пунктом «б» частини першої статті 124-1 Земельного кодексу України, матеріали справи не містять.

Незважаючи на це, позивач повторно подав до Київської міської ради технічну документацію та проєкт договору про встановлення земельного сервітуту.

Листом Департаменту земельних ресурсів за вих. №05702-17129 від 20.12.2023 (т.1 а.с.93-94) подані документи повторно повернуто позивачу саме з підстав ненадання нотаріально посвідченого погодження третьою особою щодо встановлення земельного сервітуту, яке є обов`язковим документом відповідно до вимог статті 124-1 Земельного кодексу України.

Отже, досліджені судом докази свідчать про те, що позивач не виконав установлених законом вимог щодо комплектності документів, необхідних для розгляду питання про встановлення земельного сервітуту, у зв`язку з чим компетентний орган був позбавлений можливості перейти до розгляду такого питання по суті.

Окремо суд звертає увагу, що листи Департаменту земельних ресурсів від 24.08.2023 та 20.12.2023 за своїм змістом не є рішеннями Київської міської ради про відмову у встановленні земельного сервітуту чи відмову в укладенні відповідного договору.

Із їх змісту вбачається, що уповноважений орган не надавав правової оцінки можливості чи неможливості встановлення сервітуту, не досліджував його істотних умов та не приймав рішення щодо погодження або відмови у погодженні проєкту договору. Навпаки, зазначеними листами позивача було повідомлено виключно про невідповідність поданих документів вимогам земельного законодавства та необхідність усунення виявлених недоліків.

Відповідно до частини другої статті 124-1 Земельного кодексу України укладення договору про встановлення земельного сервітуту з органом місцевого самоврядування здійснюється на підставі рішення такого органу, а у разі відмови компетентного органу або землекористувача від укладення договору такий договір може бути визнаний укладеним за рішенням суду.

Отже, необхідною передумовою застосування судового способу захисту у вигляді визнання договору укладеним є наявність встановленого факту відмови уповноваженого органу або землекористувача від укладення договору після розгляду питання по суті.

У даній справі судом не встановлено, що Київська міська рада, як власник земельної ділянки приймала будь-яке рішення про відмову у встановленні земельного сервітуту чи про відмову в укладенні відповідного договору. Навпаки, досліджені докази свідчать про те, що процедура розгляду питання була припинена на стадії перевірки поданих документів у зв`язку з їх невідповідністю вимогам статті 124-1 Земельного кодексу України.

За таких обставин твердження позивача про недосягнення згоди з Київською міською радою не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду, оскільки відсутність рішення компетентного органу була зумовлена не його волевиявленням щодо відмови у встановленні сервітуту, а невиконанням самим позивачем установленої законом процедури звернення.

Крім того, суд враховує, що визнання договору укладеним не є самостійним способом набуття права на земельний сервітут, а є похідним способом захисту, застосування якого можливе лише за наявності матеріально-правових підстав для встановлення самого сервітуту.

Як уже встановлено судом під час розгляду першої позовної вимоги, позивач не довів наявності передбачених статтями 401 Цивільного кодексу України та 98-100 Земельного кодексу України виняткових умов для встановлення земельного сервітуту, оскільки матеріалами справи, зокрема висновком судової земельно-технічної експертизи №2933/25-41 від 20.03.2026, підтверджено існування реального альтернативного доступу до належної позивачу будівлі без обтяження спірної земельної ділянки сервітутом.

Відтак, за відсутності встановлених законом матеріально-правових підстав для виникнення самого права земельного сервітуту відсутні й правові підстави для визнання укладеним договору про його встановлення.

За таких обставин суд доходить висновку, що позовна вимога про визнання укладеним договору про встановлення земельного сервітуту є передчасною, необґрунтованою та такою, що не підтверджена належними і допустимими доказами, у зв`язку з чим задоволенню не підлягає.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з?ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов?язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов?язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов?язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов?язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах № 910/13407/17, № 915/370/16 та № 916/3545/15.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов?язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об?єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв?язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

Підсумовуючи наведене, суд у повному обсязі відмовляє в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «РІМФО».

Судові витрати відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Повне рішення складено та підписано 06.07.2026.

Суддя Я.А.Карабань