Ухвала суду № 137960062, 02.07.2026, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/16170/26

Провадження № 4-с/127/42/26

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області

в складі головуючого судді Антонюка В. В.,

за участі: секеретаря судового засідання Карпенка А. В.,

заявника ОСОБА_1 ,

представника заявника- адвоката Тетевої-Родюк І.О.,

представника Першого відділу ДВС у м. Вінниці Хмельницького міжрегіонального

управління міністерства юстиції (м. Київ) Савіної К. М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Вінниці скаргу ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Вінницької міської ради на неправомірні дії та бездіяльність державного виконавця Першого відділу ДВС у м. Вінниці Хмельницького міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Київ), щодо невиконання ухвали суду про забезпечення позову,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця у виконавчому провадженні № 76652539.

Скарга мотивована тим, що на виконанні у Першому відділі державної виконавчої служби перебуває виконавче провадження про стягнення аліментів. У межах зазначеного виконавчого провадження державним виконавцем було визначено заборгованість зі сплати аліментів, у тому числі за період з 05 листопада 2015 року по 31 жовтня 2022 року у сумі 360 895,98 грн, у зв`язку з чим застосовано заходи примусового виконання, зокрема накладено арешти на майно та кошти боржника, винесено постанови про тимчасові обмеження його прав, а також внесено відомості до Єдиного реєстру боржників.

Разом з тим ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 25 травня 2026 року у справі № 127/16170/26 було забезпечено позов шляхом зупинення стягнення заборгованості зі сплати аліментів за вказаний період до набрання законної сили рішенням суду у справі.

Після постановлення зазначеної ухвали ОСОБА_1 , звернувся до державного виконавця із заявою про її виконання та приведення виконавчого провадження у відповідність до змісту судового рішення.

На виконання ухвали суду державний виконавець здійснив новий розрахунок заборгованості та визначив, що до примусового стягнення підлягає 40 351,67 грн., тобто сума аліментної заборгованості, яка не охоплювалася заходами забезпечення позову. Саме цю суму ОСОБА_1 повністю сплатив, що підтверджується платіжними документами та не заперечується сторонами.

Незважаючи на це, державний виконавець не скасував арешти майна та коштів боржника, не скасував постанови про тимчасові обмеження його прав, не виключив відомості про боржника з Єдиного реєстру боржників та не припинив інших заходів примусового виконання.

Скаржник зазначає, що після постановлення ухвали про забезпечення позову сума 360 895,98 грн., втратила статус заборгованості, яка може бути примусово стягнута у виконавчому провадженні, та набула статусу спірної суми, щодо якої судом прямо заборонено вчиняти виконавчі дії. Відтак після повного погашення суми 40 351,67 грн., були відсутні будь-які передбачені законом підстави для подальшого існування заходів примусового виконання.

19.06.2026 року представник Першого відділу державної виконавчої служби подала відзив на скаргу, в якому заперечила проти її задоволення посилаючись на те, що ухвала суду лише зупинила стягнення суми 360 895,98 грн, однак не припинила існування самої заборгованості. На думку державного виконавця, саме ця обставина є достатньою правовою підставою для подальшого існування арештів, тимчасових обмежень та інших заходів примусового виконання.

22.06.2026 року представником скаржника подано відповідь на відзив, у якій зазначено, що державний виконавець фактично сам визнав відсутність підстав для примусового стягнення суми 360 895,98 грн, виключивши її з розрахунку заборгованості, яка підлягала виконанню. Відтак після повної сплати боржником 40 351,67 грн., жодної заборгованості, яка моглаб бути примусово виконана, у виконавчому провадженні не залишилося.

26.06.2026 представником скаржника подано додаткові письмові пояснення, в яких вона зазначила, що після постановлення ухвали про забезпечення позову існували дві різні категорії сум: спірна сума 360 895,98 грн., щодо якої судом зупинено стягнення, та сума 40 351,67 грн., яка залишалася предметом виконавчого провадження і була повністю сплачена. На думку заявника, саме остання сума могла вважатися «заборгованістю зі сплати періодичних платежів» у розумінні пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Скаржник ОСОБА_1 та його представник - адвокат Тетева - Родюк І. О., у судовому засіданні скаргу підтримали за обставин, викладених в ній та в додаткових поясненнях, просили суд її задовільнити.

Представник Першого відділу ДВС у м. Вінниці Хмельницького міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Київ) Савіна К. М., у судовому засіданні заперечила щодо задоволення даної скарги посилаючись на обставини, зазначені нею у відзиві наданому до суду, просила суд залишити скаргу без задоволення.

Представник заінтересованої особи ОСОБА_2 - адвокат Федчук С. М. у судове засідання не з`явилась, про причини неявки не повідомила.

Представник Служби у справах дітей Вінницької міської ради Семенова Н. Л. у судове засідання не з`явилась, подала до суду заяву про розгляд справи у її відсутність, щодо вирішення спору просила суд врахувати законні права та інтереси дітей.

Вислухавши пояснення учасників судового засідання, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази у їх сукупності суд вважає, що скарга обґрунтована та підлягає задоволенню з таких підстав.

Так, згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Судом установлено такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Зазначене конституційне положення конкретизовано статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої виконавець зобов`язаний вживати заходів щодо примусового виконання рішень своєчасно, ефективно, неупереджено та в повному обсязі.

Державний виконавець не наділений дискреційними повноваженнями вирішувати питання щодо доцільності виконання судового рішення або визначати обсяг його виконання на власний розсуд.

Судом встановлено, що ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 25 травня 2026 року у справі №127/16170/26 було зупинено проведення виконавчих дій щодо стягнення заборгованості зі сплати аліментів за період з 05 листопада 2015 року по 31 жовтня 2022 року у сумі 360 895,98 грн.

Зазначена ухвала відповідно до вимог ЦПК України підлягала негайному виконанню.

Факт виконання державним виконавцем цієї ухвали частково підтверджується самим відзивом, у якому зазначено, що на виконання ухвали суду проведено новий розрахунок заборгованості та визначено залишок боргу у сумі 40 351,67 грн., який був повністю сплачений боржником.

Отже, державний виконавець фактично визнав, що сума 360 895,98 грн. після постановлення ухвали суду не підлягала примусовому виконанню.

Разом із тим суд звертає увагу, що виконання ухвали про забезпечення позову не може зводитися виключно до арифметичного перерахунку суми заборгованості.

Метою забезпечення позову є не формальне внесення змін до розрахунку, а реальне усунення тих правових наслідків, на запобігання яким спрямовано відповідну ухвалу.

Якщо після виключення із розрахунку суми 360 895,98 грн. усі арешти, обмеження та інші заходи примусового виконання продовжують діяти саме через існування цієї суми, то ухвала суду фактично позбавляється будь-якого практичного змісту.

Такий підхід суперечить статті 129-1 Конституції України та принципу обов`язковості судових рішень.

Державний виконавець у відзиві виходить із того, що хоча стягнення зазначеної суми й зупинено, сама заборгованість продовжує існувати, а тому арешти можуть залишатися чинними.

Суд не може погодитися із таким висновком.

Після постановлення ухвали про забезпечення позову відбулася зміна правового статусу суми 360 895,98 грн.

До постановлення ухвали вона була заборгованістю, яка підлягала примусовому стягненню та підставою для застосування заходів примусового виконання.

Після постановлення ухвали суду вона перестала бути сумою, яка може бути примусово стягнута; перестала бути сумою, щодо якої допускається вчинення виконавчих дій; набула статусу спірної суми, яка підлягає остаточному вирішенню судом.

Саме тому після виконання ухвали суду у виконавчому провадженні залишилася лише одна сума, яка могла бути предметом примусового виконання - 40 351,67 грн.

Саме ця сума була повністю сплачена боржником, що було підтверджено державним виконавцем в ході судового засідання.

Таким чином, після 28 травня 2026 року у виконавчому провадженні була відсутня будь-яка заборгованість, яка могла бути примусово виконана.

Щодо застосування пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» арешт підлягає зняттю у разі погашення заборгованості зі сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб.

Суд зазначає, що наведена норма застосовується саме до заборгованості, яка підлягає виконанню.

Після постановлення ухвали про забезпечення позову сума 360 895,98 грн. втратила статус заборгованості, що може бути примусово стягнута.

Відтак для цілей застосування пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» врахуванню підлягала лише сума 40 351,67 грн., яка була повністю погашена боржником.

Отже, з цього моменту були відсутні законні підстави для подальшого існування арештів та інших заходів примусового виконання.

Щодо меж виконання ухвали про забезпечення позову та обов`язку державного виконавця усунути порушення прав боржника

Суд вважає помилковим підхід державного виконавця, відповідно до якого виконання ухвали суду від 25 травня 2026 року обмежилося виключно проведенням нового розрахунку заборгованості.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний здійснювати виконавчі дії ефективно, своєчасно та в повному обсязі.

Обов`язок виконати судове рішення не може зводитися до формального вчинення окремої процесуальної дії, якщо внаслідок такого формального виконання продовжують існувати ті самі правові наслідки, усунення яких і було метою відповідного судового рішення.

Ухвала суду про забезпечення позову спрямована не лише на припинення окремих виконавчих дій, а й на недопущення негативних наслідків, які виникають у зв`язку з примусовим стягненням спірної заборгованості.

У даному випадку саме існування заборгованості у розмірі 360 895,98 грн., стало єдиною правовою підставою для: накладення арешту на майно боржника; накладення арешту на кошти боржника; встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України; встановлення тимчасового обмеження у праві користування зброєю; встановлення тимчасового обмеження у праві полювання; внесення відомостей до Єдиного реєстру боржників; застосування інших заходів примусового виконання.

Після постановлення ухвали суду від 25 травня 2026 року зазначена сума перестала бути предметом примусового виконання.

Відповідно втратили правову підставу й усі обмеження, застосовані виключно через існування цієї суми.

Фактичне залишення таких обмежень чинними свідчить про те, що державний виконавець виконав ухвалу суду лише формально, але не забезпечив досягнення її правового результату.

Суд зазначає, що виконання судового рішення повинно оцінюватися не лише з позиції формального вчинення процесуальних дій, а й з точки зору досягнення того правового стану, який визначений відповідним судовим рішенням.

Інше тлумачення означало б, що судове рішення є декларативним і не породжує реальних правових наслідків.

Невиконання ухвали про забезпечення позову є порушенням обов`язків виконавця щодо обов`язковості судових рішень. Державний виконавець фактично: не забезпечив виконання ухвали суду; допустив продовження обмежень майнових прав шляхом арешту; не розмежував арешт як забезпечувальний захід і заборону стягнення визначеної заборгованості.

Відповідно до ст. 447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до ч. 1 ст. 449 ЦПК України скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи.

Відповідно до частини другої статті 451 ЦПК України, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця не відповідають вимогам закону та порушують права заявника, суд: визнає такі рішення, дії чи бездіяльність неправомірними; зобов`язує державного виконавця усунути порушення.

Наведена норма наділяє суд не лише правом констатувати факт порушення, а й обов`язком визначити спосіб його усунення.

Саме такий спосіб захисту повністю відповідає змісту статті 451 ЦПК України та забезпечує реальне поновлення порушених прав боржника.

Разом з тим суд погоджується з тим, що ухвала про забезпечення позову не припинила існування спору щодо заборгованості у сумі 360 895,98 грн.

Однак предметом розгляду цієї справи не є питання існування або відсутності відповідної заборгованості.

Предметом судового контролю є виключно законність подальшого застосування заходів примусового виконання після виконання ухвали суду про забезпечення позову.

Сам факт існування між сторонами спору не є достатньою правовою підставою для подальшого обмеження майнових прав боржника.

До набрання законної сили рішенням суду у справі № 127/16170/26 спірна сума не може вважатися заборгованістю, яка підлягає примусовому стягненню.

Інше тлумачення фактично означало б, що ухвала суду про забезпечення позову не змінює правового становища сторони виконавчого провадження, що суперечить самому призначенню інституту забезпечення позову.

Щодо принципу пропорційності втручання у право власності та практики Європейського суду з прав людини

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Втручання держави у це право допускається лише за умови, що воно здійснюється на підставі закону, переслідує легітимну мету, є пропорційним поставленій меті.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Sporrong and Lonnroth v. Sweden" сформулював загальний принцип, відповідно до якого між суспільним інтересом та правами особи має існувати справедливий баланс (fair balance). Якщо на особу покладається надмірний та непропорційний тягар, таке втручання порушує статтю 1 Першого протоколу.

Аналогічний підхід викладений у рішенні ЄСПЛ у справі" Immobiliare Saffi v. Italy", в якому Суд наголосив, що виконання судового рішення є складовою права на справедливий суд, а будь-яке невиправдане затягування або неналежне виконання судових рішень несумісне з вимогами статті 6 Конвенції.

У рішенні "Hornsby v. Greece" Європейський суд з прав людини зазначив, що право на суд було б ілюзорним, якби остаточне та обов`язкове судове рішення залишалося невиконаним або виконувалося лише формально.

Суд враховує, що ухвала Вінницького міського суду від 25 травня 2026 року була виконана державним виконавцем лише частково, оскільки останній здійснив перерахунок заборгованості, однак не усунув правові наслідки, які виникли саме внаслідок існування заборгованості, стягнення якої було зупинено судом.

Такий підхід фактично нівелює зміст ухвали про забезпечення позову та суперечить принципу ефективності судового захисту.

Щодо застосування правової позиції Великої Палати Верховного Суду

Посилання державного виконавця на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2022 року у справі №757/22558/20, від 18 грудня 2025 року у справі №580/3888/24 саме по собі не спростовує доводів скарги.

Велика Палата дійсно зазначила, що арешт майна не є покаранням чи заходом юридичної відповідальності, а має забезпечувальний характер.

Разом із тим зазначені постанови ухвалені у правовідносинах, які не є тотожними за своїми фактичними обставинами, а арешт майна не може існувати незалежно від наявності предмета забезпечення.

Навпаки, із правової природи арешту випливає, що він існує лише настільки, наскільки необхідний для забезпечення виконання рішення.

Після того як державний виконавець: виключив із розрахунку суму 360 895,98 грн; визначив до стягнення лише 40 351,67 грн., визнав її повне погашення, відпала сама юридична підстава для подальшого існування заходів забезпечення.

Інше тлумачення означало б, що забезпечувальний захід продовжує існувати без предмета забезпечення, що суперечить як правовій природі арешту, так і принципу пропорційності.

Таким чином, суд доходить висновку, що після повного виконання боржником вимог державного виконавця у частині заборгованості, яка підлягала примусовому стягненню, подальше існування арештів, тимчасових обмежень та інших заходів примусового виконання не переслідує легітимної мети, не забезпечує виконання жодного рішення суду, є непропорційним втручанням у право особи на мирне володіння майном, фактично нівелює обов`язковість ухвали суду про забезпечення позову, суперечить статті 129-1 Конституції України, статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», статті 451 ЦПК України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Керуючись ст. ст. 447, 449-451 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Скаргу ОСОБА_1 на неправомірні дії та бездіяльність державного виконавця Першого відділу ДВС у м. Вінниці Хмельницького міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Київ), щодо невиконання ухвали суду про забезпечення позову, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Вінницької міської ради, - задовольнити.

Визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Савіної К. М. щодо невиконання ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 25.05.2026 року у справі №127/16170/26.

Визнати неправомірними дії державного виконавця щодо подальшого застосування заходів примусового виконання після виконання ухвали суду від 25.05.2026 року та після повного погашення боржником заборгованості у сумі 40 351,67 грн.

Зобов`язати державного виконавця усунути порушення прав боржника шляхом приведення виконавчого провадження №76652539 у відповідність до ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 25.05.2026 року.

Зобов`язати державного виконавця зняти (скасувати) арешт коштів боржника накладений відповідно до постанови від 20.05.2026 року.

Зобов`язати державного виконавця зняти (скасувати) арешт майна боржника накладений відповідно до постанови від 19.05.2026 року.

Зобов`язати державного виконавця зняти (скасувати) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника застосоване відповідно до постанови від 20.05.2026 року.

Зобов`язати державного виконавця зняти (скасувати) тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України застосоване відповідно до постанови від 19.05.2026 року.

Зобов`язати державного виконавця зняти (скасувати) тимчасове обмеження боржника у праві користування зброєю застосоване відповідно до постанови від 19.05.2026 року.

Зобов`язати державного виконавця зняти (скасувати) тимчасове обмеження боржника у праві полювання застосоване відповідно до постанови від 19.05.2026 року.

Зобов`язати державного виконавця виключити відомості про ОСОБА_1 з Єдиного реєстру боржників.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Вінницького апеляційного суду через Вінницький міський суд Вінницької області протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Повний текст ухвали виготовлено 06.07.2026 року.

Суддя: