Рішення № 137958806, 06.07.2026, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

_____________________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"06" липня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/4779/25

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/4779/25

за позовом: Одеської міської ради (пл. Біржова, № 1, м. Одеса, 65026, код ЄДРПОУ 26597691)

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача: Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради (вул. Успенська, № 83/85, м. Одеса, 65011, код ЄДРПОУ 20992104)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Старскрім» (вул. Глибочицька, № 17, м. Київ, 04052, код ЄДРПОУ 41787054, код ЄДРПОУ 41787054)

про стягнення 265 620,53 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Одеська міська рада звернулася до Господарського суду Одеської області із позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Старскрім» штрафу за договором земельної ділянки у розмірі 265620,53 грн. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору оренди землі від 15.11.2024, укладеного між Одеською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Старскрім», зокрема, щодо своєчасної сплати орендної плати за користування земельною ділянкою, у зв`язку з чим Одеською міською радою нараховано товариству штраф у розмірі 265620,53 грн відповідно до п. 4.7 договору оренди землі.

Позивач зазначає, що 15.11.2024 між Одеською міською радою та ТОВ «Старскрім» укладено договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 5110137600:35:010:0001, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 175, загальною площею 0,1799 га, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, строком на 3 роки. Договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. 15.11.2024 та зареєстрований в реєстрі за №2226.

При цьому, як додає позивач, за умовами п. 2.2. договору на земельній ділянці розміщено об`єкт нерухомого майна АЗС, що належить ТОВ «Старскрім», право власності на яку зареєстровано 02.04.2019 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленко С.А. (РНОНМ: 31993951101). Також, згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16.09.2025 № 443780783 право власності на АЗС загальною площею 31,8 кв.м зареєстровано за ТОВ «Старскрім» на підставі договору купівлі-продажу від 02.04.2019, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленко С.А. та зареєстрованого в реєстрі за № 539.

Позивач зауважує, що з аналізу чинного законодавства вбачається, що основною метою договору оренди земельної ділянки та одним із визначальних прав орендодавця є своєчасне отримання останнім орендної плати у встановленому розмірі.

Між тим, як зазначає позивач, Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради, правонаступником якого є Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради, листом від 10.12.2024 № 01-13/2374 звернувся до ТОВ «Старскрім» з проханням, зокрема, здійснювати сплату орендної плати у строк до 30 числа кожного місяця відповідно до п. 4.3. договору, з урахуванням п. 4.7. договору, який отриманий відповідачем 25.12.2024.

Водночас, як пояснює позивач, ТОВ «Старскрім» нараховано орендну плату за листопад 2024 року у сумі 11805,35 грн, кінцевий термін сплати якої 30.12.2024, а також за грудень 2024 року у сумі 22135,04 грн, кінцевий термін сплати якої 31.01.2025. Однак, відповідно до виписки по рахунку кошти у сумі 33997,16 грн надійшли 28.01.2025.

Таким чином, за ствердженням позивача, ТОВ «Старскрім» порушило умови п. 4.3. договору, а саме сплатило кошти у розмірі 33997,16 грн лише 28.01.2025, тобто з порушенням строку, встановленого договором, внаслідок чого Департаментом земельних ресурсів Одеської міської ради на підставі п. 4.7. договору нараховано штраф у сумі 265620,53 грн.

Позивач також пояснює, що внаслідок неналежного виконання орендарем обов`язку зі своєчасної сплати орендної плати Департаментом на адресу відповідача направлено претензію від 14.01.2025 щодо необхідності сплати вказаного штрафу, однак Департамент повідомив, що відповідач відповідь на вищевказаний лист не надав та не сплатив штраф у добровільному порядку, а відтак, наразі заборгованість залишається непогашеною.

За висновком позивача, ТОВ «Старскрім» не виконало належним чином обов`язок за договором щодо своєчасної сплати орендної плати орендної плати, що прямо суперечить наведеним позивачем положенням законодавства, договору та зумовило звернення Одеської міської ради до суду з даним позовом.

Відповідач у відзиві на позов зазначив, що у позові має бути відмовлено, оскільки відповідачем 25.12.2025 згідно платіжної інструкції за № 642 до місцевого бюджету м. Одеса (до того ж самого бюджету, куди й перераховується орендна плата і отримувач коштів один й той же) було перераховано грошові кошти в розмірі 11863,00 грн з призначенням платежу «орендна плата з юридичних осіб за листопад 2024р. АЗС-Одеса, Чорноморського козацтва».

Отже, на переконання відповідача, він сумлінно виконував умови договору та вчасно, як передбачено договором, здійснив відповідний платіж, навіть у більшому розмірі, ніж передбачено умовами договору. При цьому, кошти, що були перераховані 25.12.2024 ТОВ «Старскрім» згідно платіжної інструкції за № 642 зараховані до місцевого бюджету м. Одеса та не були повернені відповідачу.

Як пояснює відповідач, при здійсненні чергового платежу за оренду земельної ділянки, а саме за грудень 2024 року, відповідачем було виявлено помилку в рахунку, а саме помилку в одній цифрі, та було встановлено, що грошові кошти, які відповідач вважав, що перерахував на рахунок місцевого бюджету за сплату оренди, були зараховані на рахунок місцевого бюджету, але який призначений для сплати податку за землю, у зв`язку з чим відповідачем було здійснено повторний платіж за оренду землі за період «листопад 2024 року», а саме згідно платіжної інструкції за № 41 від 28.01.2025 відповідач здійснив оплату в розмірі 33997,16 грн, що є оплатою періоду оренди землі листопад та грудень 2024 року.

Отже, за ствердженням відповідача, ним здійснено подвійну оплату оренди за листопад 2024 року, адже кошти були отримані місцевим бюджетом м. Одеса (що при сплаті оренди, що при сплаті податку за землю отримувач коштів один й той самий), в грудні 2024 та повторно в січні 2025 року, за одну й ту саму земельну ділянку, за один й той самий період, при цьому, кошти, які були ТОВ «Старскрім» перераховані в грудні на інший місцевий бюджет м. Одеса (на рахунок земельного податку) не були повернуті позивачем та використані останнім.

Відтак, на думку відповідача, однозначно можна стверджувати про відсутність вини відповідача у несвоєчасній оплаті оренди за листопад 2024 року, так як грошові кошти були вчасно перераховані до місцевого бюджету м. Одеса та використані позивачем, а отже жодного збитку Одеська міська рада від несвоєчасної оплати відповідачем оренди за листопад 2024 року не зазнала.

Окрім того відповідач додає, що штраф, який позивач просить стягнути з відповідача є неспівмірним з розміром порушеного зобов`язання, тим паче, що місцевий бюджет Одеси отримав кошти за спірний період двічі, тобто жодних збитків від несвоєчасного перерахування (прострочення оплати на конкретний бюджетний рахунок в 30 днів) місцевий бюджет не зазнав, а неустойка, в свою чергу, не є каральною санкцією та має саме компенсаційний характер.

Водночас, як наголошує відповідач, розмір штрафу в сумі 265620,53 грн за порушення строків оплати 11805,35 грн в 22 разу перевищує основне зобов`язання відповідача, а отже не може вважатися пропорційним допущеному відповідачем порушенню умов договору, не відповідає принципам розумності, справедливості та, по суті, виступає каральною санкцією для відповідача, покладаючи на нього несправедливо непомірний тягар, який є невідповідним обсягу порушеного зобов`язання та, замість стимулювання до виконання основного грошового зобов`язання відповідача, виступає джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків позивачем.

Відтак, відповідач просить відмовити у задоволенні позовної заяви Одеської міської ради про стягнення штрафу за спірним договором оренди земельної ділянки, зменшивши розмір штрафу до його мінімуму аж до повного його незастосування.

Одеська міська рада, надавши відповідь на відзив, не погоджується із доводами відповідача та вважає їх необґрунтованими, безпідставними та такими, що не спростовують відстави позову та його вимоги.

Так, позивач, окрім раніше зазначеного, вказує, що укладеним між сторонами договором чітко визначені реквізити для перерахування коштів орендної плати. Також, Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради звертався до відповідача з листом від 10.12.2024 № 01-13/2374, який, окрім іншого, містить відомості про рахунок, на який необхідно перераховувати орендну плату, отриманий ТОВ «Старскрім» 25.12.2024.

При цьому, як вказує позивач, в день отримання вказаного листа відповідач якимось незрозумілим чином помилково сплачує кошти на інший рахунок. Водночас, відповідач, після отримання даного листа Департаменту та до визначеного у договорі строку оплати (до 30.12.2024), не звертався на адресу ані Одеської міської ради, ані Департаменту з відповідною заявою про помилковість сплачених коштів та вирішення питання щодо можливості їх зарахування на відповідний рахунок.

В свою чергу, позивач звертає увагу, що контроль за надходженнями земельного податку з юридичних осіб на відповідний рахунок місцевого бюджету не покладено на ані на Одеську міську раду, ані на її виконавчі органи, а відтак, Одеська міська рада не була та не могла бути обізнана про проведення відповідачем певної помилкової, як стверджує відповідач, оплати.

Водночас, як пояснює позивач, з метою з`ясування дійсних обставин сплати відповідачем земельного податку та повідомлення про зарахування даних коштів, 10.12.2025 юридичним департаментом Одеської міської ради зроблено відповідний запит до Головного управління ДПС в Одеській області, однак наразі інформація на вказаний лист на адресу позивача не надходила.

Також позивач додає, що внаслідок неналежного виконання орендарем обов`язку зі своєчасної сплати орендної плати Департаментом на адресу відповідача направлено претензію від 14.01.2025 № 01-13/70 щодо необхідності сплати штрафу у розмірі 265620,53 грн, яку відповідач отримав 23.01.2025 та лише через 5 днів після отримання даної претензії відповідачем здійснено сплату орендної плати за грудень 2024 року на визначений у договорі рахунок. При цьому, відповідач відповідь на вказану претензію не надав та не сплатив штраф у добровільному порядку.

Відтак, на думку позивача, у даному випадку наявна суперечлива поведінка відповідача, оскільки у випадку дійсної відсутності вини ТОВ «Старскрім» у несвоєчасній сплаті орендної плати чи помилковості ї сплати, останнім вчинялися б дії, направлені на повернення помилково сплачених коштів та повідомлення позивача та третьої особи про існування певних обставин.

У даному випадку сплата відповідачем орендної плати за листопад та грудень 2024 року на визначений у договорі рахунок лише 28.01.2025 та відсутність будь-якої реакції на претензію Департаменту, на переконання позивача, підтверджують порушення останнім умов договору щодо своєчасної сплати орендної плати, а отже законність та обґрунтованість позовних вимог Одеської міської ради.

Відповідач надав свої заперечення на відповідь позивача на відзив, де, окрім іншого, додав, що з урахуванням обставин, що викладені у відзиві, в тому числі з послідовностями оплати здійсненої відповідачем, в яких чітко прослідковується логічна послідовність дій відповідача щодо оплати оренди у строки, визначені договором, повністю спростовує доводи позивача щодо суперечливої поведінки відповідача, оскільки оплата за оренду землі була здійснена одразу на відповідний рахунок після виявлення помилкової оплати оренди землі на рахунок земельного податку, при цьому кошти були отримані місцевим бюджетом.

Додатково при вирішенні питання стягнення з відповідача нарахованого позивачем штрафу, відповідач просить врахувати також й ту обставину, що право на нарахування такого штрафу в орендодавця виникло на підставі пункту 4.7. укладеного сторонами договору, який за формою та змістом, відповідно до ст. 14 ЗУ «Про оренду землі», відповідає Типовому договору оренди землі, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004, що виключає можливість відступу від умов такого типового договору та, відповідно, обмежує право орендаря на реалізацію права на свободу договору в частині визначення його умов на власний розсуд, зокрема, й щодо встановлення обов`язку сплачувати штраф за порушення строку сплати орендної плати в явно неспівмірному розмірі з обсягом самої місячної орендної плати.

Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради також надав свої пояснення, в яких, окрім раніше зазначених позивачем обставин, зауважив, що сума штрафу за несплату орендної плати та умови його нарахування зазначені в договорі оренди землі та встановлені законодавством, а отже, має чітко встановлені межі, є пропорційними та мають на меті стимулювання сторони вчасно виконувати свої зобов`язання. Крім того, за ствердженням третьої особи, невиконання зобов`язань за договорами оренди землі комунальної форми власності, або невчасне їх виконання, негативно впливає на наповнення бюджету територіальної громади Одеси, як наслідок ключові бюджетні напрямки отримують недофінансування.

При цьому, Департамент зазначив, що на рахунок бюджету Одеської міської територіальної громади, який призначений для зарахування орендної плати та зазначений у договорі оренди землі, платіж від 24.12.2024 у сумі 11863,00 грн не надходив. Однак Департамент підтвердив, що на рахунок бюджету Одеської міської територіальної громади, який призначений для зарахування земельного податку, надійшов платіж від 24.12.2024 у сумі 11863,00 грн.

Крім того, як зазначає Департамент, інформація та документи щодо сплати орендної плати, помилкової сплати орендної плати або можливості зарахування вищезазначених коштів на рахунок сплати орендної плати від ТОВ «Старскрім» не надходили. Відтак, відповідно моніторингової системи Департаменту, саме у зв`язку із порушенням умов договору оренди землі правомірно нараховано штраф у розмірі 100 відсотків річної орендної плати, встановленої у договорі, та наразі, на переконання третьої особи, відсутні правові підстави для скасування (списання) вищезазначених штрафних санкцій.

Інші заяви по суті до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.11.2025 позовна заява вх.№4918/25 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

Разом з позовною заявою Одеською міською радою було подано до господарського суду заяву (вх. № 2-1863/25 від 01.12.2025) про забезпечення позову в порядку ст. 136 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої позивач просив суд накласти арешт на грошові кошти, що належать Товариству з обмеженою відповідальністю «Старскрім» як в національній валюті (гривня), так і в іноземній валюті, що містяться на відкритих рахунках у банківських або інших фінансово-кредитних установах, у тому числі інших держав, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення ухвали про забезпечення позову у межах розміру позовних вимог на загальну суму 265620,53 грн, а також накласти арешт на нерухоме майно, яке належить Товариству з обмеженою відповідальністю «Старскрім», у межах розміру позовних вимог 265620,53 грн, лише в межах різниці між сумою ціни позову та арештованих грошових коштів у разі їх недостатності.

02.12.2026 ухвалою Господарського суду Одеської області задоволено заяву Одеської міської ради (вх. № 2-1863/25 від 01.12.2025), накладено арешт на грошові кошти Товариства з обмеженою відповідальністю «Старскрім» як в національній валюті (гривня), так і в іноземній валюті, що містяться на відкритих рахунках у банківських або інших фінансово-кредитних установах, у тому числі інших держав, а також на грошові кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення ухвали про забезпечення позову у межах розміру позовних вимог на загальну суму 265 620,53 грн, та накладено арешт на нерухоме майно, яке належить Товариству з обмеженою відповідальністю «Старскрім», у межах розміру позовних вимог 265 620,53 грн, лише в межах різниці між сумою ціни позову та арештованих грошових коштів у разі їх недостатності.

03.12.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області позовну заяву (вх.№4918/25 від 28.11.2025) прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу № 916/4779/25 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Даною ухвалою також залучено Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача.

Так, частиною 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Ухвала Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі від 03.12.2025 була надіслана учасникам справи до їх електронних кабінетів та доставлена їм 03.12.2025, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного документу.

Особи, які зареєстровані в ЄСІТС, мають змогу знайомитися з матеріалами справи в електронному вигляді, оскільки всі внесені до автоматизованої системи діловодства судів документи та повідомлення по справі надсилаються до Електронних кабінетів користувачів в автоматичному порядку.

Відповідно до відомостей, наявних у матеріалах справи, ТОВ «Старскрім» є користувачем ЄСІТС, зареєстрований в «Електронному суді» та має власний «кабінет» в «Електронному суді».

Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Ухвала суду була надіслана відповідачу до його електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» та відповідно доставлена йому, а відтак, в силу п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України відповідач повідомлений належним чином.

Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.

03.12.2025 Одеська міська рада звернулась до суду із заявою (вх. № 38711/25), якою просила видати уповноваженій особі позивача оригінал ухвали суду від 02.12.2025.

03.12.2025 через систему «Електронний суд» від ТОВ «Старскрім» до суду надійшов відзив на позов (вх. № 38735/25), який прийнятий судом до розгляду та долучений до матеріалів справи разом із доданими до нього доказами.

12.12.2025 Одеською міською радою подано до суду відпповідь (вх. № 39920/25) на відзив, яка судом також була прийнята до розгляду та долучена до матеріалів справи разом із доданими до неї документами.

15.12.2025 відповідачем надано до суду заперечення (вх. № 40083/25) на відповідь на відзив, які відповідно прийняті судом до розгляду та долучені до матеріалів справи.

19.01.2026 від Департаменту архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради до суду надійшли пояснення (вх. № 1946/26) на позовну заяву, які були долучені судом до матеріалів справи.

21.01.2026 ТОВ «Старскрім» подано до суду заперечення (вх. № 2414/26) на пояснення третьої особи щодо позовної заяви. Вказані заперечення відповідно долучені судом до матеріалів справи.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов`язків є суттєво ускладненою. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об`єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв`язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв`язку потребує додаткового часу. Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров`ю.

На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв`язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, відсутність електроенергії у зв`язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об`єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов`язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об`єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов`язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

06.07.2026 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

15.11.2024 між Одеською міською радою, що діє від імені та в інтересах територіальної громади міста Одеси (орендодавець, позивач, ОМР) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Старскрім» (орендар, відповідач, ТОВ «Старскрім») укладено договір оренди землі, відповідно до п. 1.1 якого орендодавець на підставі Закону України «Про оренду землі» № 161-ХІV від 06.10.1998 та рішення Одеської міської ради № 2512-VІІІ від 18.09.2024 надає, а орендар приймає у строкове, платне користування земельну ділянку площею 0,1799 га, кадастровий номер 5110137600:35:010:0001, місце розташування якої: місто Одеса, вулиця Чорноморського козацтва, 175, вид цільового призначення 03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

В п. 2.1 договору визначено, що в оренду передається земельна ділянка площею 00,1799 га, у тому числі по угіддях: капітальна одноповерхова 0,0044 га; під спорудами 0,0218 га; під проїздами, проходами та площадками 0,1114 га; під зеленими насадженнями 0,0423 га.

Відповідно до п. 2.2 договору на земельній ділянці розміщений об`єкт нерухомого майна, а саме: АЗС, що належать Товариству з обмеженою відповідальністю «Старскрім», право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 02.04.2019 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленко С.А., номер відомостей про речове право: 30989316; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 31993951101. Інженерне забезпечення об`єкту - від існуючих міських мереж.

Пунктом 2.3 договору встановлено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на дату укладання договору становить: 5312410,66 грн, згідно витягу № НВ-5100893892024 із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних, сформованого 23.07.2024.

Положеннями п. 3.1 договору визначено, що договір укладено на 3 (три) роки, до реалізації планувальних рішень території, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Цим договором встановлюється умова про його поновлення, та після закінчення строку, на який його укладено, цей договір поновлюється на такий самий строк і на таких самих умовах. Поновленням договору вважається поновлення договору без вчинення сторонами договору письмового правочину про його поновлення в разі відсутності заяви однієї із сторін про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору. Вчинення інших дій сторонами договору для його поновлення не вимагається. Сторона договору, яка бажає скористатися правом відмови від поновлення договору не пізніш як за місяць до дати закінчення дії цього договору, подає до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно заяву про виключення з цього реєстру відомостей про поновлення договору. У разі відсутності заяви про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору до дати закінчення дії цього договору після настання відповідної дати закінчення дії договору державна реєстрація речового права продовжується на той самий строк.

Відповідно до п. 3.2 договору у разі наявності відповідної заяви про виключення з Державною реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору оренди землі, поданої однією зі сторін договору, відповідно діючого законодавства України, орендар має переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (укласти на новий строк).

Приписами п. 4.1 договору встановлено, що орендна плата за земельну ділянку площею 0,1799 га, розрахована у розмірі 5% від нормативної грошової оцінки цієї земельної ділянки та складає: 265620,53 грн на рік. Орендна плата вноситься орендарем у грошовій безготівковій формі.

Пунктом 4.3 договору погоджено, що орендна плата вноситься орендарем рівними частками за податковий період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця на протязі 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем, податкового (звітного) місяця на Банк Казначейства України (ЕАП), МФО 899998 код ЄДРПОУ 37607526 на рахунок одержувача - ГУК в Одеській області (м. Одеса), № UA468999980334129812000015744, код бюджетної класифікації 18010600.

Згідно з п. 4.4, 4.6 договору орендар не звільняється від орендної плати і сплачує її незалежно від результатів його господарської діяльності. Орендар надає виконавчому органу Одеської міської ради щодо забезпечення реалізації повноважень Одеської міської ради у галузі земельних відносин копію платіжного документу щодо внесеної орендної плати за його вимогою.

Пунктом 4.7 договору передбачено, що у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором: у 10-денний строк сплачується штраф у розмірі 100 відсотків річної орендної плати, встановленої договором; стягується пеня у розмірі, розмір якої визначається Податковим кодексом України.

Умовами п.п. 5.1, 5.2 договору сторони погодили, що земельна ділянка передається в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю «Старскрім» для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Категорія земель за основним цільовим призначенням - землі житлової та громадської забудови; вид цільового призначення згідно з класифікацією видів цільового призначення земель 03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

За положеннями п. 6.1 договору об`єкт оренди за цим договором вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди.

Пунктом 9.1 договору визначено, що орендодавець має право, зокрема, вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати (підп. 9.1.2).

В п. 9.4 договору передбачено, що орендар зобов`язаний, серед іншого: виконувати встановлені щодо об`єкта оренди зобов`язання, додержуватися вимог, встановлених Законом України «Про оренду землі», виконувати обов`язки відповідно до умов договору і Земельного кодексу України (підп. 9.4.1); самостійно щороку обчислювати суму орендної плати станом на 1 січня, з урахуванням індексації нормативної грошової оцінки і до 20 лютого поточного року подавати до відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за формою, встановленою у порядку, визначеному Податковим Кодексом України (з урахуванням нової нормативної грошової оцінки земель у разі введення її в дію) (підп. 9.4.2); своєчасно вносити орендну плату (підп. 9.4.9).

Орендар несе цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність за порушення земельного законодавства згідно з законами України. За невиконання або неналежне виконання договору сторони несуть відповідальність відповідно до закону та цього договору (п. 13.1 договору).

Відповідно до п. 14.1 договору він набирає чинності після підписання сторонами та його нотаріального посвідчення. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону та виникає з моменту державної реєстрації цього права відповідно до закону. Відомості про поновлення договору із зазначенням строку, передбаченого договором, обов`язково вносяться до Державного реєстру прав під час проведення державної реєстрації такого права.

Вказаний договір оренди землі від 15.11.2024 підписаний представниками сторін та містить відтиск печатки орендодавця, а також посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 2226.

Право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5110137600:35:010:0001, загальною площею 0,1799 га, зареєстровано за територіальною громадою в особі Одеської міської ради, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових праві від 15.11.2024 №404010830.

Окрім того, як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав № 404011008 від 15.11.2024, за Товариством з обмеженою відповідальністю «Старскрім» 15.11.2024 проведено державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 3044635651101) за кадастровим номером 5110137600:35:010:0001, загальною площею 0,1799 га.

Відповідно до Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-0500889442023 від 14.11.2023 містяться наступні відомості щодо земельної ділянки, площею 0,1799 га, із кадастровим номером 5110137600:35:010:0001, що розташована за адресою: м. Одеса, вулиця Чорноморського козацтва, 175, вид цільового призначення: 03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

Відповідно до наявного в матеріалах справи витягу № НВ-5100893892024 із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок нормативно грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 5110137600:35:010:0001 станом на 23.07.2024 складає 5312410,66 грн.

При цьому відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 443780783 від 16.09.2025, ТОВ «Старскрім» з 02.04.2019 на праві власності належить об`єкт нерухомого майна АЗС, загальною площею 31,8 кв.м, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, буд. 175, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 31993951101.

Як встановлено судом, Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради звернувся до ТОВ «Старскрім» з листом № 01-13/2374 від 10.12.2024, яким, наголошуючи на умовах п.п. 4.3., 4.7. договору оренди землі, висловив прохання сумлінно виконувати умови договору оренди землі та зазначив про необхідність здійснювати сплату орендної плати у строк до 30 числа відповідно до п. 4.3. договору, з урахуванням п. 4.7. договору. Вказаний лист отримано відповідачем 25.12.2024, про що свідчить наявне в матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення.

Так, позивачем нараховано ТОВ «Старскрім» орендну плату у наступних розмірах: за листопад 2024 (з 15.11.2024) у сумі 11805,35 грн з кінцевим терміном сплати 30.12.2024; за грудень 2024 року у розмірі 22135,04 грн з кінцевим терміном оплати 30.01.2025.

Як свідчить надано відповідачем платіжна інструкція № 642 від 25.12.2024, ТОВ «Старскрім» 25.12.2024 здійснило оплату у розмірі 11863,00 грн на рахунок Казначейства України (отримувач ГУДКСУ України в Одеській області) - № UA408999980334159811000015744 з призначенням платежу: орендна плата з юридичних осіб за листопад 2024р. (АЗС-Одеса, Чорноморського козацтва) перерах.повн.

14.01.2025 Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради надіслав відповідачу лист № 01-13/70 від 14.01.2025, яким повідомив останнього, що не сплачено відповідну орендну плату за листопад 2024 року, у зв`язку з чим, відповідно до п. 4.7. договору, Департаментом нараховано штраф у розмірі 265620,53 грн, який необхідно терміново сплатити. Цей лист отримано відповідачем 23.01.2025, що підтверджено доданим рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Одеської міської ради № 2945-VIII від 16.04.2025 припинено Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради та Департамент архітектури та містобудування Одеської міської ради шляхом ліквідації, натомість створено Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради та визначено, що останній є правонаступником повноважень зазначених вище виконавчих органів, що припиняються.

Як встановлено судом, Департамент архітектури, містобудування та земельних відносин Одеської міської ради у листі № 01-19/754 від 02.10.2025 повідомив Юридичному департаменту Одеської міської ради про те, що на лист Департаменту земельних ресурсів Одеської міської ради від 14.01.2025 № 01-13/70 ТОВ «Старскрім» відповідь не надало. До вказаного листа Департаментом було додано копію фрагментів банківської виписки, з якої вбачається, ТОВ «Старскрім» 28.01.2025 здійснило оплату у розмірі 33997,16 грн з призначенням платежу: орендна плата з юридичних осіб за грудень 2024р. (АЗС-Одеса, Чорноморського козацтва) перерах.повн. Здійснення вказаної оплати додатково підтверджено наданою відповідачем платіжною інструкцією № 41 від 28.01.2025 на суму 33997,16 грн.

В матеріалах справи також міститься розрахунок заборгованості за договором оренди від 15.11.2024, відповідно до якого станом на 31.01.2025 сума штрафу за невиконане зобов`язання по сплаті орендної плати за у листопад 2024 року становить 265620,53 грн.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при ухваленні рішення.

За змістом ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

У відповідності до ч.1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У відповідності до приписів ст.546 Цивільного кодексу України виконання зобов`язань може забезпечуватись неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Статтею 549 Цивільного кодексу України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 550 Цивільного кодексу України, право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

Приписами ч.1 та 2 ст. 551 ЦК України унормовано, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

В силу вимог ст. 610, ч.2 ст. 615 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання.

Водночас вимогами п.3 ч.1 ст. 611 ЦК України передбачено, що одним із наслідків порушення зобов`язання є сплата неустойки.

Відповідно ч.1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання (частина перша статті 614 ЦК України).

Згідно з ст. 617 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов`язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов`язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ч.1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За приписами ст.759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Відповідно до ст. 761 ЦК України, право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.

За змістом частин 1, 3 ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном.

За умовами ст.763 ЦК України, договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Частиною першою статті 3 Земельного кодексу України визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з вимогами ч. 1, ч. 2 ст. 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам, іноземцям і особам без громадянства, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Пунктом в частини 1 ст. 96 Земельного кодексу України, землекористувачі зобов`язані: своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

Статтею 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про оренду землі» об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом (ст. 4 Закону України «Про оренду землі»).

За приписами ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі» орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі.

Згідно зі статтею 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Статтею 24 Закону України «Про оренду землі» визначено права та обов`язки орендодавця, зокрема, право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати за земельну ділянку.

Статтею 25 Закону України «Про оренду землі» визначені права та обов`язки орендаря. Орендар земельної ділянки зобов`язаний, зокрема, своєчасно та в повному обсязі сплачувати орендну плату за земельну ділянку, а в разі оренди земельної ділянки в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом - також і орендну плату за водний об`єкт.

Статтею 36 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що у разі невиконання зобов`язань за договором оренди землі сторони несуть відповідальність згідно із законом та договором.

Згідно з пунктом 14.1.125 статті 14 Податкового кодексу України, нормативна грошова оцінка земельних ділянок для цілей розділу XII, глави 1 розділу XIV цього Кодексу - капіталізований рентний дохід із земельної ділянки, визначений відповідно до законодавства центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Пунктом 288.1 статті 288 Податкового кодексу України встановлено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Договір оренди земель державної і комунальної власності укладається за типовою формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 288.4 статті 288 Податкового кодексу України розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

Згідно із ст.129 Конституції України однією з засад судочинства є змагальність.

За змістом ст.13 Господарського процесуального кодексу України встановлений такий принцип господарського судочинства як змагальність сторін, згідно з яким судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Тобто, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності своєї правової позиції.

В свою чергу, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Договірні відносини, що склалися між сторонами, за своєю правовою природою є такими, що випливають із договору оренди земельної ділянки, до якого застосовуються норми Закону України «Про оренду землі» (далі - Закон про оренду), Земельного кодексу України (далі ЗК України), Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Господарського кодексу України, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, (далі - ГК України) та іншими нормативними актами, прийнятими на їх виконання.

Причиною виникнення спору у цій справі стало питання щодо наявності або відсутності підстав для стягнення відповідної заборгованості зі сплати штрафу.

Як установлено судом, 15.11.2024 між Одеською міською радою (орендодавець) та ТОВ «Старскрім» (орендар) було укладено договір оренди землі, яким орендодавець надав, а орендар прийняв у строкове платне користування, терміном на 3 роки, земельну ділянку загальною площею 0,1799 га з кадастровим номером 5110137600:35:010:0001, яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 175, для експлуатації будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

У даному випадку договір, укладений між Одеською міською радою та ТОВ «Старскрім», відповідає Типовому договору оренди землі, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 № 220 та який передбачає наявність у договорі умови про сплату штрафу у розмірі 100 відсотків річної орендної плати у випадку несвоєчасної її оплати.

Укладений між сторонами договір оренди землі, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, став належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов`язків, та за своєю правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання Глави 58 Цивільного кодексу України.

З наведених вище норм права вбачається, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).

Так, згідно умов договору, відповідач мав сплачувати орендну плату рівними частинами за податковий період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця на відповідний рахунок. При цьому, умовами п. 4.3. договору чітко визначені реквізити, на які відповідачу слід було вносити орендну плату та розрахунковий рахунок.

Так, орендна плата за землю державної та комунальної власності має подвійну правову природу, позаяк її сплата регулюється умовами договору, положеннями Податкового кодексу України, адмініструється податковими органами, але сплачується на користь власника майна (державного або комунального), з одного боку, є передбаченим договором оренди землі платежем, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (частина перша статті 21 Закону України «Про оренду землі», підпункт 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, з іншого - є однією з форм плати за землю як загальнодержавного податку нарівні із земельним податком (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України).

Разом з тим, підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є саме договір оренди такої земельної ділянки (частина друга статті 21 Закону України «Про оренду землі», пункт 288.1 статті 288 ПК України). У зв`язку з цим та оскільки орендну плату за землю орендар вносить орендодавцеві (стаття 21 Закону України «Про оренду землі», стаття 288 ПК України), то право на стягнення заборгованості з орендної плати має орендодавець шляхом звернення до відповідного господарського суду в установленому ГПК України порядку.

Судом встановлено, що за листопад 2024 року відповідач на виконання умов договору від 15.11.2024 повинен був сплатити за оренду землі суму в розмірі 11805,35 грн в строк до 30.12.2024, а за грудень 2025 року відповідач повинен був сплатити орендну плату в сумі 22135,04 грн в строк до 31.01.2025.

Матеріалами справи підтверджується, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Старскрім» здійснило плату за користування земельною ділянкою за листопад 2024 року на рахунок Казначейства України № UA408999980334159811000015744 з призначенням платежу «орендна плата з юридичних осіб за листопад 2024р. (АЗС-Одеса, Чорноморського козацтва) перерах.повн».

В подальшому, вже 28.01.2025 відповідачем було здійснено повну сплату орендної плати за листопад та грудень 2024 року на належний рахунок, визначений сторонами у договорі для внесення відповідної орендної плати. Вказані обставини не заперечуються жодною із сторін.

При цьому, при порівнянні рахунків НОМЕР_1 (визначений умовами договору) та UA408999980334159811000015744 (на який здійснено перерахування 25.12.2024), судом встановлено, що невірним є твердження відповідача про допущену ним помилку лише в одній цифрі, оскільки вказані рахунки відрізняються щонайменше трьома цифрами.

Поняття та загальний порядок виконання платіжних операцій в Україні, виключний перелік платіжних послуг та порядок їх надання, категорії надавачів платіжних послуг та умови авторизації їх діяльності, визначення загальних засад функціонування платіжних систем в Україні, загальних засад випуску та використання в Україні електронних грошей та цифрових грошей Національного банку України, установлення прав, обов`язків та відповідальності учасників платіжного ринку України, визначення загального порядку здійснення нагляду за діяльністю надавачів платіжних послуг, надавачів обмежених платіжних послуг, порядку здійснення оверсайта платіжної інфраструктури визначаються Законом України «Про платіжні послуги2.

Так, відповідно до п.п. 54 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про платіжні послуги» платіжна інструкція - розпорядження ініціатора надавачу платіжних послуг щодо виконання платіжної операції.

Платіжна інструкція має містити інформацію, що дає змогу надавачу платіжних послуг ідентифікувати особу платника та отримувача за платіжною операцією, рахунки платника та отримувача, надавачів платіжних послуг платника та отримувача, суму платіжної операції та іншу інформацію (реквізити), необхідну для належного виконання платіжної операції (ч. 2 ст. 40 Закону України «Про платіжні послуги»).

Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України «Про платіжні послуги» платіжна операція вважається завершеною в момент зарахування суми платіжної операції на рахунок отримувача або видачі суми платіжної операції отримувачу в готівковій формі. Платіжна операція з використанням електронних грошей вважається завершеною в момент зарахування суми платіжної операції на електронний гаманець отримувача.

Водночас, суд зазначає, що з метою визначення порядку ініціювання та виконання платіжних операцій за рахунками користувачів платіжних послуг постановою Правління Національного Банку України 29.07.2022 № 163 затверджено Інструкцію про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг (тут і далі Інструкція в редакції на час виникнення спірних правових відносин), яка відповідно до п.2 розділу І визначає, зокрема, порядок ініціювання платіжних операцій з рахунків користувачів платіжних послуг, що відкриті в надавачів платіжних послуг з обслуговування рахунку та обов`язкові реквізити платіжної інструкції, на підставі якої ініціюється платіжна операція з рахунку користувача, та вимоги щодо їх заповнення.

У пп. 15 п. 6 Інструкції визначено, що платіжна інструкція - розпорядження ініціатора надавачу платіжних послуг щодо виконання платіжної операції.

Згідно з п.п.7 п.37 розділу ІІ Інструкції платіжна інструкція, оформлена платником в електронній або паперовій формі, повинна містити такий обов`язковий реквізит як унікальний ідентифікатор отримувача або найменування/прізвище, власне ім`я, по батькові (за наявності), код отримувача та номер його рахунку.

Платник заповнює обов`язкові реквізити платіжної інструкції, оформленої у паперовій формі, від руки/із застосуванням технічних засобів або надавач платіжних послуг платника за згодою платника заповнює платіжну інструкцію із застосуванням технічних засобів.

Правильність заповнення реквізитів платіжної інструкції надавачем платіжних послуг платника із застосуванням технічних засобів платник засвідчує власноручним/електронним підписом.

Надавач платіжних послуг платника та платник у разі ініціювання платником платіжної операції із застосуванням засобів дистанційної комунікації мають право у відповідному договорі встановити перелік реквізитів платіжної інструкції, які надавач платіжних послуг платника за наявності технічної можливості заповнює автоматично на підставі інформації, отриманої в процесі ідентифікації платника.

Відтак, за висновком суду, відповідальність за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа несе особа, яка оформила цей документ і подала до обслуговуючого банку, в даному випадку відповідач.

При цьому, суд зазначає, що у разі необхідності виправлення помилки, платники надсилають контрагенту (отримувачу коштів) листа, складеного у довільній формі, у якому описують зміст помилки, та до листа додають копію платіжного доручення з відміткою банку. Отриманий лист візується керівником підприємства та підкріплюється до виписки банку.

Поряд з цим, здійснюючи на виконання договору оренди землі від 15.11.2024 перерахунок коштів в якості сплати орендної плати за період листопада-грудня 2024 року згідно платіжних інструкцій № 642 від 25.12.2024 та № 41 від 28.01.2025, зокрема повторно за листопад 2024 року, ТОВ «Старскім» не скористалося своїм правом на зміну реквізитів у платіжній інструкції № 642 від 25.12.2024, а лише після звернення позивачем із позовом зазначив про виявлену ним помилку в рахунку та зарахування коштів в сумі 11805,35 грн на рахунок місцевого бюджету, який призначений для сплати податку за землю.

В даному випадку суд вважає слушними зауваження позивача стосовно того, що відповідач до визначеного у договорі строку оплати (30.12.2024) не звертався ані до Одеської міської ради, ані до відповідного Департаменту із заявами про помилковість сплачених коштів та врегулювання питання щодо можливості їх зарахування на відповідний рахунок, позаяк матеріали справи не містять таких доказів звернення відповідачем як станом на момент виявлення ним вказаної ним помилки, так і станом на час розгляду справи в суді.

Разом з тим з огляду на те, що відповідач свої зобов`язання в частині сплати орендної плати за листопад 2024 року не виконав у встановлений договором строк, зокрема, до 30.12.2024, то відповідно відповідач вважається таким, що прострочив виконання зобов`язання, що в свою чергу тягне за собою відповідні правові наслідки.

При цьому, з огляду на те, що факт порушення відповідачем своїх зобов`язань зі своєчасної сплати орендної плати є доведеним, тобто мало місце порушення встановлених договором строків сплати орендної плати, врахувавши те, що в договорі передбачено право орендодавця на нарахування, зокрема, штрафу як заходу відповідальності за порушення строків виконання зобов`язання, суд дійшов висновку, що позивач має право вимагати стягнення з відповідача передбаченого п. 4.7 договору штрафу.

Відтак, з огляду на те, що відповідачем не було виконано зобов`язання за договором оренди землі від 15.11.2024 щодо здійснення орендної плати, передбаченої п. 4.1, 4.3 договору, а саме орендар не виконав обов`язок щодо своєчасної орендної плати у строк до 30 грудня 2024 року, на думку суду, позивачем правомірно нараховано відповідачу штраф відповідно до п. 4.7 договору.

З аналізу наданого позивачем розрахунку заборгованості з орендної плати вбачається, що позивач, за прострочення сплати орендних платежів нарахував відповідачу штраф в розмірі 100% річної орендної плати 265620,53 грн. Суд зазначає, що такий розрахунок є арифметично правильним та здійснений відповідно до умов договору, а отже є правомірним та обґрунтованим.

Вирішуючи питання стягнення цієї грошової суми, суд керується наступним.

Належне виконання зобов`язання є одним із фундаментальних принципів цивільного права. Зміст цього принципу полягає в тому, що виконання має бути проведене: 1) належними сторонами; 2) щодо належного предмету; 3) у належний спосіб; 4) у належний строк (термін); 5) у належному місці.

Водночас порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст.610 ЦК).

Сплату неустойки (штрафу) та відшкодування збитків характеризуються загальним поняттям «санкція» - визначена міра майнових чи інших невигідних для особи наслідків невиконання вимог закону та / або умов договору.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 вказано, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. Тому, з метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно зі стягненням збитків, порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549 - 552 ЦК України.

Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за неналежне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.

Тобто, неустойка - це спосіб забезпечення виконання зобов`язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов`язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності.

Водночас, неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.

У тій же постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 Велика Палата Верховного Суду також вказала, що якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.

Відповідно до частини першої статті 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Частиною ж третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Зі змісту зазначених норм вбачається, що вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), що підлягають стягненню зі сторони, яка порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи із інтересів обох сторін, які заслуговують на увагу; ступінь виконання зобов`язання боржником; причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання; тривалість прострочення виконання; наслідків порушення зобов`язання; невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо (аналогічний висновок про застосування норми права викладений в постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №924/243/19).

Суд зауважує, що судова практика щодо застосування вказаних норм ГК України та ЦК України наразі є усталеною (див. зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, Верховного Суду від 14.04.2021 у справі № 923/587/20, від 01.10.2020 у справі № 904/5610/19, від 02.12.2020 у справі № 913/698/19, від 26.01.2021 у справі № 922/4294/19, від 24.02.2021 у справі № 924/633/20, від 03.03.2021 у справі № 925/74/19, від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 30.03.2021 у справі № 902/538/18, від 19.01.2021 у справі № 920/705/19, від 27.01.2021 у справі № 910/16181/18, від 31.03.2020 у справі № 910/8698/19, від 11.03.2020 у справі № 910/16386/18, від 09.07.2020 у справі № 916/39/19, від 08.10.2020 у справі № 904/5645/19, від 14.04.2021 у справі № 922/1716/20, від 13.04.2021 у справі № 914/833/19, від 22.06.2021 у справі № 920/456/17 від 03.04.2024 у справі №924/706/23 та багато інших) і відповідно до неї при визначенні розміру неустойки судам належить керуватися наступними загальними підходами (правилами):

- обидва кодекси містять норми, які дають право суду зменшити розмір обрахованих за договором штрафних санкцій, але ГК України вказує на неспівмірність розміру штрафних санкцій з розміром збитків кредитора як на обов`язкову умову, за наявності якої таке зменшення є можливим, тоді як ЦК України виходить з того, що підставою зменшення можуть бути й інші обставини, які мають істотне значення;

- зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки;

- довести наявність обставин, які можуть бути підставою для відповідного зменшення, має заінтересована особа, яка заявила пов`язане з цим клопотання;

- неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора;

- господарський суд повинен надати оцінку як поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і запереченням інших учасників щодо такого зменшення;

- закон не визначає ані максимального розміру, на який суди можуть зменшити нараховані відповідно до договору штрафні санкції, ані будь-який алгоритм такого зменшення;

- чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, а тому таке питання вирішується господарським судом згідно статті 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;

- підприємництво за своєю суттю є ризикованою діяльністю, в Україні діє принцип свободи договору та заборони суперечливої поведінки, сторони добровільно уклали договір і визначили штрафні санкції, тому суд має зменшувати розмір таких санкцій саме у виключних випадках з урахуванням всіх обставин справи.

Тобто при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій судам належить брати до уваги як обставини, прямо визначені у статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України, так і інші обставини, на які посилаються сторони і які мають бути доведені ними.

При цьому, суд не зобов`язаний встановлювати всі можливі обставини, які можуть вплинути на зменшення штрафних санкцій; це не входить в предмет доказування у справах про стягнення неустойки. Відповідно до принципу змагальності суд оцінює лише надані сторонами докази і наведені ними аргументи. Суд повинен належним чином мотивувати своє рішення про зменшення неустойки, із зазначенням того, які обставини ним враховані, якими доказами вони підтверджені, які аргументи сторін враховано, а які відхилено (статті 86, 236 - 238 ГПК України).

Водночас, суд зазначає, що на підставі частини третьої статті 551 ЦК України та частини першої статті 233 ГК України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, зокрема, з власної ініціативи може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені) до її розумного розміру.

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду 15.02.2023 у справі №920/437/22, від 13.07.2022 у справі №925/577/21, від 28.06.2022 у справі №902/653/21, від 30.03.2021 у справі №902/538/18, від 29.05.2023 у справі №904/907/22, від 20.12.2023 у справі №916/2263/22.

Як встановлено судом, штраф в сумі 265620,53 грн позивачем нараховано 31.01.2025 відповідно до умов п. 4.7 договору, виходячи з суми простроченого зобов`язання зі сплати орендної плати за листопад 2024 року, розмір якого (простроченого зобов`язання) становить 11805,35 грн.

Водночас, позивачем не доводиться наявність в нього будь-яких матеріальних збитків чи інших витрат (втрат), пов`язаних з простроченням виконання зобов`язань відповідачем зі сплати орендної плати за листопад 2024 року, при цьому, враховуючи її сплату повторно вже на належний та передбачений умовами договору рахунок 28.01.2025, тобто з простроченням на 29 днів.

З урахуванням наведеного, судом встановлено явну не співмірність нарахованого відповідачу штрафу, який в 22,5 рази перевищує розмір простроченого зобов`язання та стягнення якого в повному обсязі дійсно не може вважатися пропорційним допущеному відповідачем порушенню умов договору, не відповідає принципам розумності, справедливості та, по суті, виступає каральною санкцією для боржника у зобов`язанні (відповідача у справі), покладаючи на нього несправедливо непомірний тягар, який є невідповідним обсягу порушеного зобов`язання та, замість стимулювання до виконання основного грошового зобов`язання орендарем, виступає джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків орендодавцем, якому, очевидно, стає невигідним належне виконання основного зобов`язання боржником.

Зважаючи на обставини цієї справи та попередню поведінку відповідача, суд погоджується з запереченнями відповідача та зазначає, що загальна сума штрафних санкцій у цій справі є надмірною, може зашкодити економічній діяльності відповідача, стане додатковим надмірним тягарем.

На переконання суду, така сума штрафних санкцій може фінансово зруйнувати економіку будь-якого господарюючого суб`єкта. Суд враховує те, що розмір штрафу, який міститься у п. 4.7 договору оренди землі не має економічної і господарської мети, не ґрунтується на домовленості сторін про розмір і характер відповідальності сторін за порушення господарських зобов`язань, а походить з Типового договору оренди землі, де таку відповідальність запропоновано застосовувати Кабінетом Міністрів України. Цей розмір відповідальності не є нормою цивільного права, не передбачений Законом, не є обов`язковим в силу закону.

Відповідно до норм ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Норма ст. 92 Конституції України (п. 22 ч. 1) встановлює імперативу, що засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.

Як зазначив Конституційний Суд України у п. 1.1. Рішення від 30 травня 2001 року у справі № 1-22/2001, провадження № 7-рп/2001, щодо офіційного тлумачення положень пункту 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України (справа про відповідальність юридичних осіб), засади цивільно-правової відповідальності та відповідальність за правопорушення (діяння) не можуть бути предметом регулювання підзаконними нормативно-правовими актами.

Як встановлено приписами ст. 14 Закону України «Про оренду землі», ця норма права регулює питання виключно форми договору оренди землі. Так, цим законом встановлено, що договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Частиною 2 ст. 14 цього закону законодавець уповноважив Кабінет Міністрів України затвердити Типовий договір оренди землі.

Такий Типовий договір Кабінет Міністрів України затвердив Постановою від 03.03.2004 № 220, форма якого та зміст викладно у додатку до цієї Постанови КМУ.

Пункт 14 цієї форми типового договору очевидно спрямований на виконання приписів ст. 15 Закону України «Про оренду землі» щодо істотних умов договору оренди землі, якими, зокрема, є відповідальність за несплату орендної плати. Типовим договором відповідальність за невнесення орендної плати у строки, визначені договором, викладена із двох пунктів, що передбачають: сплату штрафу та сплату пені.

« 14. У разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором:

- у 10-денний строк сплачується штраф у розмірі 100 відсотків річної орендної плати, встановленої цим договором;

- стягується пеня у розмірі ____ відсотків несплаченої суми за кожний день прострочення.»

Юридично цей Типовий договір відповідно до норми ст. 18 Закону України «Про правотворчу діяльність» має статус як «Модельний підзаконний нормативно-правовий акт». Згідно цієї норми Модельний підзаконний нормативно-правовий акт - це нормативно-правовий акт, що визначає типові, стандартизовані форми нормативно-правових актів чи інших документів. Модельний підзаконний нормативно-правовий акт приймається (видається), зокрема, у формі типової угоди (договору).

Згідно ст. 19 Закону України «Про правотворчу діяльність» юридична сила постанови Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 № 220 «Про затвердження Типового договору оренди землі», виходячи з його компетенції як суб`єкта правотворчої діяльності, визначених Конституцією України та (або) законом, є обов`язковою щодо форми (моделі) відповідного типового договору (угоди).

Це означає, що Кабінет Міністрів України структурує «форму» договору, до якої входить і пункт про санкції, як обов`язковий елемент такого договору. Але це не стосується конкретних умов, як-то розмір штрафу, пені, чи інших елементів змісту договору.

Договором же, відповідно до ст. 626 ЦК України є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно ч. 3 ст. 203 ЦКУ загальною вимогою, додержання якої є необхідним для чинності правочину - вільне волевиявлення учасника правочину, яке відповідає його внутрішній волі.

В свою чергу, відповідно до ч. 4 ст. 203 ЦКУ форма правочину має бути дотримано у випадку, якщо вона (форма) встановлена законом.

Вказівка у пункті 14 типового договору оренди землі як у підзаконному нормативно-правововому акті про 100% штрафу від річної орендної плати не має юридичного значення, оскільки розмір відповідальності не стосується форми договору, а є істотною умовою договору про розмір відповідальності у забезпечення виконання зобов`язань (неустойка), які відповідно до приписів ч. 2 ст. 546 ЦК України можуть встановлюватися лише договором або законом.

Отже, про конкретний розмір певного виду неустойки (штрафу, пені) сторони договору оренди землі мають право домовлятися відповідно до свого волевиявлення.

В той же час, суд враховує, що така відповідальність у розмірі « 100 відсотків річної орендної плати, встановленої цим договором» закріплена у чинному між сторонами договорі оренди землі від 15.11.2024 року, а тому сторони зобов`язані дотримуватися цих зобов`язань. Орендодавець за таких обставин обґрунтовано має право претендувати на сплату відповідачем саме такого розміру штрафу, що визначений договором - 100 відсотків річної орендної плати, встановленої договором.

Однак, суд ще раз звертає увагу на те, що наявність у орендодавця можливості стягувати із орендаря надмірні грошові суми у вигляді штрафу та пені змінює їхнє дійсне правове призначення. Штраф та пеня мають на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не можуть становити непомірний тягар для покупця і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для орендодавця, а для боржника - фактором втрати чи поглиблення його економічної (фінансової) неспроможності. Таку правову позицію викладено і в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 по справі №7-рп/2013.

Суд виходить з завдань господарського правосуддя, якими є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Вирішуючи питання про зменшення розміру штрафу, який підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, як зазначає Верховний Суд, з`ясував наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об`єктивно оцінив, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру штрафу наслідкам порушення, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки), майновий стан сторін.

При цьому, зменшення розміру заявленого до стягнення штрафу є правом суду, і за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Така ж правова позиція викладена у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 року, а також у постановах Верховного Суду, зокрема, від 03.07.2019 у справі №917/791/18, від 22.10.2019 у справі №904/5830/18, від 13.01.2020 у справі №902/855/18, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19.

Таким чином, суд доходить висновку, що накладення і стягнення з відповідача надмірних штрафних санкцій у вигляді визначеного у позові штрафу, безсумнівно є обтяжливим для нього.

Позивач у своїй позовній заяві не навів доказів щодо того, що внаслідок порушення відповідачем строків виконання зобов`язання орендодавцю завдано збитків або, що розмір завданих йому збитків перевищує розмір нарахованого штрафу згідно умов договору. Одеська міська рада навіть не зазначає про це, посилаючись лише на порушення умов договору. Таким чином, суд доходить висновку, що накладення і стягнення з відповідача штрафних санкцій у вигляді штрафу є надмірною мірою відповідальності.

У вирішенні питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суду належить брати також до уваги ступінь виконання основного зобов`язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов`язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов`язання. Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2019 у справі №910/11733/18 та від 04.06.2019 у справі № 904/3551/18).

Отже, для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер. Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Суд також враховує той факт, що Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України. В подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та станом на даний час триває.

Масштабні військові дії, які вчиняються Російською Федерацією з 24.02.2022, спрямовані на знищення державності України, спричинили загибель людей, пошкодження та знищення житла, іншого майна, інфраструктури населених пунктів, зумовили проведення загальної мобілізації, а отже і величезні зміни в економіці, правовому регулюванні, зайнятості населення, житті громадянського суспільства України.

Ведення воєнного стану, неодмінно впливає на спроможність своєчасного виконання господарських зобов`язань, проте не лише для бюджетних установ, підприємств та організацій, а також і в значній мірі для фізичних осіб-підприємців та підприємств, товариств тощо, які в певній мірі втратили можливості повноцінно проводити свою господарську діяльність.

Очевидно, що в умовах воєнного стану господарюючі суб`єкти на всій території країни зазнали та зазнають на собі вплив від військової агресії, що викликане порушенням господарських ланцюгів з суміжними підприємствами, порушенням стабільності критично важливих питань діяльності у сфері електропостачання, водопостачання та теплопостачання.

Суд зазначає, що загальновідомим та нормативно врегульованим є питання відносно існування на території України надзвичайних обставин, а саме введення воєнного стану, що неодмінно впливає на спроможність своєчасного ведення розрахунків, обмежує безперешкодне здійснення господарської діяльності. Однак, суд зауважує, що ступінь цього впливу є різним.

Також суд враховує той факт, що відповідачем належно виконувалися та продовжують виконуватися поточні зобов`язання з оплати орендної плати. Так, відповідачем здійснено повне погашення суми основного боргу в наступному розрахунковому періоді. На такому тлі порушення, що допущене відповідачем є незначним.

При цьому, судом враховано, що несвоєчасне здійснення оплати орендної плати за листопад 2024 року у даному випадку викликане рядом обставин, які склалися в тому числі поза волею відповідача, проте на які відповідач об`єктивно міг вплинути, незважаючи на вчинення дій, спрямованих на належне виконання зобов`язання, а відтак прострочення виконання зобов`язань не є умисним і за таких умов нарахування штрафних санкцій у повному обсязі є дещо несправедливим та непропорційним наслідкам, що настали.

Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, яке випливає із загальних норм процесуального права та завдань господарського судочинства, що полягає у досягненні в господарських відносинах справедливості, ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів їх учасників, необхідності забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами. Господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, з власної ініціативи та на власний розсуд вправі вирішити питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Дотримуючись принципу змагальності суд оцінює лише надані сторонами докази, наведені ними аргументи, поведінку сторін та інші обставини згідно норм ст. 233 ГК України та ч. 3 ст. 551 ЦК України (подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №916/878/20).

Верховний Суд у постанові від 16.06.2021 у справі №915/2222/19 зауважив, що суд може вирішити питання про зменшення розміру штрафних санкцій, процентів річних і за власною ініціативою, а не тільки за клопотанням заінтересованої особи.

Сукупність обставин у конкретних правовідносинах може вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду. У вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (ч. 3 ст. 551 ЦКУ, стаття 233 ГКУ), так і підстави, які хоча й прямо не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер.

Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

Суд звертається до аналогічних висновків ОП КГС ВС в постанові від 19.01.2024 у справі №911/2269/22.

Відтак, за результатами розгляду даного спору по суті, враховуючи доводи та аргументи сторони відповідача суд дійшов висновку щодо необхідності зменшення нарахованих штрафних санкцій оскільки як вірно звертає увагу суду відповідач, по-перше, зобов`язання ним повністю виконано із незначним простроченням та таке прострочення відбулось вперше, що не спростовує орендодавець та вбачається з матеріалів справи, а по-друге, кошти відповідачем все ж були перераховані на рахунок місцевого бюджету м. Одеса, що підтверджує відсутність у позивача ризиків недофінансування бюджету територіальної громади м. Одеса або негативний вплив на його наповнення.

У постанові від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду виснувала, що чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов`язань, її розмір; і обставини (їх сукупність), що є підставою для зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер. Розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90%, 70% чи 50% тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України, тобто у межах судового розсуду.

З огляду на викладене та на всі фактичні обставини справи, встановлені судом, враховуючи економічні і правові інтереси сторін у швидкому виконанні рішення і збереженні платоспроможності сторін як гарантії виконання судового рішення, приймаючи до уваги відсутність доказів понесення позивачем збитків у результаті порушення відповідачем зобов`язання, враховуючи, що суду не надано доказів прострочення виконання зобов`язання в подальшому, поведінку винної особи, тривалість прострочення сплати орендної плати, розмір штрафу в порівнянні з розміром орендної плати, а також виходячи із загальних засад цивільного законодавства, а саме, справедливості, добросовісності, розумності, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання основного зобов`язання і не лише майновий стан боржника може бути підставою для зменшення штрафних санкцій, беручи до уваги кризову ситуацію, яка склалася в державі внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України та не могла не вплинути негативно на фінансовий стан відповідача, суд, користуючись правом, наданим положеннями чинного законодавства, дійшов висновку про наявність правових підстав для зменшення належної до сплати суми штрафу на 90%, що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем зобов`язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.

З огляду на наведене, суд вважає за справедливе, пропорційне і таке, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, зменшити розмір штрафу до 10% від нарахованої суми 26562,05 грн, що буде адекватною та співрозмірною компенсацією з порушеним інтересом позивача у даному конкретному випадку, та стягнути вказану суму з відповідача на користь позивача, в іншій частині позовних вимог щодо стягнення штрафу позивачу слід відмовити.

Згідно із п.1 ст.2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно вимог 1 статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до вимог частини 2 статті 76 ГПК України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з статтею 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. (частини 1-2 статті 86 ГПК України).

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п.5 ч.4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v Spain), параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), параграф 32).

Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у постанові Верховного Суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення ЄСПЛ «Гурепка проти України № 2» наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 зазначено: «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі». «Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права» (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю «питомою вагою» принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 № 3-рп/2003: «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах».

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 справа «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування позивача не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Враховуючи усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, що ґрунтуються на повному, всебічному й об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням тієї обставини, що відповідачем у справі факти, викладені в позовній заяві, не спростовано, господарський суд, приймаючи до уваги встановлені ним дійсні обставини справи, вважає позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в частині стягнення штрафу в розмірі 26562,05 грн з урахуванням висновків суду щодо можливості зменшення нарахованої суми штрафу.

У відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України сплачений позивачем судовий збір покладається на відповідача. У разі коли господарський суд зменшує розмір неустойки (штрафу, пені), витрати позивача, пов`язані зі сплатою судового збору, відшкодовуються за рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем за позовною вимогою, яка підлягала б задоволенню, якби зазначений розмір судом не було зменшено.

У зв`язку з тим, що спір виник внаслідок неправомірних дій відповідача та рішення відбулось на користь позивача, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати по сплаті судового збору, понесені позивачем при подачі позову, та витрати по сплаті судового збору за подання заяви про забезпечення позову, у зв`язку із задоволенням такої заяви, покладаються на відповідача повністю.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Старскрім» (вул. Глибочицька, № 17, м. Київ, 04052, код ЄДРПОУ 41787054) на користь Одеської міської ради (площа Біржова, № 1, м. Одеса, 65026, код ЄДРПОУ 26597691; наступні реквізити: Одеська міська територіальна громада, отримувач ГУК в Одеській області/м. Одесі/, код отримувача (ЄДРПОУ) 37607526, банк отримувача Казначейство України (ЕАП), номер рахунку UA278999980314080544000015744, код класифікації доходів бюджету 24060300 «інші надходження») штраф в розмірі 26 562 (двадцять шість тисяч п`ятсот шістдесят дві) грн 05 коп та судовий збір в загальному розмірі 4 701 (чотири тисячі сімсот одна) грн 45 коп.

3. В решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повне рішення складено 06 липня 2026 р.

Суддя О.В. Цісельський