Рішення № 137925588, 17.06.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

17.06.2026Справа № 910/3232/26

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

при секретарі судового засідання Самошиній І.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Фізичної особи-підприємця Жукової Наталії Олександрівни

АДРЕСА_1

РНОКПП НОМЕР_1

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНВЕСТБУД ГАРАНТ"

вул. Князів Острозьких, 32/2, м. Київ, 01010

код ЄДРПОУ 35059000

про визнання пункту додаткової угоди недійсним та стягнення

198 529,22 грн.

За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець Жукова Наталія Олександрівна (далі-позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНВЕСТБУД ГАРАНТ" (далі-відповідач) про визнання пункту додаткової угоди недійсним та стягнення 198 529,22 грн. за Договором оренди №А5011 від 13.03.2025.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.03.2026 справу №910/3232/26 передано на розгляд судді Лиськову М.О.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.03.2026 позовну заяву залишено без руху, надано час на усунення недоліків.

01.04.2026 через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків.

Ухвалою Господарського суду м. Києва № 910/3232/26 від 03.04.2026 відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 22.04.2026.

20.04.2026 відповідачем подано відзив на позовну заяву, в котрому проти задоволення позовних вимог заперечує, вказує, що позивач добровільно та усвідомлено підписав Додатковий договір, погодивши кваліфікацію розірвання як такого, що відбулося з його вини, та майнові наслідки у вигляді утримання забезпечувального платежу, а тому його поведінка є суперечливою та недобросовісною, що є самостійною підставою для відмови у захисті права. Окрім того, за доводами відповідача, позивач не довів жодної із законодавчо встановлених підстав недійсності правочину відповідно до ст. 203, 215 ЦК України.

22.04.2026 позивачем подано відповідь на відзив.

28.04.2026 відповідачем подано заперечення на відповідь на відзив.

Протокольною ухвалою суду від 20.05.2026 суд закрив підготовче провадження та за погодженням із сторонами призначив справу до судового розгляду по суті на 17.06.2026.

У судовому засіданні 17.06.2026 суд заслухав вступні слова представника позивача та відповідача, дослідив зібрані в матеріалах справи докази, заслухав пояснення представника позивача та відповідача, як щодо дослідження доказів, так і по суті позовних вимог.

У судовому засіданні 17.06.2026 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача та відповідача, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

13.03.2025р. між Позивачем (орендарем) та Відповідачем (орендодавцем) було укладено договір оренди № А5011 (далі - Договір оренди, та акт приймання-передачі приміщення від 1.05.2025р., відповідно до якого Позивач прийняв у платне користування приміщення, площею 35,0 кв.м., що розташоване у будівлі Торговельно-розважального центру «Блокабастер» (м. Київ, пр. Степана Бандери, буд. 36).

Додатковою угодою від 15.10.2025р. Договір оренди було розірвано (далі - Додаткова угоди). Відповідно до п. 1 Додаткової угоди сторони встановили, що Договір оренди достроково розривається з вини Орендаря (Позивача).

Актом приймання-передачі від 31.10.2025р. приміщення було повернуто орендодавцю.

Відповідно до п. 4 Додаткової угоди сторони встановили, що забезпечувальний платіж у розмірі 198 529,22 грн. не повертається Орендарю і залишається у Орендодавця як штрафна санкція відповідно до умов п.16.8 статті 16 Договору оренди у зв`язку із достроковим розірванням Договору.

Позивач вважає Додаткову угоду в частині п.1 (в частині слів «з вини Орендаря») та п.4 недійсними, адже наведені положення Додаткової угоди суперечать чинному законодавству та умовам Договору оренди.

Відповідно до п.16.4. Договору оренди, Орендар зобов`язаний сплатити Орендодавцеві платіж у якості забезпечення виконання Орендарем його обов`язків за цим Договором оренди в сумі, визначеній в п.19 Додатку № 1 до договору (198 529,22 грн.), (далі - «Забезпечувальний платіж»).

Відповідно до п.16.5. Договору оренди, сума Забезпечувального платежу зараховується в рахунок Орендної плати (Основної орендної плати, Експлуатаційної орендної плати та Маркетингової орендної плати) за останні місяці (місяць) оренди Приміщення (повністю або частково), за умови відсутності у Орендаря будь-якої заборгованості та/або зобов`язань щодо сплати будь-яких платежів, передбачених цим Договором та/або чинним законодавством України (в тому числі штрафних санкцій).

Відповідно до п.16.7. Договору оренди, у випадку прострочення Орендарем сплати на користь Орендодавця будь-яких штрафних санкцій (неустойка, штраф, пеня) та/або прострочення відшкодування збитків, Орендодавець має право погасити таку заборгованість Орендаря за рахунок Забезпечувального платежу.

Відповідно до п.16.8. Договору оренди, у випадку розірвання та/або припинення дії цього Договору оренди з вини Орендаря (в тому числі у випадку дострокового припинення (розірвання) в односторонньому порядку зі сторони Орендодавця в зв`язку з порушенням Орендарем Договору оренди) Забезпечувальний платіж не повертається Орендареві та залишається у Орендодавця.

Відповідно до п.16.9. Договору оренди, Орендодавець має право використовувати Забезпечувальний платіж після припинення Договору оренди, у разі порушення будь-яких обов`язків Орендаря.

Відповідно до п.16.10. Договору оренди, в тому випадку, якщо Орендар не виконує будь-який із своїх обов`язків за цим Договором оренди, Орендодавець має право виконати такий обов`язок самостійно за рахунок Забезпечувального платежу.

Як вбачається з вищенаведених пунктів 16.4-16.10 Договору оренди, Забезпечувальний платіж - це грошова сума, яка сплачується Орендарем для забезпечення виконання своїх зобов`язань, за рахунок якої Орендодавець має право задовольнити свої вимоги, пов`язані з порушення Орендарем зобов`язань по Договору, зокрема вимог про сплату належних по договору орендних платежів, неустойки, збитків.

За доводами позивача, за змістом Договору оренди Забезпечувальний платіж за своєю природою є нічим іншим як завдатком, правила використання якого визначаються ст. 571 ЦКУ, відповідно до якої, якщо порушення зобов`язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Тобто чинне цивільне законодавство та положення п.16.4-16.10 Договору оренди імперативно визначають, що завдаток (Забезпечувальний платіж), може бути стягнутий Орендодавцем виключно у випадку одночасного збігу двох обставин - наявності факту порушення зобов`язання Орендарем та наявності вини Орендаря у такому порушенні.

Проте Позивач вказує, що дострокове розірвання Договору оренди відбулося сторонами за взаємною згодою а не через порушення зобов`язання з вини Позивача, як це зазначено у оспорюваних частинах Додаткової угоди.

Положення Договору оренди та цивільного законодавства не визначають дострокове та за взаємною згодою сторін розірвання договору оренди як порушення зобов`язання, так як такий правочин згідно з ст. 651 ЦКУ є правом сторін договору, а відтак, реалізація такого права не може кваліфікуватися як порушення зобов`язання.

За доводами Позивача, внесення Відповідачем до Додаткової угоди оспорюваних пунктів було зроблено з метою ухилення Відповідача від обов`язку, передбаченого п. 16.5 Договору оренди, відповідно до якого Орендодавець після закінчення (розірвання) договору зобов`язаний повернути Орендарю кредиторську заборгованість, яка утвориться через дострокове розірвання договору, адже Орендар при укладенні Договору оренди сплатив Орендодавцю забезпечувальний платіж у розмірі 198 529,22 грн., який станом на момент припинення Договору Орендодавцем не був використаний.

Таким чином, звертаючись до суду, Позивач вказує, що оспорювані умови Додаткової угоди суперечать п.2, п.6 ч.1 ст.3 ЦКУ, ч.1-3 ст.13 ЦКУ, ч.1 ст. 611 ЦКУ, ч.1 ст. 614 ЦКУ та ч.1 ст. 571 ЦКУ, що відповідно до ст. 215 ЦКУ є підставою для визнання угоди недійсною.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно із частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України серед можливих способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. ч. 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1- 3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені у статті 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Тлумачення статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним, необхідним є: по-перше, пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; по-друге, наявність підстав для оспорення правочину; по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Така правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, від 19.11.2019 у справі № 918/204/18 та від 07.04.2020 у справі № 904/3657/18, постановах Верховного Суду від 02.10.2019 у справі № 910/22198/17 та від 05.05.2020 у справі № 911/1634/19.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Тобто для того, щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач у справі має довести, що такий правочин саме у момент його укладання, зокрема, суперечив ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому, невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов`язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію (близька за змістом правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 31.05.2019 у справі №924/296/18).

За змістом частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Відповідно до частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають на підставі правочинів, якими є в тому числі і договори.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачена свобода договору, за приписами якої відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Судом врахований той факт, що 28.08.2025 Господарський кодекс України втратив чинність, водночас, відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

З огляду на вказане, беручи до уваги, що спірні правовідносини виникли між сторонами починаючи ще з березня 2025 року, суд дійшов висновку про регламентування спірних правовідносин приписами Господарського кодексу України.

Згідно зі статтями 42, 43 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюються виключно законом. Здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування. Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених частиною другою статті 64 Конституції України.

Статтею 44 Господарського кодексу України передбачено, що підприємництво здійснюється на основі: вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; вільного найму підприємцем працівників; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Спірні правовідносини виникли на підставі договору найму (оренди) майна.

Відповідно до частини 1 статті 759, частини 1 статті 762 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. За найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

За висновками суду, позовні вимоги про визнання недійсними пунктів 1 та 4 Додаткової угоди від 15.10.2025 є безпідставними, оскільки Позивачем не доведено наявності жодної із передбачених законом підстав недійсності правочину.

Суд звертає увагу Позивача, що для визнання правочину недійсним недостатньо самого лише незадоволення сторони його наслідками чи подальшої зміни її волевиявлення. Особа, яка оспорює правочин, повинна довести існування конкретної підстави недійсності, передбаченої законом, а також підтвердити такі обставини належними та допустимими доказами.

Однак матеріали справи не містять доказів того, що під час укладення Додаткової угоди від 15.10.2025 були порушені вимоги статті 203 Цивільного кодексу України.

Зокрема, за висновками суду, зміст Додаткової угоди не суперечить положенням Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства. Навпаки, її умови відповідають принципу свободи договору, закріпленому статтями 6, 627 та 628 ЦК України, відповідно до якого сторони мають право на власний розсуд визначати умови договору та правові наслідки його припинення, якщо вони не суперечать імперативним нормам законодавства.

Позивач мав необхідний обсяг цивільної дієздатності для укладення Додаткової угоди, що сторонами не оспорюється.

Волевиявлення Позивача було вільним, усвідомленим та відповідало його внутрішній волі.

Суд звертає увагу сторін, що саме Позивач звернувся до Відповідача із пропозицією про дострокове припинення договірних відносин, після чого добровільно підписав Додаткову угоду без будь-яких зауважень, застережень чи протоколу розбіжностей, а також виконав її умови шляхом повернення орендованого приміщення.

Крім того, Додаткова угода укладена у письмовій формі, підписана уповноваженими представниками сторін та була спрямована на реальне настання правових наслідків, які сторони фактично реалізували.

Посилання Позивача на положення пунктів 2 та 6 частини першої статті 3, статті 13, статей 611, 614 та 571 Цивільного кодексу України не свідчать про наявність підстав недійсності правочину.

При цьому, Позивач фактично не обґрунтовує, у чому саме полягає невідповідність оспорюваних положень Додаткової угоди вимогам зазначених норм права, не зазначає, які саме приписи статті 203 ЦК України були порушені при її укладенні, та не доводить, яким чином такі порушення вплинули на дійсність правочину.

За висновками суду, фактично доводи Позивача зводяться до незгоди із погодженими ним самим майновими наслідками дострокового припинення Договору оренди та прагнення змінити вже реалізовані сторонами умови правочину.

Разом із тим незгода сторони з наслідками виконаного договору або зміна її правової позиції після його виконання не є самостійною підставою для визнання правочину недійсним.

Більше того, заявлені Позивачем вимоги спрямовані не на усунення порушень вимог закону при укладенні правочину, а фактично на перегляд погоджених сторонами умов договору після його належного виконання, що суперечить принципам стабільності цивільного обороту, обов`язковості договору та добросовісності учасників цивільних правовідносин.

Таким чином, Позивачем не доведено наявності жодної з передбачених статтями 203 та 215 Цивільного кодексу України підстав недійсності Додаткової угоди від 15.10.2025, а тому правові підстави для визнання недійсними пунктів 1 та 4 зазначеної Додаткової угоди відсутні, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині.

Вимога Позивача про стягнення з Відповідача 198 529,22 грн забезпечувального платежу є похідною від позовної вимоги про визнання недійсними пунктів 1 та 4 Додаткової угоди від 15.10.2025. З огляду на відсутність підстав для задоволення основної позовної вимоги, вимога про стягнення грошових коштів також не підлягає задоволенню.

Таким чином, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено порушення оспорюваними пунктами Додаткової угоди від 15.10.2025 прав позивача, та її укладення Фізичною особою-підприємцем Жуковою Н.О. та Товариством з обмеженою відповідальністю "ІНВЕСТБУД ГАРАНТ" всупереч вимогам статей 203, 515, 516 ЦК України, у зв`язку з чим відсутні підстави для визнання його недійсним відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України.

Суд зазначає, що обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.

Приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, суд зазначає, що Фізичною особою-підприємцем Жуковою Н.О. не доведено наявності у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину, що є передумовою для звернення з позовом до суду, а позовні вимоги належним чином не обґрунтовані, не відповідають фактичним обставинам справи, не доведені належними доказами у справі.

З огляду на викладене, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Фізичної особи-підприємця Жукової Наталії Олександрівни є такими, що задоволенню не підлягають. Решта доводів учасників процесу, їх письмових пояснень, поданих до матеріалів справи документів та наданих усних пояснень представників сторін були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.

Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладається на позивача.

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.

Дата складання та підписання повного тексту рішення 03.07.2026

Суддя М.О. Лиськов