Рішення № 137915765, 24.06.2026, Хустський районний суд Закарпатської області

Справа № 309/1974/26

Провадження № 2/309/1059/26

Р І Ш Е Н НЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 червня 2026 року м. Хуст

Хустський районний суд Закарпатської області

в складі: головуючого - судді Кемінь В.Д.

за участю секретаря судового засідання Плиска А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Кредит Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

встановив:

Представник позивача звернувся з позовом до суду і просить стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за Договором про відкриття кредитної лінії № 1603-9487 від 22.09.2025 року в розмірі 32724,22 грн. Також просить стягнути із відповідача судові витрати по справі.

Посилається на те, що 22.09.2025 року між сторонами по справі був укладений електронний договір про відкриття кредитної лінії № 1603-9487. Договір був підписаний відповідачем електронним підписом, з використанням одноразового ідентифікатора. Відповідно до умов Договору: сума кредиту 9 600,00 грн.; строк кредитування 365 днів; базовий період 30 днів; комісія за видачу кредиту - 15,00 % від суми кредиту; знижена % ставка 1,00 % в день; стандартна % ставка: 1.00% за кожен день користування Кредитом, яка застосовується протягом перших 180 календарних днів з дати укладення Договору. 0.74% за кожен день користування Кредитом, яка застосовується у період починаючи з 181 календарного дня дії Договору і до закінчення строку дії Договору або до дати фактичного повернення всієї суми Кредиту (до тієї із зазначених дат, яка настане раніше).

Також додатковою угодою №1 від 29.09.2025 року до Договору про відкриття кредитної лінії №1603-9487 від 22.09.2025 року Кредитодавець та Позичальник домовились про надання додаткових коштів у кредит у сумі 3 500,00 грн.

Позивач виконав свої зобов`язання за Договором, надавши відповідачу кредитні кошти у вищезазначеному розмірі. Відповідачем умови Кредитного договору належним чином не виконувалися, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка станом на 02.03.2026 становить: 32 724,22 гривень, а саме:- заборгованість за кредитом 13 022,00 гривень;- заборгованість за нарахованими процентами 13 152,22 гривень; - заборгованість за процентами річних на підставі ст. 625 ЦК 6 550,00 гривень.

Ухвалою Хустського районного суду Закарпатської області від 04 червня 2026 року було відкрито провадження у даній справі.

В судове засідання представник позивача не з`явився. В матеріалах справи наявна заява представника позивача про розгляд справи у його відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить їх задовольнити, не заперечує проти ухвалення заочного рішення по справі.

Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилася, про день і час розгляду справи повідомлена належним чином. 16.06.2026 року на адресу суду від представника відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позов, у якому останній просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, розгляд справи здійснити у їх відсутності. В обґрунтування відзиву зазначив, що позивачем не доведені обставини та вимоги, викладені у позові: відсутні докази укладення кредитного договору; відсутні докази перерахування грошових коштів відповідачу; відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за комісією.

Відповідно до ч.3 ст. 223, ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у зв`язку з неявкою у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Отже, суд вважає за можливе провести розгляд справи по суті, без проведення фіксування судового засідання технічними засобами.

Вивчивши та дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази, суд вважає, що у позові слід відмовити, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що позивач порушив спір з приводу договірних правовідносин у сфері кредитування. Зазначає, що за ОСОБА_1 рахується заборгованість за кредитним договором №1603-9487 від 22.09.2025 року у розмірі 32724,22 грн.

В обґрунтування позовних вимог щодо стягнення заборгованості за кредитним договором позивачем подано до суду, зокрема:

- роздруківку Договору про відкриття кредитної лінії;

- роздруківку Правил відкриття кредитної лінії (надання споживчих кредитів) та Таблиці споживчого кредиту;

- роздруківку Паспорта споживчого кредиту

- довідки про перерахування коштів від 17.03.2026 року № 189971167892789717032026 та № 187635168275284417032026 від фінансово-розрахункової установи ТОВ «ФК «Контрактовий дім»;

- роздруківку Додаткової угоди № 1;

- довідку про перерахування суми кредиту ТОВ «Укр Кредит Фінанс»;

- розрахунок заборгованості.

Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду (ст.13 ЦПК України).

Відповідно до частини 2 статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.2 ст. 76 ЦПК України ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Докази мають бути належними, допустимими та достовірними.

Відповідно до ч.1 ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі N 904/1017/20).

Верховний Суд у постанові від 13 травня 2020 року у справі №219/1704/17 зазначив: «в оцінці поведінки та способу ведення справ позивачем суд має враховувати, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання певних правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачем є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі N 129/1033/13-ц, провадження N 14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі N 904/2104/19, провадження N 12-57гс21).

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не позбавляє позивача його процесуальних обов`язків».

При цьому суд позбавлений можливості самостійно збирати докази. Вказані висновки ґрунтуються на правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постанові від 29 січня 2020 року у справі № 755/18920/18.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів. Жодний доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Всупереч вищевказаним імперативним нормам закону, позивачем не було надано належних та допустимих доказів укладання між сторонами Договору про відкриття кредитної лінії від 22.09.2025 року № 1603-9487 та додаткової угоди №1 від 29.09.2025 року до Договору про відкриття кредитної лінії №1603-9487 від 22.09.2025 року.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 205 ЦК України).

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Статтею 1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Статтею 1055 ЦК України визначено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Якщо є електронна форма договору, то і підписувати його слід електронним підписом.

Положеннями статті 12 Закону України "Про електронну комерцію" визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис", за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Не кожна електронна правова угода вимагає створення окремого електронного договору у вигляді окремого електронного документа. Електронний договір можна укласти в спрощеній формі, а можна класично - у вигляді окремого документа.

Електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору. Це комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі "логін-пароль", або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом. При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (веб-сайту інтернет-магазину) вказується особа, яка створила замовлення.

Підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18).

У постанові Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 містяться такі висновки щодо застосування норм права: «основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.

Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність.

Таким чином, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).

Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати.

Правовий наслідок, передбачений частиною першою статті 220 ЦК України, недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору у виді нікчемності такого правочину застосовується лише щодо правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України, зокрема щодо його форми, що включає в себе його підписання сторонами.

Факт нотаріального посвідчення такого правочину не свідчить про дотримання сторонами письмової форми правочину, невід`ємним реквізитом якої є підписи сторін, та не змінює правового наслідку неузгодження сторонами правочину його істотних умов у виді його неукладеності».

Щодо доказів, які подано позивачем на підтвердження нібито укладеного договору між сторонами, слід зазначити наступне.

Так, позивачем до позову додано тексти договору про відкриття кредитної лінії від 22.09.2025 року № 1603-9487 та додаткової угоди №1 від 29.09.2025 року до Договору про відкриття кредитної лінії №1603-9487 від 22.09.2025 року, які останній намагається видати за нібито укладені з відповідачем.

В той же час, у матеріалах справи відсутні: оферта на укладення кредитного договору, акцепт оферти на укладення кредитного договору, відсутня інформація щодо того, чи проходила особа яка нібито укладала кредитний договір ідентифікацію, як це передбачено чинним законодавством, відсутні докази проведення такої ідентифікації, відсутня відповідь особи яка нібито проходила ідентифікацію про прийняття пропозиції (акцепт), відсутнє підтвердження вчинення електронного правочину, яке повинен був отримати позичальник, при укладанні договору.

Отже, матеріали справи не містять жодного доказу підписання сторонами договору про відкриття кредитної лінії від 22.09.2025 року № 1603-9487 та додаткової угоди №1 від 29.09.2025 року до кредитного договору, факту їх укладення, і що таке укладення відбувалось в порядку, визначеному чинним законодавством.

Також позивач зазначає в позові про те, що відповідач отримував одноразовий ідентифікатор, використовував його для укладення кредитного договору. Разом з тим, всі ці обставини повинні бути доведені належними та допустимими доказами. При цьому в позовній заяві взагалі не зазначено позивачем, у який спосіб відповідачу було надано одноразовий ідентифікатор. Позивач не надав суду жодного доказу на підтвердження способу надсилання відповідачу одноразового ідентифікатор, наприклад інформацію від мобільного оператора про належність номера телефону саме відповідачу, підтвердження направлення смс-повідомлення на цей номер, або роздруківки листа, направленого на електронну поштову скриньку відповідача тощо.

В той же час, позивач не вказує, яким чином проводилась ідентифікація особи позичальника та чи проводилась вона взагалі, та не надає доказів проведення такої ідентифікації, не надає доказів відправлення одноразового ідентифікатора відповідачу, не надає доказів того, що саме відповідач ОСОБА_1 використала ідентифікатор для укладення кредитного договору.

Крім того, також неможливо перевірити факт підписання оспорюваного кредитного правочину також кредитодавцем, адже тільки докази накладення кваліфікованого електронного підпису кредитора (кредитодавця) можуть слугувати доказом таких фактів, однак позивачем вони до суду не надані.

Наведене унеможливлює перевірку обґрунтованості позовних вимог на предмет їх достовірності, а відтак і не дозволяє встановити суду чи дійсно між позивачем та відповідачем було укладено спірний договір про відкриття кредитної лінії № 1603-9487 від 22.09.2025 року та додаткову угоду №1 від 29.09.2025 року до Договору про відкриття кредитної лінії №1603-9487 від 22.09.2025 року, дослідити їх зміст, умови надання та повернення кредитних коштів, нарахування процентів, інших сум та їх розмір.

Слід також зазначити, що відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена в п.п.6.15 постанови від 26.10.2022 у справі №227/3760/19-ц: «Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину. а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.»

Згідно із п.п.6.21. цієї постанови ВП ВС: «У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли ».

У п.п.6.49 постанови ВП ВС від 26.10.2022 у справі №227/3760/19-ц зроблено висновок: «У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.»

Одночасно, звернення з вимогою про визнання недійсним правочину, який аргументовано тим, що цей договір не підписувався і не укладався, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19) та від 26.10.2022 у справі №227/3760/19-ц (провадження №14-79цс21), не є правомірним способом захисту та не є ефективним.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами підписання сторонами Договору про відкриття кредитної лінії від 22.09.2025 року № 1603-9487 та додаткової угоди №1 від 29.09.2025 року до Договору про відкриття кредитної лінії №1603-9487 від 22.09.2025 року, у зв`язку із чим суд дійшов висновку про те, що позивач не довів наявність між сторонами кредитних правовідносин.

Позивачем також не було надано належних та допустимих доказів перерахування відповідачу грошових коштів у розмірі, вказаному у наданій позивачем роздруківці кредитного договору, додаткової угоди до кредитного договору.

Так, згідно зі ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

А це означає, що навіть якщо такий договір підписаний сторонами, але кошти (речі) позичальникові не надані, такий договір є неукладеним. Тільки фінансовий документ про отримання коштів є умовою його укладення, а значить і правових наслідків для позичальника.

Належними доказами, які підтверджують перерахування грошових коштів за кредитним договором, наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність". Згідно з указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі. Такими доказами можуть бути, зокрема, платіжні доручення, меморіальні ордери, розписки, чеки тощо.

З правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 16 вересня 2020 року, вбачається, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність". Згідно з указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

У постанові від 30 січня 2018 року в справі №161/16891/15 Верховний Суд вказав, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно вказаної норми Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це не можливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Пунктами 62, 63 Положення про організацію бухгалтерського обліку в банках України, затвердженого Постановою Правління НБУ від 04 липня 2018 року №75 передбачено, що виписки з клієнтських рахунків є підтвердженням виконаних за операційний день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.

Виписка з клієнтського рахунку може слугувати первинним документом, що підтверджує факт списання/зарахування коштів з/на цього/цей рахунку/рахунок клієнта, якщо вона містить такі реквізити: 1) назву документа (форми); 2) дату складання; 3) найменування клієнта/банку, прізвище, власне ім`я та по батькові (за наявності) фізичної особи; 4) зміст та обсяг операції (підстави для її здійснення) та одиницю її виміру за кожною операцією, відображеній у виписці з рахунку клієнта; 5) особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у складанні виписки з рахунку клієнта/печатку банку.

Відповідно до п.46 вищезазначеного Положення відображення в обліку операцій банку і його клієнтів за безготівковими розрахунками здійснюється на підставі платіжних інструкцій, наданих/складених відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України з питань безготівкових розрахунків та виконання міжбанківських платіжних операцій в Україні в національній валюті.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 зазначила, що обґрунтування наявності обставин повинно здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

З правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 25 травня 2021 року по справі №554/4300/16-ц, вбачається, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій. Тобто виписки за картковими рахунками можуть бути належними доказами щодо заборгованості за кредитним договором.

Отже, доказом надання позичальнику кредитних коштів є саме первинні документи, вимоги до яких встановлені Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», зокрема, виписка з клієнтського рахунку або платіжна інструкція.

Однак, матеріали даної справи не містять первинних документів, оформлених відповідно до статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", які підтверджують наявність заборгованості відповідача за кредитним договором.

Надані позивачем довідки про перерахування коштів від 17.03.2026 року № 189971167892789717032026 та № 187635168275284417032026 від фінансово-розрахункової установи ТОВ «ФК «Контрактовий дім», а також довідка про перерахування суми кредиту ТОВ «Укр Кредит Фінанс» не є первинними документами в розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Разом з тим, матеріали справи не містять доказів, що власником рахунку НОМЕР_1 є саме відповідач. Є незрозумілим походження даних документів, які за своїм змістом не є первинними бухгалтерськими документами, створеними безпосередньо під час банківської операції по перерахуванню коштів.

Судом також враховується, що позивачем не надано будь-яких інших документів (довідок юридичних осіб, які здійснюють свою діяльність в сфері фінансових послуг, довідок банків про рух коштів на рахунку відповідача, виписок з рахунків відповідача тощо), які б підтверджували отримання відповідачем кредитних коштів від первинного кредитора у розмірі, вказаному у кредитному договорі.

Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду позивач у позовній заяві виклав обставини, якими обґрунтовував свої вимоги, зазначив докази, що підтверджують вказані обставини, разом з тим, в межах визначених законом строків не заявляв обґрунтованого клопотання про витребування доказів, зокрема, інформації щодо належності відповідачу карткового рахунку та надходження на нього коштів, відповідної виписки з рахунку.

Тобто, позивач на власний розсуд розпорядився своїми правами, а тому несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ним процесуальних дій.

У справах про стягнення кредитних коштів на банк або іншу фінансову установу покладений обов`язок довести факт передачі коштів позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, в іншому випадку, без доведення цього факту, втрачається право банку на пред`явлення будь-якої вимоги.

Доведення позивачем умов кредитування і наявності заборгованості є обов`язком позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого ст.12 ЦПК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.03.2019 у справі №61-28582ск18.

З урахуванням того, що на підтвердження позовних вимог позивач не надав належних доказів надання відповідачу кредитних коштів у розмірі, який був передбачений наявним у матеріалах справи кредитним договором, додатковою угодою до нього, наявність заборгованості за тілом кредиту та процентами, іншими сумами, суд дійшов висновку про те, що позивач не довів наявність у відповідача заборгованості у розмірі, вказаному у наданому позивачем розрахунку заборгованості за кредитним договором.

Доданий до позовної заяви розрахунок заборгованості за договором не є належним доказом надання відповідачеві кредитних коштів та наявності заборгованості, оскільки сам розрахунок є внутрішнім документом фінансової установи та не містить відомостей, що дозволили б суду перевірити, чи передавалися в дійсності кошти позичальнику, а будь-яких доказів перерахування коштів на картку чи на рахунок відповідача позивачем не надано.

Щодо інших доводів та аргументів сторін суд зазначає таке.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) Європейський Суд з прав людини наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява №49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «RuizTorija v. Spain», заява серія A № 303-A; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; хоча судді мають можливість, а інколи зобов`язані вчиняти певні дії з власної ініціативи, судді повинні давати відповідь лише на належні доводи, які здатні вплинути на вирішення спору (пункт 39); виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Дотримуючись вищевикладених норм та рекомендацій, суд вважає за можливе не надавати відповіді у рішенні на інші аргументи і доводи сторін у справі, оскільки вони не впливають на правильне вирішення спору.

Враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що в матеріалах справи відсутні будь-які належні, допустимі і достатні докази на підтвердження укладання спірного кредитного договору, додаткової угоди до нього, а також відсутні докази перерахування кредитних коштів позичальнику за спірним кредитним договором.

Таким чином, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, у зв`язку з не доведенням позивачем належними та допустимими доказами укладення кредитного договору та додаткової угоди до нього, виконання обов`язку щодо переказу коштів за спірним кредитним договором відповідачу на його рахунок, а також фактичного користування відповідачем коштами, та неналежністю наданих ним розрахунків як доказу заборгованості, суд вважає, що в задоволені позову слід відмовити.

В силу ч.1 ст.141 ЦПК України судові витрати слід залишити за позивачем.

Керуючись статтями 141, 258-259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Кредит Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 1603-9487 від 22.09.2025 року в розмірі 32724,22 грн. відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Закарпатського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: Кемінь В. Д.