Рішення № 137913116, 23.06.2026, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 201/6057/26

Провадження № 2/201/4376/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2026 року Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі головуючого судді Федоріщева С.С.,

за участі: секретаря судового засідання Максимової О.В.,

позивачки ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей Новоолександрівської сільської ради про розірвання шлюбу та визнання юридичного факту, -

ВСТАНОВИВ:

28 квітня 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів, в якому просила суд постановити рішення, яким шлюб між нею та ОСОБА_2 розірвати, а також стягнути з останнього аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини всіх видів його заробітку (доходу) щомісяця, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення дитиною повноліття, а також аліменти за минулий час в розмірі 120 000 гривень 00 коп. Вимоги обґрунтовані тим, що сторони 14 вересня 2019 року зареєстрували шлюб та мають спільну дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивачка зазначила, що відносини у їх родині були непогані, проживали дружно, виховували сина. Однак, із поступовим погіршенням ситуації у місті у зв`язку із воєнним станом, у березні 2025 року вона вирішила із сином поїхати за межі країни. Спочатку вона приїздила до України із сином, щоб побачити рідних та чоловіка, однак, так трапилось, що за межами країни вона зустріла іншого чоловіка, з яким бажає створити сім`ю. Таким чином, фактичні шлюбні відносини між ними припинені з липня 2025 року, виходячи із чого звертається із позовною вимогою про розірвання шлюбу. Поряд з цим, за усною домовленістю з відповідачем останній зобов`язався сплачувати грошові кошти на утримання сина у розмірі 10 000 грн. добровільно, так як вона із дитиною за кордоном. Однак, з квітня 2025 року відповідач матеріальної допомоги не надає, а тому вважає за необхідне стягнути аліменти з відповідача за минулий час, за 12 місяців, тобто 120 000 грн. Також, щоб бути впевненою у можливості утримувати дитину, враховуючи, що це також є обов`язком і батька, вважає за необхідне заявити позовну вимогу про стягнення аліментів у розмірі 1/4 частки заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до позивача за первісним позовом ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та визначення факту. В обґрунтування своїх вимог відповідач за зустрічним позовом посилався на те, що сторони тривалий час перебували у шлюбі, у них були гарні відносини, передумов того, що вони припиняться не було, однак введення воєнного стану у країні внесло свої корективи у їх життя, та у 2025 році ОСОБА_1 разом їх спільним сином виїхала за межі країни з метою збереження життя та здоров`я дитини. Вони декілька разів приїздили до нього, щоб він мав змогу провести час зі своєю родиною, однак у подальшому відповідач повідомила йому, що у неї з`явилися нові відносини, повертатися в Україну не планує. Звісно, продовження відносин, які були між сторонами стало неможливим, та з липня 2025 року вони фактично припинили відносини як подружжя, спілкування звелося виключно до питань, що стосувалися спільного сина, жодних непорозумінь чи конфліктів не було, у тому числі позивач за зустрічним позовом у добровільному порядку завжди надавав грошові кошти на утримання сина.

Виходячи із вищезазначеного, він не заперечує проти позовних вимог в частині розірвання шлюбу, однак, зазначає, що після певного часу проживання відповідача із сином за кордоном, її ставлення до сина геть змінилось, вона перестала у повній мірі виконувати роль матері, ігноруючи потреби дитини, повністю зосередившись на нових відносинах. Тому, у квітні місяці 2026 року ОСОБА_1 привезла сина в Україну, побувши досить нетривалий час, знову виїхала за межі країни, а син при цьому залишився проживати разом із батьком. Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення аліментів за минулий час, в розмірі 120 000 гривень 00 коп. та аліментів на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини всіх видів його заробітку (доходу) щомісяця необґрунтованими. Вважає, що дії відповідача суперечать інтересам дитини, оскільки є очевидним, що позивач за первісним позовом діє виключно у власних інтересах, так як наразі син проживає із батьком, виходячи із чого просить суд визнати його особою, яка самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина.

01 червня 2026 року зазначені позови ухвалою суду були об`єднані в одне провадження.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засідання підтримала позовні вимоги, та зазначила, що подальше подружнє життя з відповідачем неможливе, вже зараз вона має сімейні відносини з іншим чоловіком, фактично постійно проживає за кордоном, сина віддала ОСОБА_2 , оскільки той не хоче жити з нею за кордоном, та з батьком йому буде краще.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні підтримав свої позовні вимоги, зазначив, що подальше подружнє життя з позивачкою за первісним позовом неможливе, вже зараз вона має сімейні відносини з іншим чоловіком, фактично постійно проживає за кордоном, а їх спільний син разом з ним, та він самостійно його виховує та утримує без участі матері позивачки за первісним позовом.

Служба у справах дітей Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області свого представника до суду не направила, надала до суду пояснення, де зазначено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає разом з батьком ОСОБА_2 , який забезпечив дитину усім необхідним для її віку: одягом, взуттям, іграшками для розвитку та навчання, створив задовільні умови для проживання, в родині теплі дружні стосунки.

Вислухавши сторони, дослідивши та оцінивши надані докази у їх сукупності, з увагою на їх належність, допустимість та достатність, проаналізувавши учасників справи, суд встановив наступні обставини та визначив відповідні до них правовідносини.

Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до вимог ст.ст.15,16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до змісту ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77-80 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що 14 вересня 2019 року між сторонами було укладено шлюб, який було зареєстровано Чечелівським районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, зроблено відповідний актовий запис №1266.

Від шлюбу сторони мають спільну дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що зареєстровано Чечелівським районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), відповідний актовий запис №139.

Під час розгляду справи встановлено, що сторони не підтримують стосунки з липня 2025 року, живуть окремо один від одного, ОСОБА_1 фактично увесь цей час проживає за кордоном.

Також судом встановлено, та не заперечувалось сторонами, що з квітня місяця 2026 року син сторін - ОСОБА_3 , проживає разом із батьком та перебуває на його вихованні та утриманні, який забезпечив дитині всі належні умови для проживання та розвитку.

Із наявних у матеріалах справи фотороздруківок листування між сторонами вбачається, що відносини між сторонами припинені та їх відновлення неможливе, та підтверджені обставини того, що син проживає із батьком.

Із Акту обстеження умов проживання Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області від 15 червня 2026 року вбачається, що дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає разом з батьком ОСОБА_2 , який забезпечив дитину усім необхідним для її віку: одягом, взуттям, іграшками для розвитку та навчання, створив задовільні умови для проживання, в родині теплі дружні стосунки.

У своїх поясненнях свідок ОСОБА_4 зазначив, що ОСОБА_2 перебував у шлюбі із ОСОБА_1 , однак вони розлучилися незадовго після того, як у зв`язку із воєнним станом вона виїхала разом із сином за кордон, де зустріла іншого чоловіка. Навесні 2026 року вона приїхала в Україну та залишила сина батькові, який повністю займається вихованням та утриманням свого сина. З того часу, як ОСОБА_5 привезла сина в Україну, він її більше не бачив.

Із пояснень свідка ОСОБА_6 , вбачається, що дитина - ОСОБА_3 , знаходиться на утриманні батька, який самостійно його виховує, оскільки матір дитини почала нове життя за межами країни із іншим чоловіком. Вона жодного разу не бачила її з квітня місяця 2026 року часу, коли ОСОБА_1 привезла сина в Україну.

Надаючи оцінку доводам сторін та аналізуючи встановлені факти, суд виходить з того, що відповідно до ст. 51 Конституції України, ст. 24 СК України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Відповідно до ч.2 ст.3 Сімейного кодексу України, сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, що ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання. Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним з подружжя (ст. 110 СК України). Добровільність шлюбу одна з основних його засад. Шлюб це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім`ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Розірвання шлюбу засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків. Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним з подружжя.

Згідно із ст. 55 СК України, дружина та чоловік зобов`язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім`ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Дружина та чоловік зобов`язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім`ї.

За положеннями статті 112 СК України при вирішенні питання про розірвання шлюбу суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Тому, беручи до уваги фактичні взаємовідносини сторін, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині розірвання шлюбу підлягають задоволенню, оскільки подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б їхнім інтересам.

Разом з тим, з наданих суду відомостей не вбачається спору між сторонами про місце проживання їх спільної дитини, через те, що син на час розгляду справи проживає з батьком, який самостійно виховує та утримує його, такі умови вже існували на час звернення до суду з позовом, а мати дитини, позивач за первісним позовом, дану обставину не спростовувала.

У правовому висновку, викладеному у Постанові від 15.01.2020 р. у справі №200/952/18 (провадження № 61-14859св19), Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. Лише за наявності такого спору між батьками суд повинен роз`яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.

Згідно правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 22 грудня 2021 року по справі № 339/143/20 (провадження № 61-6809св21), суд також врахував висновки у вищенаведеній постанові ВСУ та зазначив, що сторони не зверталися до суду із вимогами про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, суд, враховуючи принципи змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, обґрунтовано в межах доводів та вимог позову про розірвання шлюбу та залишення дитини проживати одним із батьків, встановивши, що дитина до розірвання шлюбу після припинення фактичних шлюбних відносин батьків проживала разом з матір`ю, залишив проживати дитину з нею, чим лише констатував місце проживання дитини, не визначаючи його.

Одночасно Верховний Суд наголосив на тому, що другий з батьків не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про визначення місця проживання сина разом з ним у разі наявності підстав вважати, що проживання дитини з батьком відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Відповідно д ост. 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Законодавством України закріплено обов`язок того із батьків, який проживає окремо, брати участь у вихованні дитини, окрім того, законодавець зобов`язує батьків вирішувати всі питання виховання дитини спільно (ст. 157 СК України).

Згідно зі ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України за №789-XII від 27.02.1991р., в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, §54, ЄСПЛ, від 07.12.2006р.). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, §100, ЄСПЛ, від 16.07.2015р.).

Відповідно до ч.4, ч.6 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

У даній справі, яка розглядається, відсутні підстави, передбачені ч.2 ст. 161 СК України, за яких з позивачем за зустрічним позовом неможливо було б залишити проживати сина, що відповідає вимогам ч. 1 ст. 160 СК України, згідно якої, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Тому, враховуючи всі обставини у сукупності, з огляду на визначений Декларацією прав дитини принцип, беручи до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, суд може залишити проживати дитину за місцем її постійного проживання разом з батьком, що буде відповідати її інтересам та вимогам закону, а також узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 15.01.2020 р. у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19) та від 22 грудня 2021 року по справі № 339/143/20 (провадження № 61-6809св21).

При цьому таке вирішення цього питання не позбавляє будь-кого з обох батьків права виховувати дитину, утримувати її та спілкуватися з нею, а той з батьків, з яким проживає дитина, не має права чинити перешкод другому з батьків, який не проживає з ними, у здійсненні батьківських прав та обов`язків.

Статтею 51 Конституції України проголошено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до ч.1 ст.151 Сімейного кодексу України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.

Згідно з ч.1 ст.153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Відповідно до ст. 155 СК України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

При цьому, відповідно до ст. ст. 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У ч.1 ст. 3 Конвенції про права дитини, зазначено, що під час вирішення будь-яких питань щодо дітей суд повинен виходити з як найкращого забезпечення інтересів дітей.

Стаття 157 СК України передбачає, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).

Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

Разом з тим, частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання й утримання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самих дітей, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання й утримання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Відповідно до ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Від встановлення даного юридичного факту залежить виникнення та можливість безперешкодної реалізації особистих прав. Встановлення факту перебування дитини на самостійному вихованні і догляді потрібно з метою захисту прав та інтересів дитини та прав позивача як батька.

Доведення факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Такий факт одноосібного виховання та утримання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Аналогічна позиція викладена у Постанові Верховного Суду від 11.09.2024 року у справі № 201/5972/22.

В даному випадку, на підставі поданих суду доказів, суд приходить до висновку, що факт проживання сина з батьком, який повністю утримує дитину та опікується його інтересами та потребами, особисто займається вихованням, слідкує за розвитком та здоров`ям дитини без участі матері, повністю підтверджується наданими доказами.

Іншого позасудового порядку встановлення даного факту, передбаченого законом, немає.

При розгляді даної справи предмет доказування доведений позивачем за зустрічним позовом відповідними доказами, при чому їх аналіз дозволяє зробити висновок про те, що вони є належними, допустимими та достовірними як кожний окремо, так і у взаємному зв`язку в їх сукупності.

Враховуючи те, що дитина ОСОБА_3 , після припинення фактичних шлюбних відносин проживає разом з батьком, який самостійно його утримує, опікується інтересами і потребами дитини, піклується про неї, займається вихованням та зміг створити належні умови проживання дитини, суд приходить до висновку про необхідність задоволення вимог позивача за зустрічним позовом у заявлений ним спосіб.

Щодо вирішення питання стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 утримання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд виходить із наступного.

Відповідно до ст. 141 СК України мати та батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, чи розірвано шлюб і чи проживають вони разом чи окремо.

За змістом ч. 2ст. 141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Разом з тим, відповідно до ст. 180 Сімейного Кодексу України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до ч. 1 ст. 183 Сімейного Кодексу України, при визначенні розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини, частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

Згідно ч. 1ст. 191 Сімейного кодексу України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову.

При визначені розміру аліментів, що підлягають стягненню з відповідача, відповідно до ст. 182 Сімейного кодексу України, суд повинен врахувати: стан здоров`я та матеріальне становище дитини, стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина, наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів, інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч.2 ст.182 Сімейного кодексу України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

При визначенні розміру аліментів суд враховує матеріальне становище відповідача, величину прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, встановленого законодавством, а також положення ст. 180 СК України про те, що обов`язок утримувати дитину є рівною мірою обов`язком як матері так і батька.

Відповідно ч.3 ст.181Сімейного Кодексу України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.

При цьому, суд бере до уваги обставину того, що спільний син сторін ОСОБА_3 , проживає із батьком та перебуває на його утриманні, позивачем за первісним позовом не надано доказів утримання нею сина, як і доказів проживання дитини із нею.

Таким чином, виходячи із засад розумності та справедливості, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про стягнення аліментів.

Відповідно до ч. 2 ст. 191 СК України аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років.

Стягнення аліментів за час, що передує пред`явленню позову, є можливим у порядку виключення лише за наявності наступних умов: до моменту звернення з позовом до суду аліменти не стягувались; особа, яка вимагає аліментів, приймала заходи щодо одержання аліментів, але вони не були одержані у результаті ухилення особи, зобов`язаної сплачувати аліменти (відповідача), від їх сплати. Однак ОСОБА_1 не надала жодних належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог щодо стягнення аліментів за минулий період у розмірі 120 000 грн., виходячи із чого підстави для задоволення позовних вимог за первісним позовом в даній частині - відсутні.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.141, 151-153, 157, 180-183, 191 СК України, ст.ст.2, 5, 10 - 13, 141, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів задовольнити частково, а зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей Новоолександрівської сільської ради про розірвання шлюбу та визнання юридичного факту задовольнити повністю.

Шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований 14 вересня 2019 року Чечелівським районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис №1266 - розірвати.

Після розірвання шлюбу між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрованого Чечелівським районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис №1266, неповнолітнього сина сторін - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишити проживати разом з батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 особою, яка самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2662,40 грн. в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С. Федоріщев