Ухвала суду № 137895110, 01.07.2026, Прилуцький міськрайонний суд Чернігівської області

Провадження № 4-с/742/9/26

Єдиний унікальний № 742/4048/25

УХВАЛА

01 липня 2026 року м.Прилуки

Прилуцький міськрайонний суд Чернігівської області

у складі: головуючого-судді Павлова В.Г.

секретаря судового засідання Рубан Ж.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі засідань суду в м. Прилуки скаргу ОСОБА_1 на рішення та протиправні дії державного виконавця Прилуцького відділу державної виконавчої служби у Прилуцькому районі Чернігівської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Кравченко Тетяни Іванівни

за участі:

стягувач (заявник) ОСОБА_1 ,

державних виконавців Кравченко Т.І., Оніщенко Д.О.

УСТАНОВИВ:

В обґрунтування скарги заявниця (стягувач) ОСОБА_1 зазначає, що на виконанні у Прилуцькому ВДВС у Прилуцькому районі Чернігівської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження №79242433 з примусового виконання судового наказу № 2-н/742/782/25 від 18.09.2025 року про стягнення на її користь заборгованості із заробітної плати в розмірі 76 010 грн 90 коп., де вона є стягувачем.

02.06.2026 року на рахунок ДВС від реалізації майна боржника КНП «ЦП МСД» ПРР ЧО надійшли кошти для виплати вказаної заборгованості. 04.06.2026 року головним державним виконавцем Кравченко Т.І. було складено розрахунковий документ (таблицю стягувачів) розподілу коштів, де офіційно зафіксовано суму її заробітної плати у розмірі 76 010 грн 90 коп.

Проте, як вказує скаржниця, діючи поза межами своїх повноважень, державний виконавець таємно винесла інше розпорядження та провела безпідставне списання коштів у розмірі 43 700 грн (що становить 57% від належної їй суми заробітної плати) на погашення заборгованостей ОСОБА_1 за іншими виконавчими провадженнями, де вона сама є боржником (за комунальні послуги та штрафи МВС).

Того ж дня, 04.06.2026 року, виконавець винесла постанову про закінчення виконавчого провадження № 79242433 у зв`язку з «повним фактичним виконанням», хоча реальний переказ залишку коштів на її ім`я у розмірі 32 310 грн 95 коп. відбувся лише наступного дня - 05.06.2026 року. Про вказані дії, приховане розпорядження та закриття справи заявниця дізналася лише 09.06.2026 року під час ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження.

Заявник вважає дії виконавця протиправними, оскільки відповідно до ч.2 ст.70 Закону України «Про виконавче провадження» розмір утримань із заробітної плати боржника за виконавчими документами не може перевищувати 20% або 50% (у спеціальних випадках). Утримання 57% коштів, які мають статус заробітної плати, позбавило її засобів для існування та порушує ст.43 Конституції України.

У судовому засіданні скаржник ОСОБА_1 скаргу підтримала у повному обсязі, наполягала на аргументах, викладених у скарзі, та вважала, що державним виконавцем неправомірно застосовано порядок розподілу коштів, отриманих у виконавчому провадженні, просила скаргу задовольнити, дії та рішення державного виконавця визнати незаконними.

Державний виконавець у судовому засіданні заперечував щодо задоволення скарги, зазначивши, що його дії здійснені виключно в межах повноважень та відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження».

Зокрема, вказував, що кошти, які надійшли до органу державної виконавчої служби, не є заробітною платою у розумінні ст. 70 Закону України «Про виконавче провадження», а є коштами, отриманими внаслідок примусового виконання шляхом реалізації майна боржника, у зв`язку з чим підлягали розподілу за правилами ст.ст.45,46 цього Закону. Просив у задоволенні скарги відмовити.

Дослідивши матеріали скарги, заслухавши пояснення сторін, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст.447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність державного виконавця у разі порушення їх прав чи інтересів.

Згідно зі ст.70 Закону України «Про виконавче провадження» встановлюються обмеження розміру відрахувань із заробітної плати боржника за місцем її отримання.

Разом із тим суд виходить із того, що зазначені положення регулюють виключно правовідносини щодо утримань із заробітної плати, що виплачується роботодавцем, тобто на стадії регулярного формування доходу боржника.

У конкретному випадку встановлено, що кошти, які стали предметом розподілу, не є поточною заробітною платою, а були отримані органом державної виконавчої служби внаслідок примусового виконання рішення шляхом реалізації майна боржника та зараховані на депозитний рахунок ДВС.

Отже, після надходження на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби такі кошти втратили правовий режим заробітної плати у розумінні ст.70 Закону України «Про виконавче провадження» та набули статусу коштів, що підлягають розподілу відповідно до ст.ст.45,46 цього Закону.

Зазначені норми визначають черговість задоволення вимог стягувачів та порядок розподілу стягнутих коштів між виконавчими провадженнями. При цьому закон не містить заборони щодо спрямування коштів на виконання інших виконавчих документів, за якими одна і та сама особа є боржником, за умови дотримання встановленої черговості та пропорційності.

Суд також враховує, що законодавчі гарантії щодо обмеження розміру відрахувань із заробітної плати спрямовані на забезпечення мінімального рівня існування особи саме у процесі отримання регулярного доходу. Проте після завершення процедури примусового стягнення та надходження коштів на депозитний рахунок органу ДВС такі кошти набувають статусу об`єкта розподілу між усіма стягувачами відповідно до закону і не можуть кваліфікуватися як заробітна плата.

Обмеження розміру відрахувань, передбачене ст.70 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якого максимальний розмір утримань із заробітної плати боржника під час кожної виплати не може перевищувати 50% (з урахуванням кількох виконавчих документів), застосовується виключно до правовідносин щодо звернення стягнення на заробітну плату боржника за місцем її виплати роботодавцем.

Зазначене обмеження не регулює порядок розподілу коштів, стягнутих у межах виконавчого провадження та зарахованих на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби, який здійснюється відповідно до ст.ст.45,46 цього Закону.

Таким чином, доводи заявника про порушення ч. 2 ст. 70 Закону України «Про виконавче провадження» є необґрунтованими та не підтверджуються матеріалами справи.

Щодо доводів про незаконність постанови про закінчення виконавчого провадження, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання рішення.

Фактичне виконання рішення у розумінні закону полягає у вчиненні всіх необхідних виконавчих дій щодо стягнення та розподілу коштів. Технічний час їх надходження стягувачу не впливає на факт виконання рішення та не свідчить про його невиконання, оскільки перебуває поза межами контролю державного виконавця.

За таких обставин суд доходить висновку, що державний виконавець діяв у межах повноважень, визначених Законом України «Про виконавче провадження», а права заявника порушені не були.

Керуючись ст.ст.258-260,447-451 ЦПК України, ст.ст.39,45,46,70 Закону України «Про виконавче провадження», суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні скарги ОСОБА_1 на рішення та дії державного виконавця Прилуцького відділу державної виконавчої служби у Прилуцькому районі Чернігівської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Кравченко Тетяни Іванівни - відмовити повністю.

Ухвала може бути оскаржена до Чернігівського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її складення.

Суддя В.Г. Павлов