Рішення № 137885511, 02.07.2026, Заводський районний суд м. Миколаєва

Справа № 487/1111/23

Провадження № 2/487/56/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2026 року м. Миколаїв

Заводський районний суд міста Миколаєва у складі:

головуючого судді Сухаревич З.М.,

за участю секретарів судового засідання: Сердюк В.М., Марченко Л.В.,

прокурорів: Кость А.В., Боровик Д.І., Жимилінської С.С.,

представника відповідача Колеснікова В.В., Родіонової В.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та знесення житлового будинку,

ВСТАНОВИВ:

28 лютого 2023 року до Заводського районного суду м. Миколаєва надійшла позовна заява заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , в якій просить:

1. Усунути перешкоди Миколаївській міській раді у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва від 25.09.2015 № 44494860 про право власності ОСОБА_1 на житловий будинок (літера «А-2») та гараж літ. «Б», загальною площею 276 кв.м., житловою 89,5 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , державна реєстрація якого вчинена 22.09.2015 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (запис №11326156).

2. ОСОБА_1 усунути перешкоди Миколаївській міській раді у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду площею 0,09 га з кадастровим номером 4810136300:12:001:0009 шляхом знесення житлового будинку загальною площею 276 кв.м., у тому числі житлового будинку літ. «А-2», гаражу літ. «Б» та паркану по АДРЕСА_1 .

Позов мотивований тим, що пунктами 49, 49.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04.09.2009 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 900 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 29.10.2009 отримала державний акт серії ЯИ № 140148 про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0009. 15.02.2013 ОСОБА_2 продала вищевказану земельну ділянку ОСОБА_3 . Рішенням Миколаївського апеляційного суду Миколаївської області від 20.04.2017 у справі № 487/10127/14-ц визнано недійсними пункти 49, 49.1 рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/61 та визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, а також зобов`язано ОСОБА_1 повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку. 04.12.2019 постановою Верховного Суду рішення апеляційного суду Миколаївської області від 20.04.2017 змінено у мотивувальній частині, в інших частинах залишено без змін. Прокурор вважає, що встановлені у справах юридичні факти підтвердили приналежність земельної ділянки комунальної власності до земель водного фонду й незаконність її надання у власність. Також прокурор зазначає, що відповідачем порушено вимоги містобудівного законодавства під час будівництва житлового будинку на земельній ділянці прибережної захисної смуги Бузького лиману площею 0,09 га з кадастровим номером 4810136300:12:001:0009за адресою: АДРЕСА_1 . Зокрема, відповідач побудував будинок на земельній ділянці, на якій згідно з ст. 61 ЗУ України, ст. 90 ВК України заборонено будівництво такого об`єкту, що вже встановлено рішеннями судів у справі № 487/10127/14-ц, які набрали законної сили. Також будівництво суперечить містобудівним документам та містобудівному законодавству, оформлення права власності відбувалось на підставі зловживання своїми цивільними правами. Так, прокурор зазначає, що відповідач 25.06.2014 розпочав будівництво об`єкту на земельній ділянці, 10.08.2015 ввів в експлуатацію, а 22.09.2015 здійснено державну реєстрацію. При цьому провадження у справі № 487/10127/14-ц відкрито 20.10.2014 і відповідач знав про існування спору з приводу неможливості перебування земельної ділянки у приватній власності з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, так і про заборону будівництва житлових будинків у спірній місцевості. ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, був зобов`язаний утриматись від будівництва на ділянці. Таким чином, прокурор вважає, що дії відповідача щодо будівництва житлового будинку та оформлення права власності на нього суперечать ч. 3 ст. 13 ЦК України, якою учасникам цивільних правовідносин забороняється зловживання правом. Оскільки будівництво спірного об`єкту здійснено з порушенням вимог земельного, водного, містобудівного законодавства, з недодержанням вимог державних будівельних норм і правил та внаслідок зловживання правами, то ОСОБА_1 не набув права власності на житловий будинок у визначений законом спосіб, у зв`язку з цим прокурор вважає, що видане йому свідоцтво про право власності на житловий будинок підлягає визнанню недійсним та скасуванню. Також прокурор вважає, що позивач має право упродовж всього часу порушення прав звернутися до суду з негаторним позовом щодо усунення перешкод Миколаївській міській раді у користуванні земельною ділянкою водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та знесення житлового будинку, гаражу та огорожі. Незаконна забудова прибережної захисної смуги Бузького лиману суперечить законодавству, грубо порушує інтереси держави у сфері ефективного використання земельних ресурсів, оскільки унеможливлює реалізацію державної політики по забезпеченню дотримання єдиного порядку набуття прав власності на землю, а також охорони, відтворення та сталого використання земельних ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства. Окрім того, забудова спірної земельної ділянки, огородження парканом обмежує безперешкодний доступ громадян до узбережжя Бузького лиману, призводить до знищення його лікувальних і оздоровчих властивостей. Отже, вважає, що дії відповідача не відповідають суспільному інтересу, який держава зобов`язана захищати. Отже, у зазначеному випадку наявний як державний так і суспільний інтерес, що є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури. Також зазначає, що ст. 1 Першого протоколу Конвенції гарантує захист прав на мирне володіння майном тільки тій особі, яка законним шляхом, добросовісно набула його у власність. ОСОБА_1 під час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки повинен був проявити розумну обачність шляхом ознайомлення з документами та йому було відомо про судовий спір з приводу земельної ділянки, тому він повинен був утриматись від будівництва. Миколаївській міській раді, яка власнику земельної ділянки, з жовтня 2014 року було відомо про вказані порушення, проте не вживались заходи для захисту інтересів територіальної громади. Окружною прокуратурою міста Миколаєва було запропоновано вжити заходів до поновлення прав громадян, однак Миколаївська міська рада повідомила, що не зверталась до суду із позовом. Враховуючи бездіяльність Миколаївської міської ради, тому прокурор звертається до суду.

Ухвалою суду від 05 травня 2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 05 травня 2023 року вжито заходів забезпечення позову.

Ухвалою суду від 17 липня 2023 року задоволено заяву представника відповідача і продовжено йому строк для подання відзиву, надано можливість брати участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції.

22 червня 2023 року надійшла заява представника Миколаївської міської ради про розгляд справи без його участі. Позовні вимоги підтримує.

28 липня 2023 року надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача - Колесніков В.В. просить відмовити в задоволенні позову. За наявності підстав для задоволення позову застосувати наслідки пропуску строку позовної давності. Відзив обґрунтований тим, що держава зареєструвала в ДРРПНМ припинення права власності відповідача та перехід права власності на земельну ділянку до Миколаївської міської ради на підставі постанови ВС від 04.12.2019 у справі № 487/10127/14-ц, що свідчить держава не є власником ділянки, отже не може потерпати від порушення права користування майном, яке належить територіальній громаді. Вважає, що оскільки позивач не довів, що є власником, йому належить право користування та розпорядження ділянкою, відповідач порушив права держави позов є завідомо необґрунтованим та не підлягає задоволенню. Також представник позивача посилався на те, що потенційною жертвою порушеного права може бути виключно територіальна громада, але не держава. Однак із позовом звернулась не жертва порушення, а держава. Тому вимога держави задовольнити позов на користь Миколаївської міської ради не підлягає задоволенню, оскільки порушує принцип диспозитивності. Фактично позивачем є держава, яка не є власником ділянки комунальної власності. Прокурор визначив підставами позову порушення архітектурних, містобудівних, будівельних, санітарних норм і правил. Держава дійсно має право звернутись до суду з метою запобігання можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення забудовниками відповідних норм і правил, однак уповноваженим органом держави є Державна інспекція архітектури та містобудування України, яка наділена правом звертатись до суду в інтересах держави; спір між державою та ОСОБА_1 щодо наслідків недотримання відповідних норм і правил є публічно-правовим і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Вважає, що представник держави не довів наявність підстав для звернення до суду із цим позовом: нездійснення належним чином ДІАМ свої повноважень, звернення до ДІАМ до подання позову, встановлення факту порушення у порядку та спосіб, визначений законом, винесення припису органом, який уповноважений здійснювати архітектурно-будівельний контроль, невиконання припису відповідачем у цій справі. Щодо цільового призначення земельної ділянки, представник позивача зазначає, що прокурор безпідставно стверджує про преюдиційний характер рішень у справі №487/10127/14-ц щодо категорії ділянки «водний фонд», оскільки суди у цій справі не досліджували факти, з якими закон пов`язує формування земельних ділянок та віднесення їх до земель водного фонду. Суди надавали оцінку ст.ст. 58-60 ЗК як таким, що ніби-то визнають бездіяльність органів влади підставою віднесення земельних ділянок до земель водного фонду без розробки проекту землеустрою, без прийняття рішення про його затвердження, без внесення відомостей про це до земельного кадастру. Тлумачення судами земельного законодавства не утворило преюдицію та не звільняє прокурора в цій справі від обов`язку доведення обставин віднесення Ділянки до земель водного фонду на підставі рішення відповідного органу. Просив застосувати рішення ЄСПЛ Гаврілова та інші проти Росії. Також представник відповідача зазначає, що відповідно до довідки з ДРРПНМ від 21.02.2023 цільове призначення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Далі представник відповідача посилається на 27.12.2022 Миколаївська міська рада прийняла рішення «16/21 «Про затвердження містобудівної документації: «Коригування: детальний план території, обмеженої вулицями: Лазурна, Київська (60 років СРСР), Генерала Карпенка, Нікольська, Велика Морська та береговою лінією р. Південний Буг в Миколаєві», відповідно до якого спірна земельна ділянка належить до житлової садибної забудови з існуючою капітальною будівлею, перебуває поза межами прибережної захисної смуги, а також поза межами території пляжу. Повідомлення прокурора, що земельна ділянка розташована на відстані 9 метрів від урізу води є недостовірною інформацією та ілюструє судову помилку, оскільки таке твердження ґрунтувалось на недопустимому документі. Відповідно до відповіді Миколаївської міської ради від 23.06.2023 за відомостями ортофотоплану Геоінформаційної системи містобудівного кадастру Миколаївської міської ради відстань між урізом води та фасадом земельної ділянки складає 67 метрів. Крім цього представник відповідача вважає, що позивачем обраний неналежний та неефективний спосіб захисту, оскільки визнання недійсним свідоцтва про право власності не є способом усунення перешкод власнику земельної ділянки, скасування свідоцтва не призведе до припинення права власності на житловий будинок та позбавлення ОСОБА_1 права власності на користь міської ради не наділяє державу правом позбавляти права власності на житловий будинок, яке виникло у відповідача 22.09.2015 на підставі прийняття новоствореного об`єкту до експлуатації та прийняття рішення про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) від 25.09.2015 за заявою від 22.09.2015. Щодо усунення перешкод шляхом знесення житлового будинку зазначає, що можуть бути знесені житлові будинки у виключних випадках: заперечення власником права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво (ч. 4 ст. 376 ЦК України) та самовільне зайняття земельних ділянок (ч. 2 ст. 212 ЗК). Представник зазначає, що держава не є власником земельної ділянки, тому не має підстав для позову; факт реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації виключає можливість віднесення житлового будинку до самочинного; відсутній факт самовільного зайняття земельної ділянки. Отже відсутні підстави для знесення нерухомого майна. Також представник відповідача заперечує порушення законодавства, оскільки держава не відносила землі до земель водного фонду, а тому відсутні підстави для поширення на цю ділянку обмежень для земель водного фонду; будівництво здійснено в період з 25.06.2014 до 13.05.2015 (введення в експлуатацію 10.08.2015) на земельній ділянці, яка відведена до житлового будівництва; 04.12.2013 Миколаївська міська рада надала відповідь, що ділянки про пров. Авіаційному за генпланом належать до території житлової забудови та зелених насаджень, а за Планом зонування до садибної забудови Ж-1 та зони активного відпочинку Р-2; 19.04.2014 Миколаївська міська рада видала будівельний паспорт, що свідчить про відповідність намірів забудови земельної ділянки вимогам чинної містобудівної документації. Крім цього представник відповідача посилається на невідповідність втручання у право на мирне володіння майном. Відповідач розпочав та здійснював будівництво на земельній ділянці, яка була відведена саме для цієї мети і не повинен був ставити під сумнів офіційні відомості державних реєстрів та поведінку органів влади, які мали можливість відмовити у реєстрації повідомлення, декларації, права власності тощо. До справи не долучено жодних відомостей, що держава в період з початку будівництва та до подання позову в цій справі заперечувала право відповідача на будівництво, стверджувала про його незаконність, невідповідність законодавству. За таких обставин характер заперечень прокурором добросовісності відповідача є упередженим та невмотивованим. Позбавлення позивача майна без сплати компенсації свідчить про непропорційне втручання у право на мирне володіння майном. Національний закон не дозволяє зносити житлові будинки, які були введені в експлуатацію, тому втручання у цій справі не може вважатися таким, що здійснюється «відповідно до закону», як того вимагає п. 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Також представник позивача посилався на порушення строку давності, оскільки відповідач здійснював будівництво відкрито, кожен з органів мав можливість відмовити відповідачу, а держава подала цей позов 28.02.2023 з очевидним пропуском строку: 8,5 років після обізнаності про початок будівельних робіт, 7,5 років після прийняття державою будинку до експлуатації та реєстрації права власності.

01 серпня 2023 року від заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва надійшла відповідь на відзив, яка обґрунтована тим, що наведені представником доводи не спростовують порушення законодавства під час будівництва. Твердження про неможливість участі держави у справі прокурор вважає хибними, посилаючись на те, що наявність інтересів держави у відновленні законності під час розпорядження земельною ділянкою комунальної власності з кадастровим номером 4810136300:12:001:0009 вже підтверджена судами у справах №487/10127/14-ц та цей позов містить детальне обґрунтування підстав для представництва прокурором. Право вимоги у цій справі належить територіальній громаді міста Миколаєва, від імені якої діє Миколаївська міська рада. При цьому незаконна забудова земельної ділянки прибережної захисної смуги Бузького лиману є порушенням установлених державою вимог земельного, водного, містобудівного законодавства, призводить до нераціонального використання територій та забудови населених пунктів, а також порушує інтереси держави у сфері ефективного використання земельних ресурсів. Твердження представника відповідача про те, що спір про знесення будинку є публічно-правовим та його слід розглядати за правилами адміністративного судочинства прокурор вважає необґрунтованим, оскільки справа, на яку посилається відповідач, має відмінний від цієї справи предмет та суб`єктний склад. Щодо доводів представника відповідача про те, що рішення суду № 487/10127/14-ц щодо віднесення земельної ділянки до земель водного фонду не утворило преюдицію, прокурор оцінює критично, оскільки рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 20.04.2017 у справі № 487/10127/14-ц установлено, що спірна земельна ділянка є землею водного фонду, яка не може передаватись у приватну власність для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд; розташована на відстані не більше ніж 85,5 кв.м. від урізу води Бузького лиману. Таким чином, зважаючи на те, що ця обставина оспорювалась сторонами, безпосередньо досліджувалась і встановлювалась судом і знайшла своє відображення у мотивувальній частині судового рішення така обставина на підставі ч. 4 ст. 82 ЦПК України має преюдиційне значення та не підлягає доказуванню. З урахуванням викладеного, відповідь виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 23.06.2023 не є доказом того, що земельна ділянка 4810136300:12:001:0009 не входить у нормативно визначену межу прибережної захисної смуги Бузького лиману. Посилання на рішення Миколаївської міської ради від 27.12.2022 № 16/21 прокурор також оцінює критично, оскільки затверджений ним Детальний план території суперечить Генеральному плану міста Миколаєва, затвердженому 18.06.2009, який є містобудівною документацією. Відповідно до цього Генерального плану земельна ділянка належить до зелених насаджень загального користування, за Правилами використання та забудови території міста Миколаєва, затвердженими рішенням Миколаївської міської ради від 17.10.2003 № 15/41 до перспективної зони ландшафтно-рекреаційного загальноміського значення. Детальний план території не може суперечити Генеральному плату, тобто встановлювати інше функціональне призначення зон ніж те, що встановлено у генеральному плані, тому не може бути прийнятий як доказ. Щодо заперечень відповідача проти обраних прокурором способів захисту, прокурор зазначає, що ці доводи спростовуються обґрунтуванням позову (ст. 152 ЗК України, ст. 391 ЦК України) й висновками, викладеними у постанові ВП ВС від 04.12.2019 у справі № 487/10127/14-ц. Звертає увагу, що прокурор звернувся до суду із позовною вимогою про знесення (демонтаж) житлового будинку по АДРЕСА_1 на підставі ст. 391 ЦК України та ст. 152 ЗК України як усунення перешкод власнику Миколаївській міській раді у користування земельною ділянкою водного фонду, а не у зв`язку зі «здійсненням самочинного будівництва» чи «самовільного зайняття земельної ділянки» (як зазначає адвокат у відзиві). Щодо твердження відповідача, що скасування свідоцтва про право власності не є способом усунення перешкод та не припинить право власності на будинок, прокурор зазначає, що ч. 3 ст. 26 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» скасування державної реєстрації прав особи можливе як на підставі судового рішення про це, так і у зв`язку з визнанням недійсним чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав. Тому скасування свідоцтва про право власності, державна реєстрація якого вчинена 22.09.2015, буде цілком правильним і обґрунтованим способом захисту порушеного права. Також прокурор вважає хибними твердження відповідача про пропуск строку позовної давності, оскільки негаторний позов можна заявити упродовж усього часу порушення прав законного володільця земельної ділянки. Щодо втручання у право на повагу до житла, прокурор звертає увагу на те, що право територіальної громади вимагати повернення належної їй земельної ділянки та знесення житлового будинку з огляду на незаконність його зведення, передбачено у чинному законодавстві; переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами. ОСОБА_1 під час укладення договору купівлі-продажу повинен був проявити розумну обачність, крім того він був учасником справи № 487/10127/14-ц і знав про існування спору та не міг не знати про те, де саме розміщена земельна ділянка. Тому немає підстав вважати, що він є добросовісним набувачем, його було достеменно відомо про розташування земельної ділянки біля Бузького лиману, він міг відмовитись від будівництва на цій земельній ділянці. Прокурор вважає, що дії відповідача є недобросовісними та не відповідають суспільному інтересу. Відтак зобов`язання відповідача усунути перешкоди у користування земельною ділянкою шляхом знесення об`єкту нерухомості не порушуватиме принцип пропорційності втручання у його право власності. Також прокурор вважає, що майновий тягар у результаті задоволення позовних вимог може бути належно компенсований в іншому судовому процесі.

25 серпня 2023 року надійшла заява представника Миколаївської міської ради про розгляд справи без його участі. Позовні вимоги підтримує.

02 серпня 2023 р. надійшла заява представника відповідача - Колеснікова В.В. про закриття провадження в частині вимоги усунути перешкоди шляхом знесення житлового будинку.

28 вересня 2023 року надійшло заперечення представника Миколаївської обласної прокуратури на заяву про закриття провадження.

28 вересня 2023 року надійшло клопотання представника відповідача - Колеснікова В.В., в якому він просить визнати обов`язковою явку Миколаївської міської ради.

29 вересня 2023 року надійшло заперечення представника ОСОБА_1 - Колеснікова В.В. на клопотання (заяву) від 27.09.2023.

29 вересня 2023 року надійшло клопотання представника відповідача - Колеснікова В.В., в якому він просить повернути державі відповідь на відзив або встановити відповідачу 10-денний строк на подання заперечень.

Ухвалою суду від 02 жовтня 2023 року відмовлено у задоволенні заяви представника відповідача про закриття провадження в частині вимог усунути перешкоди шляхом знесення житлового будинку та в задоволенні заяви про визнання обов`язковою явки Миколаївської міської ради.Встановлено відповідачу строк 10 днів з дня отримання ухвали для подання заперечень.

30 жовтня 2023 року надійшли заперечення представника відповідача - ОСОБА_4 , які обґрунтовані тим, що на усунення перешкод у користуванні своїм майном має право виключно власник. Відсутність у держави права користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, яке вона просить захистити, є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Відповідь містить безпідставне припущення, що прокурор обґрунтував підстави для представництва інтересів держави у суді. Він вимагає захистити право користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, яка належить самостійному від держави учаснику цивільних відносин територіальній громаді, яка із позовом не зверталась. Наявність суспільного інтересу не наділяє прокурора правом підміняти самоврядні повноваження органів місцевого самоврядування та за позовом держави вимагати прийняття рішення на користь громади, яка не є учасником судової справи. Прокурор не спростував факту, що позов подала держава, а не власник земельної ділянки. Також представник відповідача не погоджується з твердженнями суду в ухвалі від 02.10.2023 щодо юрисдикції. Щодо преюдиції, представник відповідача зазначає, що прокурор безпідставно цитує окремі абзаци судових рішень, оскільки вони не тільки не свідчать про встановлення судом преюдиційних обставин, а навпаки доводять надання судами правової оцінки. Суди не досліджували факти, з якими закон пов`язує формування земельних ділянок та їх віднесення до земель водного фонду, а виключно надавали оцінку ст.ст. 58-60 ЗК як таким, що ніби-то визнають бездіяльність органів влади підставою віднесення земельних ділянок до земель водного фонду без розробки проекту землеустрою, без прийняття рішення про його затвердження, без внесення відомостей про це до земельного кадастру. Тлумачення судами земельного законодавства не створило преюдицію та не звільняє прокурора від обов`язку довести обставини віднесення земельної ділянки до земель водного фонду на підставі рішення відповідного органу. Прокурор не пояснює на якій правовій підставі суд має ігнорувати відомості ДРРПНМ та ДЗК, що земельна ділянка має статус земель житлової забудови. Щодо рішення Миколаївської міської ради від 27.12.2022 № 16/21, представник зазначає, що відповідно до п. 11 ч. 4 ст. 19 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності, детальний план території визначає межі прибережних захисних смуг пляжних зон водних об`єктів (у разі відсутності плану зонування території). Зазначеним вище рішенням затверджено детальний план території, а тому відповідь на підставі цього рішення є доказом відповідних обставин. Незрозумілим є твердження прокурора, що встановлення відповідних територій на рівні детального плану суперечить генеральному плану. Щодо способів захисту, представник відповідача посилається на не спростування прокурором фактів визнання недійсним свідоцтва про право власності є самостійним способом захисту від позову про усунення перешкод у користуванні майном і на нього поширюється позовна давність та право власності ОСОБА_1 ґрунтується не на свідоцтві, а на прийнятті новоствореного об`єкта до експлуатації та прийняття рішення про державну реєстрацію. Національний закон не має норми, яка дозволяє зносити новостворені об`єкти нерухомого майна, які введені в експлуатацію, які держава прийняла в експлуатацію та на які зареєстровано право власності. За обставинами цієї справи пропозиція держави знести житловий будинок на підставі ст. 391 ЦК України є свавіллям, оскільки: держава не є власником земельної ділянки, житловий будинок є нерухомим майном відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України, ст. 391 ЦК України є непридатною для позбавлення права власності на нерухоме майно. Щодо аргументів прокурора стосовно подання негаторного позову, на який не поширюється позовна давність, представник позивача вважає непереконливими. Зазначає, що скасування правовстановлюючого документу та позбавлення права власності не є способами усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Крім того, подання державою позову без обмежень строком порушує принцип правової визначеності. Просить застосувати Конвенцію та практику її застосування, зокрема рішення Гаврілова та Інші проти Росії пункт 82 до спірних правовідносин. Щодо права на мирне володіння майном, заява прокурора не містить відповідей на твердження відповідача про невідповідність втручання у право на мирне володіння майном. Міркування прокурора щодо втручання у право на повагу до житла не стосуються конвенційних гарантій, а тому не вимагають жодного спростування. Відповідач звертає увагу, що відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляд справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно пункту 1 статті 32 Конвенції юрисдикція Європейського суду з прав людини поширюється на всі витання тлумачення і застосування Конвенції та Протоколів до неї, подані йому на розгляд згідно зі статтями 33, 34, 46 і 47, а тому будь-які рішення національного суду, зокрема постанови Верховного суду нездатні утворити висновок про застосування норм права (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).

12 березня 2024 року надійшла заява заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва, яка є фактично письмовими поясненнями.

12 березня 2024 року надійшла заява представника відповідача - Колеснікова В.В. про повернення прокурору письмових пояснень.

Ухвалою суду від 13 березня 2024 року пояснення заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва, яке зареєстровано судом 12.03.2024, залишено без розгляду.

10 червня 2024 року надійшла заява Окружної прокуратури міста Миколаєва про долучення доказів.

17 червня 2024 року надійшла заява представника відповідача - Колеснікова В.В. про повернення заяви від 10.06.2024.

Ухвалою суду від 20 червня 2024 року заяву про долучення доказів залишено без розгляду, закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду.

24 березня 2025 року надійшли пояснення представника відповідача Родіонової В.Є., відповідно до яких вважає позов безпідставним, недоведеним та необґрунтованим та підтримує позицію свого колеги ОСОБА_4 . Представник зазначає, що відповідач набув право власності на вилучену земельну ділянку шляхом укладення відплатного договору купівлі-продажу. Під час зведення спірного будинку, відповідач пройшов всю офіційну процедуру, передбачену діючим законодавством України, за участі саме органу, в інтересах якого звертається орган прокуратури до суду. Законодавець чітко визначає підстави для знесення будівлі, як зведення самозабудови. В даному випадку будинок відповідача не є самозабудовою та внесений до державного реєстру майнових прав на законних підставах. На момент зведення будинку відповідач був законним власником земельної ділянки, його право власності на неї було зареєстровано належним чином. Відповідач не мав сумніватися в правомірності дій органів місцевого самоврядування. Наразі орган прокуратури не зазначає про те, чи було вирішено питання про відшкодування шкоди державі протиправними рішенням ММР, чи було встановлено коло винних осіб, чи притягнуті вони до відповідальності. Отримавши рішення органу ММР про реєстрацію початку будівництва, відповідачем було витрачено великі кошти на розробку проектної документації та будівництво будинку. Наразі органом прокуратури не подано документів, що б надавали можливість проведення аналізу дотримання балансу прав відповідача в порівнянні до шкоди суспільному інтересу. Позивачем не надано звіту про вартість спірного будинку, перелік та вартість робіт, що має бути витрачено на знесення будинку та матеріальне визначення шкоди суспільному інтересу, щоб провести порівняльний аналіз дотримання розумного балансу втручання держави у власність. Фактично, органом прокуратури подано позов в інтересах правопорушника, який допустив вказану ситуацію, ввів в оману відповідача, як добросовісного набувача, та зазначено, що саме інтереси правопорушника порушені та відповідач за власні кошти, має знести набуте законним способом майно. Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Конституції України). Споживач послуг органу місцевого самоврядування презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті у межах компетенції. Звертає увагу суду на те, що органом прокуратури не притягнуто винних осіб до відповідальності, не вжито заходів щодо компенсації витрат шкоди, нанесеної суспільному інтересу суспільства на винних посадових осіб ММР, а вжито заходів щодо протиправного безоплатного позбавлення відповідача його майна, набутого законним шляхом, та покладення на нього додаткового тягарю щодо здійснення знесення. Як зазначав ВС в своїх позиціях, належним способом захисту права власності за умови дотримання справедливого балансу є здійснення демонтажу, а не знесення. При цьому, оцінюючи співмірність балансу, саме на орган прокуратури, як позивача, покладається тягар доказування та проведення експертиз, для визначення правомірності втручання у мирне володіння майном.

24 вересня 2025 року надійшла заява представника відповідача - Колеснікова В.В., в якій він просив застосувати у цій справі висновки Верховного суду, викладені у постанові від 30.07.2025 року у справі №487/3703/22, оскільки правовідносини у цих справах є подібними.

Прокурор в судовому засіданні підтримав позовну заяву, надав пояснення, аналогічні змісту поданих ним заяв по суті. Пояснив, що земельна ділянка відведена незаконно та повернута у власність територіальної громади. Але фактичне відновлення порушених прав держави неможливе через наявність на ній житлового об`єкту відповідача. Відповідач діяв недобросовісно, розпочав будівництво незважаючи на наявність судових справ. Земельна ділянка розташована в межах 100 м від урізу води, що є пляжною зоною. Місцезнаходження земельної ділянки передбачає очевидність обмежень набуття у власність. Детальний план, затверджений у 2022 р. не може бути взятий до уваги, оскільки будівництво здійснювалось до його затвердження. Просив позов задовольнити.

Представник відповідача Колесніков В.В. в судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позовних вимоги, посилаючись на підстави, викладені у його заявах по суті. Додатково пояснив, що рішення суду було ухвалено через два роки після закінчення будівництва на спірній земельній ділянці і будівництво здійснювалось на підставі діючої на той момент процедури. Всі узгодження надавала держава, а тому саме держава повинна нести негативні наслідки від неправомірності своїх дій. Наразі ОСОБА_1 зареєстрований у спірному будинку та проживає у ньому і проживав ще до реєстрації місця проживання. На підставі рішення суду лише змінився власник земельної ділянки, а не цільове призначення. В жодних документах не згадувалось, що земельна ділянка належить до «водного фонду». Земельна ділянка не знаходиться в межах прибережної захисної смуги та в межах пляжу. Відстань від будинку до води 67 метрів.

Представник відповідача Родіонова В.Є. в судовому засіданні позов не визнала, підтримала позицію адвоката Колеснікова В.В., додатково зазначила, що будинок не може бути знесений, оскільки не є самочинним будівництвом. Відповідач був законним власником земельної ділянки та будівництво будинку оформлено належним чином та не мав сумніватися у законності дій представників державної влади. До теперішнього часу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не змінилось цільове призначення земельної ділянки. Прокурором не доведено в чому полягає суспільний інтерес та чи досягнуто справедливий баланс між інтересами суспільства й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Також представник посилається на те, що позбавлення відповідача майна без справедливої компенсації свідчить про непропорційне втручання у право на мирне володіння майном.

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд дійшов такого висновку.

Судом встановлено, що 24 червня 2014 року ОСОБА_1 повідомив Інспекцію ДАБК в Миколаївській області про початок виконання будівельних робіт садибного (індивідуального) житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

03 серпня 2015 року ОСОБА_1 подав декларацію про готовність об`єкта до експлуатації «Житловий будинок з господарськими спорудами» за адресою: АДРЕСА_1 .

10 серпня 2015 року Управління ДАБІ в Миколаївській області зареєструвало декларацію під № МК142152220093.

25 вересня 2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності, у зв`язку з чим державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції Тумилович О.В. було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності відповідача на нерухоме майно, про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було внесено запис за № 11326156. Опис об`єкта: загальна площа: 276 к.в.м., житлова площа 89,5 кв.м. Житловий будинок літ. «А-2», гараж літ. «Б».

У жовтні 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся із позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , про визнання незаконним та скасування окремих положень рішення міської ради, визнання недійсним державного акта про право власності на землю, повернення земельної ділянки територіальній громаді шляхом її витребування.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 17 лютого 2017 року у задоволенні позовних вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що оскільки на час передачі землі у власність ОСОБА_2 проект визначення меж прибережної захисної смуги не виготовлявся та відповідним рішенням не затверджувався, то недоведеним є і віднесення цієї ділянки до земель водного фонду згідно Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою КМ України від 08 травня 1996 року № 486. За робочим проектом, затвердженим рішенням Миколаївської міськради від 31 травня 2012 року, спірна ділянка належить до земель житлової забудови та знаходиться за межами водозахисної смуги. Крім того прокурор не зазначив орган, уповноважений державою на захист порушених прав територіальної громади, не дотримався вимог статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) та, звернувшись із позовом у жовтні 2014 року, пропустив позовну давність, про застосування наслідків спливу якої заявлено відповідачами.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2017 року апеляційну скаргу прокурора Миколаївської області задоволено. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 лютого 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позовні вимоги Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері задоволено частково.

Визнано недійсними пункти 49, 49.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 900 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будівництва та споруд по АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ № 140148 від 29 жовтня 2009 року з кадастровим № 4810136300:12:001:0009, виданий ОСОБА_2 та зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі № 010949702039.

Витребувано у ОСОБА_1 земельну ділянку площею 900 кв. м з кадастровим номером № 4810136300:12:001:0009 по АДРЕСА_1 та зобов`язано його повернути земельну ділянку у комунальну власність Миколаївської територіальної громади.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року рішення апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2017 року в оскарженій частині змінено, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови та абзац 7 резолютивної частини рішення апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2017 року змінено шляхом викладення його у такій редакції: «Зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 900 кв. м з кадастровим номером № 4810136300:12:001:0009 по АДРЕСА_1 у комунальну власність Миколаївської територіальної громади».

При розгляді справи № 487/10127/14-ц встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером № 4810136300:12:001:0009 розташована на відстані 9 м від урізу води та має ширину 84,5 м., входить до прибережної захисної смуги Бузького лиману та належить до земель водного фонду. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, земельні ділянки на пров. Авіаційному віднесені до території спеціального призначення зелених насаджень загального користування. Судами встановлено належність земельної ділянки до земель, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд. 29 жовтня 2009 року ОСОБА_2 отримала державний акт ЯИ № 140148 на право власності на земельну ділянку з кадастровим № 4810136300:12:001:0009. 15 лютого 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки. Державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на спірну ділянку здійснена 15 лютого 2013 року.

Відповідні фактичні обставини мають преюдиційне значення в цій справі і ці обставини не доказується при розгляді цієї справи відповідно до ч. 4 статті 82 ЦПК України, за якою обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.02.2023, 06 жовтня 2020 року за Миколаївською міською радою зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0009 по АДРЕСА_1 . Підстава для державної реєстрації вищезазначені рішення судів.

Відповідно до відповіді Департаменту архітектури та містобудування Миколаївської міської ради від 16.08.2021 щодо функціонального призначення земельної ділянки з кадастровим № 4810136300:12:001:0009 відповідно до діючою містобудівної документації, згідно з основним кресленням містобудівної документації Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням міської ради № 35/18 від 18.06.2009, це територія зелених насаджень загального користування. Відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, це перспективна зона ландшафтно-рекреаційна загальноміського значення.

Відповідно до Витягу з реєстру територіальної громади, сформованого 07 червня 2023 року відповідач ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 13.04.2023.

Слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у пункті 53 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц підтвердила висновки Верховного Суду України, викладені, зокрема, у постановах від 21.05.2014 у справі №6-16цс14, від 19.11.2014 року у справі №6-175цс14 і від 24.12.2014 року у справі №6-206цс14, про те, що існування прибережних захисних смуг визначеної ширини прямо передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). А тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність останньої, оскільки її розміри встановлені законом (аналогічного висновку дійшла також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).

З огляду на це, суд не переоцінює докази та не встановлює інші факти, зокрема, інший режим та цільове призначення земельної ділянки ніж ті, що встановлені в рішенні по справі №487/10127/14-ц.

Крім цього, у цій справі встановлено, що згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року земельна ділянка па пров. Авіаційному кадастровий номер № 4810136300:12:001:0009 віднесена до території спеціального призначення зелених насаджень загального користування, а відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 № 15/41 - відноситься до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва.

Також встановлено, що вказана земельна ділянка не є вільною, а на ній побудовано житловий будинок, право власності на який зареєстроване за відповідачем ОСОБА_1 .

Прокурор вважає, що Миколаївська міська рада, як власник земельної ділянки, має право вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку на підставі ст. 152 Земельного кодексу України.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а надання громадянам у користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 62 ЗК України, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України), і встановив обмежений режим діяльності на відповідних ділянках (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

За абзацом 2 частини 2 статті 178 ЦК України обмежено оборотоздатні об`єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об`єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об`єктів.

Отже, з огляду на приписи статті 59, підпунктів «ґ», «е» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України тощо цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах є обмеженим законодавчо.

Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17 (провадження № 14-91цс20) зазначено, що «98. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт «б» частини третьої статті 152 ЗК України).

99. Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)), зокрема заявити негаторний позов про демонтаж спорудженого на земельній ділянці об`єкта нерухомого майна.

104. За наявності підстав витребувати спірну земельну ділянку з незаконного володіння кінцевої набувачки суд може у цій частині вимогу, яку заявив прокурор, задовольнити. Відмова в іншій частині вимоги (про знесення спорудженого на тій ділянці об`єкта нерухомості) не перешкоджає державі після її введення у володіння спірною земельною ділянкою заявити позов про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна. У разі відмови у витребуванні спірної земельної ділянки, тобто неможливості введення власника у володіння нею, неможливим є його подальший судовий захист за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою.

107. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вирішення вимоги про витребування на користь власника земельної ділянки з володіння іншої особи не є вирішенням долі спорудженого на ній об`єкта нерухомості та питання про права на нього. Інакше кажучи, захист належного власникові права володіння земельною ділянкою шляхом введення останнього у володіння нею (внесення запису (відомостей) про право власності до відповідного державного реєстру) не означає, що у всіх випадках цей власник зможе надалі обґрунтувати правомірність втручання у права на повагу до житла та мирного володіння на об`єкт, споруджений на цій ділянці.

108. Тому відсутні підстави для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, про те, що:

108.1. Вирішення вимоги, зокрема, про повернення власникові земельної ділянки, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61) і від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункти 8.5, 8.18), не є вирішенням питання про право власності на житловий будинок, споруджений на частині цієї ділянки (пункт 125.9);

108.2. Повернення власникові земельної ділянки, яка не могла передаватися у приватну власність, саме по собі не може вважатися перешкодою для використання будинку, спорудженого на частині цієї ділянки (пункт 126).

109. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об`єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об`єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості).»

У пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що «заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452 цс 18, пункт 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473 цс 18, пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 97), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 46) та інші)»

Прокурор звернувся до суду з позовом з метою усунення перешкод у здійсненні права власності на землі водного фонду не тільки територіальною громадою м. Миколаєва, а й Українського народу загалом, що відповідає меті негаторного позову. Отже вимога про знесення будівель, споруджених на земельній ділянці, на яку поширюється чітка заборона на передання її у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, є способом відновлення прав власника на спірну земельну ділянку водного фонду і такі позовні вимоги здатні відновити стан земельної ділянки, який існував до порушення прав на неї.

Таким чином, доводи представника відповідача про обрання неналежного способу захисту, є необґрунтованими.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У частині другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення Європейського суду з прав людини «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року заява № 30856/03, § 41, 44).

Отже, при вирішенні вказаних позовних вимог обов`язковим є ретельне з`ясування питання щодо правомірності та пропорційності втручання держави у право відповідача на повагу до житла та мирного володіння збудованими на спірній земельній ділянці нерухомими об`єктами.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07).

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу, зокрема, до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а втручання у право на повагу до житла порушенням статті 8 Конвенції, якщо таке втручання не здійснене «згідно із законом», не переслідує легітимну мету чи не є «необхідним у демократичному суспільстві» (встановлення цієї необхідності передбачає, зокрема, встановлення пропорційності втручання переслідуваній легітимній меті). Порушення відповідних статей Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Перевіряючи дотримання згаданих вище критеріїв (здійснене «згідно із законом», переслідує легітимну мету, є «необхідним у демократичному суспільстві»), суд дійшов такого висновку.

Суд погоджується з тим, що позов прокурора в цій справі стосується захисту суспільного інтересу у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та збереження прибережних захисних смуг, недопущення зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення, відновлення вільного доступу до узбережжя Бузького лиману з метою його рекреаційного використання громадянами, до зеленої зони загального користування.

Суспільний інтерес спирається на норми закону.

Відповідно до статті 13 Конституцій України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

У статті 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно зі статтями 3, 4 ВК України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води; природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки);штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

До земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

З системного аналізу вказаних правових норм вбачається, що водні об`єкти та землі водного фонду є національним багатством держави і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства у водних ресурсах.

Усі водні об`єкти та землі водного фонду на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони протікають, та незалежно від права власності на них, становлять єдиний водний фонд та землі водного фонду України і перебувають під охороною держави. Водні об`єкти та землі водного фонду, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на землі водного фонду здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Крім того, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України).

Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів).

У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).

Отже, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, її не можна отримувати в оренду або у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку.

Таким чином, будівництво житлового будинку відповідачем здійснено всупереч наведеним нормам закону.

Крім того, як зазначено в рішенні Апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2017 року у справі № 487/10127/14-ц, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки та з урахуванням суспільної ситуації, ОСОБА_1 , якщо й достеменно не знав, але, проявивши розумну обачність, міг та повинен був взяти під сумнів правомірність отримання ОСОБА_2 цієї ділянки у власність з використанням її не за призначенням та пересвідчитись у законності угоди.

Верховний Суд у цій справі, погодився з висновком апеляційного суду, що земельна ділянка з кадастровим номером № 4810136300:12:001:0009 передана у власність всупереч вимогам земельного, водного та містобудівного законодавства, водночас змінив абзац 7 резолютивної частини, виклавши у такій редакції «зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 900 кв.м. з кадастровим номером № 4810136300:12:001:0009 по АДРЕСА_1 ».

Таким чином, будівництво житлового будинку здійснено відповідачем всупереч наведеним нормам закону і втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_1 спірним майном є легітимна мета.

При цьому, на відповідача вже покладено відповідальність шляхом покладення обов`язку повернути земельну ділянку, на якій розміщений його житловий будинок.

Перевіряючи дотримання принципу пропорційності легітимній меті, тобто розумного співвідношення між інтересами суспільства й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності та право на повагу до житла, суд враховує не тільки поведінку відповідача, а й поведінку (дії і бездіяльність) органів влади.

Так, у Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19).

Відповідно до ст. 74 Конституції України, органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.

Споживач послуг органу місцевого самоврядування законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті в межах компетенції.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Позбавлення права власності має бути здійснене відповідно до закону, необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15, від 18 березня 2020 року у справі 199/7375/16 та від 20 травня 2020 року у №199/8047/16.

У пунктах 70-71 рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» наголошено, що на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Потреба державного органу виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

У рішенні ЄСПЛ від 11 січня 2024 року у справі «Шмакова проти України» зазначено, що «така ситуація порушує питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з вимогою дотримання суспільних інтересів (рішення у справі «Вассалло проти Мальти» (Vassallo v. Malta), заява № 57862/09, пункт 43, від 11 жовтня 2011 року). При цьому Суд також розглядатиме пропорційність заходу. Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 45 з подальшими посиланнями). У цій справі заявниця добросовісно отримала земельну ділянку, не підозрюючи, що міська рада могла перевищити свої повноваження, погоджуючи таке виділення. Пізніше заявниця отримала всі необхідні документи та дозволи й, зрештою, свідоцтво про право власності на будинок, побудований нею на цій земельній ділянці, наданій тим же органом, міською радою, яка ухвалила рішення про виділення земельної ділянки спочатку заводу у 1994 році, а потім, у 2009 році, заявниці. У зв`язку з цим Суд зазначає, що хоча Уряд посилався на визнання одного з працівників управління земельних ресурсів міської ради винним у зловживанні службовим становищем у питаннях виділення землі, він не стверджував, що це мало який-небудь стосунок до ситуації заявниці чи що заявниця була якимось чином до цього причетна. У будь-якому випадку цей аргумент не впливає на відповідальність міської ради як органу державної влади. […] Наведених міркувань достатньо для визнання Судом того, що за обставин цієї справи позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції».

Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 розпочав будівництво на земельній ділянці, яка була віднесена Миколаївською міською радою до категорії «Землі житлової та громадської забудови» та належала йому на праві власності за чинними договором купівлі-продажу та рішенням державного реєстратора про реєстрацію права власності.

У повідомленні від 24.06.2014 про початок виконання будівельних робіт зазначено, що управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради видало будівельний паспорт № 328 від 19 червня 2014 року.

03.08.2015 року зареєстрована декларація № МК 1142152220093 про готовність об`єкту до експлуатації.

22.09.2015 державний реєстратор зареєстрував в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на житловий будинок на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер: НОМЕР_1 , виданим 25.09.2025 Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції.

Отже відповідач набув право власності на новостворене майно та проводив будівельні роботи у порядку, визначеному законом.Узаконення житлової будівлі стало можливим саме завдяки послідовним діям органів влади, які визнали правовий статус майна житлового будинку і відповідача як його власника.

Тобто, враховуючи наведені вище приписи закону та рішення ЄСПЛ, особа у взаємовідносинах із суб`єктами владних повноважень має право покладатися на те, що їх рішення та дії відбуваються в межах законодавчого поля і на таку особу не покладено обов`язку перевіряти саме законність дій відповідних органів влади чи місцевого самоврядування.

Перекладати тягар відповідальності на фізичних осіб, які обґрунтовано сподівалися на правомірність дій органу місцевого самоврядування не відповідає засадам, закріпленим, як у Конституції України, так і в міжнародних актах з прав людини та прецедентній практиці ЄСПЛ, та тягне можливість зловживання своїми правами органами державної влади та місцевого самоврядування.

Отже, у разі задоволення позову обов`язки органу влади чи місцевого самоврядування з дотримання законодавства перекладаються на фізичну особу.

Крім цього, на фізичну особу покладається за будь-яких обставин тягар перевірки та ревізування рішень органу влади чи місцевого самоврядування, чим скасовується презумпція правомірності таких рішень, що суперечить вимогам частини другої статті 19 Конституції України, та є надмірним тягарем, що покладається на приватну особу у правовідносинах з органом, який наділений владними повноваженнями та який має відповідні інструменти і зобов`язаний діяти відповідно до вимог закону.

Також суд враховує, що на даний час відповідач фактично продовжує користуватися земельною ділянкою і розташованим на ній житловим будинком. Більш того, органи влади знали про існування будинку протягом тривалого часу, та, згідно з повідомленням виконавчого комітету Миколаївської міської ради, відповідно до графічної частини розділу охорона навколишнього природного середовища М 1:2000 (ОНПС) (звіт про СЕО) у складі містобудівної документації: «Коригування: детальний план території, обмеженої вулицями: Лазурна, Київська (60 років СРСР), Генерала Карпенка, Нікольська, Велика Морська та береговою лінією р. Південний Буг в Миколаєві», затвердженої рішенням Миколаївської міської ради від 21.12.2022 №16/21, земельна ділянка з кадастровим номером № 4810136300:12:001:0009 перебуває поза межами прибережної захисної смуги, а також відповідно до проектного плану (основне креслення) М 1:2000 поза межами території пляжу.

Такі рішення володільця земельної ділянки про фактичну переоцінку меж прибережної захисної смуги не можуть свідчити про потребу виправити минулу помилку, а надають відповідачу впевненість у його праві мирно та безперервно користуватися житловим будинком та імунітет від переслідування. Отже, відповідач і далі покладається на легітимність добросовісних дій державного органу. Державні органи, які не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків.

За наведених обставин, в даному випадку, в разі знесення житлового будинку, належного відповідачу, помилка буде виправлена лише за рахунок відповідача, хоча ситуація, в якій опинився відповідач, не була створена лише ним самим.

Крім цього, позбавлення відповідача його житлового будинку без відповідної майнової компенсації, незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.

Щодо дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 45). ЄСПЛ зробив висновок, що мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Аналогічного висновку дійшов ЄСПЛ у рішенні від 11 січня 2024 року у справі «Шмаков проти України», де суд підкреслив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (пункт 17).

У рішенні «НА і інші проти Туреччини» (NA AND OTHERS v.TURKEY) від 15 лютого 2006 року (заява № 3745/97) було встановлено, що заявники були позбавлені свого майна «в суспільних інтересах», оскільки було загальновизнано те, що спірна земля, на якій відбувалось будівництво готелю, була на березі моря і була частиною пляжу, громадської зони, відкритої для всіх. Таким чином, позбавлення власності переслідувало законну мету. Разом із тим ЄСПЛ наголосив, що заволодіння майном без сплати суми, яка розумно відповідає його вартості, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність компенсації може вважатися виправданою лише згідно зі статтею 1 Першого протоколу. за виняткових обставин (Настоу проти Греції (№ 2), № 16163/02, § 33, 15 липня 2005 року, Ян та інші проти Німеччини [ВП], № 46720/99, 72203/01 та 72552/ 01, § 111, ECHR 2005, рішення у справі «Святі монастирі проти Греції» від 09 грудня 1994 року, № 35, § 71).

Суди встановив, що житловий будинок на АДРЕСА_1 є житлом відповідача, де він проживає і зареєстрований, тому в разі знесення житлового будинку постає питання про переселення відповідача. В судовому засіданні не підтверджено належними і допустимими доказами наявність у відповідачка іншого придатного для проживання житла.

Поняття «житло» в контексті статті 8 Конвенції охоплює місце, облаштоване особою як її дім, навіть якщо його заснування не відповідало чинному законодавству.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, приписи закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Враховуючи викладене, суд вважає, що задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку відповідача, в якому він постійно проживає, до того ж без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, що позивачем не було запропоновано, становитиме непропорційне втручання держави у право відповідача на повагу до житла та мирного володіння цим майном і призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 8 цієї Конвенції, покладе на відповідача надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою цього житла.

За таких обставин, обраний спосіб захисту (знесення житлового будинку та гаражу) не забезпечить дотримання принципу пропорційності легітимній меті, тобто розумного співвідношення між інтересами суспільства й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності та право на повагу до житла, а тому у задоволенні позову в цій часині суд відмовляє.

Доводи прокурора щодо здійснення ОСОБА_1 будівництва попри його обізнаність про судові процеси з приводу законності набуття у власність земельної ділянки, на якій побудований житловий будинок, суд вважає неспроможними, оскільки така обізнаність не тягне за собою певних обмежень для відповідача.

Натомість, узаконення житлової будівлі стало можливим саме завдяки послідовним діям органів влади, які, таким чином визнали правовий статус майна - житлового будинку і відповідача як його власника, попри судові спори. При цьому відповідач мав право покладатися на те, що рішення відповідних органів відповідають закону. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, і помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Більш того, будівництво ОСОБА_1 житлового будинку було розпочато до порушення першого судового процесу щодо спірної земельної ділянки та на момент завершення будівництва судового рішення у цьому спорі ще не існувало.

Крім цього, до позову не долучені належні та допустимі докази, видані компетентними органами на підтвердження порушення містобудівного законодавства та будівельних норм ОСОБА_1 під час будівництва.

Щодо позовних вимог про усунення перешкод Миколаївській міській раді у користуванні земельною ділянкою водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок та гараж, суд зазначає, що ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Суд вважає, що застосування вимог по усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку та гаражу виключає застосування інших вимог власника земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою.

Враховуючи наведене, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Доводи представника відповідача про те, що прокурор не довів, що держава є учасником спірних приватно-правових відносин, а відповідач чинить їй перешкоди у користуванні майном, а тому суд мав відмовити у позові з підстави відсутності у держави порушеного права, суд відхиляє, оскільки Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово виснувала, що погоджується з аргументами прокурора що, враховуючи особливий режим прибережних захисних смуг, їх значення у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України та з огляду на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного, той може представляти інтереси територіальної громади. При цьому Велика Палата виходила з того, що Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Більше того, у збереженні прибережних захисних смуг виражаються загальнодержавні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18, від 20 липня 2022 року в справі № 910/5201/19).

Питання позовної давності судом не розглядається, оскільки позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними. Оскільки суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, підстави для вирішення питання про застосування наслідків спливу позовної давності відсутні.

Щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Оскільки в задоволенні позову відмовлено, витрати по сплаті судового збору залишаються за позивачем.

Інші питання.

Відповідно до частин 9, 10 статті 158 ЦПК України, у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.

Враховуючи наведені норми, оскільки суд відмовляє у задоволенні позову, вжиті ухвалою суду від 05 травня 2023 року заходи забезпечення позову слід скасувати.

Керуючись ст. ст.4, 7, 12, 89, 211, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити в задоволенні позову заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та знесення житлового будинку.

Скасувати заходи забезпечення позову заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та знесення житлового будинку, вжиті ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 05 травня 2023 року, а саме скасувати:

арешт на житловий будинок (літера «А-2») та гараж літ. «Б» загальною площею 276 кв.м., житловою 89,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , а також заборону органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо нього;

заборону ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 ,) укладати договори, вчиняти інші правочини, здійснювати будь-які дії щодо відчуження та передачі житлового будинку (літера «А-2») та гараж літ. «Б» загальною площею 276 кв.м., житловою 89,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 ;

заборону Управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради (вул. Адміральська,20, м. Миколаїв, 54001, ідентифікаційний код юридичної особи 41256954) та іншим органам державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду здійснювати та реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва та введення в експлуатацію об`єктів нерухомості по АДРЕСА_1 ;

заборону виконавчому комітету Миколаївської міської (вул. Адміральська, б. 20, місто Миколаїв, 54001, ідентифікаційний код ради юридичної особи 04056612) змінювати адресу нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .

Заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили цим рішенням.

Рішення може бути оскаржено до Миколаївського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: заступник керівника окружної прокуратури міста Миколаєва (адреса: м. Миколаїв, вул. Нікольська, 73, ЄДРПОУ: 02910048) в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, місцезнаходження: м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20, ЄДРПОУ: 26565573.

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

Суддя: З.М. Сухаревич