Рішення № 137813191, 30.06.2026, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року м. Житомир справа № 240/21936/26

категорія 105000000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши в електронній формі у письмовому провадженні справу за позовом Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, третя особа, , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, ОСОБА_1 , про визнання протиправною та скасування постанови,

установив:

Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі позивач, ГУ ПФУ в Житомирській області) звернулося через систему «Електронний суд» з позовом до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі відповідач), в якому просить визнати протиправною та скасувати постанову від 05 червня 2026 року ВП №69512590 про накладення штрафу у розмірі 5100,00 грн.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що постанова про накладення штрафу є необґрунтованою та такою, що підлягає скасуванню у зв`язку з виконанням ГУ ПФУ в Житомирській області рішення суду в повному обсязі у відповідності до наведеного законодавства.

Ухвалою суду від 22 червня 2026 року позов прийнято до провадження, вирішено, що справа буде розглядатися (формуватися та зберігатися) в електронній формі та призначено до розгляду в судовому засіданні з наданням відповідачу строку для подання відзиву на позов. Залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, ОСОБА_1 (далі третя особа, ОСОБА_1 )

30 червня 2026 року до суду надійшов відзив, у якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що рішення суду, яке набрало законної сили, вже зафіксувало та підтвердило право стягувача на доплату до пенсії, визначену статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у редакції, яка була чинна до 01 січня 2015 року, та не підлягає повторному встановленню, так як рішення суду є чинним. Звертає увагу, що в спеціальний закон, що регулює спірні правовідносини, а саме Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» жодні зміни внесені не були, в той час, як за статтею 71, що має назву «Особливості внесення змін до цього Закону» прямо заборонено призупиняти дію положень названого Закону іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону. Окрім того, ні статтею 45 Закону України «Про державний бюджет на 2025 рік» від 19 листопада 2024 року № 4059-IX (далі Закон України №4059-ІХ), ні статтею 29 Закону України «Про державний бюджет на 2026 рік» від 03 грудня 2025 року №4695-ІХ (далі Закон України №4695-ІХ), зміни до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» не внесені та її дія не зупинена. До того ж, указані статті не мають посилання на правове регулювання правовідносини між боржником та стягувачем, що виникли та встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили. Враховуючи викладене, поточний розмір доплати не відповідає розміру, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік). Наголошує, що 20 травня 2026 року Верховним Судом прийнято постанову №600/1438/25-а, в якій зазначено про безпідставність припинення з 01 січня 2025 року нарахування та виплату підвищення до пенсії відповідно до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», оскільки посилання на положення статті 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025рік» є помилковим.

Суд установив, що на виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2022 року у справі №240/36255/21, яке набрало чинності 10 травня 2022 року, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі Головне управління) з 23 квітня 2021 року ОСОБА_1 проведено перерахунок підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ (далі Закон України №796-ХІІ), у розмірі, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік), тобто з 23 квітня 2021 року 12000,00 грн , з 01 грудня 2021 року 13000,00 грн, з 01 жовтня 2022 року - 13400,00 грн, з 01 січня 2024 року 3200,00 грн.

У результаті проведеного перерахунку за період з 23 квітня 2021 року по 31 грудня 2024 року нарахована доплата пенсії з врахуванням зміни розміру підвищення за проживання на території радіоактивного забруднення, в розмірі 185180,00 грн, яка включена до підсистеми ІКІС ПФУ «Реєстр судових рішень».

З 01 січня 2025 року виплата доплати до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, здійснюється відповідно до статті 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення у 2025 році на період воєнного стану в Україні доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення» від 27 грудня 2024 року №1524 в розмірі 2361,00 грн.

На підставі викладеного 13 січня 2025 року державним виконавцем винесено постанову про накладення на боржника штрафу в розмірі 5100,00 грн, так як згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» встановлено, що розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму, зазначеного в абзаці 5 статті 7 цього Закону.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду № 240/1251/25 від 24 березня 2025 року позов Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) в особі Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області про визнання протиправною та скасування постанови задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) від 13 січня 2025 року про накладення штрафу у виконавчому провадженні №69512590.

При скасуванні постанови про накладення штрафу судом зроблено висновки про правомірність застосування ГУ ПФУ в Житомирській області статті 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення у 2025 році на період воєнного стану в Україні доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення» від 27 листопада 2024 року № 1524.

02 червня 2026 року державним виконавцем підготовлено та направлено вимогу, якою зобов`язано боржника виконати рішення суду з урахування позиції, викладеній у постанові Верховного Суду № 600/1438/25-а від 20 травня 2026 року.

04 червня 2026 року ГУ ПФУ в Житомирській області листом повідомило, що з 01 січня 2025 року виплата доплати до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, здійснюється відповідно до статті 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення у 2025 році на період воєнного стану в Україні доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення» від 27 грудня 2024 року №1524 в розмірі 2361,00 грн. З 01 січня 2026 року виплата доплати до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, здійснюється відповідно до статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» та постанови Кабінету Міністрів України « Деякі питання здійснення у 2026 році доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення» від 14 січня 2026 року №48 в розмірі 2595,00 грн. Сума заборгованості за минулий період на виконання рішення № 240/36255/21 включена Головним управлінням до переліку рішень суду, за якими здійснюється виплата відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку здійснення з бюджету Пенсійного фонду України видатків на виплату пенсій (щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці), призначених (перерахованих) на виконання судових рішень» від 14 липня 2025 року №821.

05 червня 2026 року державний виконавець прийняв постанову про накладення штрафу у розмірі 5100,00 грн.

Уважаючи постанову про накладення штрафу від 05 червня 2026 року ВП №69512590 у розмірі 5100,00 грн протиправною, ГУ ПФУ в Житомирській області подало цей позов до суду.

У судовому засіданні представник позивач просив позов задовольнити. Зауважив, що рішення суду виконано належним чином.

Представник відповідача у судовому засіданні просила у задоволенні позовних вимог відмовити.

Третя особа до суду не прибула, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомила.

На підставі положень частини 3 статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України з огляду на надходження клопотання представників сторін 30 червня 2026 року суд постановив ухвалу про розгляд справи в порядку письмового провадження, яка внесена до протоколу судового засідання.

Відповідно до положень частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.

Статтею 1291 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Конституційний Суд України, розглядаючи справу № 1-7/2013, у рішенні від 26 червня 2013 року, звернув увагу, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012). Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3447-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ неодноразово висловлював думку в контексті тлумачення статті 6 Конвенції, що без ефективної системи виконання судових рішень існування судової системи позбавлене будь-якого сенсу. Також підкреслював, що органи державної влади є одним із компонентів держави й інтереси цих органів повинні збігатися з необхідністю належного здійснення правосуддя, кінцевим етапом якого є виконання судового рішення.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року по справі «Горнсбі проти Греції», ЄСПЛ зазначив, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції докладно описував процедурні гарантії, які надаються сторонам цивільного судового процесу у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним, і не передбачав би при цьому гарантій виконання судових рішень. Тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно права на звернення до суду і проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, що його Договірні Сторони зобов`язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід`ємна частина судового процесу для цілей статті 6 Конвенції.

Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (пункт 68 рішення у справі «Піалопулос та інші проти Греції» від 15 березня 2001 року).

У справі «Сорінг проти Об`єднаного Королівства» ЄСПЛ у рішенні від 07 липня 1989 року визначив, що на державі лежить прямий обов`язок дотримуватися громадянських прав осіб і забезпечувати належне та своєчасне виконання рішення суду, що набрало законної сили. Виконання будь-якого судового рішення є невід`ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам статті 6 Конвенції. Поза сумнівом, вирішення справи в суді без невиправданого і необґрунтованого зволікання є запорукою ефективного захисту особою своїх прав. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвим, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням, зазначено в Концепції.

Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень складовою права на справедливий судовий захист.

Отже, обов`язок виконати судове рішення виникає з моменту набрання ним законної сили.

Спеціальним законом, що здійснює регулювання правовідносин, які склалися в процесі примусового виконання судових рішень та рішень інших органів, є Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII з наступними змінами та доповненнями у редакції, яка є чинною на час виникнення спірних правовідносин (далі Закон України № 1404-VIIІ).

У відповідності до статті 1 цього Закону, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі рішення) сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до положень частини 1 статті 13 Закону України № 1404-VIIІ, під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини 1 статті 13 Закону України № 1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Абзацом 1 пункту 9 розділу І Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02 квітня 2012 року №512/5 визначено, що вимога виконавця є письмовим документом, який складається у випадках, передбачених Законом, та є обов`язковою для виконання органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і фізичними особами щодо надання виконавцю документів або їх копій, необхідних для здійснення його повноважень, вчинення інших дій, необхідних для виконання рішення.

Відповідно до частини 1 статті 18 Закону України № 1404-VІІІ, виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

За правилами частини 1 статті 26 Закону України № 1404-VIIІ, виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

У відповідності до частин 1 та 2 статті 63 Закону України № 1404-VIIІ, за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною 1 статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів попередження про кримінальну відповідальність.

За змістом статті 75 Закону України № 1404-VIIІ, у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника юридичну особу 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.

У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що правовою підставою накладення державним виконавцем на боржника штрафу у межах виконавчого провадження є невиконання останнім судового рішення у встановлений строк без поважних причин. При цьому, застосування такого заходу реагування є обов`язком державного виконавця і націлено на забезпечення реалізації мети виконавчого провадження, як завершальної стадії судового провадження.

Вирішуючи питання про накладення штрафу, державний виконавець повинен встановити дві обставини: 1) факт виконання чи невиконання рішення; 2) у випадку невиконання рішення встановити причини невиконання. Отже, лише дійшовши висновку про відсутність поважних причин, державний виконавець вправі накласти штраф на боржника.

Установлення таких обставин здійснюється шляхом виконання державним виконавцем своїх обов`язків та реалізації прав, передбачених статтею 18 Закону України №1404-VIII.

Відповідно до змісту положень частини 3 зазначеної правової норми, виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, серед іншого, проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону, а частина 4 наголошує на тому, що вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов`язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Отже постанова про накладення штрафу за невиконання судового рішення може бути прийнята лише за умови, що судове рішення не виконано боржником без поважних причин, коли боржник мав реальну можливість виконати таке судове рішення, проте не зробив цього.

З аналізу вказаних норм слідує, що на момент прийняття державним виконавцем постанови про накладення штрафу має бути встановлений факт невиконання боржником рішення суду у встановлений законодавством строк, з приводу якого здійснюються заходи на його виконання. При цьому обов`язковою умовою накладення державним виконавцем штрафу є невиконання судового рішення боржником без поважних причин, коли боржник мав реальну можливість виконати судове рішення, проте не зробив цього.

У залежності від характеру правовідносин і змісту зобов`язання, примусове виконання якого відбувається у межах виконавчого провадження, поважними причинами можуть визнаватися такі обставини, які створили об`єктивні перешкоди для невиконання зобов`язання, і подолання яких для боржника було неможливим або ускладненим.

Аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що невиконання боржником рішення суду лише без поважних на те причин, тягне за собою певні наслідки, встановлені нормами Закону України №1404-VIII. Тобто, на час прийняття державним виконавцем рішення про накладення штрафу має бути встановленим факт невиконання боржником судового рішення без поважних причин.

Поважними, в розумінні наведених норм Закону України №1404-VIII, можуть вважатися об`єктивні причини, які унеможливили або значно ускладнили виконання рішення боржником та які не залежали від його власного волевиявлення.

З 01 січня 2025 року ОСОБА_1 виплачується підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі 2361 грн, а з 01 січня 2026 року в розмірі 2595,00 грн

Поряд з цим, суд ураховує, що за умови зміни розміру мінімальної заробітної плати у кожному році, боржник має обов`язок перераховувати та виплачувати доплату до пенсії у порядку статті 39 Закону України №796-ХІІ з урахуванням таких змін.

Щодо доводів державного виконавця про виплату доплати до пенсії у поточному році в розрахунку, що не відповідає розмірам, встановленим рішенням суду, суд уважає за необхідне зазначити таке.

Статтею 45 Закону України №4059-ІХ установлено, що у 2025 році на період дії воєнного стану в Україні доплата непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, встановлюється за умови, що такі особи проживали або працювали у зоні безумовного (обов`язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення, станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року, у зв`язку з чим особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. Доплата за проживання на зазначених територіях встановлюється у розмірі 2361 гривня.

Особам, які після аварії на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 року) самостійно або у встановленому законодавством порядку за направленнями обласних державних адміністрацій змінили місце проживання за межі зон безумовного (обов`язкового) відселення або гарантованого добровільного відселення та в подальшому повернулися на постійне місце проживання до цих зон, а також особам, які зареєстрували своє місце проживання чи переїхали на постійне місце проживання до зазначених зон після аварії на Чорнобильській АЕС, доплата за проживання в таких зонах не встановлюється.

Виплата доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення непрацюючим пенсіонерам припиняється після залишення особою свого місця постійного проживання на зазначених територіях та декларування/реєстрації місця проживання за межами зон безумовного (обов`язкового) відселення та зон гарантованого добровільного відселення, що підтверджується відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів.

Для встановлення виплат, передбачених цією статтею, Пенсійному фонду України забезпечити звірення відомостей про постійне місце проживання одержувачів доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення із відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів для продовження чи припинення відповідних виплат, а також приведення розмірів доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення та пенсійних виплат у відповідність із цією статтею.

Відповідно до статті 45 Закону України №4059-IX Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №1524, пунктами 1, 1-1 якої установлено, що у 2025 році факт проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року для встановлення, продовження чи припинення доплат, передбачених статтею 45 Закону України №4059-IX, у разі відсутності відповідних відомостей у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби, Реєстрі територіальної громади та в інших державних реєстрах встановлюється органами Пенсійного фонду України за сукупності таких обставин: особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи; у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відсутні відомості про зміну місця проживання такою особою у період після 1 січня 1993 року.

Установлено, що у 2025 році виплата за проживання на забруднених територіях встановлюється у розмірі, передбаченому статтею 45 Закону України №4059-IX, як самостійна доплата до пенсії, на яку має право особа згідно із законом.

Окрім того суд ураховує положення статті 29 Закону України №4695-ІХ, згідно яких установлено, що у 2026 році доплата непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, встановлюється за умови, що такі особи проживали або працювали у зоні безумовного (обов`язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року, у зв`язку з чим особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, у розмірі 2595 гривень.

Особам, які після аварії на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 року) самостійно або у встановленому законодавством порядку за направленнями обласних державних адміністрацій змінили місце проживання за межі зон безумовного (обов`язкового) відселення або гарантованого добровільного відселення та в подальшому повернулися на постійне місце проживання до цих зон, а також особам, які зареєстрували своє місце проживання чи переїхали на постійне місце проживання до зазначених зон після аварії на Чорнобильській АЕС, доплата за проживання в таких зонах не встановлюється.

Виплата доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення непрацюючим пенсіонерам припиняється після залишення особою свого місця постійного проживання на зазначених територіях та декларування/реєстрації місця проживання за межами зон безумовного (обов`язкового) відселення та зон гарантованого добровільного відселення, що підтверджується відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів, а також у разі працевлаштування (зайнятості) особи за межами зони безумовного (обов`язкового) відселення та зони гарантованого добровільного відселення, що підтверджується відомостями Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Для встановлення виплат, передбачених цією статтею, Пенсійному фонду України забезпечити звірення відомостей про постійне місце проживання одержувачів доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення із відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів для продовження чи припинення відповідних виплат, а також приведення розмірів доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення та пенсійних виплат у відповідність із цією статтею.

Також при прийнятті рішення суд враховує, що пунктом 1 Постанови №48 установлено, що у 2026 році факт проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 чи у період з 26 квітня 1986 до 1 січня 1993 для встановлення, продовження чи припинення виплати доплати, передбаченої статтею 29 Закону України №4695-ІХ, у разі відсутності відповідних відомостей у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби та в інших державних реєстрах встановлюється органами Пенсійного фонду України за сукупності таких обставин: особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи; у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відсутні відомості про декларування/реєстрацію місця проживання такою особою у період після 1 січня 1993 р. за межами зони безумовного (обов`язкового) відселення або зони гарантованого добровільного відселення. Зміна зареєстрованого місця проживання особи в межах населених пунктів, розташованих на території зони безумовного (обов`язкового) відселення або зони гарантованого добровільного відселення (незалежно від тривалості між періодами реєстрації місця проживання), не вважається зміною місця проживання для цілей застосування статті 29 Закону України №4695-ІХ щодо права на отримання доплати до пенсії.

Виплата доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення припиняється після залишення особою свого місця постійного проживання на зазначених територіях та/або у разі працевлаштування (зайнятості) особи.

Суд наголошує, що позивач був зобов`язаний на виконання судового рішення нараховувати та виплачувати стягувачу підвищення до пенсії у порядку статті 39 Закону України №796-ХІІ до моменту настання таких обставин: (1) зміна правого статусу позивача; (2) зміна законодавства.

У розглядуваному випадку має місце настання такої обставини, як «зміна законодавства», яке регулює питання «встановлення», «продовження» чи «припинення доплати».

Отже, у зв`язку із набранням чинності з 01 січня 2025 року Законом України №4059-ІХ та з 01 січня 2026 року Законом України №4695-ІХ, змінилося правове регулювання правовідносин щодо здійснення у 2025 2026 роках на період воєнного стану в Україні доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають в зоні гарантованого добровільного відселення. Статтею 45 Закону України №4059-ІХ та статтею 29 Закону України №4695-ІХ чітко регламентовано розмір та підстави виплати у 2025 та 2026 роках на період дії воєнного стану в Україні доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають в зоні гарантованого добровільного відселення.

З огляду на вказане, відповідно, змінилося правове регулювання спірного питання, яке передбачає встановлення, зокрема, безперервного проживання пенсіонерів у зоні гарантованого добровільного відселення після 01 січня 1993 року.

При цьому суд звертає увагу, що зміна правового регулювання правовідносин щодо порядку та розміру виплати доплат, передбачених Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", є обставинами, які можуть впливати на виконання рішення суду суб`єктом владних повноважень після такої зміни.

Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 12 травня 2026 року у справі №620/2616/25, від 20 травня 2026 року у справі №600/1438/25, від 02 червня 2026 року у справі №460/377/25 та від 05 червня 2026 року у справі №240/4486/25, в яких суд касаційної інстанції в рамках розгляду нових справ надав правову оцінку діям органів Пенсійного фонду України в частині проведення нарахування та виплати доплати до пенсії на підставі статті 39 Закону України №796-ХІІ у період 2025 року, за умови наявності судових рішень про нарахування та виплату зазначеної доплати до пенсії позивачам за період до спірної дати.

Крім того, сума підвищення до пенсії, донарахована ОСОБА_1 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Житомирській області повністю виплачена не була, оскільки останній керувався Порядком здійснення з бюджету Пенсійного фонду України видатків на виплату пенсій (щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці), призначених (перерахованих) на виконання судових рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 2025 року № 821.

Одночасно у цьому контексті, суд уважає за доцільне зазначити, що в провадженні Київського окружного адміністративного суду перебувала адміністративна справа №320/51895/25 за позовом фізичної особи до Кабінету Міністрів України про визнання протиправними та нечинними пунктів 1, 2, 3 постанови Кабінету Міністрів України від 14 липня 2025 року №821 «Про затвердження Порядку здійснення з бюджету Пенсійного фонду України видатків на виплату пенсій (щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці), призначених (перерахованих) на виконання судових рішень».

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 04 березня 2026 року у справі №320/51895/25 визнано протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 14 липня 2025 року №821 «Про затвердження Порядку здійснення з бюджету Пенсійного фонду України видатків на виплату пенсій (щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці), призначених (перерахованих) на виконання судових рішень».

На день прийняття оскаржуваної постанови про накладення штрафу названа постанова Уряду не втратила чинність, а відповідно позивач правомірно її застосовував під час виконання рішення суду.

Відповідно до частин 1 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем під час розгляду справи не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності застосування до ГУ ПФУ в Житомирській області штрафу за невиконання рішення суду, у той час як матеріали справи свідчать про те, що невиконання позивачем рішення суду зумовлено наявністю незалежних від нього обставин.

Ураховуючи зазначене, суд уважає за необхідне задовольнити вимоги позивача, визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Київ) від 05 червня 2026 року ВП №69512590 про накладення штрафу у розмірі 5100,00 грн.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Звернення ГУ ПФУ в Житомирській області з цим позовом до адміністративного суду зумовлене незгодою із рішенням Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Київ) за захистом своїх порушених прав та інтересів як сторона виконавчого провадження, а не як суб`єкт владних повноважень при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства.

Тобто у цьому спорі ГУ ПФУ в Житомирській області діє не як суб`єкт владних повноважень, а як орган Пенсійного фонду України до суб`єкта владних повноважень Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Київ) щодо оскарження постанови старшого державного виконавця цього відділу, винесеної в рамках виконавчого провадження, будучи його стороною, в межах наданих пунктом 1 частиною 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України.

З огляду на викладене суд проходить до висновку про застосування положень частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України та стягнення з відповідача на користь ГУ ПФУ в Житомирській області судового збору.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 31 травня 2023 року у справі № 815/4246/17.

Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 139, 205, 242-246, 250, 255, 272, 287, 292, 293 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов Головного управлінню Пенсійного фонду України в Житомирській області задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 05 червня 2026 року ВП №69512590 про накладення штрафу у розмірі 5100,00 грн.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на користь Головного управлінню Пенсійного фонду України в Житомирській області судовий збір у розмірі 2422 (дві тисячі чотириста двадцять два) гривень 70 копійок.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 272 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом десяти днів з дати його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Т.О. Окис

30.06.26