Рішення № 137766010, 29.06.2026, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/2262/26

Справа №754/3206/25

РІШЕННЯ

Іменем України

29 червня 2026 року Деснянський районний суд м.Києва в складі:

головуючого судді Скрипки О.І.

при секретарі Моторенко К.О.

за участю позивачки ОСОБА_1 ,

представника позивачки ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_3 ,

представника третьої особи Мироненко Л.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_1 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, про позбавлення батьківських прав, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав.

Свої вимоги позивач мотивує тим, що вона з відповідачем з 08.12.2012 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 12.07.2019 року. Від шлюбу вони мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Як зазначає позивач, дитина проживає разом з нею та перебуває на її утриманні. Відповідач самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків, участі у вихованні сина не приймає, матеріальної допомоги не надає, аліменти не сплачує, не підтримує жодних стосунків із дитиною, жодного контакту з ним не має, не зацікавлений у спілкуванні з ним. Вихованням сина займається її новий чоловік, якого син називає батьком.

Посилаючись на викладені обставини, позивач вважає, що відповідач свідомо ухиляється від виховання дитини та нехтує своїми батьківськими правами, а тому наявні підстави для позбавлення відповідача батьківських прав відносно нього, в зв`язку із чим просить задовольнити позовні вимоги.

Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 04.03.2025 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

28.04.2026 року до суду надійшов відзив представника відповідача ОСОБА_3 на позовну заяву. У даному відзиві представник відповідача заперечив проти позовних вимог та просив відмовити в їх задоволенні, вказуючи на те, що відповідач проживає в іншій країні, бажає відновити спілкування з сином, проте позивач чинить йому перешкоди.

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 23.06.2025 року залучено до участі у справі в якості третьої особи Службу у справах дітей Одеської міської ради.

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 06.10.2025 року виключено з кола третіх осіб Службу у справах дітей Одеської міської ради, залучено до участі у справі в якості третьої особи Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради.

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 21.01.2026 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду в загальному порядку.

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 16.04.2026 року відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_3 про витребування доказів.

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 20.04.2026 року виправлено описку в ухвалі суду від 16.04.2026 року.

16.06.2026 року до суду надійшла заява відповідача про визнання позову.

Позивачка та представник позивачки в судовому засіданні не заперечували проти задоволення заяви відповідача.

Відповідач та предятавник відповідача в судовому засіданні підтримали заяву, просили задовольнити.

Представник третьої особи в судовому засіданні не заперечувала проти задоволення заяви відповідача.

Заслухавши думку сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_1 з 08.12.2012 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Деснянського районного суду м.Києв від 12.07.2019 року.

Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

29.05.2019 року між сторонами було укладено договір про визначення місця проживання дитини, сплату аліментів на дитину та порядок здійснення батьківських прав, за умовами якого визначено, що дитина постійно проживає з позивачем, батьком сплачуються аліменти в розмірі 15 % від мінімальної заробітної плати, якщо батько не працевлаштований, та 30 % у період працевлаштування, а також визначено порядок сплати інших витрат на дитину та порядок участі батька у вихованні дитини.

З матеріалів справи також вбачається, що відповідач проживає та є працевлаштованим у Польщі.

В судовому засіданні також встановлено, що дитина сторін постійно проживає разом з позивачем та знаходиться на її утриманні.

Позивач просить задовольнити її вимоги, посилаючись на невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків.

Відповідачем подано заяву про визнання позову.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року в справі № 572/2515/15-ц (провадження № 61-1051св17) вказано, що «відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову».

До аналогічного правового висновку також дійшов Верховний Суд у постанові від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19 (провадження № 61-2251св22).

Суд приймає визнання відповідачем позову, а також вважає, що доводи позивача знайшли своє підтвердження під час судового розгляду, в зв`язку із чим наявні підстави для задоволення позову, виходячи з наступного.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України, сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України, батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності (частина перша статті 155 СК України).

Відповідно до статті 165 СК України, право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема, не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте потрібно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку треба враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).

У § 54, 57, 58 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини.

У рішенні від 30 червня 2020 року у справі «Ілля Ляпін проти Росії» (заява № 70879/11) ЄСПЛ зазначив, що якщо батько не підтримує стосунків з дитиною, його можна позбавити батьківських прав. І в цьому немає порушення права на сімейне життя, гарантованого Конвенцією. У цій справі ЄСПЛ звернув увагу на те, що заявник міг і повинен був усвідомлювати, що таке тривале і повне розставання з його сином, зокрема, враховуючи юний вік останнього в той час, коли їх контакт припинився, може призвести лише до значного ослаблення, якщо не повного розриву, зв`язку між ними і відчуження дитини від нього (§ 52). Саме бездіяльність заявника призвела до розриву зв`язків між ним і його сином і підштовхнула результат справи проти нього. Очевидно, що позбавлення заявника батьківських прав не більше ніж анулювало юридичний зв`язок між заявником і його сином. Враховуючи відсутність будь-яких особистих відносин протягом семи років, що передували цьому рішенню, не можна сказати, що воно негативно вплинуло на ці відносини (§ 54). Існуючі сімейні зв`язки між подружжям і дітьми, про яких вони фактично піклуються, зумовлюють захист відповідно до Конвенції. Більш того, якщо минув значний проміжок часу з того моменту, як дитина жила разом зі своїми біологічними батьками, то інтерес цієї дитини в тому, щоб його de facto сімейна ситуація знову не змінилася, може домінувати над інтересами батьків, щоб їх сім`я возз`єдналася (§ 55).

Відтак, суд на перше місце ставить якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, що потрібні для ухвалення рішення. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є винятковим заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

У постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 724/743/15-ц (провадження № 61-16157св18) сформульовано висновки про те, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема, не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Згідно висновку Органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 30.12.2025 року № В-2837 визнано доцільним позбавити батьківських прав відповідача ОСОБА_1 відносно малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Суд приймає до уваги вказаний висновок як належний, обґрунтований і такий, що підтверджується іншими наявними доказами у справі, в тому числі:

-виконавчим написом приватного нотаріуса КМНО Гайдук Ю.О. від 28.04.2025 року про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованість зі сплати платежів щодо утримання малолітньої дитини та нарахованої пені в розмірі 102 200,00 грн. за період з 01.10.2022 року по 31.03.2025 року, що свідчать про несплату відповідачем аліментів на утримання дитини відповідно до умов договору про визначення місця проживання дитини, сплату аліментів на дитину та порядок здійснення батьківських прав від 29.05.2019 року;

-характеристиками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , складеною Одеським ліцеєм «Європейський» Одеської міської ради, з якої вбачається, що мати приділяє увагу вихованню сина, піклується, забезпечує всім необхідним для розвитку, навчання, дозвілля. Батько ОСОБА_1 з сім`єю не проживає, участь у вихованні дитини не бере;

-повідомленням Деснянського УП ГУНП у м.Києві від 08.11.2025 року № 430807-2025про здійснення управлінням розслідування кримінального провадження № 12025105030000931 про те, що з травня 2022 року ОСОБА_1 злісно ухиляється від утримання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

-психологічним висновком, психологічною інтерпретацією дитячого малюнка, включно з малюнком та характеристикою, наданими адміністрацією Одеського ліцею «Європейський» Одеської міської ради, з яких вбачається стійка емоційна прив`язаність до матері та її нареченого ОСОБА_5 ; виражене неприйняття примусового відновлення контакту з біологічним батьком; почуття образи та втрати довіри внаслідок тривалого припинення спілкування з боку батька; рекомендовано уникати примусового відновлення контакту з біологічним батьком;

-характеристикою НФ-ФККУУ Одеської області СК «Саторі», з якого вбачається, що батька дитини ніколи не бачили і участь у вихованні він не приймає, жодного разу не цікавився успіхами ОСОБА_6 .

Згідно зі статтею 171 СК України, дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Відповідно до вказаної норми, судом заслухано думку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який вказав, що востаннє він бачив батька, коли був у першому класі, по відеозв`язку розмовляв на початку війни, коли родина виїхала до Болгарії. Після повернення до м.Одеса він спілкувався з батьком телефоном, завжди саме він телефонував батьку, спілкування було приблизно раз на місяць. Останній час вони не спілкуються і він не бажає спілкуватись із батьком, вважаючи, що батько його кинув, ним не цікавився.

Суд враховує те, що про ухилення одним з батьків від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може свідчити не лише ненадання матеріального забезпечення кимось із батьків, але й брак спілкування, моральної та психологічної підтримки дитини, нездійснення участі у вихованні та розвитку дитини, незабезпечення потрібним харчуванням та лікуванням тощо.

Таким чином, виходячи з вищенаведеного, суд вважає, що позивач навела численні посилання і докази про те, що відповідач не виконує своїх батьківських обов`язків, контакту з дитиною не має і не вживав жодних заходів щодо налагодження стосунків з дитиною, не цікавиться її станом здоров`я, не виявляє будь-якої турботи про дитину, не надає матеріальної підтримки в добровільному порядку, тобто самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків.

В свою чергу, відповідач не надав належних та допустимих доказів наявності обставин на підтвердження належного виконання ним батьківських обов`язків, а так само на підтвердження наявності об`єктивних перешкод у спілкуванні з дитиною та бажання брати участь у її вихованні. Так, судом відхиляються надані ним скріншоти з месенджерів, оскільки з них неможливо ідентифікувати осіб, між якими відбувається спілкування. Також, сам по собі факт проживання відповідача у Польщі підстав для невиконання ним батьківських обов`язків не дає, а його посилання на те, що він був позбавлений можливості спілкування з дитиною через дії позивача спростовані в судовому засіданні, в тому числі і поясненнями дитини.

З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог та їх задоволення.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Положеннями ч.1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За приписами ч.ч.1, 2 ст.10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до положень ст. 12 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч.2, 3 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

За змістом ст.78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, додержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно ч. 1 ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За приписами ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до положень Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Коробов проти України» (заява № 39598/03 від 21 липня 2011 року) суд вказав, що при оцінці доказів, суд, як правило - застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом». Проте, така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростованих презумпцій факту.

Європейський суд з прав людини також вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, аналізуючи зібрані по справі докази в світлі наведених правових норм, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, їх належність, допустимість, достовірність та виходячи із необхідності першочергового забезпечення якнайкращих інтересів дитини, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог про позбавлення відповідача батьківських прав відносно сина.

При цьому суд враховує, що позбавлення батьківських прав не тягне невідворотних наслідків, оскільки не позбавляє особу, яка позбавлена батьківських прав, на спілкування з дитиною і побачення з нею, а також права на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.164, 165, 166 СК України, ЗУ «Про охорону дитинства», Постановою Пленуму Верховного Суду України № 3 від 30.03.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», ст.ст. 89, 132, 141, 206, 263-265 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити.

Позбавити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця м.Києва, РНОКПП НОМЕР_1 , батьківських прав відносно малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . (а/з №421 від 08.02.2013 року, зроблений Відділом реєстрації актів цивільного стану Деснянського районного управління юстиції у м. Києві).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: