Рішення № 137762386, 18.06.2026, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

8-й під`їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" червня 2026 р.м. ХарківСправа № 922/868/26

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Юрченко В.С.

секретар судового засідання: Трофименко С.В.

за участю представників учасників процесу:

позивача: Лапідус Володимир Йосипович (в залі суду)

відповідача: Петрова Ольга Валентинівна (в залі суду)

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду Харківської області в порядку загального позовного провадження справу

за позовом директора ТОВ «Науково-дослідний колектив «Даника Плюс» Лапідуса Володимира Йосиповича (Україна, 61023, Харківська область, місто Харків, вулиця Чернишевського, будинок 88, квартира 44, РНКОПП32032337)

до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (Україна, 61165, Харківська область, місто Харків, вулиця Космічна, будинок 88, код ЄДРПОУ 39392822)

про зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

На розгляд Господарського суду Харківської області надійшов позов директора ТОВ «Науково-дослідний колектив «Даника Плюс» ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.03.2026, справу № 922/868/26 передано на розгляд судді Юрченко В.С.

19.03.2026, ухвалою Господарського суду Харківської області, позовну заяву директора ТОВ «Науково-дослідний колектив «Даника Плюс» Лапідуса Володимира Йосиповича (вх. № 868/26) залишено без руху, із одночасним встановленням строку та способу усунення її недоліків.

25.03.2026 позивач надав, через канцелярію суду, відомості на усунення недоліків позовної заяви (вх. № 7102).

26.03.2026 позивач до суду, через канцелярію, надав документи на усунення недоліків позовної заяви (вх. № 7278).

Крім того, 27.03.2026 позивач, через канцелярію суду, надав Витяг з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо ТОВ «Науково-дослідний колектив «Даника Плюс» (вх. № 7342).

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 30.03.2026, відкрито провадження у справі № 922/868/26, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, та призначено підготовче засідання у справі на 27.04.2026.

13.04.2026, через кабінет підсистеми "Електронний суд", від відповідача надійшов відзив (вх. № 8783).

В обґрунтування заперечень щодо доводів, викладених у позові, відповідач зазначає, що вимога позивача про зобов`язання вчинити певні дії, зокрема, щодо видачі Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області Осієву Р.А., Лапідусу О.В. та Лапідусу В.Й. державних актів на право приватної власності або документів, які видають замість державних актів на право приватної власності на землю, звернута до неналежного відповідача.

Зокрема, спираючись на Положенням про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, затвердженими наказом Держгеокадастру від 23.12.2021 № 603 (у редакції наказу Держгеокадастру від 10.09.2025 № 438, далі Положення), відповідач стверджує про відсутність у нього повноважень на видачу позивачу правовстановлюючого документу на земельну ділянку в селі Шестаково (нині Старосалтівська селищна громада Чугуївського району Харківської області), оскільки він не має повноважень щодо державної реєстрації права приватної власності на земельні ділянки.

22.04.2026, через кабінет підсистеми "Електронний суд", від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив (вх. № 9709), в яких останній зазначає про відсутність у Головного управління Держгеокадастру у Харківській області повноважень на формування правовстановлюючих документів по земельній ділянці, яка належить до комунальної форми власності.

27.04.2026, ухвалою суду, яка постановлена без оформлення окремого процесуального документу, прийнято до розгляду та долучено до матеріалів справи відзив (вх. № 8783 від 13.04.2026).

27.04.2026 в судовому засіданні позивач наголосив на тому, що відповідь на відзив була надана виключно відповідачу, до суду примірник - не надавався.

Суд, в судовому засіданні 27.04.2026, запропонував позивачу надати до суду примірник відповіді на відзив.

27.04.2026, ухвалою суду, яка постановлена без оформлення окремого процесуального документу, на підставі п. 1 ч. 2 ст. 183 ГПК України, відкладено підготовче засідання на 11.05.2026.

27.04.2026, після судового засідання, від позивача надійшла до суду відповідь на відзив (вх. № 10024). У даній заяві по суті справи, позивач просить суд задовольнити його позовні вимоги. Заперечуючи проти доводів, які викладені у відзиві, позивач наполягає на тому, що відповідачем не взято до уваги правову суть справи, яка розглядається.

11.05.2026, ухвалою суду, яка постановлена без оформлення окремого процесуального документу, прийнято до розгляду та долучено до матеріалів справи відповідь на відзив (вх. № 10024 від 27.04.2026).

11.05.2026, ухвалою суду, яка постановлена без оформлення окремого процесуального документу, прийнято до розгляду та долучено до матеріалів справи заперечення на відповідь на відзив (вх. № 9709 від 22.04.2026).

11.05.2026, ухвалою суду, яка постановлена без оформленні окремого процесуального документа, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу для розгляду по суті на 18.05.2026.

18.05.2026, ухвалою суду, яка постановлена без оформленні окремого процесуального документа, на підставі ч. 2 ст. 216 ГПК України, оголошено перерву по розгляду справи по суті до 08.06.2026.

08.06.2026 від позивача надійшло клопотання (вх. № 13803) про долучення до матеріалів справи акту державної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництва об`єкта від 07.07.2004.

08.06.2026, ухвалою суду, яка постановлена без оформленні окремого процесуального документа, на підставі ч. 2, 8 ст. 80 ГПК України, залишено без розгляду клопотання позивача (вх. № 13803 від 08.06.2026) та повернуто разом з доданими документами позивачу.

08.06.2026, ухвалою суду, яка постановлена без оформленні окремого процесуального документа, на підставі ч. 2 ст. 216 ГПК України, оголошено перерву по розгляду справи по суті до 15.06.2026.

15.06.2026 позивач у судове засідання не прибув, у з"язку з чим, ухвалою суду, яка постановлена без оформленні окремого процесуального документа, на підставі ч. 2 ст. 202 ГПК України, відкладено судове засідання з розгляду справи по суті на 18.06.2026.

Суд, в порядку статей 120-121 ГПК України, повідомив позивача про відкладення судового засідання з розгляду справи по суті на 18.06.2026.

Позивач в судове засідання по розгляду справи по суті 18.06.2026 з`явився, просив суд задовольнити позов.

Представниця відповідача в судове засідання по розгляду справи по суті 18.06.2026 з`явилась, просила суд відмовити в задоволенні позову.

На підставі частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує практику ЄСПЛ як джерело права, зокрема, у справі «Осіпов проти України», де Суд нагадав, що стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Суд повинен лише встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента (там само). З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні справді підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6 Конвенції.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

У судовому засіданні, 18.06.2026, судом оголошено скорочений текст (вступну та резолютивну частини) рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 12.07.2002 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули за договором купівлі продажу право власності на житловий будинок з надвірними будівлями, розташованими по АДРЕСА_1 . Даний договір посвідчено приватним нотаріусом Вовчанського районного нотаріального округу Харківської області Павлено О.М. за № ВАА № 053269.

У подальшому була здійснена реконструкція вказаного житлового будинку.

Розпорядженням Вовчанської районної державної адміністрації Харківської області № 229 затверджено акт державної технічної комісії про готовність закінченого будівництвом об`єкта реконструкція 2-поверхового житлового будинку з прибудованими під виробничі приміщення по розливу питної та лікувально-профілактичної води «Даніка» в с. Шестаково, Вовчанського району, Харківської області по вул. Ковалівка, 30-А, замовник ТОВ НВЦ «Даніка-плюс».

В 2007 році було передано нежитлову будівлю, дві убиральні, які знаходяться АДРЕСА_1 , за актом прийому-передачі майна від 27.11.2007 до статутного капіталу ТОВ «Аква-Сервис» в рахунок внеску частки до Статутного капіталу ТОВ «Аква-Сервис», на загальну суму 70000 грн, що складає 100% від статутного капіталу ТОВ «Аква-Сервис».

У липні 2009 видано Свідоцтво про право власності № 14 на виробниче приміщення по розливу питної води та профілактичної води «Даніка» за адресою: с. Шестаково, Вовчанського району, Харківської області по вул. Ковалівка, 30-А, титульним власником майна є ТОВ «Аква-Сервис».

Крім того, 21.05.2008 видано Свідоцтво про право власності № 27 на нежитловий будинок, загальною площею 463,3 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 , титульним власником майна є ТОВ «Аква-Сервис». Свідоцтво видано на підставі рішення виконкому Шестаківської сільської ради Вовчанського району Харківської області

Матеріали справи також свідчать, що 12.09.2009 між ТОВ «АКВА-СЕРВІС» (продавець) та ТОВ «Союз ініціативних господарів» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу, відповідно до п. 1.1 якого продавець продає, а покупець купує одну нежитлову будівлю -виробниче приміщення по розливу питної води та лікувально-профілактичної води «Даника», загальною площею 463,3 м2 з двома вбиральнями, що розташоване за адресою: с. Шестакове Вовчанського району Харківської області вул. Ковалівка, 30-а (т. 1, а.с. 49).

11.10.2011 між ТОВ «Союз ініціативних господарів» та ТОВ «Шестаківське» був підписаний акт прийому-передачі майна до статутного фонду ТОВ «Шестаківське», відповідно до якого останньому було передано в рахунок внеску до Статутного капіталу нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: Харківська область, Вовчанський район, с. Шестакове, вул. Ковалівка, 30а, всього майна на загальну суму 97500 грн., що становить 60% статутного капіталу ТОВ «Шестаківське».

21.12.2012 право власності ТОВ «Шестаківське» на нежитлову будівлю за адресою: Харківська область, Вовчанський район, с. Шестакове, вул. Ковалівка, 30а, було зареєстроване на підставі рішення виконавчого комітету Шестаківської сільської ради № 2 від 20.12.2011.

Позивач у судовому засіданні зазначає, що ані він, ані ОСОБА_3 , ані ОСОБА_2 не можуть отримати державний акт приватної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , або інші документи, які зараз видають замість актів приватної власності на землю, що і послугувало підставою для звернення до суду.

У судових засіданнях позивач зазначав, що після оформлення договору купівлі- продажу від 12.07.2022 за № ВАА № 053269, він звертався до відповідних органів державної влади, а саме до Управління Держкомзему у Вовчанському районі Харківської області, для оформлення права власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , яке на теперішній час так і не оформлено.

При цьому суд звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів звернень позивача до Управління Держкомзему у Вовчанському районі Харківської області, або будь-яких інших звернень позивача до компетентних органів, до повноважень яких відноситься розгляд питання, пов`язаного з землекористуванням.

Позивач, в обгунтування своїх позовних вимог, надав лист-відповідь Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 29.08.2025 за № Л-338/0/14, Л-383/0/21-25, в якому відповідач інформує ОСОБА_1 про те, що в разі прийняття судом рішення, яке набрало законної юридичної сили, та яким буде зобов`язано Головне управління Держгеокадастру у Харківській області вчинити дії відповідно до наданих повноважень, буде вирішено питання щодо його виконання.

Відповідач у судових засіданнях підтвердив факт звернення листами позивача до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області щодо видачі правовстановлюючого документа на земельну ділянку та отримання позивачем відповіді, за результатами розгляду цих листів.

При цьому, відповідач у судових засіданнях заперечував проти позовних вимог, та зазначив, що до повноважень Головного управління Держгеокадастру Харківської області не відноситься державна реєстрація права приватної власності на земельні ділянки з видачою правовстановлюючих документів.

Суд зазначає, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України Про судоустрій і статус суддів кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.

Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Враховуючи положення статей 13, 74 ГПК України, якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів і заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу по суті.

За висновками суду, в матеріалах справи достатньо доказів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними матеріалами.

Предметом доказування у справі, відповідно до частини 2 статті 76 Господарського процесуального кодексу України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Суд самостійно оцінює докази, надані сторонами у справі, у їх сукупності, керуючись принципом вірогідності, передбаченим статтею 79 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з цією статтею, наявність обставин, на які посилається сторона, вважається доведеною, якщо докази, надані на їх підтвердження, є більш вірогідними, ніж докази, надані на їх спростування. Питання про вірогідність доказів суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання, враховуючи всі обставини справи.

Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 19.09.2019 у справі №924/831/17, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 22.09.2022 у справі №924/1146/21, від 06.10.2022 у справі №922/2013/21, від 17.11.2022 у справі №904/7841/21).

Предметом спору у цій справі є вимога позивача про зобов`язання Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, якому підпорядковувався Держкомзем Вовчанського району, видати ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 державний акт приватної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , а якщо на теперішний час акти приватної власності на земельну ділянку не видають, просить отримати ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 документи, які зараз видають замість актів приватної власності на землю.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.

Порушенням є такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та / або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушеного права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Способи захисту цивільних прав і законних інтересів осіб, прав та законних інтересів суб`єктів господарювання визначені у статті 16 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Водночас, визначені у статті 16 Цивільного кодексу України переліки способів захисту порушених прав та інтересів не є вичерпними.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів (аналогічний висновок, викладено у постанові Великої Палата Верховного Суду від 04.06. 2019 у справі № 916/3156/17).

Разом з цим, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає, що згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.

Відповідно до частини 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 Господарського процесуального кодексу України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи законний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Позовом у процесуальному сенсі є вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову) являються предмет і підстава.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача.

Підставами заявленого позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача.

Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача про яке ним зазначається в позовній заяві здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (аналогічні висновки викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17).

Крім того, визначення відповідача (відповідачів), предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, установлення належності відповідача (відповідачів) й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц; постанови Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц , від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 30.01.2019 у справі № 552/6381/17, від 13.03.2019 у справі № 757/39920/15-ц, від 27.03.2019 у справі № 520/17304/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17).

Верховний Суд у постанові від 28.10.2020 у справі № 761/23904/19 також вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Належними сторонами у судовому процесі є суб`єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. Належний позивач - особа, якій належить право вимоги; належний відповідач - особа, котра повинна відповідати за позовом. Відповідно, належними сторонами будуть ті особи, які є суб`єктами права вимоги чи несення обов`язку.

Належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Звідси належним суб`єктним складом відповідачів є склад відповідачів, які дійсно є суб`єктами порушеного, оспорюваного чи не визнаного матеріального правовідношення (правовий висновок у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.03.2020 у справі № 14/325"б").

За змістом наведених норм сторони - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник). При цьому, відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги.

З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси позивача саме від відповідача (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019р. у справі № 910/17792/17).

Суд зауважує, що позивачем заявлені вимоги до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.

У судовому процесі, зокрема в господарському, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Подібний за змістом висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц та від 27.02.2019р. у справі №761/3884/18.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

При цьому варто звернути увагу на те, що з 01 січня 2013 року набув чинності Закон № 5245-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності". Так, відповідно до пунктів 3, 4 та 6 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону № 5245-VI з набранням чинності цим Законом землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими. З дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються: а) земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади; які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій; б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.

При цьому, у державній власності залишаються: а) розташовані в межах населених пунктів земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна державної власності; які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; які належать до земель оборони; б) земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; в) землі зон відчуження та безумовного (обов`язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; г) усі інші землі, розташовані за межами населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпункті "а" пункту 3 цього розділу.

Положенням про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, затвердженим наказом Держгеокадастру від 23.12.2021 № 603 (у редакції наказу Держгеокадастру від 10.09.2025 № 438, далі Положення), передбачений вичерпний перелік повноважень Головного управління.

Так, у відповідності до підпункту 16 пункту 4 Положення Головне управління Держгеокадастру у Харківській області розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, на території області.

Згідно з пунктами «а» та «б» частини першої статті 12 Земельного кодексу України, розпорядження землями комунальної власності належить до компетенції сільських, селищних і міських рад. При цьому їхні виконавчі органи можуть лише здійснювати певні технічні функції, але не набувають правомочностей власника земельної ділянки.

В пункті 83 постанови від 13.11.2019 у справі № 823/1984/16 Велика Палата Верховного Суду висловила правовий висновок про те, що Державний акт про право постійного користування земельною ділянкою є документом, який посвідчує наявність такого права. Існування права постійного користування земельною ділянкою у відповідного суб`єкта не залежить від наявності чи відсутності у нього такого державного акта.

Пунктом 90 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 Велика Палата Верховного Суду визначила, що Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року № 43 у редакції, чинній на час видання державного акта).

У пункті 91 цієї ж постанови Велика Палата Верховного Суду виклала правовий висновок про те, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчує відповідне право та не має самостійного юридичного значення.

Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність (користування) із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності (користування) на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення.

Таким чином, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Позивач, звертаючись з позовною вимогою про зобов`язання Головного управління Держгеокадастру у Харківській області видати ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 державний акт приватної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , а якщо на теперішний час акти приватної власності на земельну ділянку не видають, просить отримати ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 документи, які зараз видають замість актів приватної власності на землю, залишає поза увагою ту обставину, що підставою набуття права власності на земельну ділянку комунальної власності виникає на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Згідно наявних матеріалів справи, суд зазначає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами юридично значимої події - його звернення до повноважених органів, для отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку відповідно до укладеного договору купівлі-продажу від 12.07.2002 № ВАА № 053269. Зазначення позивачем в судових засіданнях про факт його звернення на початку 2000 років до Управління Держкомзему у Вовчанському району Харківської області для отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , не підтверджено жодними письмовими доказами.

01.01.2013 року набули чинності Закони України «Про Державний земельний кадастр» та «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відповідно до яких повноваження територіальних органів Держгеокадастру, у частині державної реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку, припинилися.

Повноваження територіальних органів Держгеокадастру в питаннях оформлення земельних ділянок та інших об`єктів Державного земельного кадастру передбачені Порядком ведення Державного земельного кадастру, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року №1051.

Відповідно до Порядку ведення державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 року №1021, територіальними органами Держгеокадастру, на підтвердження державної реєстрації земельної ділянки, видається витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

Таким чином, судом встановлено, що Головне управління Держгеокадастру у Харківській немає повноважень на розпорядження земельною ділянкою в межах с. Шестаково (нині Старосалтівська селищна громада Чугуївського району Харківської області) по вулиці Ковалівка, 30А, оскільки вона не належить до державної форми власності.

Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 705/3876/18.

Позивач не заявляв вимоги про заміну неналежного відповідача чи про залучення до справи у якості співвідповідача особи, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Поряд з цим повноважень самостійно залучити до участі у справі співвідповідача або замінити первісного відповідача належним відповідачем суд не має, позаяк такі процесуальні дії належить вчиняти у підготовчому провадженні і лише за клопотанням позивача (аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 925/440/18 та від 26.01.2022 у справі № 917/2041/20).

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє у задоволенні позову.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц(пункт 31.4), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63).

Суд погоджується із доводами відповідача, які сформовані у відзиві, доведені належними доказами, та які підтримані ним в судових засіданнях по розгляду справи по суті, що не відноситься до повноважень Головного управління Держгеокадастру у Харківській області видача правовстановлюючого документів на земельну ділянку в селі Шестаково (нині Старосалтівська селищна громада Чугуївського району Харківської області), оскільки відповідач не має повноважень щодо державної реєстрації права приватної власності на цю земельну ділянку.

За таких обставин, вимога про зобов`язання Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, якому підпорядкувався Держкомзем Вовчанського району, видати ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 державний акт приватної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , а якщо на теперішний час акти приватної власності на земельну ділянку не видають, просить отримати ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 документи, які зараз видають замість актів приватної власності на землю, задоволена бути не може, оскільки вона пред`явлена до неналежного відповідача.

Оскільки Головне управління Держгеокадастру у Харківській області не є належним відповідачем у даній справі, це є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Одночасно, суд зауважує, що позивач не позбавлений права на звернення до суду за захистом своїх прав до належного відповідача, тобто до особи, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, а саме до органу місцевого самоврядування, до повноважень якого належить повноваження щодо розпоряджання земельною ділянкою в межах с. Шестаково (нині Старосалтівська селищна громада Чугуївського району Харківської області) по АДРЕСА_1 .

Також, суд звертає увагу, що відповідно до змісту позовної заяви, позивач заявляє позовні вимоги стосовно інших фізичних осіб, таких як ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , що стосується прав фізичних осіб на земельні ділянки, які не є учасниками даної справи.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Разом з тим, статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд, ураховуючи встановлені фактичні обставини справи, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідивши обставини справи, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27.09.2001).

Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.

Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 49, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 217-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

В позові директора ТОВ «Науково-дослідний колектив «Даника Плюс» Лапідуса Володимира Йосиповича ( АДРЕСА_3 ) до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (Україна, 61165, Харківська область, місто Харків, вулиця Космічна, будинок 88, код ЄДРПОУ 39392822) про зобов`язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено "29" червня 2026 р.

СуддяВ.С. Юрченко