Рішення № 137717195, 25.06.2026, Лебединський районний суд Сумської області

Справа № 950/8/26

2/950/375/26

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 червня 2026 року м.Лебедин

Лебединський районний суд Сумської області в складі головуючого судді Бакланова Р. В.

участю секретаря - Гладкової С.В., представника позивача - ОСОБА_1

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Лебедині цивільну справу за позовом ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат - Сідлецька Світлана Олексіївна до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики,

встановив:

ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 10 грудня 2022 року між позивачем та відповідачем, за твердженням позивача, було досягнуто усної домовленості про надання відповідачу грошових коштів у позику. На виконання такої домовленості позивач перерахував відповідачу кошти у сумі 150 050 грн. Позивач зазначав, що відповідач зобов`язався повернути отримані кошти протягом шести місяців, однак такого обов`язку не виконав.

У зв`язку з неповерненням коштів позивач просив суд стягнути із ОСОБА_3 на свою користь 193 108 грн 06 коп., з яких 150 050 грн 00 коп. сума основного боргу, 31 859 грн 80 коп. інфляційні втрати та 11 198 грн 26 коп. три проценти річних.

На підтвердження заявлених вимог позивач послався на платіжну інструкцію про переказ грошових коштів на рахунок відповідача.

У судовому засіданні представник позивача адвокат Сідлецька С.О. позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити у повному обсязі. Вказувала, що факт перерахування позивачем відповідачу грошових коштів підтверджується платіжною інструкцією, а тому, на думку сторони позивача, у відповідача виник обов`язок повернути отриману суму як позику. Також представник позивача підтримала розрахунок інфляційних втрат і трьох процентів річних.

Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з`явився, про дату, час і місце судового розгляду повідомлявся належним чином. Відзиву на позовну заяву, заяв про розгляд справи за його відсутності, клопотань про відкладення розгляду справи або повідомлень про поважність причин неявки до суду не подав.

Представник позивача не заперечувала проти заочного розгляду справи.

Враховуючи неявку відповідача, який належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, неподання ним відзиву, відсутність повідомлення про причини неявки, а також відсутність заперечень представника позивача щодо заочного розгляду справи, суд відповідно до статей 280, 281 ЦПК України ухвалив проводити заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказів.

Оцінивши пояснення представника позивача, дослідивши письмові матеріали справи, перевіривши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з таких підстав.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Ця норма гарантує кожній особі право звернутися до суду за захистом порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу. Разом з тим реалізація права на судовий захист у цивільному процесі передбачає необхідність доведення позивачем тих обставин, з якими він пов`язує виникнення у відповідача цивільно-правового обов`язку.

Згідно з пунктами 1, 3 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та змагальність сторін. Ці конституційні засади конкретизовані у положеннях ЦПК України і означають, що суд не може замість сторони формувати доказову базу, а кожна сторона повинна доводити ті обставини, на які вона посилається.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Вказана норма застосовується судом, оскільки позивач звернувся за судовим захистом майнового права, яке, за його твердженням, порушене невиконанням відповідачем обов`язку з повернення позики.

Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Отже, сам факт звернення до суду є реалізацією права на судовий захист, однак задоволення позову можливе лише за умови встановлення судом на підставі належних і допустимих доказів наявності порушеного права позивача та відповідного обов`язку відповідача.

Згідно з частиною першою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Частиною третьою цієї статті передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Частина четверта статті 12 ЦПК України встановлює, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням або невчиненням нею процесуальних дій.

Зазначені положення застосовуються у цій справі тому, що саме позивач заявив вимогу про стягнення боргу за договором позики, а отже саме на нього покладено процесуальний обов`язок довести факт укладення договору позики, факт передачі коштів саме як позики, погодження сторонами обов`язку відповідача повернути ці кошти, строк або порядок повернення, а також факт прострочення виконання грошового зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Ця норма має істотне значення для вирішення справи, оскільки позивач визначив предмет позову як стягнення заборгованості саме за договором позики, а не як стягнення коштів з інших правових підстав.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частина перша статті 81 ЦПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Частина шоста цієї статті прямо передбачає, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи наведені процесуальні норми, суд повинен встановити не лише факт переказу грошових коштів, а й правову природу такого переказу. Для задоволення позову про стягнення боргу за договором позики недостатньо встановити сам рух коштів від однієї особи до іншої. Необхідно встановити, що такі кошти були передані саме у позику, тобто за правочином, який передбачав обов`язок відповідача повернути таку ж суму грошових коштів.

Правовідносини позики врегульовані главою 71 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона, позикодавець, передає у власність другій стороні, позичальникові, грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів, суму позики, або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

З аналізу цієї норми суд приходить до висновку, що істотними для встановлення правовідносин позики є дві взаємопов`язані обставини: передання позикодавцем коштів позичальнику та наявність у позичальника обов`язку повернути таку ж суму коштів. Саме наявність обов`язку повернення відрізняє позику від інших можливих правових підстав переказу грошей, зокрема дарування, виконання іншого зобов`язання, повернення раніше отриманих коштів, перерахування допомоги, оплати товарів чи послуг, поповнення рахунку або іншого побутового чи договірного платежу.

Частиною першою статті 1047 ЦК України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми.

Частина друга статті 1047 ЦК України встановлює, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Ця норма застосовується судом безпосередньо, оскільки позивач стверджує про існування договору позики на суму 150 050 грн, тобто на суму, яка очевидно перевищує десятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Отже, для підтвердження укладення договору позики та його умов позивач повинен надати письмовий доказ, який не лише засвідчує факт руху коштів, а й підтверджує саме позиковий характер правовідносин, тобто передання коштів у борг та обов`язок відповідача їх повернути.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику, грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем, у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернута позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Застосування статті 1049 ЦК України можливе лише після встановлення факту існування договору позики. Якщо укладення договору позики та його умови не доведені, суд не має правових підстав переходити до висновку про прострочення відповідачем строку повернення позики.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк. За статтями 610, 611 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або неналежне виконання, а у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Вказані норми застосовуються у справах про стягнення заборгованості лише за умови встановлення первинного цивільного зобов`язання. У цій справі таким первинним зобов`язанням позивач визначає договір позики. Саме тому суд насамперед перевіряє, чи доведено існування між сторонами правовідносин позики.

Судом встановлено, що на підтвердження матеріально-правової вимоги про стягнення боргу позивачем подано платіжну інструкцію, з якої вбачається переказ 10 грудня 2022 року грошових коштів у сумі 150 050 грн від ОСОБА_2 на рахунок отримувача ОСОБА_3 .

Оцінюючи цей доказ окремо, суд зазначає таке.

Платіжна інструкція є належним доказом у частині підтвердження факту ініціювання та проведення банківського переказу грошових коштів від платника до отримувача. Вона містить відомості про платника, отримувача, суму платежу, банківські реквізити та дату здійснення операції. Отже, суд визнає, що цей документ підтверджує факт переказу позивачем на користь відповідача грошових коштів у сумі 150 050 грн.

Разом з тим платіжна інструкція не є достатнім доказом укладення між сторонами договору позики та погодження його умов. Із цього документа не вбачається, що кошти передані саме у борг. У платіжній інструкції відсутні відомості про те, що відповідач прийняв на себе обов`язок повернути позивачу отриману суму. Документ не містить підпису відповідача як позичальника, не містить визнання ним боргу, не містить умов щодо строку повернення, порядку повернення, процентності чи безпроцентності позики, відповідальності за прострочення, а також будь-якого погодження відповідачем позикового характеру правовідносин.

Суд також враховує, що призначення платежу у платіжній інструкції формується платником, а не отримувачем коштів. Тому навіть за наявності певного призначення платежу такий реквізит сам по собі не посвідчує волевиявлення відповідача на укладення договору позики і не підтверджує прийняття ним обов`язку повернути кошти. У цій справі платіжна інструкція не містить достатньо визначених умов, які б дозволяли встановити, що між сторонами виникло саме позикове зобов`язання.

Отже, суд приходить до висновку, що платіжна інструкція підтверджує лише факт переказу коштів, але не підтверджує правову підставу такого переказу як договору позики.

Суд окремо оцінює відсутність інших доказів, які могли б підтвердити укладення договору позики та його умови.

Матеріали справи не містять письмового договору позики, підписаного сторонами. Не надано розписки відповідача про отримання коштів у борг. Не надано письмового документа, який походить від відповідача та містить визнання ним факту отримання коштів саме як позики і обов`язку їх повернення. Не надано електронного документа, який відповідав би вимогам законодавства щодо електронного документа та дозволяв би достовірно встановити волевиявлення відповідача на укладення договору позики. Не надано належних і допустимих доказів погодження сторонами строку повернення коштів протягом шести місяців.

Таким чином, у справі відсутній доказ, який у розумінні статті 1047 ЦК України посвідчував би передання відповідачу визначеної грошової суми саме як позики та підтверджував би умови такого договору.

Суд відхиляє довід сторони позивача про те, що сам факт переказу 150 050 грн є достатньою підставою для висновку про існування договору позики. Такий довід суперечить змісту статей 1046, 1047 ЦК України, оскільки договір позики передбачає не лише передання грошей, а й обов`язок позичальника повернути отриману суму. Платіжна інструкція, яка лише фіксує банківську операцію, не підтверджує волевиявлення отримувача на прийняття коштів у борг.

Суд відхиляє довід сторони позивача про те, що усна домовленість сторін може бути підтверджена платіжною інструкцією. За змістом статті 1047 ЦК України договір позики на суму 150 050 грн підлягав підтвердженню письмовими доказами, які посвідчують не лише передачу грошей, а й умови позики. Платіжна інструкція не містить таких умов і не походить від відповідача як боржника.

Суд відхиляє довід сторони позивача про існування погодженого шестимісячного строку повернення коштів. Жодного належного та допустимого доказу погодження такого строку між сторонами суду не надано. Вказівка позивача у позовній заяві та пояснення представника позивача є процесуальною позицією сторони, однак не замінюють доказів, передбачених статтями 76, 77, 78, 81 ЦПК України.

Суд також відхиляє довід сторони позивача про можливість стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Зміст статті 625 ЦК України свідчить, що вона застосовується до вже існуючого грошового зобов`язання, строк виконання якого настав і яке боржник прострочив. Оскільки у цій справі позивач не довів існування між сторонами договору позики та відповідного грошового зобов`язання відповідача з повернення коштів, вимоги про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних є похідними від основної вимоги про стягнення боргу та не підлягають задоволенню.

Застосовуючи практику Верховного Суду, суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, провадження № 14-465цс18. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що досліджуючи боргові документи у справах про позику, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору та встановлювати, чи підтверджує відповідний документ не лише факт передачі коштів, а й борговий характер правовідносин та обов`язок повернення коштів.

Наведений висновок є релевантним для цієї справи, оскільки позивач просить стягнути кошти саме як борг за договором позики. Однак, на відміну від справ, у яких наявна боргова розписка або письмовий договір із підписом позичальника, у цій справі наявна лише платіжна інструкція, яка не містить волевиявлення відповідача щодо отримання коштів у борг. Саме тому суд приходить до висновку, що позовна вимога не підтверджена належними та достатніми доказами.

Суд також враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, провадження № 12-161гс19, згідно з яким саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з установлених під час розгляду справи фактів, та визначити норму права, яка підлягає застосуванню.

Застосовуючи цей висновок, суд зазначає, що самостійна правова кваліфікація судом спірних правовідносин не означає можливості замінити встановлені обставини припущеннями або вийти за межі предмета доказування. Суд перевірив, чи доведені факти, з якими позивач пов`язує виникнення у відповідача обов`язку повернути кошти як позику. Оскільки належних і достатніх доказів укладення договору позики немає, підстав для задоволення позову саме як вимоги про стягнення боргу за договором позики суд не встановив.

Суд окремо зазначає, що не може підмінити заявлену позивачем підставу позову іншою фактичною підставою, зокрема самостійно розглядати питання про стягнення коштів як безпідставно набутого майна за статтею 1212 ЦК України, оскільки позов заявлено саме про стягнення заборгованості за договором позики. Позивач не обґрунтовував належним чином фактичний склад безпідставного збагачення, не заявляв відповідної самостійної вимоги, не визначав такі обставини як підставу позову та не надавав доказів у межах відповідного предмета доказування. За таких умов вирішення спору як кондикційного, без належної заяви сторони та без з`ясування всіх обставин, необхідних для такого способу захисту, порушувало б принцип диспозитивності цивільного судочинства, закріплений у статті 13 ЦПК України.

Доводи відповідача судом не оцінюються, оскільки відповідач відзиву не подав, у судове засідання не з`явився, письмових пояснень або заперечень по суті спору не надав. Суд не формулює за відповідача можливих заперечень і не оцінює припущення щодо їх змісту. Водночас неподання відповідачем відзиву не звільняє позивача від обов`язку довести підстави заявлених вимог. Заочний розгляд справи не означає автоматичного задоволення позову, оскільки відповідно до статей 12, 76, 81, 89, 280 ЦПК України суд ухвалює рішення на підставі наявних у справі доказів і задовольняє позов лише у разі доведеності його підстав.

Судом встановлено, що позивач довів факт переказу відповідачу грошових коштів у сумі 150 050 грн, однак не довів укладення між сторонами договору позики, не довів погодження відповідачем обов`язку повернути кошти, не довів погодження строку повернення та не довів прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання за договором позики.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги про стягнення основного боргу, інфляційних втрат та трьох процентів річних є недоведеними і задоволенню не підлягають.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Оскільки у задоволенні позову відмовлено повністю, судові витрати, понесені позивачем у зв`язку з розглядом справи, відшкодуванню за рахунок відповідача не підлягають та покладаються на позивача.

Керуючись статтями 55, 129 Конституції України, статтями 2, 4, 12, 13, 76-81, 89, 141, 223, 259, 263-265, 268, 280-282, 284, 354 ЦПК України, статтями 11, 509, 526, 530, 610, 611, 625, 1046, 1047, 1049 ЦК України, суд,

ухвалив:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості в розмірі 193108,06 грн., що складається з: суми основного боргу - 150050 грн., інфляційних витрат - 31859,80 грн., та трьох процентів річних 11198,26 грн., відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуто Лебединським районним судом Сумської області, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржено до Сумського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених законом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст рішення виготовлений 26.06.2026 року.

Суддя Роман БАКЛАНОВ