Рішення № 137655338, 24.06.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 червня 2026 року № 320/27192/24

Судді Київського окружного адміністративного суду в складі колегії з головуючої судді Терлецької О.О., суддів Леонтовича А.М., Лисенко В.І., розглянувши порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство соціальної політики України, про визнання протиправним та нечинним абзац 18 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 р. № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб»,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_2 з позовом до Кабінету Міністрів України Міністерство соціальної політики України в якому просить суд визнати протиправним та нечинним абзац 18 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 р. № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» "починаючи з 1 серпня 2023 р. на отримання довідки мають право особи, які перемістилися з територій, на яких ведуться бойові дії, або з тимчасово окупованих Російською Федерацією територій, включених до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Мінреінтеграції, щодо яких не визначено дати завершення бойових дій (припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації Російською Федерацією, а також особи, у яких внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, знищене або пошкоджене (до ступеня непридатного для проживання) житлове приміщення".

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що У січні 2024 року ОСОБА_2 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з ракетними обстрілами міста Києва була вимушена покинути місце свого постійного проживання та переміститись до більш безпечного міста України, а саме до м. Тернопіль.

Місто Київ протягом 2022 2024 років зазнавало постійних ракетних обстрілів з боку збройних формувань російської федерації, які продовжуються і донині.

Також позивачка вважає, що положення оскаржуваної Постанови 509 не відповідає ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», що має вищу юридичну силу, є необґрунтованими, і такими, що порушують права великої кількості осіб, які наразі потерпають від війни в Україні, зокрема, права Позивачки, оскільки в 1 ст. «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» визначено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Окрім того, в оскаржуваних положеннях позивачка вбачає дискримінацію своїх прав, оскільки у вказаному випадку йде мова про обмеження громадян фактично в залежності від території їх проживання у встановленні факту внутрішнього переміщення та отримання відповідної довідки ВПО, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.

Від відповідача надійшов відзив в якому заперечував проти позовних вимог вказуючи, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

Посилвався на ст. 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року відповідно до якої, під захистом цієї Конвенції є ті, хто в будь-який момент та будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянинами яких вони не є.

Спростовує доводи позивачки щодо дискримінації посилаючись на ч. 3 ст. 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» зазначено, що не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необгрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії.

Окрім того, зазначає про неефективний спосіб захисту та відсутність порушеного права позивачки.

У відповіді на відзив позивачка заперечувала щодо зазначеного у відзиві та підтримала заявлені вимоги.

Дослідивши обставини справи та доводи сторін суд зазначає наступне.

У січні 2024 року ОСОБА_2 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з ракетними обстрілами міста Києва була вимушена покинути місце свого постійного проживання та переміститись до більш безпечного міста України, а саме до м. Тернопіль.

15.02.2024 Позивачкою була подана заява на ім`я начальника Управління соціальної політики Тернопільської міської ради про взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи (далі ВПО.

Управлінням соціальної політики Тернопільської міської ради було надано відповідь за №3758-Ф/2024 від 19.02.2024 р. (Додаток 4), якою було відмовлено Позивачці у видачі довідки внутрішньо переміщеній особі, оскільки відповідно до абзацу 18 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» починаючи з 1 серпня 2023 р. на отримання довідки мають право особи, які перемістилися з територій, на яких ведуться бойові дії, або з тимчасово окупованих Російською Федерацією територій, включених до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Мінреінтеграції, щодо яких не визначено дати завершення бойових дій (припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації Російською Федерацією, а також особи, у яких внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, знищене або пошкоджене (до ступеня непридатного для проживання) житлове приміщення. Отже у видачі довідки внутрішньо переміщеній особі Вам відмовлено, оскільки м. Київ не входить до вищевказаного переліку територій.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Уряд України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Згідно змісту статті 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу г шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв`язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено, що Уряд у сферах соціальної політики, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій:

- забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян;

- забезпечує підготовку проектів законів щодо державних соціальних стандартів і соціальних гарантій;

- забезпечує розроблення та виконання державних програм соціальної допомоги, вживає заходів щодо зміцнення матеріально-технічної бази закладів соціального захисту осіб з інвалідністю, пенсіонерів та інших непрацездатних і малозабезпечених верств населення.

Згідно частини першої статті 10 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» Кабінет Міністрів України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону, забезпечує проведення моніторингу внутрішнього переміщення осіб, спрямовує діяльність органів виконавчої влади на усунення обставин (умов), що сприяли внутрішньому переміщенню осіб, захист прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, сприяння поверненню таких осіб до залишеного місця проживання та їх реінтеграції та у разі настання обставин, зазначених у статті 1 цього Закону, які спричинили масове (більше 100 тисяч осіб) переміщення громадян України, або у разі продовження дії обставин, зазначених у статті 1 цього Закону, понад 6 місяців затверджує комплексні державні цільові програми щодо підтримки та соціальної адаптації внутрішньо переміщених осіб із визначенням джерел та обсягів фінансування, контролює їх виконання.

Основним нормативно-правовими актами у цій сфері правового регулювання є постанова Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб», яка підготовлена на виконання пункту 1 Протоколу наради з питань забезпечення проживання в осінньо-зимовий період тимчасово переміщених осіб та відбудови Луганської та Донецької областей, які відбулася 21 серпня 2014 року під головуванням Прем`єр-міністра України Яценюк А. П. (доручення від 23.08.2014 № 32088/0/1-14), щодо порядку здійснення обліку громадян України, які переміщуються з тимчасово окупованої території та районів проведення антитерористичної операції.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказала на позбавлення її права на отримання статусу ВПО абзацом 18 пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб», оскільки поняття внутрішньо переміщеної особи закріплено в Законі України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», згідно статті 1 якого, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Також, дане поняття визначено постановою Кабінету Міністрів України «Про облік внутрішньо переміщених осіб» від 01.10.2014 № 509 (доповнено абзацом згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 709 від 11.07.2023), згідно пункту 2 якої, починаючи з 1 серпня 2023 р. на отримання довідки мають право особи, які залишили або покинули своє місце проживання у зв`язку з обставинами, зазначеними у статті 1 Закону, та перемістилися з територій, на яких ведуться бойові дії, або з тимчасово окупованих Російською Федерацією територій, включених до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Мінреінтеграції, щодо яких не визначено дати завершення бойових дій (припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації Російською Федерацією, а також особи, у яких внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, знищене або пошкоджене (до ступеня непридатного для проживання) житлове приміщення.

Оцінюючи відповідність оскаржуваних норма Постанови № 509 актам вищої юридичної сили суд зазначає наступне.

Абзац 1 ч. 1 ст. 1 Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" 1706-VII в якому визначено поняття внутрішньо переміщеної особи викладено в редакції Закону № 921-VIII від 24.12.2015 та залишається незмінним по день написання рішення.

Досліджуючи вказану норму суд аналізує нормативно-правову базу у цій сфері правового регулювання та загальновідомі обставини щодо окупації АР Крим та зони проведення Антитерористичної операції.

На момент визначення поняття внутрішньо переміщених осіб в чинній редакції діяли :

Указ Президента України №405/2014 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України";

Указ Президента України № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» яким було введено особливий період;

Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України";

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 р. № 1275 "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України" на виконання абзацу третього пункту 5 статті 11 Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції затвердити перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, згідно з додатком.

Саме ці обставини, на переконання суду, метою підготування проекту Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Визначення поняття "внутрішньо переміщеної особи" не можна розглядати окремо від умов його виникнення, фактів пов`язаних з історією створення норми та від системи правових норм на час його законодавчого закріплення, оскільки це призведе до хибного визначення мети норми, яка тлумачиться.

З системного аналізу норм законодавства та загальвідомих подій суд висновує, що поняття "внутрішньо переміщеної особи", на яке посилається позивач обґрунтовуючи позовні вимоги, визначено з урахуванням вищевказаних обставин та поширюється на коло осіб з чітко визначених територій.

На момент розгляду справи, згідно Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» запроваджено воєнний стан на всій території України із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Надалі строк запровадження воєнного стану Неодноразово продовжувався.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (надалі - Закон) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальної цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку цих обмежень.

Суд погоджується з твердженнями відповідача, що дія воєнного стану поширюється на всю територію України згідно Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, де немає визначення території, яка відповідно до «категорії безпечності», про яку зазначає сторона Позивачки, перемістилася в більш безпечний регіон.

Натомість оскаржуваний абзац 18 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 р. № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» актуалізує та уточнює поняття внутрішньо переміщених осіб в умовах повномасштабного вторгнення та забезпечує вимогу визначеності, ясності і недвозначності правової норми, як складову принципу верховенства права, (яким відповідно ст. 6 КАС України керується при вирішенні справи), оскільки інше не виключає необмеженості трактування в правозастосовній практиці і неминуче призводить до невпорядкованості суспільних відносин.

Скасування спірної норми призведе до спотворення мети ч. 1 ст. 1 Закону "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" відносно реалій сьогодення.

Враховуючи вищевикладене, суд висновує, що позивачка обґрунтовуючи позовні вимоги невідповідністю абзацу 18 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 р. № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» визначенню внутрішньо переміщеної особи в абзаці 1 ч. 1 ст. 1 Закону "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб України" як акту вищої юридичної сили допустила довільне та маніпулятивне тлумачення норм Закону без врахування історичного контексту, системного аналізу норм законодавства та мети правової норми.

Також суд відхиляє доводи сторони позивача про дискримінаційних характер оскаржуваної норми, оскільки обґрутування позивачки зводяться до незгоди зі змістом Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією затвердженого наказом Мінреінтеграції від 28.02.2025 року № 376, який не є предметом розгляду в даній справі.

Натомість суд відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд здійснює оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жоден доказ не має для суду наперед встановленої сили, а належність, допустимість, достовірність кожного доказу та достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності визначаються судом з урахуванням предмета доказування у конкретній справі.

Водночас обов`язок суду щодо повного та всебічного з`ясування обставин справи не ототожнюється з обов`язком надавати детальну оцінку кожному доказу чи кожному доводу сторін окремо. Процесуальний закон вимагає від суду наведення мотивів, з яких він виходив при ухваленні рішення, однак не передбачає необхідності формального аналізу всіх без винятку аргументів, якщо такі аргументи є повторюваними, взаємопохідними або не мають визначального значення для правильного вирішення спору.

Зазначений підхід відповідає усталеній судовій практиці Верховного Суду, відповідно до якої судове рішення вважається належно вмотивованим тоді, коли з його змісту вбачається, що суд дослідив обставини справи в їх сукупності, визначив юридично значимі факти та надав оцінку тим доказам і доводам, які впливають на висновок щодо прав і обов`язків сторін.

У цій справі судом досліджено всі надані сторонами докази у їх сукупності та взаємному зв`язку. Разом з тим, мотивувальна частина рішення містить оцінку лише тих аргументів, які мають істотне значення для встановлення законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили оскаржуваної Постанови, що нівелює доводи сторони позивачки про порушення її прав абзацом 18 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 р. № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб»

Відповідно до ч. 1 ст. 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Враховуючи вищевикладене, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Відмовити в задоволенні позовних вимог.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Головуюча суддя Терлецька О.О.

Суддя Леонтович А.М.

Суддя Лисенко В.І.