Рішення № 137645148, 24.06.2026, Придніпровський районний суд м. Черкас

Придніпровський районний суд м.Черкаси

Справа № 711/5423/25

Номер провадження2/711/126/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2026 року Придніпровський районний суд м. Черкаси в складі головуючого судді Демчика Р.В., секретаря судового засідання Кобилки Є.О., за участі представника позивача Орленка В.В., представників відповідачів представників відповідачів Яроша С.В., Желізняк Ю.В., Палій О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Черкаси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Авраменка Владислава Вікторовича, в інтересах якого діє адвокат Орленко Володимир Васильович до Держави України в особі Державної казначейської служби, Головного управління Національної поліції в Черкаській області, Черкаської обласної прокуратури про відшкодування моральної шкоди, завданої незнаним притягненням до кримінальної відповідальності,-

встановив:

ОСОБА_1 , діючи в особі представника адвоката Орленко В.В. звернувся в суд з позовом до Держави України в особі Державної казначейської служби, Головного управління Національної поліції в Черкаській області, Черкаської обласної прокуратури про відшкодування моральної шкоди, завданої незнаним притягненням до кримінальної відповідальності.

Позов обгрунтовує тим що, 20.04.2018 року ОСОБА_2 було вручено повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, у кримінальному провадженні № 12018251010001101 від 15.02.2018 року.

В подальшому, 27.04.2018 року за результатами досудового розслідування вказаного кримінального провадження, обвинувальний акт стосовно позивача було затверджено прокурором Черкаської місцевої прокуратури Грушовенком Є.Г. та 05.05.2018 року направлено до Придніпровського районного суду м. Черкаси для розгляду по суті.

За результатами судового розгляду, що тривав понад шість років, 31.07.2024 року прокурор Черкаського відділу Черкаської окружної прокуратури Грушовенко Є.Г., за погодженням із першим заступником керівника цієї прокуратури А. Шляховим, виніс постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення у даному кримінальному провадженні, за обвинуваченням Позивача у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України.

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 31.07.2024 року у справі № 711/3525/18, прийнято відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення у кримінальному провадженні № 12018251010001101 від 15.02.2018 року за обвинуваченням позивача у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, кримінальне провадження стосовно позивача закрите.

Повний текст вказаної ухвали виготовлено 02.08.2024 року, сторонами кримінального провадження ухвала не оскаржувалася, і 10.08.2024 року набрала законної сили.

Відповідно, обставини, вкладені у вищевказаній ухвалі, згідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.

Таким чином, у період з 20.04.2018 року по 10.08.2024 року позивач доводив свою невинуватість перед органом досудового розслідування та спростовував пред`явлене обвинувачення у суді першої інстанції щодо невинуватості позивача у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України.

Відповідно до статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається відповідно до частини першої статті 12 цього Закону.

Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.

Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, на дату розгляду справи судом.

В постанові від 18.10.2023 року у справі № 705/4489/20 Верховний Суд щодо застосування ст. 13 Закону зазначив, що тлумачення наведеної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.

Зазначене узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 01 травня 2024 року (справа № 163/1613/22).

Отже, кримінальне провадження відносно Позивача було закрите у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення, що є тотожним виправданню через недоведеність винуватості у встановленому Законом порядку.

Позивач перед цим зазнав значних моральних страждань та психологічних переживань у зв`язку з тривалим та стійким негативним впливом на його особистість психотравмуючої ситуації, пов`язаної із незаконним притягненням до кримінальної відповідальності внаслідок якої останній був обмежений в правах і обтяжений процесуальними обов`язками, перебуваючи під слідством і судом у період з 20.04.2018 року до 10.08.2024 року, перебуваючи в стані тривоги та правової невизначеності, перебував під вартою, змушений був витрачати додаткові зусилля, час та витрати на юридичну допомогу з метою судового захисту порушених прав, що свідчить про наявність підстав для відшкодування Позивачеві моральної шкоди з Державного бюджету України.

При цьому, відсутність тяжких наслідків у вигляді істотних розладів здоров`я внаслідок моральних страждань та психологічних переживань - не свідчить про те, що Позивач не зазнав страждань та переживань, а отже - і не свідчить про те, що моральної шкоди позивачу не завдано.

Так, у рішенні ЄСПЛ від 28.05.1985 у справі «Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі», зазначається, що «з огляду на її природу, стверджувана моральна шкода не завжди може бути предметом чіткого доведення. Проте розумно припустити, що особи, які... зіткнулися з проблемами... можуть зазнати страждань і тривоги».

Отже, фактичною основою для висновку про наявність негативних наслідків у немайновій сфері потерпілої особи у більшості ситуацій може бути як таке розумне припущення про природність їх виникнення за подібних обставин.

Щодо розміру моральної шкоди.

В частині 1 статті 8 Закону України «Про державний бюджет на 2025 рік» встановлений розмір мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, який із 01 січня 2025 року становить 8 000 гривень.

Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено можливість запровадження Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік окремого виду мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду.

Конституційний Суд Україниу своїх Рішеннях: від 09 липня 2007року № 6-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020, від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 неодноразово наголошував на тому, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України, так само як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, обумовленим положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, а тому вказаними актами законодавства не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України, а скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

Отже, не можуть бути застосовані положення частини 2 статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», що при обчисленні моральної шкоди необхідно виходити із частини другої якою визначено розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду на рівні 1600 грн.

Період з 20.04.2020 року по 10.08.2024 року, протягом якого позивач незаконно перебував під слідством і судом, складає 6 років 3 місяці 21 день, або 75 місяців 21 день.

Відповідно мінімальна сума, яка підлягає до стягнення на користь позивача складає 605 419, 35 грн., виходячи із наступного розрахунку:

75 місяців х 8 000 грн. = 600 000 грн. + 5419, 35 грн. ( що розраховується наступним чином 21 день х ( 8 000 грн. : 31 день ).

Такий розмір для відшкодування моральної шкоди, що завдана позивачу, є мінімальним розміром, який гарантований Законом.

Визначення розміру моральної шкоди не в мінімальному розмірі є правом суду.

Верховний Суд у постанові від 11.10. 2019 року у справі №757/53996/17 зазначив, що визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може застосувати й більший розмір відшкодування, а обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено.

Вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди та визначаючи її розмір, суди, керуючись засадами справедливості, добросовісності та розумності, виходять із встановлених фактичних обставин кожної окремо взятої справи.

Позивачу, крім необхідності доводити свою невинуватість в ході кримінального провадження та судового розгляду, також було заподіяну моральну шкоду, яка полягає в наступному.

З моменту вручення підозри та перебування під слідством і судом до повної своєї реабілітації в судовому порядку позивач змушений був виправдовувати незаконне притягнення до кримінальної відповідальності перед членами сім`ї, близькими родичами, друзями та знайомими.

Крім того, факт повідомлення позивачеві про підозру та подальше формулювання обвинувачення у вказаному кримінальному провадженні використовувався правоохоронними органами при обранні та продовженні позивачеві запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у інших кримінальних провадженнях - тобто було штучно сформоване уявлення судів різних інстанцій про суспільну небезпечність Позивача та його схильність до скоєння інших злочинів навіть в умовах позбавлення волі.

Крім того, у вказаному провадженні згідно зформульованого обвинувачення, позивач начебто вже був особою, яка вчинила злочин, передбачений статтею 309 КК України, що згідно диспозиції статті 307 КК України давало окремі підстави кваліфікувати його дії за ч. 2 ст. 307 КК України - за цією ознакою.

Однак в 2016 році позивачеві вже було повідомлено про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України, за аналогічних обставин (перебуваючи під вартою придбав на території Смілянського ізолятора тимчасового тримання шляхом знахідки пакунок з канабісом, який зберігав при собі в анальному отворі, перевіз з м. Сміла до м. Черкаси, та який вилучили співробітники Черкаського слідчого ізолятора ). За результатами розгляду цієї справи № 691/470/16-к Городищенським районним судом Черкаської області 11.01.2019 року винесено вирок, яким позивача було повністю виправдано у скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України по даному епізоду. Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 24.12.2019 року вказаний вирок залишено без змін. Тобто Позивача не можна було вважати особою, яка вже вчинила злочин, пов`язаний з незаконним обігом наркотичних речовин.

Також внаслідок висунення позивачеві обвинувачення за ч. 2 ст. 307 КК України та її розгляду судом - вказана обставина неодноразово враховувалася Городищенським районним судом Черкаської області у вищевказаній справі № 691/470/16-к - при вирішенні питання про продовження строку тримання під вартою ( зокрема в ухвалах від 20.08.2018 року, 17.10.218 року, 01.12.2018 року, в яких є посилання на листи з Придніпровського районного суду м. Черкаси від 06.08.2018 року, 20.09.2018 року, 01.11.2018 року відповідно - як на доказ того, що позивач продовжує свою злочинну діяльність навіть в умовах ізоляції).

На окрему увагу також заслуговують інші обставини - зокрема формулювання позивачеві обвинувачення щодо вчинення кримінального правопорушення при обставинах, які паплюжать його людську честь та гідність.

Так, позивача обвинувачували в тому, що він начебто у невстановлений спосіб і час, у невстановленої особи, перебуваючи на етапуванні до Смілянського ІТТ з 12.02.2018 року по 14.02.2018 року, придбав для подальшого збуту п/е пакет з особливо небезпечним наркотичним засобом - канабісом, та п/е пакет з психотропною речовиною - амфетаміном, які таємно приховав в анальному отворі свого тіла та зберігав у своєму тілі до особистого обшуку в 11-00 год. 14.02.2018 року в Черкаському слідчому ізоляторі, доки ці пакети виявили співробітники даного ізолятора.

Зазначені обставини щодо начебто приховування пакетиків з особливо небезпечним наркотичним засобом та психотропною речовиною у вказаному місці тіла - на думку сторони Позивача були умисно вигадані співробітниками правоохоронних органів, з метою приниження честі і гідності Позивача, який протягом усього часу досудового розслідування та судового розгляду був вимушений постійно доводити свою невинуватість у скоєнні злочину таким способом, кожного разу повертаючись до зазначених в обвинуваченні обставин, що спричиняло йому сильні моральні страждання як людині і як чоловікові.

Окремим доказом навмисного штучного створення доказів начебто причетності Позивача до злочину, пов`язаного з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин, з метою подальшого збуту є наступне.

Так, на даний час позивачеві, у іншому кримінальному провадженні № 12021250310001565 від 18.06.2021 року, серед іншого, повідомлено про підозру у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 255-1 КК України як поширення злочинного впливу в місцях позбавлення волі.

За твердженням сторони обвинувачення позивач має авторитетний статус серед інших ув`язнених, особисто дотримується і нав`язує іншим ув`язненим понять і визначень, поширених у злочинному світі. Якщо прийняти до уваги такі висновки сторони обвинувачення - то вказане прямо протирічить кваліфікації його дій за злочин, пов`язаний з обігом наркотичних засобів, оскільки згідно цих вищевказаних понять « злодійського » світу особа, яка збуває наркотичні засоби іншим не може мати авторитету серед інших ув`язнених, оскільки є « баригою, торгівцем смертю », а інші ув`язнені - повинні відноситися до неї відповідно.

Тому сторона позивача вважає, що внаслідок інкримінування позивачеві дій щодо перенесення наркотичного засобу та психотропної речовини за вказаних обставин ( в своєму тілі ) та ще й з метою збуту, було тонким розрахунком співробітників правоохоронних органів, спрямованих на те, щоб принизити його статус серед інших ув`язнених і, відповідно, зробити нестерпним перебування позивача в місцях позбавлення волі, намагання створити такі умови, щоб позивач повинен був виправдовуватися серед оточуючих щодо непричетності до збуту наркотичних засобів.

Просить суд стягнути Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди 1 000 000 грн. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи судом першої інстанції в сумі 20 000 грн.

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 18.06.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрите спрощене позовне провадження у справі.

27.06.2025 року до суду надійшов відзив Державної казначейської служби України, в якому представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

У відзиві вказує на те, що відповідно до положень Закону України від 01.12.1994 № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР) підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові, зокрема, внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 266/94-ВР).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди виникає у разі:

- постановлення виправдувального вироку суду;

- встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;

- закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати;

- закриття справи про адміністративне правопорушення.

Зазначений перелік підстав, за наявності яких виникає право на відшкодування шкоди згідно вимог Закону № 266/94-ВР є вичерпним, що також підтверджується висновком викладеним у постанові Верховного Суду від 04.07.2024 у справі №405/5221/23.

Як вбачається з ухвали Придніпровського районного суду м.Черкаси від 31.07.2024 року у справі № 711/3524/18 кримінальне провадження відносно позивача закрито згідно з п. 2 ч. 2 ст. 284 КПК України у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення.

Статтею 284 КПК передбачено вичерпний перелік підстав для закриття кримінального провадження, які, у свою чергу, класифікуються за декількома критеріями: реабілітуючими та нереабілітуючими.

Реабілітуючі підстави - це ті, які свідчать про повну невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, що їй інкримінується, тягнуть за собою зняття з неї підозри, відновлення її доброго імені, гідності та репутації, а також відшкодування (компенсація) шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду 04.07.2024 у справі № 405/521/23.

Верховний Суд у своїх постановах від 30.05.2022 у справі № 759/20824/19 та від 04.07.2024 у справі № 405/521/23 виснував, що до реабілітуючих підстав належать:

1)встановлена відсутність події кримінального правопорушення (п. 1 ч. ст. 284 КПК):

2)встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення (п. 2 ч. ст. 284 КПК);

3) невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпання можливості їх отримати (п. 3 ч. ст. 284 КПК).

Закриття кримінального провадження з реабілітуючої підстави можливе за умови, якщо в ході розслідування встановлені як сам факт вчиненого діяння, так і наявність у ньому складу кримінального правопорушення, але немає достатніх доказів, що вказують на вчинення цього діяння саме підозрюваним.

Казначейство вважає, що на час пред`явлення позивачу підозри (20.04.2018) були наявні обґрунтовані підстави для її пред`явлення, зокрема, протокол місця події, фото таблиця до протоколу, протоколу допиту свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , а також висновками експерта від 26.02.2018 та від 28.02.2018.

Казначейство вважає, що право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації, а закриття кримінального провадження у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення не є реабілітуючою підставою та не виправдовує особу, яка вчинила діяння, а тому не є підставою для відшкодування моральної шкоди за вказаним Законом №266/94-ВР.

30.06.2025 року до суду надійшов відзив ГУ НП в Черкаській області в якому представник відповідача просив відмовити в задоволенні позову.

Відзив обгрунтовує тим, що відповідно до ухвали Придніпровського районного суду м. Черкас від 31.07.2024 року по справі № 711/3524/18 кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 закрито за пунктом 2 частини другої статті 284 КПК України у зв`язку із відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення.

Враховуючи те, що стаття 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» містить вичерпний перелік підстав відшкодування державою шкоди, заподіяної внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення відповідно до пункту 2 частини другої статті 284 КПК України, не передбачає у особи виникнення права на відшкодування моральної шкоди в розмірах і порядку, передбачених цим законом.

У статті 284 КПК України передбачено вичерпний перелік підстав для закриття кримінального провадження, які, у свою чергу, класифікуються за декількома критеріями: реабілітуючими та нереабілітуючими.

Реабілітуючі - це ті, які свідчать про повну невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, що їй інкримінується, тягнуть за собою зняття з неї підозри, відновлення її доброго імені, гідності та репутації, а також відшкодування (компенсація) шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю.

До реабілітуючих підстав належать: встановлена відсутність події кримінального правопорушення (пункт 1 частини першої статті 284 КПК України); встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення (пункт 2 частини першої статті 284 КПК України); невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпання можливості їх отримати (пункт 3 частини першої статті 284 КПК України).

Закриття кримінального провадження з реабілітуючої підстави можливе за умови, якщо в ході розслідування встановлені як сам факт вчиненого діяння, так і наявність у ньому складу кримінального правопорушення, але немає достатніх доказів, що вказують на вчинення цього діяння саме підозрюваним.

Причому, висновок про непричетність особи до вчинення кримінального правопорушення може бути зроблений у результаті: достовірного встановлення невинуватості підозрюваного (обвинуваченого) (наприклад, при підтвердженні його алібі); вичерпання можливостей для збирання додаткових доказів і тлумачення сумнівів щодо винуватості, які не можуть бути усунуті, на його користь згідно з принципом презумпції невинуватості.

Незалежно від того, яка з наведених обставин призвела до закриття кримінального провадження на цій підставі, таке рішення повністю реабілітує особу і не дає приводу вважати її залишеною під підозрою.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 травня 2022 року у справі № 210/1137/19-ц (провадження № 61-21192св21) та у постанові Верховного суду від 04 липня 2024 у справі № № 405/5221/23 (провадження № 61-3476св24)

Натомість нереабілітуючі підстави означають, що стосовно особи зібрано достатньо доказів для підозри у вчиненні кримінального правопорушення, однак через певні обставини кримінальне провадження щодо цієї особи виключається. Така особа не вправі вимагати відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, яка була їй завдана в процесі розслідування.

03.07. 2025 року до суду надійшов відзив Черкаської обласної прокуратури, в якому представник просить відмовити в задоволенні позовних вимог з аналогічних підстав.

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15.07.2025 року закрите підготовче провадження у справі, справа призначена до розгляду по суті.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю, просив їх задовольнити.

Представники відповідачів в судовому засіданні заперечували проти задоволення позовних вимог повністю.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, та не заперечується сторонами те, що 20.04.2018 року ОСОБА_2 було вручене повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, у кримінальному провадженні № 12018251010001101 від 15.02.2018 року.

В подальшому, 27.04.2018 року за результатами досудового розслідування вказаного кримінального провадження, обвинувальний акт стосовно позивача було затверджено прокурором Черкаської місцевої прокуратури Грушовенком Є.Г. та 05.05.2018 року направлено до Придніпровського районного суду м. Черкаси для розгляду по суті.

За результатами судового розгляду, 31.07.2024 року прокурор Черкаського відділу Черкаської окружної прокуратури Грушовенко Є.Г., за погодженням із першим заступником керівника цієї прокуратури А. Шляховим, виніс постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення у даному кримінальному провадженні, за обвинуваченням Позивача у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України.

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 31.07.2024 року у справі № 711/3525/18, прийнято відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення у кримінальному провадженні № 12018251010001101 від 15.02.2018 року за обвинуваченням позивача у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, кримінальне провадження стосовно позивача закрите.

Повний текст вказаної ухвали виготовлено 02.08.2024 року, сторонами кримінального провадження ухвала не оскаржувалася, і 10.08.2024 року набрала законної сили.

Відповідно до ст. 55 Конституції України та ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені статтями 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов`язків позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25.01.2021р. у справі №227/4410/19 (провадження № 61-9407св20), від 22.03.2021р. у справі №203/1067/19 (провадження № 62-23293св19), від 25.03.2021р. у справі №227/3052/19 (провадження № 61-22337св19).

На думку суду, в даному випадку спір виник з правовідносин про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури, який регулюється нормами Цивільного Кодексу України та Закону України від 01.12.1994р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (Закон №266/94-ВР).

Відповідно до частин першої та другої статті 1176 ЦК України, шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону №266/94-ВР.

Як передбачено ст. 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

Відповідно до ст. 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках 1) постановлення виправдувального вироку суду; 1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення.

Разом з тим, вирішуючи спір по суті, суд враховує, що важливою гарантією дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого у кримінальному процесі та обов`язковою складовою справедливого судового розгляду є презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України). Конституційний Суд України зауважує, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип in dubio pro reo, згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов`язок доведення вини особи покладається на державу(абзаци перший третій пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019).

Конституційний Суд України, характеризуючи конституційний принцип презумпції невинуватості як універсальну гіпотезу стосовно непричетності особи до вчинення кримінального правопорушення, поділяє позиції Конституційного Суду Литовської Республіки щодо розуміння вказаного принципу, за якими „принцип презумпції невинуватості це основоположний принцип чинення правосуддя у кримінальному судочинстві, одна з найважливіших гарантій чинення правосуддя в демократичній державі, підпорядкованій правовладдю, важлива гарантія прав і свобод людини презумпцію невинуватості не можна тлумачити суто лінгвістично, тобто як таку, що стосується виключно чинення правосуддя у кримінальному провадженні; презумпція невинуватості, визначена в контексті інших приписів Конституції, має ширший зміст, тому її не можна пов`язувати лише з кримінально-правовими відносинами; особливо важливо, щоб державні органи та їх посадові особи дотримувалися презумпції невинуватості, щоб останні утримувалися від поводження з особою як зі злочинцем доки особу не буде визнано винною у вчиненні злочину рішенням суду, що набрало законної сили, та відповідно до процедури, встановленої законом (абзаци другий, третій підпункту 2.3 пункту 2 розділу II мотивувальної частини Постанови від 27 червня 2016 року № KT19-№ 10/2016).

?…? приписи статей 1, 3, 8, 62 Конституції України у їх взаємозв`язку вказують на позитивний обов`язок держави забезпечувати дотримання презумпції невинуватості особи на всіх стадіях кримінального провадження та після його завершення аж до спростування такої презумпції в законному порядку судом виключно в обвинувальному вироку. Це, зокрема, означає, що особу, підозрювану у вчиненні кримінального правопорушення, після закриття стосовно неї кримінального провадження з будь-яких підстав має сприймати вся публічна влада як таку, що не вчиняла кримінального правопорушення, поводження з нею має відповідати такому сприйняттю та не спричиняти жодного явного осуду чи натяку на нього, не формувати негативного сприйняття суспільством такої особи, не підривати її репутації тощо. (Абзац дев`ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Необґрунтоване кримінальне переслідування є посяганням на гарантоване статтею 28 Конституції України право кожного на повагу до його гідності (частина перша), тому держава зобов`язана забезпечити можливість реабілітації особи після закриття кримінального провадження, тобто відновлення її честі, доброго імені, репутації, які постраждали у зв`язку з висунутою їй підозрою чи обвинуваченням щодо вчинення кримінального правопорушення, а також гарантувати перевірку в судовому порядку законності й обґрунтованості кримінального переслідування та ухвалених під час його здійснення процесуальних рішень (абзаци другий четвертий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини).

Верховний Суд в постанові від 16.11.2022 року у справі № 522/11959/19 вказав, що перелік випадків, за яких суд вирішує питання про закриття кримінального провадження, визначено ч. 2 ст. 284 КПК, натомість випадки, у яких відповідне рішення уповноважений прийняти слідчий чи прокурор, передбачено ч.1 цієї ж статті. Тому факт закриття судом кримінального провадження на підставі п.2 ч. 2 не є визначальним. Правове значення мають саме підстави, з яких прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення у суді, які належать до реабілітуючих.

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 31.07.2024 року встановлено, що при проведенні слідчих (розшукових) дій по факту виявлення у ОСОБА_1 наркотичного засобу та психотропної речовини (обшук, виявлення, огляд знайденого), останній набув статусу затриманої особи, яка підозрювалася у вчиненні злочину, а тому, в силу приписів ч. 4 ст. 213 КПК України, особи, які здійснили затримання та вилучення, зобов`язані були роз`яснити ОСОБА_1 право на захист та забезпечити його захисником. Однак, працівниками Черкаського СІЗО ці норми були проігноровані.

Отже, при його затриманні та збиранні доказів щодо причетності ОСОБА_1 до інкримінованого злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, працівниками СІЗО не була забезпечена участь захисника, а тому протокол огляду місця події від 14.02.2018, рапорти та акти, складені працівниками Черкаського СІЗО, будуть вважатись недопустимими доказами, оскільки вони отримані в порушення порядку, встановленого нормами діючого КПК України.

Крім того, тотожність пакетиків, які були вилучені в ОСОБА_1 , і які вилучались слідчим в іншому приміщенні і в інший час, встановити не можливо.

В судовому засіданні адвокат неодноразово зазначала, що в письмових доказах відсутнє підтвердження того, що безпосередньо із тіла ОСОБА_1 було вилучено наркотичні засоби та психотропні речовини.

Таким чином, з урахуванням вищезазначених обставин довести факти придбання, перевезення, зберігання особливо небезпечного наркотичного засобу і психотропної речовини ОСОБА_1 та передачу їх у місця позбавлення волі, не представляється можливим, оскільки порушено процедуру виявлення та вилучення заборонених речовин у ОСОБА_1 , а судовим розглядом спростувати дані і докази, здобуті на досудовому розслідуванні, не можливо.

На підставі наведеного, прокурор, керуючись ст.ст. 340, 341, 110 КПК України, постановив відмовитись від підтримання державного обвинувачення у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12018251010001101 від 15.02.2018 за обвинуваченням ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 307 КК України.

Відповідно до п.15 ч.2 ст.36 КПК України прокурор уповноважений підтримувати державне обвинувачення в суді, відмовлятися від підтримання державного обвинувачення, змінювати його або висувати додаткове обвинувачення у порядку, встановленому КПК України.

Згідно вимог ч.2 ст.26 КПК України відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення тягне за собою закриття кримінального провадження.

Відповідно до ч.1 ст.340 КПК України якщо в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що пред`явлене особі обвинувачення не підтверджується, він після виконання вимог статті 341 КПК України повинен відмовитися від підтримання державного обвинувачення і викласти мотиви відмови у своїй постанові, яка долучається до матеріалів кримінального провадження.

У відповідності до вимог п.2 ч.2 ст. 284 КПК України, кримінальне провадження закривається судом якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення.

Велика Палата ВС вказала на сталу практику розгляду справ указаної категорії (див. ухвалу від 04.07.2023 у справі № 727/7635/21), згідно з якою позивачі мають право на відшкодування моральної шкоди на підставі положень Закону у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.

Вказане обумовлено тим, що відмова прокурора від обвинувачення з мотивів відсутності достатніх, належних і допустимих доказів, які б доводили вину позивача у вчиненні кримінального правопорушення, за своєю юридичною суттю є тотожною закриттю кримінального провадження згідно з п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпанням можливості їх отримати.

Отже, Верховний Суд чітко визначив, що відмова прокурора від обвинувачення, у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи є незаконним переслідуванням. А це є підставою для відшкодування постраждалим особам моральної шкоди, яка не може бути меншою ніж один мінімальний розмір заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Враховуючи наведене суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3)штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв`язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода (ст. 3 цього Закону).

Відповідно до ч.ч. 5, 6 ст. 4 згаданого Закону, відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (ч.3 ст. 13 згаданого Закону).

Правові висновки щодо вказаного питання викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018р. у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18), постанові Верховного Суду від 02.12.2015р. у справі № 6-2203цс15. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.09.2018р. у справі №686/23731/15-ц зауважила, що законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

У постанові Верховного Суду від 21.08.2019р. у справі № 523/13432/16-ц, зазначено, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.

Крім того, при вирішенні спору судом враховувалися висновки, що викладені у постанові Верховного Суду від 14.09.2022р. у справі №759/7630/20.

Відповідно до ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31.03.1995р. розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом («STANKOV v. BULGARIA», № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, від 12.07.2007р.).

ЄСПЛ у справі «THOMA v. LUXEMBOURG», № 38432/97 від 29.03.2001р. використав принцип, за яким сам факт визнання порушеного права є достатнім для справедливої сатисфакції.

При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях ЄСПЛ, який виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях «THOMA v. LUXEMBOURG», «CALOCv. FRANCE» та «NIEDBALAv. POLAND» ЄСПЛ дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.

Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено можливість запровадження Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік окремого виду мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях: від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020, від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 наголосив на тому, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України, так само як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, обумовленим положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, а тому вказаними актами законодавства не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України, а скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

Отже, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» є спеціальним і саме норми цього Закону регулюють порядок визначення моральної шкоди у спірних правовідносинах. Зміни у вказаний Закон не вносились.

У постанові від 18.10.2023 року у справі № 705/4489/20 (провадження № 61-2214св23) Верховний Суд щодо застосування статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» зазначив, що тлумачення наведеної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.

Відповідно до положень ст. 8 Закону України «Про державний бюджет України на 2026 рік» з 1 січня 2026 року в Україні встановлено розмір мінімальної заробітної плати щомісячно у розмірі 8647 грн.

Аналізуючи судову практику Верховного Суду при розгляді справ про відшкодування моральної шкоди у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, Верховний Суд роз`яснював про необхідність застосування «мінімальної заробітної плати, що діє на час розгляду», «виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом», «мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування», а тому при вирішенні указаної справи необхідно виходити із установленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» мінімальної заробітної плати у місячному розмірі 8647 грн.

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 761/22531/23 (провадження № 61-7724св24), від 08 жовтня 2024 року у справі № 333/2527/22 (провадження № 61-7696св24), від 21 жовтня 2024 року у справі № 490/7139/23 (провадження № 61-8406св24), від 15 листопада 2024 року у справі № 336/2137/23 (провадження № 61-9291св24), від 19 грудня 2024 року у справі № 488/2561/21 (провадження № 61-8267св24).

Період з 20.04.2020 року по 10.08.2024 року, протягом якого позивач незаконно перебував під слідством і судом, складає 6 років 3 місяці 21 день, або 75 місяців 21 день.

Відповідно мінімальна сума, яка підлягає до стягнення на користь позивача складає 654 382,53 грн., виходячи із наступного розрахунку:

75 місяців х 8647 грн. = 648 525 грн. + 5 857,53 грн. ( що розраховується наступним чином 21 день х ( 8 647 грн. : 31 день ).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що «моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості».

Отже, суд приходить до висновку про відсутність підстав для відшкодування моральної шкоди у більшому розмірі, ніж визначено Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», враховуючи принцип розумності, справедливості та співмірності, а також те, що відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи та не повинно бути джерелом його безпідставного збагачення.

Висновок суду узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19), згідно з яким розмір моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен проводити до її безпідставного збагачення.

А тому моральну шкоду в сумі 654 382,53 грн. на користь позивача слід стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України.

Щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч.3 ст. ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Так, у позовній заяві представник позивача вказує, що орієнтовний попередній розрахунок витрат на професійну правничу допомогу у цій справі складає близько 20 000 грн.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та таке ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування (правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16).

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу під час розгляду даної справи, представником позивача надано договір про надання правничої допомоги від 01.04.2025 року, додаткову угоду №1 від 15.04.2025 року до договору про надання правничої допомоги від 01.04.2025 року, акт №1 приймання-передачі виконаних робіт, до договору про надання правничої допомоги від 01.04.2025 року.

Згідно вказаного акту, вартість послуг сторони погодили в твердій грошовій сумі в розмірі 20 000 грн. за надану правничу допомогу. Підписуючи цей акт, сторони засвідчують, що послуги надані кожною із сторін належним чином. Претензій одна до одної сторони не мають.

У частинах четвертій-шостій статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за результатами аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

У додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.02.2022 у справі № 925/1545/20 вказано, що при розподілі судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

Суд враховує, що витрати за надану професійну правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Дана позиція є усталеною і підтверджується численними постановами Верховного суду, наприклад у справах № 923/560/17, № 329/766/18, № 178/1522/18.

Приймаючи рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує також позицію Верховного суду, який неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18).

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, значення спору для сторони, витрачений адвокатом час, та є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг (аналогічні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 02.10.2019 № 211/3113/16-ц, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 06.11.2020 у справі № 760/11145/18, від 12.05.2021 у справі № 873/79/20 та від 23.01.2023 у справі № 755/2587/17).

В даному випадку, враховуючи незначну складність справи, характер виконаної адвокатом роботи, критерій реальності та розумності розміру адвокатських витрат, заперечення відповідачів проти стягнення судових витрат, суд вважає за можливе стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача витрати на надання професійної правничої допомоги в сумі 10000 грн.

Керуючись ст.ст.4,12,76,81,223,258,259,263-265,268,280-284,354,355 ЦПК України, Законом України «Про державний бюджет», Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», суд,-

в и р і ш и в :

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) 654 382,53 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди та 10 000 грн. витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги, а всього 664 382,53 грн.

В задоволені решти позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Черкаського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Головуючий: Р. В. Демчик