Рішення № 137641309, 23.06.2026, Міжгірський районний суд Закарпатської області

Справа № 302/654/26

Провадження № 2/302/429/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

23 червня 2026 року селище Міжгір`я

Міжгірський районний суд Закарпатської області в складі судді Повідайчика О.І, розглянувши заочно в залі судових засідань в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитний супермаркет»до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

У С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитний супермаркет» звернулося до суду з вказаним позовом, в обґрунтування якого представник зазначив, що 09.03.2018 Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитний супермаркет» (надалі Позивач, Позикодавець) та ОСОБА_1 (далі за текстом Відповідач, Боржник, Позичальник) разом по тексту (Сторони) уклали Договір позики № 2089526 (продукт «Он-лайн кредитування») (далі за текстом Договір позики), за яким Позикодавець надав Позичальнику позику в сумі 3 000,00 гривень на умовах повернення, строковості, платності із сплатою процентів за користування позикою 0,01 відсоток річних від суми позики (п. 2.2.4. Договору Позики), строк позики не може становити більше 29 (двадцять дев`ять) днів, але в будь-якому разі Договір діє до повного виконання Позичальником своїх зобов`язань за Договором, позика надається на 29 днів до 06.04.2018 (2.2.3. Договору позики) та зі сплатою комісії (п.п. 4 п. 4.2.2. Договору Позики). Дата одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір (позивачем) відповіді про прийняття цієї пропозиції шляхом отримання заявки Позичальника на сайті Позикодавця є датою укладення договору позики між Позикодавцем і Позичальником згідно 2.1. Договору.

Позивач вказує, що Відповідач порушив умови договору кредиту, не здійснює повернення отриманого кредиту зі сплатою процентів за його користування та інших платежів, передбачених договором, внаслідок чого станом на 01.11.2025 утворилась заборгованість у сумі 156 455,47 грн, з яких: 3 000,00 грн. заборгованість за кредитом; 142 862,66 грн заборгованість по комісії; 7 533,27 грн заборгованість по рахунку інфляції, 3 059,55 грн заборгованість за 3% річних. На підставі викладеного позивач просив стягнути з відповідача суму заборгованості та понесені судові витрати.

Представник позивача клопотав у першій заяві по суті про розгляд справи за правилами спрощеного провадження за відсутності представника позивача, проти заочного розгляду не заперечує.

Ухвалою судді від 25 травня 2026 року було відкрито провадження в справі, постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного провадження без виклику сторін. Через відсутність відповідача за зареєстрованим місцем проживання, ухвалою суду від 04 червня 2026 року було постановлено продовжити розгляд справи в порядку спрощеного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України оскільки розгляд справи проводиться судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно з частиною 8 статті 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Оскільки зі змісту позовної заяви не вбачається заперечень проти заочного розгляду справи, суд вважає за можливе провести заочний розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Повно та всебічно розглянувши надані позивачем документи та матеріали на обґрунтування заявлених ним вимог, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються заявлені позовні вимоги, оцінивши в сукупності надані сторонами докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд установив такі фактичні обставини й дійшов таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч.1 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом та кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до змісту ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно із ч.2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 79, 80 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ч. 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

За своєю правовою природою договір є правочином. Водночас, договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (ст. 11 ЦК України).

Сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Суд встановив, що 09 березня 2018 року ТОВ «Фінансово-кредитний Супермаркет» і ОСОБА_1 уклали договір позики №2089526, який підписано електронним підписом відповідача, відтвореним шляхом використання одноразового ідентифікатора, за яким позикодавець надав позичальнику позику в розмірі 3 000 грн. Позика надавалась на умовах повернення до 06.04.2018 зі сплатою процентів за користування позикою в розмірі 0,01% річних та комісії.

Відповідно до п. 2.2.1. вказаного договору, позикодавець надав позичальникові грошові кошти в сумі 3 000 грн. на умовах строковості, зворотності та платності, а позичальник зобов`язався повернути позику, сплатити проценти та всі інші платежі за користування кредитом.

Пунктом 2.2.3 договору встановлено, що позика надається строком на 29 днів до 06 квітня 2018 року включно.

Проценти за користування позикою нараховуються відповідно до п. 2.2.4 договору, детальний розпис сукупної вартості позики зазначено в Графіку розрахунків, який є частиною Договору.

Згідно листа ТОВ ФК "ВЕЙ ФОР ПЕЙ" від 05.11.2025 (а.с. 19) за дорученням ТОВ «Фінансово-Кредитний Супермаркет» 09.03.2018 року на картку № НОМЕР_1 , перераховано 3 000 грн.

Номер платіжного засобу відповідача відповідає установленому при аутентифікації й верифікації особи позичальника (а.с. 20)

Відповідно до розрахунку заборгованості, станом на 01 листопада 2025 загальна сума заборгованості позичальника перед позикодавцем за договором позики складає 156 455,47 грн, з яких: 3 000 грн заборгованість за кредитом; 142 862,66 грн заборгованість по комісії, 7 533,27 грн заборгованість розрахунку інфляції; 3 059,55 грн заборгованість 3 % річних.

Згідно п. 5.1 Договору сторони несуть відповідальність за порушення умов цього Договору згідно чинного законодавства України та цього Договору.

Пункт 5.2 Договору передбачає, що порушенням умов цього Договору є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом цього Договору.

Таким чином дані спірні правовідносини виникли з кредитного договору і позивач доводить, що за даним кредитним договором має місце неналежне виконання зобов`язань боржником.

Статтею 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою ст. 530 ЦК України, встановлено, що якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ч. 1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.

Відповідно до ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 1 ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до ст. 633 ЦК України, публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.

Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов`язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов`язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

Згідно ст. 634 ЦК України, договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов`язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред`явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв`язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.

Відповідно до ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Договір позики вважається безпроцентним, якщо:

1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п`ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов`язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін;

2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Згідно ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Відповідно до ст. 1056-1 ЦК України, процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.

Відповідно до ч.ч. 1, 3, 4, 7 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» пропозиція укласти електронний договір (оферта) має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору, і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття. Електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах. Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі (ч. 12 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Загальні правила щодо форми договору визначено ст. 639 ЦК України, згідно з якою: договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно - телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Отже, будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статті 205, 207 ЦК України).

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі№732/670/19,від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18, від 07 жовтня 2020 року №127/33824/19.

Згідно п.п. 1-1, 4 Закону України «Про споживче кредитування», договір про споживчий кредит - вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов`язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором.

Загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та/або супутні послуги кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про споживче кредитування», у разі недостатності суми здійсненого платежу для виконання зобов`язання за договором про споживчий кредит у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості:

1) у першу чергу сплачуються прострочена до повернення сума кредиту та прострочені проценти за користування кредитом;

2) у другу чергу сплачуються сума кредиту та проценти за користування кредитом;

3) у третю чергу сплачуються неустойка та інші платежі відповідно до договору про споживчий кредит.

З огляду на зазначені правовідносини, судом виявлено порушене право позивача, що підлягає захистові шляхом примусового виконання грошового зобов`язання.

За таких обставин, враховуючи, що відповідач не виконав належним чином зобов`язання щодо погашення заборгованості за вказаним кредитним договором в обумовлені договором строки, а тому суд дійшов висновку, що позов в частині стягнення боргу за тілом кредиту в розмірі 3 000 грн необхідно задовольнити та стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за кредитним договором в сумі 3 000 грн.

З врахуванням принципу диспозитивності, суд бере до уваги, що позивач не заявив вимогу про стягнення з відповідача відсотків за період кредитування.

Що стосується питання про стягнення заборгованості по комісії в розмірі 142 862,66 грн, які по 31 жовтня 2025 року, нараховувалися ОСОБА_1 позивачем, то суд зазначає таке.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 4, 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

10 червня 2017 року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», у зв`язку з чим у Законі України «Про захист прав споживачів» текст статті 11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.

На виконання вимог, у тому числі, пункту 4 частини першої статті 1 та частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року № 49 затвердило Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит (далі - Правила про споживчий кредит). Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

Відповідно до ч. 2. ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно ч. 5 ст. 216 ЦК України, суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №496/3134/19 наголошено, що відповідно до ч. 5 ст. 12 Закону України «Про споживче кредитування» умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними.

Велика Палата Верховного Суду в п. 32.8 вказаної постанови дійшла висновку про недопустимість встановлення щомісячної плати за послуги банку, які за законом повинні надаватися безоплатно, а тому відповідне положення кредитного договору щодо обов`язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредиту щомісячно в терміни та у розмірах визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором, є нікчемними.

В постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (п.п. 29-31) зроблено висновок про те, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.

З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц не відступив від висновків, сформульованих у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17, і виснував, що положення укладеного 28 травня 2008 року кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними.

Встановлення невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння коштами споживача як слабкої сторони, яка має право на особливий правовий захист у відповідних відносинах. Отже, такі умови договору порушують публічний порядок (стаття 228 ЦК України).

У постанові від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виснував про те, що з огляду на зміст приписів частин першої та другої статті 228 ЦК України умова кредитного договору про додаткову сплату позичальником на користь кредитора під час надання кредиту комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку є нікчемною. Вказаний платіж є платою за послугу банку, вимагати придбання якої забороняла частина третя статті 55 Закону № 2121-III. Тому така умова договору порушує публічний порядок.

Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Так вказаним вище договором позики, а саме п. 4.2.2.1. передбачено стягнення комісії в розмір 50 % від суми позики - щомісячно, яка розраховується щоденно, виходячи з загального періоду нарахування, який становить кожні 30 календарних днів з укладання договору. Крім того, відповідно до п. 4.2.2.2 договору, передбачено стягнення комісії в розмірі 100 % від суми позики - щомісячно, яка розраховується щоденно, виходячи з загального періоду нарахування, який становить кожні 30 календарних днів з дати невиконання або неналежного виконання Позичальником своїх зобов`язань.

Суд зауважує, що ні п. 4.2.2.1 та 4.2.2.2 Договору, якими передбачена сплата комісії у розмірі 50 відсотків від суми позики та 100 відсотків від суми позики , ані загалом Договір не містять визначення вказаної комісії та не розкривають її сутності за що саме установлена зазначена плата, які послуги отримує позичальник від позикодавця натомість.

Встановивши в договорі позики сплату щомісячної комісії, позивач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються ОСОБА_1 та взагалі не розкрив сутності зазначеної комісії, що є незаконним з огляду на зазначені вище правові позиції Верховного суду та приписи Закону України «Про захист прав споживачів». Також суд вважає, що розмір такої комісії, з огляду на обставини справи (зокрема розмір кредиту), вносить істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу, що в сукупності свідчить про те, що умови договору про оплату комісії є несправедливими.

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги узгоджений сторонами й визначений у договорі строк кредитування тривалістю 29 днів та те, що заявлена позивачем до стягнення з відповідача комісія не відповідає вимогам законодавства України, оскільки не є послугою у визначенні вказаного Закону, позовні вимоги в частині стягнення комісії у розмірі 142 862,66 грн є необґрунтованими й задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Судом встановлено, що зобов`язання, яке виникло між сторонами, є грошовим. Матеріали справи не містять доказів належного виконання відповідачем умов кредитного договору. Інших підстав, що б свідчили про припинення між сторонами грошового зобов`язання, судом не встановлено.

Розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог, що відповідає принципу диспозитивності, суд бере до уваги, що позивач просить стягнути з відповідача 3% річних за період з 01.05.2018 по 31.01.2022 та інфляційні втрати за період з 01.08.2018 по 31.01.2022.

Суд здійснив розрахунок 3% річних та інфляційних витрат за вказані періоди прострочення виконання грошового зобов`язання.

Сума 3% річних за період з 01.05.2018 по 31.01.2022 (1372 дні) від суми кредиту 3 000,00 грн становить 343,00 грн (3 000,00х3%/100/365х1372).

За вказаний період індекси інфляції становили: травень 2018-100,00; червень 2018-100,00; липень 2018-99,30; серпень 2018-100,00; вересень 2018-101,90; жовтень 2018-101,70; листопад 2018-101,40; грудень 2018-100,80; січень 2019-101,00; лютий 2019-100,50; березень 2019-100,90; квітень 2019-101,00; травень 2019-100,70; червень 2019-99,50; липень 2019-99,40; серпень 2019-99,70; вересень 2019-100,70; жовтень 2019-100,70; листопад 2019-100,10; грудень 2019-99,80; січень 2020-100,20; лютий 2020-99,70; березень 2020-100,80; квітень 2020-100,80; травень 2020-100,30; червень 2020-100,20; липень 2020-99,40; серпень 2020-99,80; вересень 2020-100,50; жовтень 2020-101,00; листопад 2020-101,30; грудень 2020-100,90; січень 2021-101,30; лютий 2021-101,00; березень 2021-101,70; квітень 2021-100,70; травень 2021-101,30; червень 2021-100,20; липень 2021-100,10; серпень 2021-99,80; вересень 2021-101,20; жовтень 2021-100,90; листопад 2021-100,80; грудень 2021-100,60; січень 2022-101,30.

Сукупний індекс інфляції за період склав (100,00 : 100) x (100,00 : 100) x (99,30 : 100) x (100,00 : 100) x (101,90 : 100) x (101,70 : 100) x (101,40 : 100) x (100,80 : 100) x (101,00 : 100) x (100,50 : 100) x (100,90 : 100) x (101,00 : 100) x (100,70 : 100) x (99,50 : 100) x (99,40 : 100) x (99,70 : 100) x (100,70 : 100) x (100,70 : 100) x (100,10 : 100) x (99,80 : 100) x (100,20 : 100) x (99,70 : 100) x (100,80 : 100) x (100,80 : 100) x (100,30 : 100) x (100,20 : 100) x (99,40 : 100) x (99,80 : 100) x (100,50 : 100) x (101,00 : 100) x (101,30 : 100) x (100,90 : 100) x (101,30 : 100) x (101,00 : 100) x (101,70 : 100) x (100,70 : 100) x (101,30 : 100) x (100,20 : 100) x (100,10 : 100) x (99,80 : 100) x (101,20 : 100) x (100,90 : 100) x (100,80 : 100) x (100,60 : 100) x (101,30 : 100) = 1,28062135

Відтак інфляційне збільшення боргу становить 841,86 грн (3 000,00 грн x 1,28062135 3 000,00 грн).

Враховуючи наведене суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних та інфляційних втрат частково: 3% річних в сумі 343,00 грн та інфляційних втрат у сумі 841,86 грн.

З установлених обставин слідує, що обґрунтованою є сума заборгованості, яка підлягає стягненню з відповідача за договором позики 4 184,86 грн, з яких: 3 000,00 грн основний борг за позикою, 343 грн 3% річних та 841,86 грн інфляційні втрати. Суд висновує, що в цій частині позов належить задовольнити, а в решті позову, з наведених підстав, слід відмовити.

Згідно з приписами ст. 141 ЦПК України, з врахуванням часткового задоволення позову (2,67%), з відповідача на користь позивача слід стягнути на часткове відшкодування витрат із сплати судового збору суму 88,86 грн.

Керуючись статтями 2, 3, 10-13, 19, 76-81, 141, 258-259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитний супермаркет» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП - НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитний супермаркет» (юридична адреса: вул. Лейпцизька, 16, м. Київ, ЄДРПОУ 38604217, номер рахунку НОМЕР_3 в АТ «ОТП Банк» МФО 300528) заборгованість за Договором позики № 2089526 від 09.03.2018 в розмірі 4 184,86 грн (чотири тисячі сто вісімдесят чотири гривні 86 коп.) та 88,86 грн (вісімдесят вісім гривень 86 коп.) на часткове відшкодування понесених судових витрат.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуто Міжгірським районним судом Закарпатської області за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Позивач вправі оскаржити рішення в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Закарпатського апеляційного суду впродовж тридцяти днів з дня його отримання.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом зазначених вище строків не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст судового рішення складено 23 червня 2026 року.

Суддя О. І. Повідайчик