Рішення № 137633601, 22.06.2026, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-58, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.06.2026м. ДніпроСправа № 904/2684/25 (904/2081/26)

Господарський суд Дніпропетровської області у складі судді Примака С.А., розглянувши справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

до Акціонерного товариства "Криворізький залізорудний комбінат" (50026, Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Зимових Походів (Симбірцева), буд. 1А; код ЄДРПОУ 00191307)

про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку при звільненні, інфляційне збільшення заборгованості по заробітній платі, компенсації втрати частини доходів за порушення встановлених строків їх виплати, вихідної допомоги

в межах справи №904/2684/25

за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю СПАЙКЕРС КОНСАЛТІНГ, м. Київ

до боржника Акціонерного товариства "Криворізький залізорудний комбінат", м. Кривий Ріг Дніпропетровської області

про визнання банкрутом

СУТЬ СПОРУ:

16.04.2026 позивач звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Акціонерного товариства "Криворізький залізорудний комбінат" про стягнення невиплаченої заробітної плати.

Згідно протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 16.04.2026 позовну заяву передано на розгляд судді Примаку С.А. в межах справи про банкрутство №904/2684/25.

Ухвалою господарського суду від 17.04.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі. Справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними у ній матеріалами.

26.05.2026 до суду через систему "Електронний суд" від відповідача надійшло клопотання про долучення до матеріалів довідки про заборгованість по заробітній платі та довідки про середньоденний заробіток.

18.06.2026 до суду через систему "Електронний суд" від позивача надійшла заява про збільшення розміру позовних вимог.

Щодо поданої заяви про збільшення позовних вимог, господарський суд зазначає наступне.

Відповідно до поданої заяви позивач просить суд збільшити позовні вимоги щодо стягнення не виплаченої заробітної плати на суму 216 877,03 грн.; середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на суму 228 530,22 грн.

За приписами ч.2 ст.252 ГПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 46 ГПК України, позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві.

Відповідно до ч. 3 ст. 46 ГПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

В свою чергу, визначений ст.46 ГПК України процесуальний строк для звернення із заявою про збільшення позовних вимог та зміну предмету позову заявником не пропущений, а тому заява приймається судом до розгляду. Таким чином, підлягають розгляду остаточні вимоги позивача про стягнення з Акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» на користь ОСОБА_1 невиплаченої заробітну плату та інших сум при звільненні в розмірі 216 877,03 грн, суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні станом на момент ухвалення рішення по справі, який на момент подання цієї заяви про збільшення позовних вимог складає 228 530,22 грн, інфляційне збільшення заборгованості по заробітній платі в сумі 5 006,29 грн, вихідної допомоги при звільненні у розмірі 114 265,11 грн.; компенсації за несвоєчасну виплату вихідної допомоги у розмірі 3 185,02 грн.; компенсації за невикористані дні щорічних відпусток в сумі 83 206,64 грн, а також понесені судові витрати по справі.

Відповідач не скористався наданим правом на подання відзиву на позовну заяву.

Судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Більше того, права відповідача, як учасника справи, не можуть забезпечуватись судом за рахунок порушення прав позивача на своєчасне вирішення спору судом, що є безпосереднім завданням господарського судочинства, та яке відповідно до норм частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Слід також відзначити, що у частині 2 статті 129 Конституції України визначено одним із принципів судочинства змагальність сторін та свободу в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно статті 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

За викладених обставин, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

В порядку статті 240 Господарського процесуального кодексу України судом прийнято рішення у справі.

ВСТАНОВИВ:

Відносно відповідача - Акціонерного товариства "Криворізький залізорудний комбінат" 09.06.2025 Господарським судом Дніпропетровської області відкрито провадження у справі про банкрутство № 904/2684/25, станом на теперішній час провадження у справі перебуває на стадії розпорядження майном.

Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають, зокрема, справи про банкрутство (неплатоспроможність), у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на посаді посадових та службових осіб боржника.

Відповідно до абзацу першого частини 2 статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), у межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника, у тому числі спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України.

Пунктом 8 ч.1 ст.20 ГПК України встановлено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі та зокрема, справи у спорах стягнення заробітної плати.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивачка - фізична особа ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із відповідачем - Акціонерним товариством "Криворізький залізорудний комбінат", що підтверджується відомостями трудової книжки серії НОМЕР_2 .

На підставі наказу №782-к від 16.03.2026 позивач був звільнений із займаної посади на підставі ст. 38 КЗпП України, що також підтверджується відомостями трудової книжки серії НОМЕР_2 .

Позивач у позовній заяві зазначає, що під час знаходження у трудових правовідносинах з відповідачем, з боку останнього йому була нарахована, але не виплачена заробітна плата у сукупному розмірі 216 877,03 грн. У зв`язку з чим позивач звернувся до суду з позовними вимогами до відповідач про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати у сумі 216 877,03 грн.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

При цьому відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Питання у сфері трудових відносин регулюється положеннями Кодексу законів про працю України.

Згідно статті 2 КЗпП України, працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно частини 1 статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно частини 1 статті 21 КЗпП України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП України, заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Положенням ч. 1 ст. 21 Закону України "Про оплату праці" передбачено, що працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Частиною 5 статті 97 КЗпП України передбачено, що оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 у справі №755/12623/19 зазначила, що праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Згідно ч. 1 ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

На підставі наказу №782-к від 16.03.2026 позивач був звільнений із займаної посади на підставі ст. 38 КЗпП України, що також підтверджується відомостями трудової книжки серії НОМЕР_2 .

Натомість, відповідно до наданої відповідачем до матеріалів справи довідки про заборгованість по невиплаченій заробітній платі та компенсації за невикористані відпустки, позивачу було нараховано, але не виплачена заробітна плата та компенсація за невикористані відпустки у сукупному розмірі 216 877,03 грн, натомість позивачем не надано належних доказів стосовно нарахованої, але не виплаченої заробітної плати та компенсації за невикористані відпустки на суму 300 083,67 грн, а тому суд приймає до увагу суму заборгованості по невиплаченій заробітній платі та компенсації за невикористані відпустки визначену у довідці відповідача, доказів зворотного позивачем не надано.

При цьому доказів виплати указаної суми матеріали справи не містять.

Враховуючи той факт, що матеріали справи не містять доказів погашення відповідачем заборгованості по заробітній платі ОСОБА_1 , господарський суд дійшов висновку щодо наявності підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 в частині стягнення заборгованості по заробітній платі у розмірі 216 877,03 грн (без утримання податків та інших обов`язкових платежів).

Щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 16.03.2026 по день постановляння судового рішення у справі, виходячи з розміру середньої заробітної плати 38 088,37 грн. згідно наведеного позивачем в позові розрахунку розміру середнього заробітку але не більше ніж за 6 місяців, що може становити 228 530,22 грн, суд зазначає наступне.

Позивач вказує, що внаслідок порушення відповідачем зобов`язань з виплати заробітної плати при звільненні, у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем зі сплати середнього заробітку за час затримки при звільненні на дату подачі заяви про збільшення з 16.03.2026 по день постановляння судового рішення у справі, виходячи з розміру середньої заробітної плати 38 088,37 грн. згідно наведеного позивачем в позові розрахунку розміру середнього заробітку але не більше ніж за 6 місяців, що може становити 228 530,22 грн.

Відповідно до частини 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Згідно зі ст. 41 Кодексу України з процедур банкрутства дія мораторію не поширюється на виплату заробітної плати, тому і після відкриття провадження у справі про банкрутство у відповідача існує обов`язок своєчасно розраховуватись із звільненими працівниками, а у випадку непроведення остаточного розрахунку при звільненні, нести майнову відповідальність, передбачену ст. 117 КЗпП України.

Відповідно до приписів ч.1 ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.

Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Разом з тим приписами як вбачається зі ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.04.2019 у справі №607/14495/16-ц.

При визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 №100 (з наступними змінами і доповненнями). Цей нормативний акт не застосовується лише тоді, коли середня заробітна плата визначається для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я, та призначення пенсії.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Здійснивши перевірку наданих сторонами розрахунків середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.

Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100, при визначенні середньої заробітної плати враховуються всі види виплат, у тому числі премії та інші заохочувальні виплати, які включаються до розрахунку пропорційно часу, за який вони нараховані, та з урахуванням фактично відпрацьованого часу, при цьому їх розмір не може перевищувати фактично нараховану суму.

Суд встановив, що розрахунок позивача здійснено без дотримання зазначених вимог Порядку №100, зокрема без належного пропорційного врахування премій залежно від відпрацьованого часу у відповідному періоді, що призвело до завищення середнього заробітку.

Натомість розрахунок відповідача здійснений з урахуванням вимог Порядку №100, а саме із пропорційним включенням премій до складу заробітної плати розрахункового періоду, виходячи з кількості фактично відпрацьованих днів, та в межах фактично нарахованих сум, що відповідає приписам чинного законодавства.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що середньоденний заробіток позивача за період січень-лютий 2026 становить 1 808,84 грн, який визначено виходячи із загальної суми заробітної плати 59 691,67 грн та 264 відпрацьованих годин, а отже середній заробіток за час затримки проведення розрахунку підлягає визначенню шляхом множення зазначеного середньоденного заробітку на кількість робочих днів періоду затримки з наступного дня після звільнення.

Позивачем здійснено розрахунок середнього заробітку за час затримки при звільненні з 16.03.2026 по день постановляння судового рішення у справі, виходячи з розміру середньої заробітної плати 38 088,37 грн. згідно наведеного позивачем в позові розрахунку розміру середнього заробітку але не більше ніж за 6 місяців, що може становити 228 530,22 грн.

Суд здійснивши розрахунок дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки проведення розрахунку становить 126 618,80 грн за період з 17.03.2026 по 22.06.2026 (69 робочих днів затримки розрахунку * 1 808,84 грн середньоденна заробітна плата), який підлягає стягненню, в іншій частині слід відмовити.

Щодо компенсації за несвоєчасний розрахунок по заробітній платі, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення).

Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться), що визначено у статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Згідно ст. 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, проводиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

У випадку порушення встановлених строків виплати заробітної плати працівникові надається право на компенсацію відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», за яким компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам - за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Згідно п. 4 «Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Так, індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом.

Індекс інфляції, або, що теж саме, індекс споживчих цін показник, що характеризує зміни загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Так, компенсація втрати частини доходів за порушення встановлених строків їх виплати на день звернення до суду складає: інфляційне збільшення заробітної плати за липень 2025 становить: в вересні 2025 року 16 876,63 х((100,3/100)-1)= 50,63 грн.; в жовтні 2025 року 16 876,63 х((100,9/100)-1)= 67,51 грн.; в листопаді 2025 року 16 876,63 х((100,4/100)-1)=67,51 грн.; в грудні 2025 року 16 876,63 х((100,2/100)-1)= 33,75 грн.; в січні 2026 року 16 876,63 х((100,7/100)-1)=118,14 грн.; в лютому 2026 року 16 876,63 х((101,0/100)-1)=168,77 грн.; в березні 2026 року 16 876,63х((101,7/100)-1)= 286,90, загалом на березень 2026 року включно 793,21 грн; інфляційне збільшення заробітної плати за серпень 2025 становить: в вересні 2025 року 14 044,17 х((100,3/100)-1)=43,13 грн.; в жовтні 2025 року 14 044,17 х((100,9/100)-1)=126,40 грн.; в листопаді 2025 року 14 044,17 х((100,4/100)-1)=56,18 грн.; в грудні 2025 року 14 044,17 х((100,2/100)-1)=28,09 грн.; в січні 2026 року 14 044,17 х((100,7/100)-1)=98,31 грн.; в лютому 2026 року 14 044,17х((101,0/100)-1)=140,44 грн.; в березні 2026 року 14 044,17 х((101,7/100)-1)=238,75 грн, загалом на березень 2026 року включно 731,30 грн; інфляційне збільшення заробітної плати за вересень 2025 становить: в жовтні 2025 року 34 029,91 х((100,9/100)-1)=306,27 грн.; в листопаді 2025 року 34 029,91 х((100,4/100)-1)=136,12 грн.; в грудні 2025 року 34 029,91 х((100,2/100)-1)=68,06 грн.; в січні 2026 року 34 029,91 х((100,7/100)-1)=238,21 грн.; в лютому 2026 року 34 029,91 х((101,0/100)-1)=340,30 грн.; в березні 2026 року 34 029,91 х((101,7/100)-1)=578,51 грн, загалом на березень 2026 року включно 1 667,47 грн; інфляційне збільшення заробітної плати за листопад 2025 р. становить: в грудні 2025 року 28 620,43 х((100,2/100)-1)=57,24 грн.; в січні 2026 року 28 620,43 х((100,7/100)-1)=200,34 грн.; в лютому 2026 року 28 620,43 х((101,0/100)-1)=286,20 грн.; в березні 2026 року 28 620,43 х((101,7/100)-1)= 486,55 грн. загалом на березень 2026 року включно 1 030,33 грн, інфляційне збільшення заробітної плати за грудень 2025 становить: в січні 2026 року 14 341,73 х((100,7/100)-1)= 100,39 грн.; в лютому 2026 року 14 341,73 х((101,0/100)-1)=143,42 грн.; в березні 2026 року 14 341,73 х((101,7/100)-1)=243,81 грн, загалом на березень 2026 року включно 487,62 грн; інфляційне збільшення заробітної плати за січень 2026 становить: в лютому 2026 року 28 617,56 х((101,0/100)-1)=286,18 грн.; в березні 2026 року 28 617,56 х((101,7/100)-1)=486,50 грн., в березні 2026 року 151 668,04х((101,0/100)-1)= 1 516,68 грн.; інфляційне збільшення заробітної плати за лютий 2026 становить: в березні 2026 року 38 850,67 х((101,7/100)-1)= 426,9 грн., лікарняний за листопад 2025 року за рахунок ПФУ прострочення становить 151 день: інфляційне збільшення боргу: за грудень 2025 року 2 701,56х((100,2/100)-1)= 5,40 грн., за січень 2 701,56х((100,7/100)-1)= 18,91 грн.; за лютий 2 701,56х((101/100)-1)= 27,02 грн.; за березень 2 701,56х((101,7/100)-1)= 45,93 грн., загалом 97,26 грн.

Отже, загальна сума інфляційного збільшення заборгованості, яку позивач просить стягнути з відповідача складає 5 006,29 грн.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що обґрунтованим є нарахування компенсацію втрати частини доходів за порушення встановлених строків їх виплати, який підлягає стягненню становить 5 006,29 грн, сума у розмірі 70,90 грн судом відхиляється оскільки відповідачем сплачено позивачу лікарняний у сумі на який нараховано компенсацію, що підтверджується списком на виплату листків непрацездатності від 11.03.2026 та платіжною інструкцією від 11.03.20216.

Щодо виплати вихідної допомоги при звільненні у розмірі 114 265,11 грн та компенсації за несвоєчасну виплату вихідної допомоги за період з 16.03.2026 по 30.04.2026 у розмірі 3 185,02 грн., суд зазначає наступне.

Позивач в обґрунтування вимоги про вихідної допомоги при звільненні та компенсації за несвоєчасну виплату вихідної допомоги зазначає, що 10.03.2026 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП позивач подав заяву про звільнення за власним бажанням в зв`язку з порушенням відповідачем законодавства про працю, а саме в зв`язку з систематичною невиплатою заробітної плати.

Наказом №782-к від 16.03.2026 позивача звільнено за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП (причина звільнення) на підставі заяви позивача від 10.03.2026 року.

Тобто на переконання позивача звільнення позивача відбулося на підставі п. 3 ст. 38 КЗпП, оскільки саме ця підстава для звільнення зазначена в його заяві і він був звільнений 16.03.2026 як і було зазначено позивачем в його заяві про звільнення.

Звертаючись до суду з позовом в частині стягнення , позивач посилався на незаконність його звільнення на підставі ч.1 ст. 38 КЗпП України, враховуючи, його бажання звільнитись з підстав, передбачених ч. 3 ст. 38 КЗпП України, та порушення роботодавцем положень законодавства про працю, а саме невиплата заробітної плати.

Пунктом 4 ч.1 ст.36 КЗпП встановлено, що підставами припинення трудового договору, зокрема, є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38,39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40,41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Згідно із ч.1 ст.38 КЗпП працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Відповідно до ч.3 ст.38 КЗпП України, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Відповідно до ч. ч. 1, 5 ст. 48 Кодексу законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п. 2.26, 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерством праці України, Міністерством юстиції України, Міністерством соціального захисту населення України N 58 від 29.07.93 записи про причини звільнення у трудовій книжці повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства із посиланням на відповідну статтю, пункт закону.

Аналізуючи наведені вище положення закону, можна дійти висновку, що ст.38 КЗпП України містить дві окремі підстави для звільнення, які мають різні причини та наслідки, а саме: звільнення за ч.1 ст.38 КЗпП України (за власним бажанням у зв`язку із неможливістю продовжувати роботу) та за ч.3 ст.38 КЗпП України (за власним бажанням у зв`язку із невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору), а відтак запис про причини звільнення у трудовій книжці повинен бути конкретним, із зазначенням частини статті, відповідно до якої відбулося звільнення.

Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2020 року по справі № 199/8766/18 зазначив, що за змістом статті 38 КЗпП розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і, які працівник визначає самостійно.

У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (ч. 3 ст. 38 КЗпП) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених ч. 3 ст. 38 КЗпП, він може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

Обов`язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України є порушення роботодавцем трудового законодавства або умов трудового договору. Водночас для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника.

Зазначена правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року № 6-34цс13 та у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 161/10759/16-ц та від 1 лютого 2018 року у справі № 757/25503/15-ц.

Відповідно до ч.1 ст.115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Матеріалами справи встановлено, що з липня 2025 року відповідач виплачував заробітну плату позивачу з порушенням строків та не в повному обсязі, що не заперечується відповідачем.

Верховний Суд у Постанові від 06 лютого 2018 року у справі № 465/8060/15-ц, провадження № 61-1266св18 зробив висновок про те, що суд ухвалює рішення про зміну формулювання причин звільнення виключно у тих випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, за умови коли підстава, за якою звільнено працівника, є законною, а неправильним є лише формулювання причин звільнення в наказі та трудовій книжці працівника.

У пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення. Якщо обставинам, які стали підставою звільнення, в наказі (розпорядженні) дана неправильна юридична кваліфікація, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність з чинним законодавством про працю.

Надаючи оцінку заяві позивача про звільнення від 22.01.2026 року, суд враховує, що працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах, працівник не обізнаний з нормами чинного законодавства, тому саме роботодавець мав вчинити у відповідності до приписів КЗпП України при звільненні позивача, відмовити позивачу у розірванні трудового договору без уточнення підстави звільнення з роботи за власним бажанням або роз`яснити працівнику необхідність вказання підстави звільнення за власним бажанням згідно ст.38 КЗпП України.

Відповідачем не надано суду доказів на спростування доводів позивача щодо порушення трудового законодавства роботодавцем, та звільнитись за власним бажанням саме на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України.

Відповідач в порушення ст.38 КЗпП України не вказав в наказі про звільнення позивача конкретну підставу звільнення працівника, в порушення Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерством праці України, Міністерством юстиції України, Міністерством соціального захисту населення України N 58 від 29.07.93, в трудову книжку позивача внесено запис, який не містить посилання на відповідну частину статті 38 КЗпП України у відповідності з формулюванням чинного законодавства.

Отже, суд, приходить до висновку, що відповідач, застосувавши при звільненні позивача процедуру звільнення, яка відповідає ч.1 ст. 38 КЗпП України, самостійно змінив правову підставу розірвання трудового договору, чим порушив право позивача на отримання вихідної допомоги при звільненні.

А тому, суд вважає за доцільне зобов`язати відповідача змінити в наказі №782-к від 16.03.2026 про звільнення причину звільнення з ст. 38 КЗпП на ст. 38 ч. 3 КЗпП.

Відповідно до ст. 44 КЗпП при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40, пункті 6 частини першої статті 41 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору, вчинення мобінгу (цькування) стосовно працівника або невжиття заходів щодо його припинення (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Так, позивачем нараховано до сплати вихідну допомогу у розмірі 114 265,11 грн на підставі ст. 44 КЗпП (37326,06+38850,67)/2=38 088,37 грн. за місяць, що за 3 місяці становить 38 088,37х3).

Суд перевіривши нарахування позивачем вихідної допомоги, вважає його обґрунтованим та таким, що підлягає стягненню у розмірі 114 265,11 грн.

Також, у зв`язку з несвоєчасною виплатою відповідачем вихідної допомоги позивачу, останнім було нараховано компенсацію за несвоєчасну виплату вихідної допомоги за період з 16.03.2026 по 30.04.2026 у розмірі 3 185,02 грн.

Суд перевіривши нарахування позивачем компенсацію за несвоєчасну виплату вихідної допомоги, вважає його обґрунтованим та таким, що підлягає стягненню у розмірі 3 185,02 грн за період з 16.03.2026 по 30.04.2026.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.

Згідно з ч. 1 п. 1 ч. 2 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно із частиною 1 статті 126 ГПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Практична реалізація принципу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу (з врахуванням правової позиції, викладеної Верховним Судом у Постанові від 08.12.2022 у справі №910/16564/21) відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;

3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).

Так, Позивачем на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу надано:

- Договір від 21.03.2026 про надання правничої допомоги, укладений між адвокатом Амельчишиним Олегом Валерійовичем та Кравченко Віталієм Володимировичем;

Відповідно до абзаці 1, 2 частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Згідно з статтею 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

З урахуванням вищезазначених вимог закону, при визначенні розміру правничої допомоги суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Верховний Суд в постанові від 14.11.2018 у справі №910/8682/18 зазначив, що необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.

В Постанові від 16.11.2022 №870/9/21 викладена позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного суду: "20. Витрати на професійну правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі N826/1216/16). 21. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, у тому числі в рішенні від 28.11.2002 "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latia) за заявою N 58442/00 щодо судових витрат, зазначено що за ст. 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (рішення ЄСПЛ у справах "Ніколова проти Болгарії" та "Єчюс проти Литви", п. п. 79 і 112). 22. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява N19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268)....".

Водночас зміна суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можлива виключно на підставі клопотання іншої сторони. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 04.06.2020 у справі №906/598/19.

Проаналізувавши детальний опис робіт, які відображені в Акті виконаних робіт, суд дійшов висновку, що відображена інформація про характер наданих адвокатом послуг відповідає документам і інформації, які містяться в матеріалах даної справи.

З урахуванням критеріїв співмірності витрат на професійну правничу допомогу, господарський суд дійшов висновку про можливість стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу позивача у розмірі 5 000,00грн.

Щодо розподілу судових витрат, господарський суд зазначає наступне.

Згідно пп.1 п.2 ч.1 ст.4 Закону України "Про судовий збір" розмір судового збору за розгляд позовної заяви майнового характеру становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

При поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору (ч. 3 ст. 4 Закону України "Про судовий збір").

Позовна заява подана позивачем в електронній формі.

У відповідності до приписів п.1 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору за розгляд позовних вимог в частині стягнення заробітної плати.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити, що звільнення позивача від сплати судового збору не звільняє відповідача від обов`язку, у разі задоволення позову, сплатити судовий збір в дохід державного бюджету України, в розмірі встановленому пп.1 п.2 ч.1 ст.4 Закону України "Про судовий збір", при цьому враховуючи загальний розмір задоволених позовних вимог.

За приписами ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір, в частині стягнення заборгованості по заробітній платі підлягає стягненню з відповідача на користь державного бюджету України в іншій частині на користь позивача.

З урахуванням наведеного та з огляду на те, що позовні вимоги задоволено частково, керуючись положеннями статті 129 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь Державного бюджету України судовий збір у розмірі 4 072,00 грн, а також на користь позивача витрати зі сплати судового збору у розмірі 5 324,80 грн.

Керуючись ст. ст. 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240-242, Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Криворізький залізорудний комбінат" про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку при звільненні, інфляційне збільшення заборгованості по заробітній платі, компенсації втрати частини доходів за порушення встановлених строків їх виплати, вихідної допомоги задовольнити частково.

Стягнути з Акціонерного товариства "Криворізький залізорудний комбінат" (50026, Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Зимових Походів (Симбірцева), буд. 1А; код ЄДРПОУ 00191307) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 216 877,02 грн (без утримання податків та інших обов`язкових платежів) - невиплаченої заробітної плати при звільненні та компенсація за невикористані дні щорічних відпусток, 126 618,80 грн - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 17.03.2026 по 22.06.2026 (день прийняття рішення) з утримання податків та інших обов`язкових платежів, 5 006,29 грн - інфляційне збільшення заборгованості по заробітній платі, 114 265,11 грн - вихідну допомогу, 3 185,02 грн - компенсацію за несвоєчасну виплату вихідної допомоги, 5 000,00 грн - витрат на професійну правничу допомогу, 5 324,80 грн - витрати по сплаті судового збору.

Стягнути з Акціонерного товариства "Криворізький залізорудний комбінат" (50026, Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Зимових Походів (Симбірцева), буд. 1А; код ЄДРПОУ 00191307) на користь державного бюджету (отримувач коштів - ГУК у м.Києві/м.Київ/22030106, код ЄДРПОУ 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача: UA908999980313111256000026001, код класифікації доходів бюджету 22030106) судовий збір, код ЄДРПОУ господарського суду Дніпропетровської області 03499891) 4 072,00 грн - судового збору.

Накази видати після набрання судовим рішенням законної сили.

В іншій частині позову - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дня складання повного судового рішення і може бути оскарженим протягом цього строку в порядку ст.ст. 256, 257 ГПК України.

Повне рішення складено 22.06.2026.

Суддя С.А. Примак