Ухвала суду № 137600955, 19.06.2026, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/1889/26

Провадження № 2-др/761/140/26

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2026 року Шевченківський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді: Савицького О. А.,

при секретарі: Дибань А.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві заяву представника Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» - адвоката Шиліна Володимира Анатолійовича про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області, треті особи: Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «ВУСО», ОСОБА_2 , про відшкодування шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 26.05.2026 прийнято відмову позивачки ОСОБА_1 від позову та закрито провадження у справі на підставі п.4 ч.1 ст.255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

10.06.2026 представник третьої особи ПРАТ «СК «ВУСО» - адвокат Шилін В.А. звернувся в електронній формі до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення, у якій просить стягнути з позивачки ОСОБА_1 на користь ПрАТ «СК «ВУСО» витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн та поштові витрати в розмірі 70,26 грн.

16.06.2026 від позивачки ОСОБА_1 надійшли в електронній формі заперечення на заяву третьої особи, які обґрунтовані тим, що положення ч.3 ст.142 ЦПК України регулюють питання розподілу судових витрат виключно між позивачем та відповідачем і не передбачають права третьої особи на відшкодування її витрат у разі відмови позивача від позову.

Заява обґрунтована тим, що позивачка відмовилась від позову, який третя особа вважала необґрунтованим. Заявник посилається на ч.3 ст.142 ЦПК України та зазначає, що хоча вказана норма прямо передбачає право на стягнення витрат лише для відповідача, за аналогією закону це право має поширюватися і на третю особу, яка бере участь на стороні відповідача та зазнала реальних витрат на правничу допомогу. На підтвердження витрат посилається на практику ЄСПЛ (рішення у справах «Баришевський проти України», «Белоусов проти України»).

Дослідивши матеріали справи та доводи заяви, суд дійшов висновку, що у задоволенні заяви слід відмовити з огляду на таке.

Відповідно до ч.1 ст.270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, зокрема, якщо судом не ухвалено рішення про судові витрати. Ці ж правила застосовуються і у випадку закриття провадження у справі (ч.3 ст.255 ЦПК України).

Проте, вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для стягнення судових витрат на користь третьої особи у разі закриття провадження у зв`язку з відмовою позивача від позову, суд керується наступним.

Згідно з ч.3 ст.142 ЦПК України, у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача.

Зазначена норма є спеціальною процесуальною нормою, яка чітко та імперативно визначає коло осіб, що мають право на відшкодування витрат у разі добровільної відмови позивача від позову. Цей привілей законодавець надав виключно відповідачу, як особі, яку позивач змусив ініціювати захист проти пред`явленого позову, а згодом відмовився від своїх претензій.

Доводи заявника про можливість застосування ч.3 ст.142 ЦПК України до третьої особи за аналогією закону (ч.9 ст.10 ЦПК України) є помилковими та відхиляються судом.

Аналогія закону застосовується лише у випадку наявності правової прогалини - коли правовідносини не врегульовані жодною нормою права. Разом з тим, статус третіх осіб та порядок розподілу їхніх судових витрат чітко регламентовані іншими положеннями ЦПК України.

Зокрема, відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Загальне правило розподілу витрат третіх осіб встановлено ч.11 ст.141 ЦПК України, відповідно до якої судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь у разі задоволення позову (якщо вона виступала на стороні позивача) або відмови в позові (якщо вона виступала на стороні відповідача).

Таким чином, системний аналіз ст.141 та ст.142 ЦПК України свідчить, що право третьої особи на відшкодування судових витрат виникає виключно у разі розгляду справи по суті із ухваленням остаточного рішення про задоволення або відмову в позові.

Вказаний правовий висновок узгоджується із сталою та послідовною практикою Верховного Суду. Зокрема, у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 березня 2024 року у справі №757/1228/21-ц, а також у постановах Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі №910/4512/23 та від 11 березня 2026 року у справі №640/18342/24 зазначено: «Процесуальне законодавство не передбачає можливості стягнення на користь третьої особи понесених нею судових витрат у разі закриття провадження у справі у зв`язку з відмовою позивача від позову. Положення ч.3 ст.142 ЦПК України є винятком із загального правила і стосуються виключно відповідача. Розширене тлумачення цієї норми чи застосування аналогії закону до третіх осіб є безпідставним, оскільки законодавець свідомо обмежив коло суб`єктів вказаного права».

Суд також враховує, що відповідно до ст.1 ЦК України та загальних засад цивільного судочинства, розподіл судових витрат є специфічним інститутом процесуального права, спрямованим на компенсацію витрат учасників процесу. Оскільки провадження у справі №761/1889/26 було закрите без вирішення спору по суті та без встановлення правомірності чи неправомірності дій будь-якої із сторін, відсутні матеріально-правові та процесуальні підстави покладати фінансовий тягар витрат третьої особи на позивачку.

Посилання заявника на практику ЄСПЛ (справи «Белоусов проти України» та «Баришевський проти України») є нерелевантними, оскільки вказані рішення стосуються критеріїв реальності та неминучості витрат (оцінки їхньої співмірності), тоді як у даній справі відсутня сама процесуальна підстава для здійснення розподілу витрат на користь третьої особи.

Зважаючи на те, що ПрАТ «СК «ВУСО» брало участь у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, а провадження у справі закрите у зв`язку з відмовою позивачки від позову (тобто без ухвалення рішення суду за результатами розгляду спору по суті), правові підстави для задоволення заяви про стягнення на її користь судових витрат (витрат на правничу допомогу та поштових витрат) відсутні.

Керуючись ст. 10, 141, 142, 255, 256, 260, 270, 353, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити представнику Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» - адвокату Шиліну Володимиру Анатолійовичу в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення з ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу та поштових витрат у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області, треті особи: Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «ВУСО», ОСОБА_2 , про відшкодування шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Апеляційна скарга на ухвалу суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її складення. Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Суддя: