Рішення № 137541145, 11.06.2026, Ізяславський районний суд Хмельницької області

Справа № 675/1789/25

Провадження № 2/675/186/2026

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"11" червня 2026 р. Ізяславський районний суд Хмельницької області в складі: головуючого - судді Столковського В. І., за участю: секретаря судового засідання Хом`як І. Г., представника позивача адвоката Рівнячка Л. С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження у залі суду в м. Ізяслав цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів Ізяславська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним,

В С Т А Н О В И В :

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду через свого представника адвоката Рівнячка Л. С. із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним.

ОСОБА_1 зазначав, що ОСОБА_4 є його бабусею. Остання доглядала його з дитинства та піклувалася про нього. ОСОБА_4 постійно підкреслювала, що її квартира АДРЕСА_1 , буде успадкована позивачем. 26 листопада 2016 року бабуся склала заповіт, за яким заповіла вказане нерухоме майно ОСОБА_1 .

У подальшому ОСОБА_2 перевіз ОСОБА_4 до місця свого проживання. Можливості поспілкуватися із нею відповідач не надавав. Бабуся скаржилася, що ОСОБА_2 вимагає змінити заповіт на користь відповідачів. Зазначала, що їй не надають належного догляду, не забезпечують ліками, обмежують у спілкуванні з сусідами та забороняють залишати територію будинковолодіння ОСОБА_2 . Під час спілкування із нею було помітно, що здоров`я ОСОБА_4 погіршується, вона стала гірше бачити, погано пересувалась, мова її буда сповільнена та вона втрачала контроль над її змістом під час розмови.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Оскільки позивач вважав себе спадкоємцем останньої за заповітом, 20 червня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Ізяславської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Тоді йому стало відомо, що 28 березня 2019 року спадкодавець склала інший заповіт, за яким квартиру АДРЕСА_1 , заповіла відповідачам по справі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Позивач вважає, що вказаний заповіт складений бабусею не із власного волевиявлення, а під тиском та контролем зі сторони відповідача ОСОБА_2 .

Також ОСОБА_1 зазначає, що рукописний текст та підпис у оспорюваному заповіті виконано не ОСОБА_4 , а іншою особою. Вказаний заповіт посвідчений особою, яка не внесена в Державний реєстр нотаріусів України.

За указаних обставин, з урахуванням поданих уточнень, позивач просив суд визнати заповіт, складений від імені ОСОБА_4 28 березня 2019 року, посвідчений державним нотаріусом Ізяславської державної нотаріальної контори Довбиш В. П. та зареєстрований у реєстрі за № 1-432, недійсним.

У поданому до суду відзиві відповідач ОСОБА_2 просив у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Ствердив, що волевиявлення його матері щодо написання спірного заповіту було вільним. Підстави для визнання його недійсним відсутні.

Ухвалою судді Ізяславського районного суду Хмельницької області від 11 листопада 2025 року відкрито провадження у даній справі, розгляд справи вирішено проводити в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 12 листопада 2025 року задоволено заяву позивача про забезпечення позову.

Ухвалою суду від 06 січня 2026 року залучено до участі в даній справі в якості третьої особи Ізяславську державну нотаріальну контору.

Ухвалою суду від 06 січня 2026 року задоволено клопотання представника позивача адвоката Рівнячка Л. С. про витребування доказів.

Ухвалами суду від 11 лютого 2026 року призначено у справі посмертну судову почеркознавчу експертизу та задоволено клопотання представника позивача адвоката Рівнячка Л. С. про витребування доказів.

Ухвалою суду від 04 березня 2026 року закрито підготовче провадження та призначено дану справу до судового розгляду по суті.

Позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Рівнячок Л. С. у судовому засіданні позов підтримали з зазначених у ньому підстав та просили його задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Карун В. П. проти задоволення позову заперечив із підстав, вказаних у відзиві на позовну заяву.

У останнє судове засідання відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не з`явилися, про дату, час та місце слухання справи повідомлені належним чином, у раніше поданих до суду письмових заявах просили слухати справу за їх відсутності та вказали, що проти задоволення позову заперечують. Явку свого повноваженого представника не забезпечили.

Представник третьої особи Ізяславської державної нотаріальної контори Ефендієва А. П. у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце слухання справи повідомлена належним чином, у поданому до суду письмовому клопотанні просила слухати справу за її відсутності.

З огляду на викладене, суд вважав за необхідне провести судове засідання за відсутності відповідачів та представника третьої особи.

Заслухавши пояснення сторін та їх представників, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовна заява до задоволення не підлягає із наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є онуком ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про його народження серії НОМЕР_1 , виданим Відділом реєстрації актів громадянського стану Ізяславського районного управління юстиції 14 серпня 2001 року, Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до статей 126, 133, 135 СК України № 00052643612 від 26 липня 2025 року щодо реєстрації актового запису про народження його матері ОСОБА_5 , свідоцтвом про укладення шлюбу ОСОБА_5 з ОСОБА_6 серії НОМЕР_2 від 30 жовтня 1993 року.

Як вбачається із повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть № 00054572987 від 05 листопада 2025 року, мати позивача ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно з свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 від 26 січня 2017 року відповідач у справі ОСОБА_2 є сином ОСОБА_4 .

У відповідності до свідоцтва про народження відповідача ОСОБА_3 серії НОМЕР_4 від 24 грудня 2024 року його батьком є ОСОБА_2 . Отже, ОСОБА_3 є онуком ОСОБА_4 .

26 листопада 2016 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким на випадок своєї смерті зробила розпорядження, що належну їй квартиру АДРЕСА_1 , заповіла ОСОБА_1 . Заповіт посвідчений державним нотаріусом Ізяславської державної нотаріальної контори Ефендієвою А. П., зареєстрований у реєстрі за № 1152.

Однак 28 березня 2019 року ОСОБА_4 склала інший заповіт, яким на випадок своєї смерті зробила розпорядження, що належну їй квартиру АДРЕСА_1 , заповіла своєму синові ОСОБА_2 та онуку ОСОБА_3 . Заповіт посвідчений державним нотаріусом Ізяславської державної нотаріальної контори Довбиш В. П., зареєстрований у реєстрі за № 1-432.

Із даних реєстру для реєстрації нотаріальних дій вбачається факт посвідчення нотаріусом заповіту від 28 березня 2019 року за реєстровим номером 1-432 від імені ОСОБА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_5 , виданим Ізяславським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Шепетівському районі Хмельницької області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).

Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на належне їй майно, зокрема на житлову квартиру АДРЕСА_1 .

На день смерті спадкодавиці разом із нею за вказаною адресою зареєстровані особи відсутні, що встановлено з довідки виконавчого комітету Ізяславської міської ради Шепетівського району Хмельницької області № 901 від 15 липня 2025 року.

У Ізяславській державній нотаріальній конторі Хмельницької області 20 червня 2025 року заведено спадкову справу після смерті ОСОБА_4 за № 182/2025 на підставі заяви про прийняття спадщини її онука ОСОБА_1 (позивача по справі). Також до нотаріальної контори звернулися із заявами про прийняття спадщини ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (відповідачі по справі).

Згідно з повідомленням КНП «Ізяславська міська багатопрофільна лікарня» Ізяславської міської ради № 194 від 12 лютого 2026 року ОСОБА_4 під наглядом у лікаря-нарколога та в лікаря-психіатра не знаходилася. У консультативно-діагностичній поліклініці медична картка амбулаторної хворої відсутня.

Відповідно до довідки лікаря ОСОБА_8 28 березня 2019 року о 15 год 40 хв проведена експертиза щодо алкогольного сп`яніння ОСОБА_4 . Висновок твереза 0,00 проміле.

Судом під час розгляду справи по суті було допитано ряд свідків, клопотання про виклик яких були заявлене позивачем.

Так, із показів свідка ОСОБА_9 встановлено, що ОСОБА_4 є її сестрою. Остання дуже любила своїх онуків, однак мала погані стосунки із своїм сином ОСОБА_2 . З 2018 року здоров`я сестри погіршилося, вона мала відхилення у русі та мовленні, нікого не впізнавала, не мала зубів, у неї був підвищений артеріальний тиск. Тоді ОСОБА_2 забрав її до свого житлового будинку. Ставлення до сестри у відповідача та його дружини було поганим, її постійно ображали, били, не виводили на вулицю, забрали у неї мобільний телефон. Свідку часто відмовляли у спілкуванні з сестрою. ОСОБА_9 не чула, щоб ОСОБА_4 висловлювала наміри про бажання скласти заповіт на ім`я відповідачів. Свідок ствердила, що ОСОБА_4 не могла самостійно дістатися до нотаріальної контори. Вказала, що сестра випивала, часто не розуміла, що відбувається навколо неї.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_10 суду повідомив, що він є чоловіком ОСОБА_9 . Коли вони з дружиною відвідували ОСОБА_4 у житловому будинку ОСОБА_2 , ОСОБА_4 не впізнавала його. Господар будинку ОСОБА_2 не хотів пускати їх до хворої.

Із показів свідка ОСОБА_11 вбачається, що він був очевидцем того, як ОСОБА_2 28 березня 2019 року вів свою матір ОСОБА_4 до нотаріальної контори.

Свідок ОСОБА_6 суду показав, що ОСОБА_4 спочатку заповіла свою квартиру його синові ОСОБА_1 . Потім її син ОСОБА_2 забрав матір проживати до свого будинку. Свідка не допускали до тещі, спілкувати із нею не дозволяли. На думку ОСОБА_6 , йому та його дружині не дозволяли провідувати ОСОБА_4 , щоб вони не дізналися причину складення нею нового заповіту на ім`я відповідачів.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_1 пояснила, що є сестрою позивача. Ствердила, що раніше їх бабуся ОСОБА_4 проживала разом із своїми онуками, а потім з`ясувалося, що вона перебуває у свого сина ОСОБА_2 . Останній не дозволяв їм провідувати бабусю. Свідок також зазначила, що останнім часом ОСОБА_4 не впізнавала її, постійно перепитувала, як її справи. Бабуся казала, що хоче повернутися до онуків. Жалілася, що їй одиноко і сумно, бо з нею ніхто не хоче спілкуватися.

Позивач, як на підставу визнання недійсним заповіту, складеного ОСОБА_4 28 березня 2019 року, посилався на те, що такий заповіт укладено заповідачем не з власного волевиявлення, а під тиском і контролем із сторони відповідача ОСОБА_2 , у зв`язку із чим просила визнати заповіт недійсним.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно з статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Стаття 1217 ЦК України передбачає, що спадкування здійснюється за законом або за заповітом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).

Право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).

Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 752/4458/23 (провадження № 61-1926св25).

Загальні вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтями 1247, 1248 ЦК України, відповідно до яких заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статі 203 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно із положеннями статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Частиною першою статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Відповідно до частини першої статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

У постанові Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі № 752/23814/17-ц зроблено висновок про те, що при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Для застосування такої статті у правовідносинах обов`язковим є наявність зв`язку між фізичних чи психічним тиском та вчиненням правочину, а також спрямованість вказаного неправомірного впливу на сторону правочину з метою примусити її вчинити правочин. Фізичний чи психічний тиск полягає у вчиненні фізичних чи душевних страждань безпосередньо стороні правочину.

У постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 556/2085/19 зроблено висновок про те, що для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Аналіз зазначених норм права та релевантної судової практики дозволяє зробити висновок про те, що для визнання правочину недійсним із застосуванням правового механізму, передбаченого положеннями статті 231 ЦК України, необхідним є наявність у їх сукупності таких факторів як сам факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи, що свідчить про вчинення правочину проти справжньої волі, а також наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. Сам факт вчинення фізичного чи психологічного тиску для укладення правочину повинен мати місце на момент його вчинення.

Наведені висновки щодо застосування норм матеріального права викладені в постанові Верховного Суду від 26 листопада 2021 року (справа №163/1239/19).

У статті 89 ЦПК України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Доказів того, що оспорюваний заповіт складено під тиском та контролем відповідача ОСОБА_2 , суду не надано.

Тому посилання позивача на відсутність вільного волевиявлення заповідача чи перебування її у такому стані, що не давало можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при складенні та посвідченні заповіту, є безпідставними та не підтверджені належними доказами.

Клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи відповідно до статті 105 ЦПК України позивач не заявляв.

Більше того, у судовому засіданні представник позивача адвокат Рівнячок Л. С. ствердив суду, що позивач не звертався до суду з вимогами про визнання оспорюваного заповіту недійсним із підстав того, що заповідач не усвідомлювала значення своїх дій та не керувала ними при його складенні та посвідченні.

Судом також враховується свобода заповіту як фундаментальний принцип спадкового права та дотримується принцип пропорційності між застосованим заходом і переслідуваною метою, якою є захист порушених прав заявника в аспекті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд зазначає, що тлумачення частини 2 статті 1257 ЦК України свідчить, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.

При складанні та посвідченні заповіту основним є переконатися у дійсній волі особи, яка складає заповіт, і надати можливість її виразити, а особам, до спадкування якими прагнув заповідач, - отримати це майно у спадщину.

Тому штучно віднаходити підстави для того, щоб визнати заповіт недійним, не відповідає засадам справедливості, адже цим нехтується остання воля заповідача, волевиявлення заповідача на спадкування його майна особою, зазначеною ним у заповіті.

За відсутності безумовного встановлення порушення вимог законодавства при посвідченні заповіту, скасовується вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту, оскільки сталася смерть заповідача, та позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном, а у разі, якщо особа мала його набути, то правомірного очікування цього.

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Такі висновки висловлені Верховним Судом у постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року у справі № 369/1913/17.

Тому позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним із підстав вчинення його під тиском та контролем ОСОБА_2 до задоволення не підлягають і зв`язку з їх недоведеністю.

У цій справі позивач також порушив питання про визнання недійсним правочину з підстав непідписання заповіту заповідачем.

Суд зазначає, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України).

Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (див. постанову Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 303/2983/19, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21, від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22).

Автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб (див. постанову Верховного Суду від 14 серпня 2024 року у справі № 601/1396/21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 148/2112/19, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19).

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (пункти 53-54), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункти 69-70)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанови Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (абзац 1 частини другої статті 207 ЦК України).

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 1247 ЦК України заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2025 року у справі № 144/1440/22).

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (частина перша статті 1257 ЦК України).

Непідписання заповіту заповідачем свідчить, що заповіт складено з порушенням вимог щодо його форми, та відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України це має наслідком його нікчемність (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі № 716/1051/17, від 03 липня 2024 року у справі № 465/2710/20, від 12 лютого 2025 року у справі № 369/1797/19).

У цій справі позивач просив визнати недійсним правочин, для якого законом встановлена нікчемність.

Разом з тим, визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Відповідно до висновку експерта від 18 травня 2026 року № СЕ-19/123-26/3863-ПЧ підпис від імені ОСОБА_4 у заповіті від 28 березня 2019 року виконаний ОСОБА_4 . Рукописний текст від імені ОСОБА_4 у заповіті від 28 березня 2019 року ймовірно виконаний ОСОБА_4 .

Таким чином, у задоволенні позову ОСОБА_1 з цих підстав необхідно відмовити внаслідок того, що позовна вимога про визнання нікчемного заповіту недійсним не є належним способом захисту прав, і підстави для кваліфікації заповіту як нікчемного відсутні.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 липня 2025 року у справі 570/2752/23.

Також голослівними є твердження позивача, що оспорюваний заповіт посвідчений особою, яка не внесена в Державний реєстр нотаріусів України, оскільки державний нотаріус ОСОБА_12 наявна у вказаному реєстрі, про що зазначено самим ОСОБА_1 у його позові. Незазначення у оспорюваному правочині подвійного імені нотаріуса, на думку суду, жодним чином не свідчить про його посвідчення особою, яка не наділена повноваженнями на вчинення відповідних нотаріальних дій.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що ключові аргументи, необхідні та достатні для ухвалення даного рішення, отримали достатню оцінку.

На підставі викладеного, керуючись статтями 259, 263-265 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів Ізяславська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Хмельницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач ОСОБА_1 , місце проживання - АДРЕСА_2 , РНОКПП - НОМЕР_6 .

Відповідач 1 ОСОБА_2 , місце проживання - АДРЕСА_3 , РНОКПП - НОМЕР_7 .

Відповідач 2 ОСОБА_3 , місце проживання - АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_8 .

Третя особа Ізяславська державна нотаріальна контора, місце знаходження - м. Ізяслав, вул. Шевченка, 16 Шепетівського району Хмельницької області, код ЄДРПОУ 02901049.

Повне рішення суду складене 19 червня 2026 року.

Суддя: В. І. Столковський