Рішення № 137523956, 19.06.2026, Комунарський районний суд м. Запоріжжя

Справа №333/2093/26

Провадження №2/333/2758/26

ЗАОЧНЕ рішення

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2026 року м. Запоріжжя

Комунарський районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючої судді Варнавської Л.О.

за участю секретаря судового засідання Яблуновської А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Комунарського районного суду м. Запоріжжя цивільну справу за позовом Державного навчального закладу «Запорізький професійний ліцей сервісу» до ОСОБА_1 про виселення з приміщення без надання іншого житла, -

встановив:

25.02.2026 року Державний навчальний заклад «Запорізький професійний ліцей сервісу» (далі за текстом ДНЗ «Запорізький ПЛС») через свого представника адвоката Кравченко Яніну Іванівну звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про виселення з приміщення без надання іншого житла.

В обґрунтування позовної заяви зазначено, що 03.01.2012 року між ДНЗ «Запорізький ПЛС» в особі директора Спекторова Б.І., який діє на підставі статуту та відповідачем ОСОБА_1 було укладено договір найму житлового приміщення (далі за текстом Договір), відповідно до умов якого наймодавець передав, а наймач прийняв в строкове платне користування житлове приміщення, що складається з двох кімнат житловою площею 21,7 кв.м. (загальна площа 30,16 кв.м.) та знаходиться на 9 поверсі будинку за адресою: АДРЕСА_1 . За користування житлом, відповідно до п.5.1 Договору, наймач сплачує плату, у розмірі 0,66 грн. за 1 кв.м. на місяць починаючи з дати підписання договору. Гуртожиток, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , призначений для проживання в період навчання іногородніх учнів, слухачів, дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за умови відсутності у них іншого місця проживання. Вказана будівля гуртожитку перебуває у власності Держави Україна в особі Міністерства освіти України, а позивач є його балансоутримувачем.

Як зазначає представник позивача вселення відповідача ОСОБА_1 відбулося на підставі цивільно-правового договору, який було укладено строком на 1 рік, кінцевим терміном якого було визначено до 31.12.2012 року, але у відповідності до п.6.2. Договору, яким передбачено, що у разі відсутності заяви однієї сторони про припинення або зміну Договору протягом одного місяця після закінчення його строку він вважається продовженим на той самий строк на тих самих умовах, які були передбачені договором, строк договору було неодноразово продовжено.

Після укладення вищевказаного договору відповідач частково здійснював оплату за тимчасове проживання у гуртожитку і за комунальні послуги. З моменту укладення договору і по теперішній час кімнати знаходяться фактично у користуванні відповідача, за цей період проведені розрахунки по оплаті за комунальні послуги і проживання у гуртожитку. Станом на момент подання позову до суду за відповідачем рахується заборгованість по оплаті за користування житловим приміщенням та житлово-комунальними послугами. У зв`язку з несплатою відповідачем вказаних послуг позивач звернувся до суду про стягнення заборгованості за вказані послуги у примусовому порядку, так рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя по справі № 333/8902/24 стягнуто з відповідача на користь позивача грошові кошти у розмірі 45 809,77 грн. боргу за проживання у гуртожитку та надані житлово-комунальні послуги, однак вказане рішення суду відповідач не виконує, продовжує не оплачувати послуги за проживання та житлово-комунальні послуги.

У зв`язку з невиконанням умов Договору, відповідно до п.7.1 Договору позивач письмово повідомив відповідача про дострокове розірвання Договору від 03.01.2012 року між ними з 01.12.2025 року та відповідачу запропоновано добровільно повернути орендоване приміщення до 01.12.2025 року, однак відповідач не звільнив займаного приміщення, продовжує в ньому проживати без законних підстав, а тому позивач вважає, що він підлягає виселенню без надання іншого житла. З 01.12.2025 року договір найму на підставі якого відповідача було вселено у приміщення гуртожитку припинено, відповідач не є працівником закладу. На підставі викладеного та посилаючись на положення ч. 3 ст. 116 ЖК України позивач просить виселити відповідача ОСОБА_1 з житлового приміщення, що складається з 2 кімнат, житловою площею 21,7 м?, (загальною площею - 30,16 м?) та знаходиться на 9 поверсі будинку за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житла та стягнути з відповідача на свою користь понесені судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 3 328,00 грн.

Ухвалою суду від 27.02.2026 року відкрито провадження у справі та вирішено проводити розгляд справи в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 14.05.2026 року закрито підготовче провадження у даній справі, призначено справу до судового розгляду по суті.

Представник позивача, належним чином повідомлена про час, дату та місце розгляду справи, у судове засідання не з`явилась, надала суду заяву в якій просила провести судове засідання за відсутності позивача, позов задовольнити, оскільки докази всі подані, додатково зазначити немає чого, не заперечувала проти заочного розгляду справи.

Відповідач в судове засідання повторно не з`явився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомив, відзиву на позов або будь-яких клопотань чи заяв до суду не направив.

За таких обставин, суд вважає відповідача належним чином повідомленим та можливим, за згодою представника позивача, розглянути справу на підставі наявних доказів, заочно, відповідно до статті 280 ЦПК України.

Згідно ч.2 ст.247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов до таких висновків.

Судом встановлено, що 03.01.2012 року між позивачем ДНЗ «Запорізький ПЛС» в особі його директора Спекторова Бориса Ілліча, що діє на підставі статуту та відповідачем ОСОБА_1 було укладено договір найма житлового приміщення.

Відповідно до п. 1.1. вказаного Договору наймодавець передає, а наймач приймає в строкове платне користування житлове приміщення, що складається з двох кімнат житловою площею 21,7 кв.м. (загальна площа 30,16 кв.м.) та знаходиться на 9 поверсі будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Строк найму житла до 12 місяців до 31.12.2012 року (п.п.1.2., 6.1.Договору).

Згідно з п.6.2. Договору, у разі відсутності заяви однієї із сторони про припинення або зміну Договору протягом одного місяця після закінчення його строку він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені Договором.

Відповідно до витягу № 165006768 від 25.04.2019 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, будівля літ. А-9, об`єкт житлової нерухомості, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , будівля гуртожитку літ. А-9 перебуває у власності Держави України в особі Міністерства освіти і науки України (на праві оперативного управління ДНЗ «Запорізький ПЛС»).

Відповідно до паспорта громадянина України № НОМЕР_1 виданого Комунарським відділом у місті Запоріжжі Управління ДМС у Запорізькій області 01.06.2021 року, відповідач ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Алупка Чорноморського району АР Крим.

Згідно з відповіддю №2388437 від 26.02.2026 року з Єдиного державного демографічного реєстру, відповідач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , з 14.07.2005 року.

Заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 23.04.2025 року по справі № 333/8902/24 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ДНЗ «Запорізький ПЛС» суму заборгованості за проживання в гуртожитку та надані комунальні послуги за період з 2019 року по серпень 2024 року в розмірі 45 809, 77 грн. та витрати на оплату судового збору у розмірі 3028,00грн.

Згідно з п. 7.1. Договору, наймодавець має право на дострокове розірвання договору у випадках: невнесення наймачем плати за користування житлом більше двох місяців; використання житлового приміщення не за призначенням чи систематичного порушення прав та інтересів сусідів; недотримання наймачем умов п.п. 4.1. -.4.11.

З матеріалів справи вбачається, що 05.11.2025 року ДНЗ «Запорізький ПЛС» звернувся до відповідача з повідомленням № 441 про дострокове розірвання договору найму з 01.12.2025 у зв`язку з невиконанням договору найму, несплатою коштів за проживання і комунальні послуги, відповідачу запропоновано добровільно повернути орендоване приміщення в строк до 01.12.2025 року.

Згідно акту складеного 05.11.2025 року в присутності головного бухгалтера ОСОБА_2 , завідуючого господарством Баранової О.І., чергової гуртожитку ОСОБА_3 , відповідач відмовився отримувати повідомлення про дострокове розірвання договору найму від 03.01.2012 року. Однак згодом вказане повідомлення було вручено відповідачу 11.12.2025 року, що підтверджено його особистим підписом.

Частинами 1-4 ст. 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч. 1 ст. ст. 81, 89 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Законом України «Про основні засади житлової політики», який набув чинності 15 лютого 2026 року, визнано таким, що втратив чинність ЖК України, крім статей 31-42, 43-46, 47-49, 51-53, 57-60, 71, 72, 127-132-2, що продовжують діяти до дня початку функціонування Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи.

Згідно з ч. 3 ст. 5 ЦК України, якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Таким чином, до спірних правовідносин застосовуються положення ЖК України, чинні на час їх виникнення.

Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (ст. 379 ЦК України).

Так, відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Згідно з ч. 1 ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Стаття 8 Конвенції про захист людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) закріплює право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, до його житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 13 травня 2008 року у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства», від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), а й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визначає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Згідно з ст. 127 ЖК України для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Положеннями статті 128 ЖК України передбачено, що жила площа в гуртожитку надається одиноким громадянам і сім`ям, які мають право проживати у гуртожитках, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації або органу місцевого самоврядування, у власності чи управлінні яких перебуває гуртожиток.

Відповідно до ст. 129 ЖК України на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку.

Згідно з ст. 130 ЖК України порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим відповідно до частин першої - третьої статті 132 ЖК України сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Відповідно до статті 125 ЖК України без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено:

- осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків;

- осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

- осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;

- осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;

- пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб

з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового

і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України;

- одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

У справі «Прокопович проти Росії» (рішення від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00) ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання.

Отже, за змістом указаних рішень ЄСПЛ тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Отже, право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, у тому числі шляхом припинення права користування цим майном, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

В своїй позовній заяві позивач посилається на ч. 3 ст. 116 ЖК України як на підставу виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення.

Разом з тим, на думку суду, відповідача не можна вважати таким, що самоправно вселився до житлового приміщення, оскільки як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи останній зареєстрований у спірному житлі з 2005 року, договір найму житлового приміщення укладено з позивачем у 2012 році, який не було розірвано протягом більш ніж 10 років, тобто останній вселився на підставі законної угоди з позивачем.

Крім того, суд вважає, що зазначене втручання у право на житло відповідача не буде відповідати і критерію пропорційності, оскільки матеріали справи не містять доказів наявності у відповідача на праві власності іншого житла або іншого житла у користуванні, доказів протилежного позивач не надав, також невідомо чи були трудові відносини між сторонами в минулому, а тому суд приходить до висновку, що виселення відповідача без надання йому іншого житла за встановлених обставин є непропорційним втручанням у його право на житло.

Також суд бере до уваги те, що відповідач є особою похилого віку (на момент розгляду справи 68 років), тривалий час мешкає у спірному житлі (більше 10 років), до 2019 року заборгованості за оплату найму житла та комунальних послуг не мав.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, оцінюючи заявлені підстави та обґрунтування позову, а також встановлені судом обставини спірних правовідносин в контексті наведених норм законодавства та правових висновків, суд вважає позовні вимоги безпідставними, не доведеними та такими, що не підлягають задоволенню.

В силу ст. 141 ЦПК України витрати пов`язані з розглядом справи покладаються на позивача в разі відмови в позові.

Керуючись ст.ст.4, 10-13, 7681, 89, 141, 258, 263265, 272, 273, 280283, 354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову Державного навчального закладу «Запорізький професійний ліцей сервісу» до ОСОБА_1 про виселення з приміщення без надання іншого житла - відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на поданні заяви про його поновлення якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Запорізького апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.

Повне судове рішення складене 19.06.2026 року.

Суддя Комунарського районного суду

м. Запоріжжя Л.О. Варнавська