Рішення № 137490072, 16.06.2026, Лебединський районний суд Сумської області

Справа № 587/650/26

2-о/950/56/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 червня 2026 року м.Лебедин

Лебединський районний суд Сумської області в складі головуючого судді Бакланова Р. В.

з участю секретаря - Гладкової С.В., представника заявниці - Скочиляс І.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Лебедині цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , що діє як законний представник малолітнього сина - ОСОБА_2 , інтереси яких представляє адвокат Скочиляс Ірина Мирославівна, заінтересована особа: відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Суми Сумського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про встановлення факту, що має юридичне значення,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту батьківства померлого ОСОБА_4 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 , дата смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 , щодо малолітнього ОСОБА_2 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Заявниця також просила зобов`язати Відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Суми Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України внести зміни до актового запису про народження дитини № 332, складеного 07 лютого 2020 року Сумським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану, зазначивши батьком дитини ОСОБА_4 , громадянина України, виключивши відомості про ОСОБА_5 як батька дитини, та видати нове свідоцтво про народження дитини.

На обґрунтування заяви ОСОБА_3 зазначала, що вона та ОСОБА_4 перебували у фактичних сімейних відносинах, проживали разом, вели спільний побут, від цих відносин ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_2 . За твердженням заявниці, реєстрація народження дитини була проведена не за спільною заявою матері та батька, а відомості про батька були внесені зі слів матері відповідно до статті 135 Сімейного кодексу України, оскільки вона не перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 .

Заявниця вказувала, що ОСОБА_4 за життя піклувався про дитину, купував речі та харчування, цікавився станом дитини, підтримував спілкування із заявницею, а після його смерті встановлення факту батьківства необхідне для оформлення прав малолітньої дитини, пов`язаних із загибеллю особи, яку заявниця вважає батьком дитини.

У судовому засіданні представник заявника ОСОБА_6 заяву підтримала та просила її задовольнити, посилаючись на подані письмові матеріали, заяви осіб, фотокартки та роздруківки листування у месенджері Viber.

Представник заінтересованої особи у судове засідання не з`явився. Суд, враховуючи характер окремого провадження, предмет заяви, наявність у матеріалах справи письмових доказів та відсутність підстав для відкладення розгляду, розглянув справу за наявними матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника заявника, оцінивши кожний доказ окремо та докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Стаття 52 Конституції України передбачає, що діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також незалежно від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Ці положення застосовуються судом у даній справі, оскільки заявлене прохання безпосередньо стосується правового статусу малолітньої дитини, її походження та можливості реалізації особистих і майнових прав, пов`язаних із встановленням походження від батька.

Разом з тим конституційна охорона дитинства та рівність дітей у правах не означають можливості встановлення судом факту батьківства без дотримання правил доказування. Судове рішення про встановлення батьківства має створювати правові наслідки не лише для дитини та матері, а також для актового запису цивільного стану, спадкових, соціальних та інших правовідносин. Тому воно не може ґрунтуватися на припущеннях, емоційних твердженнях, неперевірених повідомленнях або матеріалах, які не дають змоги достовірно встановити походження дитини від конкретної особи.

Згідно зі статтею 293 ЦПК України окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав.

Відповідно до статті 294 ЦПК України під час розгляду справ окремого провадження суд зобов`язаний роз`яснити учасникам справи їхні права та обов`язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, а також вживати заходів щодо всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи. У цій же нормі закріплено, що справи окремого провадження розглядаються з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.

За змістом статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, якщо такі факти породжують юридичні наслідки, чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення, заявник не має іншої можливості отримати або відновити документ, який посвідчує відповідний факт, а встановлення такого факту не пов`язане з вирішенням спору про право.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 зазначила, що у порядку окремого провадження можуть встановлюватися лише такі факти, які мають юридичне значення, за умови, що встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право, заявник не має іншої можливості одержати документ, який посвідчує факт, і законом не передбачено іншого порядку його встановлення. Зазначений висновок суд застосовує для перевірки допустимості розгляду цієї заяви саме в порядку окремого провадження.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 також виходила з того, що справи про встановлення фактів, які мають юридичне значення, належать до цивільної юрисдикції, якщо встановлення такого факту є необхідною передумовою для подальшої реалізації особою її прав, а інший судовий порядок такого встановлення законом не визначено. Суд бере до уваги цей правовий підхід, оскільки заявниця обґрунтовує необхідність встановлення факту батьківства саме подальшим оформленням прав малолітньої дитини.

Спеціальною нормою матеріального права у цій справі є стаття 130 Сімейного кодексу України. Вона передбачає, що у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір`ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду. Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.

Частина перша статті 135 Сімейного кодексу України передбачає, що при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проводиться за прізвищем та громадянством матері, а ім`я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.

З наведених норм вбачається, що предметом доказування у цій справі є не лише факт смерті ОСОБА_4 , не лише факт народження дитини та наявність актового запису про її народження, а насамперед походження малолітнього ОСОБА_2 саме від ОСОБА_4 . Також значення має підтвердження того, що запис про батька дитини був здійснений саме в порядку частини першої статті 135 СК України, а не на іншій правовій підставі.

Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2020 року у справі № 643/9245/18 зазначив, що закон не встановлює вичерпного переліку доказів для встановлення факту батьківства, а підставою для такого встановлення можуть бути будь-які відомості, які свідчать про походження дитини від певної особи, однак такі відомості мають бути зібрані відповідно до вимог ЦПК України та оцінені судом у сукупності. Саме тому суд у цій справі перевіряє не лише кількість поданих матеріалів, а їх належність, допустимість, достовірність і достатність для висновку про походження дитини від конкретної особи.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Такі дані встановлюються письмовими, речовими й електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Стаття 79 ЦПК України визначає достовірними такі докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. За статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин, що входять до предмета доказування.

Стаття 81 ЦПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Хоча справа розглядається у порядку окремого провадження, обов`язок заявника надати належні та допустимі докази не усувається, оскільки саме заявник просить суд встановити юридичний факт, який змінює правовий статус дитини та актовий запис цивільного стану.

За статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні доказів. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 07 лютого 2020 року, ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що Сумським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану складено актовий запис № 332. У свідоцтві батьком дитини зазначено ОСОБА_5 , матір`ю зазначено ОСОБА_7 .

Зазначене свідоцтво є належним і допустимим письмовим доказом факту народження дитини, дати її народження, місця державної реєстрації народження та змісту наявного актового запису. Водночас це свідоцтво не підтверджує походження дитини від ОСОБА_4 , оскільки в ньому така особа батьком не зазначена. Сам по собі факт того, що в актовому записі зазначено іншу особу як батька дитини, не доводить біологічного батьківства ОСОБА_4 .

Суд звертає увагу, що заявниця стверджує про внесення відомостей про батька дитини відповідно до частини першої статті 135 СК України. Однак із наданого свідоцтва про народження безпосередньо не вбачається правова підстава внесення запису про батька. Належного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян або копії актового запису про народження, в якому прямо зазначено підставу внесення відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 СК України, суду не надано. Це не є самостійною безумовною підставою для відмови, однак у сукупності з іншими недоліками доказування не дозволяє суду без сумнівів встановити всі юридично значущі передумови застосування статті 130 СК України.

Копія паспорта громадянки України та картки платника податків ОСОБА_1 підтверджує особу заявниці, її анкетні дані та процесуальну правосуб`єктність. Ці документи є належними для встановлення особи заявниці, однак не містять відомостей про походження малолітнього ОСОБА_2 від ОСОБА_4 .

Свідоцтво про народження ОСОБА_4 підтверджує факт його народження, дату народження та анкетні дані. Свідоцтво про смерть підтверджує факт смерті ОСОБА_4 . Витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань підтверджує наявність відомостей про дорожньо-транспортну пригоду та обставини, за яких настала смерть. Ці документи є належними та допустимими для підтвердження факту існування і смерті особи, батьківство якої просить встановити заявниця. Однак вони не містять будь-яких даних про походження дитини від цієї особи, не підтверджують факту зачаття, спільного проживання на час зачаття дитини, визнання ним батьківства у юридично значимій формі або біологічного зв`язку між ним та дитиною.

Копія свідоцтва про шлюб ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , а також копія рішення Лебединського районного суду Сумської області від 25 квітня 2025 року у справі № 950/516/25 про розірвання шлюбу підтверджують факт перебування заявниці у зареєстрованому шлюбі з іншою особою та подальше розірвання цього шлюбу. Ці документи не доводять і не спростовують безпосередньо біологічне походження дитини від ОСОБА_4 . Разом з тим вони мають значення для оцінки повноти та послідовності версії заявниці, оскільки матеріали справи не містять повного документального пояснення щодо зміни прізвища заявниці, її сімейного стану на час народження дитини, а також правової підстави запису відомостей про батька у свідоцтві про народження дитини. За таких умов наявність документів про зареєстрований шлюб заявниці з іншою особою не дозволяє суду обмежитися припущенням про походження дитини від померлого ОСОБА_4 .

Суд дослідив подані заяви ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 . У цих заявах зазначено, що заявниця та ОСОБА_4 нібито проживали однією сім`єю, що ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_2 , а ОСОБА_4 піклувався про дитину, купував речі, харчування, іграшки та засоби догляду.

Суд не може визнати зазначені письмові заяви показаннями свідків у розумінні ЦПК України. Відповідно до статті 90 ЦПК України показання свідка є повідомленням про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Стаття 91 ЦПК України передбачає порядок виклику свідка до суду за заявою учасника справи із зазначенням обставин, які він може підтвердити. Свідок має бути допитаний судом із дотриманням процесуального порядку, з можливістю поставлення запитань, з`ясування джерел обізнаності, перевірки безпосередності сприйняття обставин і попередження про відповідальність за завідомо неправдиві показання.

Подані письмові заяви осіб, названих свідками, не замінюють показань свідків, оскільки ці особи не були допитані в судовому засіданні, не повідомили суду безпосередньо джерела своєї обізнаності, не відповідали на запитання суду та учасників справи, не були процесуально попереджені про відповідальність за завідомо неправдиві показання. Тому такі заяви у поданому вигляді не можуть бути покладені в основу рішення як самостійний доказ походження дитини від конкретної особи.

Крім того, зміст цих заяв значною мірою є оціночним. Формулювання про те, що ОСОБА_4 був законним батьком дитини, є не повідомленням про безпосередньо сприйнятий факт, а правовою оцінкою, яку може надати лише суд за наслідками дослідження доказів. Такі твердження не містять відомостей про обставини зачаття дитини, не підтверджують біологічний зв`язок, не містять конкретних даних про спільне проживання саме на час зачаття дитини, джерела інформації про походження дитини та обставини, за яких померлий нібито визнавав дитину своєю.

Суд також враховує, що у поданих заявах зазначено період спільного проживання заявниці та ОСОБА_4 з червня 2015 року по липень 2022 року, тоді як у самій заяві до суду заявниця вказувала, що познайомилася з ОСОБА_4 у 2018 році. Така розбіжність стосується істотної обставини, а саме часу початку відносин, і знижує переконливість поданих письмових заяв. Суд приходить до висновку, що за відсутності безпосереднього допиту цих осіб та перевірки джерел їх обізнаності подані заяви не можуть бути достатньою підставою для встановлення факту батьківства.

Суд дослідив фотокартки, подані заявницею. На частині фотокарток зображені дорослі особи, дитина, групові сімейні або побутові сцени. Водночас фотокартки подані у вигляді копій неналежної якості, без датування, без технічних метаданих, без пояснення місця, часу і способу їх створення, без підтвердження, ким саме вони виготовлені та хто саме на них зображений.

Суд не має можливості достовірно встановити осіб, які зображені на цих світлинах, їх родинний або інший зв`язок з малолітнім ОСОБА_2 , а також час, місце та обставини фотографування. Навіть у разі припущення, що на окремих фотокартках зображені заявниця, дитина та ОСОБА_4 , такі фотокартки могли б свідчити лише про певне спілкування або перебування осіб поруч, однак не доводять походження дитини від ОСОБА_4 . Фотокартки самі по собі не підтверджують ні біологічного батьківства, ні офіційного визнання батьківства, ні спільного проживання заявниці та померлого саме у юридично значимий період.

Суд дослідив роздруківки листування у месенджері Viber з контактом, який у телефоні позначений як « ОСОБА_13 ». На окремих роздруківках наявні повідомлення із запитаннями про ОСОБА_14 , повідомлення про переказ коштів, обговорення подарунка або речей для дитини. Однак ці матеріали не містять достовірних даних про те, кому належить відповідний обліковий запис, який номер телефону використовувався, чи був користувачем саме ОСОБА_4 , чи не змінювалися дані контакту, чи є ці роздруківки повними та чи відповідають вони оригіналу електронного листування.

Відповідно до статті 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній формі, зокрема текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані та інші дані в електронній формі. Такі докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій у встановленому законом порядку. Паперова копія електронного доказу сама по собі не є письмовим доказом, а учасник справи повинен зазначити про наявність оригіналу електронного доказу.

Подані роздруківки листування не містять належного засвідчення, не супроводжені технічними даними щодо джерела походження, не містять підтвердження належності облікового запису ОСОБА_4 , не підтверджені оглядом оригіналу електронного доказу. За таких умов суд не може надати їм значення достовірного електронного доказу походження дитини від померлого.

Крім того, навіть зміст цих повідомлень не містить прямого та однозначного визнання ОСОБА_4 свого батьківства щодо ОСОБА_2 . Питання «Як Давід?», повідомлення про переказ коштів або запитання щодо подарунка можуть свідчити про спілкування з дитиною, зацікавленість її станом або надання допомоги. Однак такі обставини не є тотожними біологічному батьківству. Суд приходить до висновку, що листування у Viber не доводить факту батьківства, оскільки не встановлює походження дитини від конкретної особи.

Пояснення представника заявника у судовому засіданні суд бере до уваги як виклад процесуальної позиції заявника. Водночас такі пояснення не є самостійним засобом доказування у розумінні статті 76 ЦПК України. Судове рішення не може бути ухвалене лише на підставі пояснень представника, оскільки вони відображають позицію сторони та потребують підтвердження належними, допустимими, достовірними і достатніми доказами.

Суд також бере до уваги, що заявницею не подано висновку судової молекулярно-генетичної експертизи або іншого спеціального дослідження, яке б підтверджувало біологічне походження дитини від ОСОБА_4 . Суд не виходить із того, що відсутність такого висновку завжди унеможливлює встановлення факту батьківства, адже стаття 130 СК України не встановлює виключного переліку доказів. Разом з тим за наявності лише непрямих, неперевірених і недостатніх матеріалів саме відсутність будь-якого об`єктивного біологічного або іншого переконливого доказу не дозволяє суду сформувати достовірний висновок про походження дитини від конкретної особи.

Судом встановлено, що подані докази підтверджують факт народження дитини, факт смерті ОСОБА_4 , факт звернення заявниці до суду, наявність певних фотоматеріалів, наявність роздруківок листування, а також наявність письмових заяв осіб, які підтримують позицію заявниці. Однак жоден із цих доказів окремо і всі вони у сукупності не підтверджують належним, допустимим та достатнім чином саме походження малолітнього ОСОБА_2 від ОСОБА_4 .

Суд приходить до висновку, що заявлені вимоги ґрунтуються переважно на поясненнях заявниці, письмових повідомленнях осіб, не допитаних як свідки, фотокартках без можливості достовірної ідентифікації зображених осіб, а також роздруківках месенджера, які не підтверджують ні належність облікового запису померлому, ні факт біологічного батьківства. Такі матеріали не досягають необхідного рівня доказової достатності для встановлення факту, який має наслідком зміну актового запису цивільного стану.

Враховуючи викладене, суд вважає, що встановлення факту батьківства в цій справі призвело б до підміни доказування припущеннями. Такий підхід суперечив би статтям 76, 80, 81, 89 ЦПК України, а також правовій природі статті 130 СК України, яка вимагає встановлення походження дитини від померлого чоловіка, а не лише факту спілкування померлого з дитиною або допомоги дитині.

Оскільки основна вимога про встановлення факту батьківства не доведена належними та допустимими доказами, похідна вимога про зобов`язання органу державної реєстрації актів цивільного стану внести зміни до актового запису про народження дитини також задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини сьомої статті 294 ЦПК України при ухваленні судом рішення у справах окремого провадження судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом. Підстав для іншого розподілу судових витрат суд не встановив.

Керуючись статтями 8, 51, 52, 55, 124 Конституції України, статтями 128, 130, 134, 135 Сімейного кодексу України, статтями 76, 77, 78, 79, 80, 81, 89, 90, 91, 100, 263, 264, 265, 293, 294, 315, 319 ЦПК України, суд

ухвалив:

В задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту батьківства ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 , що помер - ІНФОРМАЦІЯ_5 стосовно ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_6 , відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Сумського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний зміст рішення виготовлений 18.06.2026 р.

Суддя Роман БАКЛАНОВ